Повна збірка творів (Васильченко)/I/Крамольна ніч
| ◀ Під школою | Повна збірка творів. Том I Крамольна ніч |
Мужицький ангел ▶ |
|
В лузі під калиною зірка полощеться в криниці: срібні ключі впустила — витягає.
Вийшла мати води брати, та й питається зорі.
— Зоре-зорянице! що ти бачиш з високого неба?
— А бачу я в садочку віконце, зачинене, затулене, тільки видно в одну щілинку. Там за книгами великими сидить чарівник, палічками на папері чари мережає — хмурим оком поглядає, важким духом надихає, лихо комусь накликає…
— Не поможи-ж йому, боже!..
Андрій Петрович, новий на селі пристав, писав за зеленим столом папери. Писав, черкав, брови хмурив; схилився на руку, глянув у вікно.
А вікно весняна ніч одчинила, мовчки рукою до себе кличе Андрія Петровича, з кімнати манить.
Увірвалася його думка, що плелася на папері, задивився: високо-високо на темному оксамиті цвітуть золоті зорі, а під вікном — жарко дише очеремха, білим цвітом пишається…Торкнуло щось пристава легесенько в груди, — встав і пішов.
Ходить по двору, в садку між квітками, ґудзями в темряві виблискує, роздивляється: біліють хати в селі, в густі тіні сповиті, десь дівчата виводять „верби рясної“. І щось лукаве нашіптує Андрієві Петровичу якісь спокусливі слова; так лагідно, ніжно обгортає його, і мружить він очі, осміхається, мимохіть згадує слова: „вы знаете украинскую ночь? — О, вы не знаете укра…“
Зразу спинився, як укопаний.
„Що-що? — визвірився він кудись у повітря, — я тобі задам „української ночи“!
Перед очима у його немов виріс молодий сільський учитель, як уже довідався він, — мазепинець і сепаратист: українські книжки читає, співає ще й з червоною стрічкою ходить.
„Ні, брат, мене не зіб'єш ще з пантелику!.. Ніякої української ночи не було, нема, й не буде!.. Для всієї матушки Росії одна ніч може бути — російська ніч!.. Так-то“…
І нахмуривши брови, Андрій Петрович заспівав фальшивим тенорком:
Весело сияет
Месяц над селом,
Белый снег сверкает…
— Тю на тебе! — зашумів над головою у його молодим листом клен.
— Чи не сказився? — хлиснула його під носом білим цвітом черешня — трохи не чхнув. Під ногами заворушилась трава. Андрій Петрович засоромився і змовк.„Можна знайти й иншу, підходящу, — перед кимсь виправдувався він, — ну, хоч-би й така“…
За сусідньою клунею на леваді витьохкує соловей, щебече, як словами вимовляє.
Андрій Петрович перебирає в голові російські пісні, пригадує, далі солоденьким голосом заводить:
Зразу здалося, що соловей полетів кудись далеко й захарамаркав щось нерозбірне, сердите, немов з кимсь загризся.
Андрія Петровича трохи це вразило.
„Не хочеш — і не треба! — подумав він, — і плювать“. Пішов у садок, витягся горілиць на лавочці, став дивитись у небо.
„Так-то, голубчику! — почав думати він про вчителя: — не довго щебетатимеш — пожену я тебе звідціль так, що безвісти залетиш… І духу твого не буде“.
Над головою рясно всипали небо зірки, переблискуються, немов гулянку заводять у прозорому небі.
Андрій Петрович позіхнув, потягнувся, й поволі одбиваючи носком черевика такт, почав декламувати:
Тиха украинская ночь,
Прозрачно небо, звезды блещут…
А в голові тим часом снуються слова офіціяльної бумаги про вчителя до губернатора. Дивиться на зірки й дивується: сміються зірки, аж пирскають, на його підморгують:
— То як, пане приставе? — „Тиха украинская ночь?“ — передражнюють…Пристав підскочив, як опарений:
„Що це мені за навождення? Та тут, здається, все кує крамолу, все отруєно одним духом. Так, так… — думав він далі, — тут тобі соловейки, садочки, зірочки, зозульки, — все, здається, тихо та мило, а гляди — десь у затишку гуртом і виплодили мазепинця. Недаром ото звиває тут кубелечко мазепинська крамола. Ні! тут треба добре за них братись! Треба руйнувати, розгонити без усякого жалю!“
І одразу малює йому хтось привабну картину: стоїть серед неба головатий стражник Хома з банькуватими очима, а руки — як довбні. Стоїть серед неба, з мітлою, великий, як марище — тінь упала на пів-неба; махає мітлою, зірки до купи змітає…
Майнула картина перед очима та й зникла.
А зірки знялися немов ще вище, такі недосяжні, довічні, задумані. Дивляться на його, промовляють: — ні, сюди не достанеш… тут вже наша правда. — І бачить Андрій Петрович, що тієї правди ніхто не закриє, не зруйнує.
І чогось тоскно-тоскно стало йому — ніби хто його тяжко вразив.
„Нехай його виженуть, — думалося йому про вчителя, — а він все-ж не покориться — буде казати, що він за правду страждає… ніби моя неправда, ніби я не міг-би теж постраждати за правду“. І так хочеться йому постраждати за свою правду… Лежить, дивиться на небо, думає…
Стуляються очі, розходяться губи, зуби забіліли, подуло з носа, як у порожній глечик…
І мариться Андрієві Петровичу, що він уже постраждав: його скинули з пристава й настановили за стражника. Сидять вони з Хомою у жида Левка, п'ють по чарці, цибулею закусюють, гомонять; і жаліється він Хомі на свою кривду: „Так-то, товаришу Хомо!.. ти може й не повіриш, як мені жилося колись: чай, кофе розпивав, жінка була — така пухка панія, в шовках ходила, по-хранцузькому говорила, на хортоп'яні вальсу вигравала, — всього позбувся — а за що? — Бо правду люблю! За вчителишку, за сепер… — от не вимовлю тепер, як їх узивають… за домокрада якогось страждаю!“
— Ой, чи не брешеш ти, Андрію? — не вірить йому Хома, — бо скільки живу на світі, не чув, щоб станового за якогось учителишку виганяли. Либонь тут щось не так.
— Так!.. проклят син буду — так! — б'є себе кулаком у груди Андрій Петрович, — за його страждаю і буду страждати! Хай беруть мене ті сепера… — І одразу — нема Хоми. Де не візьмись сепаратисти — чубаті, шустрі, в сивих шапках, з червоними стрічками, як не вхоплять його за шию.
— Неси швидше головешку! — кричать. Перед самим носом запашіла гаряча головешка. Похололо в грудях у Андрія Петровича, зажмурив очі. Ткнуло гарячим у щоку, поміж усами у губи, аж немов зашкварчало. І приємна, ніжна теплота розіллялася по його тілові, мов після чарки дорогого вина. „Прекрасна смерть праведника“ — спадає йому на думку. — „Печіть! давіть! — ніякі муки не страшні мені!“ — гукає він до крамольників.
— Андрюша! Натомився, голