Пе-коптьор. Посол від чорного царя. Відьма/Пе-коптьор

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пе-коптьор. Посол від чорного царя. Відьма (1922
Михайло Коцюбинський
Пе-коптьор
Існують інші версії цієї роботи: Пе-коптьор
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня, 1922.

„ПЕ-КОПТЬОР“.

 
„ПЕ-КОПТЬОР“.
 
Образок.
 

Йон уперше наглянув Ґашіцу на „джоку“[1]. З ухами й серцем, повними ритмичних згуків „молдуваняски“, загрітий танцями, від яких ноги так разходилися, що й хвилини не могли встояти спокійно, а кожним мускулом відповідали тактові танця, з обличчям, що сяло від радости й поту, Йон відділився від купки парубків, підскочив до танцюючого кола, розірвав його, вхопив за руки двох дівчат… і несподівано стрівся з очима, що з-під тонких дівочих брів опекли його жаром молодости й півдня.

— Що за мара! — подумав Йон, перебіраючи ногами та скоса поглядаючи на дівчину, — я її перше не бачив, здається…

Та ніколи було міркувати: музика гула, танець захоплював усю увагу.

Музики, троє чорних, засмалених циган, сиділи рядком на ослончику недалеко кола. Скрипник — сухий, миршавий парубчак у споловілих галанцях та молдуванській сорочці, нахилив аж до дека скрипки голову, вкриту замісць шапки копицею чорного волосся, і з виразом цікавости та здивування немов прислухався до тих згуків, що викликав смичком з свого струменту. Його сусід — клярнетист, шпакуватий вже циган, граючи, куняв; заплющивши очі, він хитавсь взад і вперед своїм важким, ситим толубом, одягненим у чорну ватовану піджачину. Часто, в хвилину найсолодшої дрімоти музики, клярнет виривався з рота і замовкав, але зловлений на гарячому вчинку, починав верещати; як навіжений. Третій музика — сурмач — працював найщиріше. Чи то від спеки, чи з великої напруги — він був увесь мокрий. Мокра, як хлюща, сорочка облипла його могутнє тіло, з чорного широкого виду стікали струмочки поту, а він усе грав та грав, надимаючи щоки завбільшки в повню та вирячивши очі так, що, здавалось, вони ось-ось вискочать з лоба. „Туру-туру… та… туру-туру… та… — греміла сурма, як за часів єрихонської облоги, і лиш инколи в хвилину віддишки вихоплювалось з-під гніту її тонке телікання скрипки або різкий, верескливий голос клярнета....

— „Туру-туру… та!.. Туру-туру… та!“…

З хмари куряви, яка здіймається з-під важких окованих мідяними підківками чобіт, вирина инколи рядок молодих облич, парубочих і дівочих, впрілих, червоних, але поважних. Держучись за руки й помахуючи ними до-гори та вниз мірно, плавко і без перестанку, перебіраючи ногами й тупцюючи ними щиро, мов добрі коні на гармані, молодь, здається, не танцює, а робить якесь поважне діло, поволі й сумлінно виконує загадану роботу…

— „Туру-туру… та!.. Туру-туру… та!“ — пронизує куряву домінуючий голос сурми, котиться по майдану, б'ється об муровані стіни церковці, а далі лине в простору до далеких сяючих блакиттю гір, до синіх лісів, що суцільною лавою підпірають крайнебо.

А коло танцює. Тупають під такт „молдуваняски“ ноги, здіймаються й опускаються злучені руки, мають білі хусточки в руках дівочих… Загріті танцем обличчя блищать від краплистого поту, палкі погляди частіше вириваються з-під опущених додолу повік, стріваються між собою; руки несвідомо міцніше стискають руки, груди важче дихають… А курява, розбуркана десятками тупцюючих ніг, вирвавшись з-під мідяних підківок, захоплена танцем, здіймається до-гори, крутиться, клубочиться, справляє свій „джок“… Ось вона цілком закрила танцюючих, а ось знов, як з хмари, виткнувся рядок хлопців та дівчат і оживив образ ясними барвами строїв, молодими розпаленими обличчями…

Душно… Сонце, поволі спускаючись на захід, більшає, немов росте, яснішає, розпалюється. Повітря — сам світ, сам жар. Наче золотою сіткою оповито майдан, коло, музик, ріжнобарвну і ріжновікову юрму глядачів, що зібралася круг кола.

Гамір стоїть над майданом. Чутно, як хтось витягає воду з колодязя: довгий немазаний журавель немилосердно скрипить. Кілька-сот-устна юрма шумить, як злива улітку. Дитячі вигуки, регіт молоді, тупання здорових ніг у танці, тонке телікання скрипки, верескливий галас клярнета — зливаються в якусь чудну, але гармонійну мішму, над якою усе ж таки домінує сурмачеве „туру-туру… та“, що здіймається над майданом, б'ється об стіни церковці, а далі лине в простору, засипану гарячим соняшним промінням.

Враз музика увірвалась. Коло зробило ще по інерцїї рух, але ту ж мить розірвалось, дівчата пірхнули в юрму, лишивши хлопців. Ґашіца теж метнулась, але її затримала сильна рука. Вона здивовано озирнулась на Йона, що сяючи від поту й задоволення, грав до неї очима та міцно тримав за руку.

— Пусти — сіпнула дівчина рукою й зашарилась.

— А що даси? — жартував Йон, ще дужче стискаючи її руку.

— Чого займаєш, коли я тебе не знаю? — шарпнулась Ґашіца, почервонівши з напруги.

— Я — Йон, син мош-Костаки… А ти чия?..

Але в ту ж мить дівчина, скориставши з Йонової неуваги, висмикнула свою руку і стрибнула від нього так прудко, що її накрохмалена спідниця аж залопотіла, мов корогва на вітрі.

— Угадуй — чия!.. — крикнула вона на бігу й, обернувшись до Йона, опекла його палким поглядом чорних очей…

Парубок з досади пошкрябав за вухом, аж шапка йому злізла на ніс, і посунув до товариства, що стояло з боку гурточком.

Товариство стріло його парубоцькими жартами: один обняв за шию та притяг до себе з такою силою, аж Йон заточився; другий так стис Йонові руку, що сльози виступили йому з очей, але парубок не образився. З веселою усмішкою по широкому безвусому виду, подзьобаному зрідка віспою, Йон поглядав то на купку дівчат, де стояла Ґашіца, то на свої крамні шлейки, що перекинувшись навхрест поверх сорочки на його могутніх грудях, підтримували темнозеленого сукна широкі шаравари з червоними викотами при чоботях. Ті шлейки нові, блакитні, з срібними клямрами, притягували до себе заздрісні погляди парубоцтва та приязні дівоцтва, що приємно лоскотало пиху властникові тої чудової новомодньої річі. Отож заклавши по два пальці за блакитні шлейки й задерши чванькувато до-гори голову, Йон звернувся до одного з парубків.

— Не знаєш, фра́це, чия ота фа́та?[2] — й показав на Ґашіцу.

— Котра? ота коза дика в білій спідниці?

— Вона, вона…

— Та ж то Ґашіца, дочка Штефанаки Мици, що вітряк має. Хиба не знаєш?

Тю, як це він не примітив такої гарної дівчини? Певно вона не часто ходить на цей „джок“, тим що сидить аж край села, — міркував собі Йон; коли це враз звуки жвавої „булґаряски“ сполохали його міркування.

Кілька парубків скочило до танцю, потягши за собою дівчат. Йон підглянув, де стала Ґашіца, і розірвавши в тому місці ко̀ло, вхопив її ззаду за пояс. З дивною для натружених ніг легкістю почав він тупати та перебірати ногами, з усмішкою поглядаючи на свою сусідку. Ґашіца чула той погляд і, опустивши очі до-долу, червоніла.

Танець скінчився. Піт струмочками стікав по обличчю у Йона. Ґашіца, червона й задихана, розгорнула білу хустинку, вишивану навкруги заполоччю, щоб утерти впрілий вид, але по дорозі до обличчя хустина стрибнула, майнула вишиваним кінцем і опинилась в руках у Йона.

— Валєв![3] скрикнула з несподіванки дівчина і вхопила миттю вільний кінець хустини.

Йон тяг хустину до себе, Ґашіца до себе. Сцена та відбувалася мовчки, з одинаковим завзяттям з обох боків, і тільки по обличчю дівчининому пробігала инколи смужка не то досади, не то таємного задоволення від парубкового залицяння.

Переміг сильніший. Видерши хустину, Йон пустивсь на-втьоки, утираючи нею на бігу впріле обличчя. Ґашіца — за ним.

— Віддай! — змагалась вона сердитим голосом, хоч очі так і грали до парубка.

Але той зручним рухом склав хустину косинкою, закинув собі на шию і зв'язав під бородою вузликом.

— Віддай!

— А що даси? — дратував Йон Ґашіцу, захищаючись від неї про всякий випадок простягненою рукою.

— Віддай, кажу!..

— А губенята даси?

— І-гій, навіжений? — скривилась Ґашіца наперекір сяючим очам. — Не мала роботи цілувати!… Краще носи хустину…

— Оттак би давно!… З розумом „фа̀та“! — тріумфував Йон і приступивсь ближче до дівчини.

Зрадлива дівчина очевидячки тільки й чатувала, аби стягти хустину з шиї. Та Йон мавсь на обережности. Схопивши одною рукою простягнену до хустини руку, він другою обняв Ґашіцу за стан і міцно пригорнув до себе.

— Сиди тихо! — сикнула та на нього, слабо випручуючись з обіймів.

Саме в той час вдарили музики. Щасливий Йон скочив до танцю й потяг за собою Ґашіцу.

Вже до кінця танців Йон не відступавсь від Ґашіци: він формально залицявся, а дика спочатку дівчина де далі рахманішала, лоскочучи парубкове серце палкими поглядами.

Сонце сідало. Глядачі поволі потягли додому, молодь теж розсипалась. Майдан пустів, тихшав. Музики останніми згуками попрощалися з гаснувшим днем; тільки курява якийсь час крутилась ще в червоному промітті, а далі й вона почала тихо опускатись на чорну тінь від церковці, що перетяла майдан аж до протилежних хат…

Минуло кілька день. Йон тільки й марив про Ґашіцу. Де б він не був, що б не робив — усе йому ввижалися палкі, чорні, з поволокою очі дівчинини, її рівні брови, пишний стан. Він тільки поцмокував з задоволення. Гарна „фата“, нічого сказати! Можна б і посватати. А яка рахманна, як вона йому у вічі дивилася, коли він смалив до неї халявки!… І з дивною яскравістю уявився парубкові пам'ятний джок, обізвалась в ухах мелодія „молдуваняски“, згадалась сцена з хустинкою. Уява була такою живою, такою яскравою, що Йон мимохіть схопився рукою за хустинку, яка й досі обіймала його шию, немов боявсь, що рука пустовливої дівчини ось-ось простягнеться знебачки до його шиї та стягне так легко здобутий трофей.

Раз він переняв її біля церкви, перед службою божою. Дівчина йшла у святній одежі, вся накрохмалена, запишавшись. Біла з червоними цятками курточка її, трохи заяложена на стані з правого боку, де лишили слід свій запрацьовані руки танцюристих кавалерів, краще сказати, заяложене місце на куртці — викликали у Йона рій солодких спогадів, розпалили його серце. Але при людях, перед церквою, якось ніяково було виявлятись з своїм почуттям, то ж Йон лиш звичайно привітався, а решту домовив очима.

Вдруге… це було так.

Вечірньою добою, коли сонце сідало за далеким чорним лісом, він повертав з роботи на винограднику в юрмі парубоцтва. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в долину, коли з юрми враз розлягся характерний не то крик, не то іржання:

— І-го-гоо!…

— І-гі-гі-і! — почулося з-низу в відповідь тонке, верескливе гукання й незабаром парубки побачили в долині гурток дівчат, що з величезними сапами на плечах хутко посувався курною дорогою.

— І-го-го-го-гі-і!.. — дико, не своїм голосом, мов орда, заревли всі парубки, пускаючись з гори бігцем на-вперейми дівчатам.

— І-гі-гі-гууу!… — пекельним хором відповіли дівчата, тікаючи від парубків.

Галас знявся несказаний. Околишні гори підхопили той галас і понесли його далеко, кидаючи з гори на гору та полохаючи сонну тишу рожевого вечера.

Йон не стямився, як з розгону наскочив на Ґашіцу, обняв її за шию і міцно притис до себе. Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тіла дівочого сп'янив його, затуманив йому голову. Серед дикого вереску та писку йшов він, щасливий, обіймаючи Ґашіцу, та щось промовляв до неї, чого ані сам, ані дівчина гаразд не розібрали. Крикнява тим часом стихла… Вже під селом Ґашіца вирвалась з обіймів Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебні по-за вітряками.

— Так от де вона сидить, — подумав Йон, роздивляючись стару звичайно збудовану молдуванську „касу“ під очеретяною стріхою, а широким піддашем, заґратованими вікнами та поцяцькованими синькою стінами. Біля хати був льох, а навкруг просторного двору стояли „кошниці“ на кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, знявся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселі. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але, помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, припадаючи до ніг, аж поки він не зник за рогом вулиці.

Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, що вилітав крізь одчинені двері. „Нунте ші Буковіна!“[4] — греміла улюблена лайка мош-Костаки й викликала усмішку на синові уста.

— Це вже батько розходився, — думав Йон про галасуватого та несердитого батька.

Дух свіжої мамалиґи приємно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати, мати Йонова, стара сухорлява Аніка, саме вийняла з низької печі — „коптьора“ казанок і викинула з нього жовтий, запашний і паруючий буханець мамалиґи на триногий „мас“[5].

Мош-Костаки, високий огрядний молдуван, з червоним, як перчиця, обличчям і ще червонішою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежі — довгої, за коліна, сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів, — сидів на лаві й енергично вимахував руками та мотав головою, вкритою копицею рудого з сивиною волосся. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.

— Нунте ші Буковіна! — гукав Костаки. — Він думав, що як має вітряк, а я ні, то можна мене зневажать перед миром!.. — Га! „драку“[6]! Мош-Костаки не останній з молдуван… що?

— Хто? хто такий? — спитався Йон.

— Хто? А отой Мица Штефанаки, що сидить край села за вітряками…

Йон з цікавістю вислухав історію сварки, що зчинилась в коршмі за квартою вина межи його батьком а батьком Ґашіциним.

— Але я не подарую!.. Що?.. Чи там багатий, чи не багатий, а Домну-Дзев[7] для всіх молдуван один… На суд його! Судом дійму чортового мірошника. Що? Нунте ші Буковіна!.. — І роздратований мош-Костаки поспішно висмикнув затканий з-заду за поясом кисет з тютюном.

— Е-е! — скептично протягла Аніка, — що ти йому зробиш? „Ла бога́т ме́ржи ші дра̀ку ну кола̀к, да ла сара́к ніш бой ну траг“[8].

Кінець тої сентенції почувся з сіней, куди з поміччю хазяйчиною перебрався й мас з паруючою мамалиґою.

— А йдіть вечеряти! — покликала Аніка.

Мош-Костаки заткнув кисет на місце й заходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку мамалиґу та бгаючи її в руках на галки, він мачав ті галки в юшку з квасолі, щиро заправлену перчицею, виловлював з юшки стручки перчиці та з смаком гриз їх, немов свого ворога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю вином з глечика, старий звернувсь до Йона:

— Поженеш коні на пашу, бо завтра вдосвіта поїду в волость позиватись.

Аніка тільки зітхнула.

Йон хутко упоравсь: „манта“[9] вже на спині коня, залізне путо брязчить в руках. Скочити лиш на коня — й гайда!

Вечір м'ягкий, теплий. Курява, збита чередою, знов лягла на землю. На блідому, стомленому небі блимнули де-не-де зірки. Йонові забаглося проїхати повз Гашіцину хату; правда, йому не по дорозі, навіть зовсім у бік, але молодий парубок не може встояти проти спокуси. От уже й вулиця знайома… он і вітряк повільно помахує крилами, мов величезний птах… а ось і журавель схилив довгу шию у колодязь, щоб виловить звідти відро води. Для кого-то він так працює, аж скрипить, бідолашний?

Йон порівнявся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло в середині з несподіванки. Ґашіца, жваво перебіраючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка бомбакова сорочка щільно обіймала її молоде тіло, рельєфно обмальовувала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.

Йон не встиг навіть тпрукнути на коні; вже коли вони проминули колодязь, Йон ґвалтом затримав їх, скочив на землю й підійшов до „фонти́ни“[10], тягнучи за собою здивовані коні.

— Добри-вечір!…

— Спасибі вам…

Ґашіца, зашарившись вся, навіть не глянула на парубка; зір її потонув десь у чорній глибині колодязя.

Мовчанка.

— Дай-но води напитися.

Ґашіца мовчки присунула куфу.

Але замісць того, щоб пити, Йон схопив Ґашіцу за руку й потяг до себе.

— Сиди тихо! — сикнула та, — побачуть…

— Нікого нема…

І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пручалась.

— На що займаєш, коли не думаєш брати?..

— А пішла б за мене? — питав він, присовуючи до неї своє широке та дзюбате обличчя, загріте й сяюче.

Але у ту ж хвилину нетерплячі коні шарпнули у бік і мало не збили з ніг Йона.

— Тпрру!.. бісова худоба!.. — скрикнув він, сіпнувши замотану на руку поворозку.

— Ґашіца, ме-ей… — розляглось рівночасно від хати.

Ґашіца, заметушилась, вхопила спішно куфу і прожогом кинулась у ворота.

— Я ще прийду до тебе… вночі, — почула вона за собою голос Йонів.

Йон скочив на коня й оперіщив зо злости поворозкою „бісову худобу“, що перервала йому найцікавіше місце залицяння.

Коні невдоволено крутнули головами, шарпнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи густу куряву.

Ось вигулькнула з-за гори ціла колонія вітряків і обступила Йона з обох боків дороги. Одні — чорні та спокійні, тихо стоять, розчепіривши чорні, як у кажана, крила на тлі вечірнього неба. Другі, сяючи крізь відчинені двері червоним світлом, рівно та плавко вимахують крилами і, здається, от-от здіймуться з місця та полинуть кудись у простору.

Коні вибігли на гору, пішли підтюпцем. По горі замріли широкі лани кукурудзи, повіяло польовими пахощами. Хороше зробилось на серці в Йона.

Фру́ндзу вєрді семіно́ґу.
То́ті ти́рґулє ку норо́ку…

затяг він журливим голосом безконечну пісню…

Коні пішли ступою, форкаючи инколи від куряви, залізне путо стиха побрязкувало, тужлива пісня котилася широкими ланами.

Ось дорога скрутила в бік, побігла з гори в долину… Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами. Приємний вохкий холод обхопив зразу Йона, коні весело заіржали, піднявши до-гори голови… Он, поміж чорними комишами, блиснула спокійна вода озерця… Десь далеко крякають жаби… Біла пара тихо здіймається до-гори і клубочиться по-над комишами… Небо потемніло, заискрилось зорями…

По долині бродили коні на паші. Круг багаття розташувались нічліжане. Йон пристав до них. За розмовами про дівчат, вино, набір рекрутський, за звичайними парубоцькими розмовами не помітили навіть, як наблизилась північ. Йон поклав рушити на село. Він звернувся до парубків з проханням доглянути його коні, обіцяючи за це око вина. Охочих до вина знайшлось чимало. Йон скинув манту і в одному лейбику подався на гору, до села.

В селі саме розпіялись півні, коли Йон наблизився до вітряків. Він звільнив ходу.

Село спало. Хати ледве сіріли в темряві ночі, контури розпливались. Щось нагадувало кладовище з його тишею, таємничістю, надмогильними хрестами.

Серед мертвої тиші Йон чув, як калатало його серце, як ступали ноги, взуті в постоли, по м'ягкому килимові пилу.

Але ось уже журавель від колодязя… ось і паркан чорніє. Йон на-вшпиньках підійшов під паркан, перегнувся і заглянув у двір. Темно. Тільки на широкій призьбі біліє щось… рядна певно, під якими спить покотом ціла родина. Йон винісся на руках, перегнувся, налігши грудьми на паркан, і безгучно переліз на другий бік. Тут згадав він про лихих собак, що проводили його нині вулицею, і зупинився, вагаючись. Але треба було на щось зважитись. Йон звівся на-вшпиньки, подався толубом наперед і тихо, мов кіт, посунув до призьби… От він уже на середині двору… ще трохи… „Але що то чорніє? певне собака?“ — подумав він і зупинивсь, затаївши дух. — „Ні, то не пес, а колода, кинута серед двору“. Йон посунув далі і мало-мало не наступив на собаку, що, звернувшись калачиком, спала під хатою. Але от уже й призьба. Йон зупинивсь. На нього тхнуло теплом з піддашя, а з-під білих ряден почулося сонне сопіння та храпіння. — „Котре — Ґашіца?“ — питав себе Йон, водячи очима по рядкові закутаних фігур… „Мабуть ця“ — рішив він урешті… Рука його злегенька посунулась по закутаному тілі, намацала лікоть, плече… і раптом наткнулась на шершаву колючу бороду.

— А-а-а! — почулося рівночасно сонне бурчання.

Йон так і скаменів, так і закляк з протягненою над бородою рукою. Серце перестало йому битись у грудях. Минула хвилина. Знов тихо.

Йон, як тінь, посунув далі. Чиясь маленька нога виткнулась з-під рядна. „Ні, це знов не Ґашіца“… Вже на кінці призьби пізнав Йон Ґашіцу по чорних косах, що вибились з-під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки.

— Ґашіце!.. Ґашіце!.. — пошепки кликав він її, злегенька сіпаючи за плече. Але дівчина спала, як забита.

— Ґашіце, прокинься… то я — Йон…

Ґашіца повела неспокійно головою, раптом схопилась і сіла на призьбі, протираючи очі кулаком.

— Ґашіце, — благав Йон, — ходім звідсіль в садок чи куди…

Ґашіца відвела від очей кулак, глянула на Йона і вжахнулась.

— Ти чого прийшов? Тікай зараз… почують…

— Не почують, — шепотів парубок і потяг її за причілок.

— Я казав, що прийду, от і прийшов, — потішав він Ґашіцу, держачи її за руку, й оповів їй, як наколов собі руку батьковою бородою.

Ґашіца дивувалась його сміливости та сміялась.

— Знаєш що, я так хочу пити, аж у мене серце горить… Чи нема чого напитись? — скінчив він.

— В сінях вода стоїть…

— Ат, що вода! Чи не лишилось часом в карафці вина?

Ґашіца задумалась.

— Стій! — сказала вона. — Я зараз! — і подалась до хати.

Відчинивши тихенько сінешні двері, а потому й хатні, вона полізла в мисник, намацала там тоненьку воскову свічечку та сірнички, потому налапала на стіні ключ від льоху і так же тихенько вернулась до Йона.

— Ходім! — покликала вона його, подаючись наперед.

Вони пройшли повз сплячих на-вшпинячки одно за другим, повитягавши сторожко шиї.

Коли проходили повз собаку, та загарчала з просоння, але не прокинулась.

Ґашіца відчинила льох. На них війнуло холодом та специфичним духом льоху. Пройшли кільки ступенів у темряві, а потому засвітили свічечку. Темрява пірхнула від світла і забилась по кутках.

Ґашіца приліпила свічечку до бочки. Дев'ять таких бочок повних вина, повипинали боки і розляглись пишно підковою по-під стінами льоху. Відра й куфи, великі і малі, стояли осторонь. Льох дивився поважно, похмурно навіть. Тільки чорні тіні від нерівного світла тонкої жовтої свічечки жахливо хилиталися.

— Котре біле? — збудив тишу Йон.

Ґашіца мовчки взяла куфу, приставила до бочки і висмикнула чіп. Прозора злотиста рідина цівкою впала на дно куфи й зашуміла. Коли вино сягнуло до половини посудини, Йон зупинив Ґашіцу.

— Доволі!

Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну й пожадливо припав устами до вина.

Ґашіца, спершись на бочку, не спускала ока з свого милого, немов роскошувала його приємністю.

— Бун джін[11], — відсапнув нарешті Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долі куфу.

— Дуже дякую, — додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Ґашіцу. Дівчина не пручалась. Їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтіла від дотику тих сильних, жилавих рук, від того тепла молодого любого тіла. В ухах немов дзвенить щось, в голові якийсь туман. Вона наче з-за стіни чує Йонів голос, його слова.

О! вона не жалкуватиме, що покохала його… Його всі парубки бояться, бо він сильний… Хто з ним зрівняється силою? Ніхто! Он учора Петраки, теж сильний „флаке́в“[12], намігсь боротися з ним, то він, Йон, як хрьопнув ним об землю, то мало з парубка душа не втікла… А хитрий він який!.. До всього хитрий… Його й у війську не битимуть, як доведеться йти на місяць, бо він і „русешті“ знає… От — котрий втне так: „Вєруу… діноо… Боа… цадер… жите — тца… небо — земля… відьма… не відьма“…

Йон навіть пустив Ґашіцу, так його захопили ті незрозумілі чужі слова cred'а —

„русешті“…

Жахливе світло воскової свічечки ледве осявало Йонову фігуру, його опущені до-долу руки, дзюбате обличчя з виразом скупченої уваги, широкі уста, що чудно кривились при вимовлянню незрозумілих слів. Йон монотонно цідив слово по слові, а Ґашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.

— Який він розумний! — подумала вона, почуваючи в грудях новий приплив почуття.

— Біне?[13] — поспитав Йон скінчивши.

— Та́ре біне![14] — прошопотіла Ґашіца. Тільки я нічого не зрозуміла.

— Га! Цього Й хлопці не розуміють, не то дівчата. — І з цими словами Йон видудлив решту вина з куфи. Теплом розіллялось вино по тілу; в оці блиснув огник… на серці стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість.

Задерши голову та заклавши пальці в кишені лейбика, Йон з почуттям власної висшости звернувся до Ґашіци:

— А знаєш ти, що таке присяга?

— Ні, не знаю, — сумно відповіла дівчина.

— Не знаєш? Присяга єст… клятуа… дан… ая… пре… Боо… христо… спаси… веру… прауду…

— Тц… тц!.. — щиро дивувалась Ґашіца, мотаючи грловою. — Яке ж воно трудне…

— Ет, що те трудне! — розпалювавсь Йон, — я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу?

Йон крутнувсь по льохові, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицію, підняв кумедно до-гори плечі, так що голова сховалась межи ними і, забуваючи на небезпечність свого становища у чужому льохові, на весь голос закомандував:

— Руж на пле-чо! Ас-два… ас-два…

Вся фігура Йонова — з випнутими до-гори плечима, між якими стирчало дзюбате обличчя, з притиснутою до боку мітлою та ногами, що мов у півня далеко закидались наперед, — здавалася Ґашіці такою кумедною, що вона не могла вдержатись від сміху, але Йон не помічав того сміху. Він гасав по льохові, важко гупаючи ногами та вигукуючи на голос:

— Ас-два… ас-два!.. Руж вол-но!..

Враз знадвору почулось несамовите гавкання, а за хвилину грубий чоловічий голос:

— Хто там?

Йон так і присів на місці. Ґашіца, почувши батьків оклик, кинулась до свічечки і вмить загасила її. В льохові стало чорно й тихо; лиш знадвору долітали сюди гавкання собаки та важке чалапання ніг.

— Хто там? — вдруге поспитав голос.

Йон сидів у пітьмі та з міною дурника вдивлявся у темряву. Ґашіца тремтіла за бочкою.

Але трохи згодом на дворі все стихло: собака поскавучала та й замовкла, чалапання розпливлось десь у нічній тиші.

— Ґашіце! — пошепки обізвався Йон.

— Чого?

— Де ти?

— Отут за бочкою…

Йон напомацки дочовгався до Ґашіци і пригорнувся до неї. Якусь хвилину вони сиділи мовчки.

— Ходім звідси, — обізвався врешті Йон.

— Боюся, хай потому…

Але їм хутко докучило отак сидіти, і вони, держачись одно за одне та спотикаючись на бочки, потихеньку вилізли з льоху.

— Ходім на виноградник, — намігся Йон. І хоч Ґашіца гнала його додому, а не могла встояти проти палких благань милого й сама не помітила, як опинилась за хатою, на стежці до виноградника.

Серед темних крислатих кущів обібрали вони собі місцину. Йон нарвав на обніжку трави і простелив долі.

Чорна пухка земля дихала вохкістю, старі роскішні кущі здіймали до-гори, мов руки, цупке галуззя, крізь чорне лапате листя лиш де-не-де мигтіла зірка. Було холодно, моторошно якось. Ґашіца несвідомо пригорнулась до Йона, цілою істотою віддаючись гарячим пестощам…

Починало вже сіріти, коли вони розійшлися: Йон щасливий, задоволений, Ґашіца засоромлена, з опущеними до-долу очима, з почуттям якоїсь ваги, якогось непоправного лиха…

Сливе що-ночі сходились парубок з дівчиною у виноградному садку.

Час линув. Весна зростала в літо — душне, сухе, палюче. Кущі винограду облипли блідо-зеленими китягами, кукурудза по ланах розпустила коси, ячмені почали половіти, немов сивина старости злегка торкнула буйну рослинність землі.

Зів'яла та посохла й трава, якою вистелив Йон своє кубелечко на винограднику… ба! зав'яло з часом та почало гаснути в серці Йоновім і почуття до Ґашіци.

Що раз рідше перескакував він темної ночі огорожу знайомого виноградинка, що раз радніше задивлявся на других дівчат. Докори та сльози Ґашіци, що помічала Йонову зраду, ще більше відтручали від неї парубка.

Легкість, з якою підбив він серце дівчини, — без боротьби взяв від неї все, що можна взяти в дівчини, — скоро згасила вогонь першого кохання. Милування, таке солодке для дівчини, втратило для нього всю повабність новини. Ґашіца просто докучила Йонові.

Спершу Йонові й на думку не спадало кинути дівчину. Що ж, він звів її, він мусить і одружитись з нею. Якої б заспівали батьки її, що б сказали люде, гей! як би глянув на це батько Йонів, палкий, але справедливий мош-Костаки?..

Але помалу-малу, коли нехіть до Ґашіци зростала в серці Йоновім, той самий батько його, палкий мош-Костаки, з'явивсь в очах Йонових його рятівником у прикрій ситуації. Йон нагадав собі сварку свого батька з батьком Ґашіциним мош-Штефанаки й учепивсь за ту ворожнечу батьків, як за спосіб рятунку.

Щоб його батько та згодився взяти за невістку дочку свого ворога? Зроду-звіку…

Він, Йон, і радніший би посватати Ґашіцу, так що ж, коли батьки ворогують поміж себе і ні за що не пристануть на це.

Йон так увірував у створену ним причину, аж йому жалко стало, що він не може посватати Ґашіцу.

А щоб не завдавати дурно собі й дівчині жалю, він перестав ходити до Ґашіци, не вважаючи на її сльози та благання…

Настали жнива. По ланах розсілись полукіпки, осміхались хліборобам, прохались на гарман. Висока й міцна, як дубина, стояла по горах кукурудза, вип'явши на показ грубі качани; виноград по садках жовтів, наливався.

Червоне, як перчиця, обличчя мош-Костакове з задоволення ще червонішало, коли він поглядав на ту благодать. „Треба одружити Йона в-осени“, — поклав він, а позаяк замір його не був таємницею, то Йон хутко довідався про батькову волю, і не тільки підляг їй, а цілком поклався на батьків смак.

Тому то через деякий час, в вільні години, Йон уже з санкції батькової зазирав у чорні очі присадкуватій Домніці та носив на пальці мідяну каблучку від неї, — це перше з пут чигаючого на парубків Гіменея…

А Ґашіца?

Ось лежить вона на призьбі, уклавшись на ніч біля матері. Батько ходить по подвір'ю, стиха промовляє молитву до зоряного неба. Чутно його зітхання, окремі слова молитви. В тиші нічній виразно чутно, як крякають жаби в долині у ставку, як клекотить довгим носом чорногуз на сусідній стрісі. Ґашіцу дратує, що батько так довго молиться. Коли б він швидче поснув вже, бо Ґашіца нині сподівається милого, їй треба незабаром бути на винограднику. А чи прийде ж Йон?… Напевне прийде… Ґашіці треба, щоб він прийшов, треба поважно розмовитися з ним. Ах, той Йон!… У неї серце так наболіло через нього, в неї голова така намучена від думок про нього… Вона не може вже думати. От якісь шматочки, якісь клаптики думок та образів мигнуть на хвилю в голові, зачеплять наболіле серце… І зникнуть… Ось він, приклавши мітлу до боку, червоний і гарний, маширує по льохові… Ось на винограднику, серед густих кущів, пригортає він її, розмовляє про їхнє весілля, спільне життя. Зрадник!… зрадник!… Що люде говорять про Домніку? Невже він проміняв її на другу?… Та ні, ні!… Ось він крадеться десь вуличкою до виноградника, щоб пригорнути її та оповістити, коли пришле старостів… „І який там біс кублиться вночі на тому винограднику? Скоро спіймаю — поперебиваю ноги“… — чує вона суворий батьків голос і тремтить… Їй страшно, страшно за Йона… Треба бігти і остерегти його… Дівчина зривається, сідає на призьбі… І прокидається. Темна ніч дихає вохкістю, в далекій долині крякають жаби, батько крекче та перекидається з боку на бік на призьбі… Треба бігти, Йон чекає. Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить…

Ґашіца лягає знов, причаївшись сплячою. Солодка знемога обхоплює її тіло, сон так і липне до очей, але дівчина перемагає його, жадливо прислуховується до батькового дихання, що стає все рівнішим і рівнішим…

От тепер можна: батько поснув..

Ґашіца потихеньку висувається з-під рядна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стіною…

На винограднику тиша. Чорне, збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в долину… Ґашіца впірнула у те море й опинилася в знайомому закутку. Йона ще нема. Ґашіца сідає під кущем і, обнявши коліна руками, наважується чекати парубка. З-під гіллястих кущів дихає на неї тепле повітря, насичене пахощами чорнозему.

Все — і це повітря, і покручені лози і зів'яла трава — все це мимохіть нагадує їй щасливі хвилини її життя. От Йон обіймає її. От кленеться, що до віку кохатиме її… А тепер?… Вона нині мусить сказа… О! щось іде… Це певне він… Ні, то хтось инший пройшов стежкою у село… Вона скаже йому, що вже годі відкладати сватання… годі дурити її… Здається, Йон іде… Чутно якийсь рух здалеку…

Ґашіца висовує голову по-над кущі й насторожується… Знов не він: коняка на горі пасеться, а нічна тиша підхоплює її важке ступання…

Ах, Боже!… Коли ж він прийде?… Вже пізно… А їй конче, конче треба, щоб прийшов і довідався, що незабаром… Ай, сором, як вона це скаже?… А треба, бо тоді він напевне відкинеться від Домніки та пришле старостів… Але чому він не йде?… Невже не прийде?… Що це — півні співають?…

Ґашіца витягла шию, прислуховуючись.

Десь недалеко хриплим голосом, яв відрубав, кукурікнув півень. За ним чистим і мелодійним голосом обізвався другий, а там — тишу сплячого села до решти сполохало безладне кукурікання півнів.

Дівчина сиділа, мов скаменіла.

„Ні, не прийде… Але повинен… Прийди… прийди… прийди…“ — уперто думала вона в одно, вкладаючи в ті думки всю міць жадання. „Нема… Покинув… Через Домніку покинув… Але чекай! Та що йому зробиш?… Одружиться, а я… покинута, знеславлена… Сором!… сором!… до віку сором… Візьмуть люде на зуби, мов вітер солому… А батько!… Домне, Домне!…“[15].

Ґашіца заплакала. Теплі, рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по обличчю й попадали на губи, жалісно й по-дитячи випнуті наперед.

Холод пізньої нічної доби обгорнув дівчину. Вона тремтіла й плакала, а звідкись з глибини, з самого споду серця, здіймався голос, потішаючи її…

— А може прийде?… а може прийде?…

Вже над світом — змучена, змерзла й зневірена — повернула Ґашіца додому, твердо поклавши побачитись конче з Йоном та розмовитись з ним по щирости, до краю…

Йон, чуючи свою провину, уникав Ґашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав порожняком по снопи на поле й не помітив, як Ґашіца ззаду стрибнула на віз і причаїлась. Вже коли вони виїхали за село, а хмара куряви закутала віз від цікавого ока, Ґашіца присунулась до Йона та торкнула його. Парубок вжахнувся, несподівано побачивши її.

— Ти як тут опинилась?… Чого?…

— Чого?… Того, що годі вже сподіватися, поки сам прийдеш… Коли старостів пришлеш?

Голос Ґашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтів, що Йон не дочув.

— Що?

— Коли старостів пришлеш? — скрикнула Ґашіца раздратовано в саме ухо Йонові.

Йон припинив трохи коні.

— Не пришлю… — відрізав він рішучо.

— То так?… А за сором мій чим заплатиш?…

— Батько не велить дружитися… — крутив парубок, дивлячись кудись у бік.

— То тепер ти батьком забиваєш мені баки?… А тоді?… А це що?… — враз скрикнула Ґашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від Домніки. — То кохати носату Домніку батько дозволяє?… Га?…

Йон образився.

— Гей! а ти що тут таке?… Забралася на чужий віз та й лаятись?… Геть з воза!…

— Ба не піду, аж скажеш, коли свататимеш…

— Як у мене волосся виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в долоню. — Геть!…

Ґашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза й поторохтів далі…

— У-у! — посварилась на здогін йому кулаком Ґашіца, здіймаючись з землі та обтрушуючи пил з одежі.

Злість, сльози душили бідну дівчину. З голосним плачем побігла вона до села, але скоро опам'яталася, обтерла сльози фартухом і подалась додому.

Не було другої ради, як признатися у всьому матері, прохати в неї поради.

Мати так налякалася, що й забула вилаяти доньку. Гей! неслава, сором!… Треба щось радити…

Послали по тітку Прохіру, звісну порадницю у таких випадках. Ії захоплено на вулиці, де вона, випнувши перед себе кужіль, на ході виводила вовняну нитку та щось бубоніла до себе.

Коли за дверима почулось хляпання капців, а потому в хату всунувся кужіль, Ґашіца з матір'ю були певні, що зараз побачуть гладку постать у ватованій катанці, чорній хустці на голові й під бородою, а межи тими двома хустками потужний ніс, який зразу робив вражіння не носа, а самого обличчя.

Тітка Прохіра докладно, смакуючи, випитала в Ґашіци всі подробиці пікантної справи й авторитетно рішила:

— Треба йти „пе-коптьор“… на піч…

На піч!… Перед очима в дівчини встала картина цього зневажливого звичаю, неминучість прикрої розмови з батьками Йоновими, ворогами її батька, дикі сцени, які часто трапляються при такій оказії… Сором!… Сором!…

Все, що чекало її цими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що Ґашіца воліла б, аби земля запалась під нею. Але що ж! Земля не западеться, а йти треба.

Умовились, що над вечір, коли в Йоновій хаті всі будуть дома, тітка Прохіра відведе туди Ґашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчилася справа.

Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Ґашіцу, і сливе силоміць потягла її за собою. Дівчина була як у гарячці. П'яти немов прикипали до землі; серце кололо, в голові була одна думка, одно бажання, щоб ця дорога розтяглася без кінця-краю…

— Не журися, — потішала її Прохіра, — не ти перша йдеш „пе-коптьор“… Торік Катінка Сандина таки віддалася за Ніхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі… Перепало їй і від батька, ба́ й сам Ніхалаки наклав їй на бідність… Бідолашна щось зо два місяці носила синяки на тілі… А проте…

Ґашіца вже не слухала. Ось вони завернули вже за ріг вулиці… Ось вже мигнули червоно осяяні вікна Йонової хати… В Ґашіци затряслись коліна. Вона вагаючись зупинилась перед ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір…

— Йди, йди… а я тут зачекаю…

Ґашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і відхилила двері.

Аніка відчиняла саме скриню, мош-Костаки виймав з печі жарину для люльки.

— Добри-вечір…

— Спасибі…

Ґашіца поцілувала в руку спершу мош-Костаки, потому Аніку, і не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печі, стрибнула на неї й заховалась за комином.

Старі здивовано ззирнулися й одна думка разом шибнула їм до голови.

Аніка, стукнувши віком від скрині, кинулась і собі на піч до Гащіци, яка, мов звірок той, притулилась тремтячи в куточку.

— Ти чого прийшла? — суворо поспитала Аніка.

— А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Ґашіца.

— Мій син?… А другі й ні?… Знаємо ми вас, теперішніх дівчат!… Геть з печі!…

— Не піду, хоч забийте… Люде знають, що ніхто до мене не ходив, тільки Йон… Він мене звів, він казав… посватаю… а тепер… — ридала Ґашіца.

— Нунте ші Буковіна!… — гримнув у-раз на цілу хату мош-Костаки, що чув усю розмову… — А це що?… Де Йон?…

І відчинивши двері, старий гукнув, аж шибки задреньчали:

— Йоне! ме-ей!…

Не встиг ще Йон переступити поріг, як мош-Костаки, червоний і лихий, вхопив його за плече й притяг до печі.

— Що це, сякий не такий сину?… — гримнув він в саме вухо синові й показав на піч.

Йон заглянув у глиб і охолов, побачивши Ґашіцу.

— Та це я… вона… — белькотав парубок, але батько не дав йому скінчити, потяг його в сіни й причинив двері.

Налякана Ґашіца почула з сіней шамотню, якийсь ляск, немов бійку, серед котрої виривався хриплий голос мош-Костаки.

— З дочкою ворога?… зводити дівчину?… Я тобі виб'ю з голови инших дівчат… Нунте ші Буковіна!… Завтра пошлеш старостів до мош-Штефанаки.

За хвилину засапаний мош-Костаки вскочив у хату, приступив до печі й крикнув:

— Йди мені зараз, соромітнице, до твого батька й скажи йому, що завтра я, Костаки, пришлю від Йона старостів!… Чуєш?… Так і скажи…

І голосно відсапуючи, мош-Костаки важко впав на лаву.

— Домне, Домне! — стогнала Аніка, приголомшена несподіваною пригодою, та умовляла Ґашіцу йти додому.

Але Ґашіца крізь сльози ознаймила, що не вийде з хати, аж поки не будуть послані старости.

Аніка мусіла вкласти її на печі, а по довгій нараді з чоловіком, яка відбулася пошепки під образами, загасила світло й собі лягла поруч з Ґашіцею…

Йон ночував десь на дворі; він довго не міг заснути, згадував нинішні пригоди, знівечені мрії про Домніку і, мацаючи чуба, важко зітхав на самоті серед темної ночі…

Коли другої днини вранці Ґашіца йшла поруч з Йоном на гарман, Йон не обзивавсь до неї й словечком, наче не помічав її…

Але згодом, поньокуючи на коні, що бігали кружка́ на припоні по снопах пшениці, Йон скоса поглядав уже на Ґашіцу, на її сильні, жилаві руки, якими вона зручно трясла решето, віючи зерно та засипаючи половою, мов снігом, увесь гарман, і чув, що в його серці тане завзятість, поступаючись місцем згоді з своєю долею…

Алупка,
Квітень, 1896.

——————

  1. Джок — танець
  2. Фраце — брате; фата — дівчина.
  3. Валєв — ой.
  4. До слова: „весілля і Буковіна“ — лайка, якої й сами молдувани не розуміють.
  5. Мас — стіл.
  6. Чорт.
  7. Господь Бог.
  8. „До багатого й чорт з калачем приходить, а у бідного й воли не тягнуть“.
  9. Свита.
  10. Колодязя.
  11. Добре вино.
  12. Парубок.
  13. Добре.
  14. Дуже добре.
  15. Боже, Боже!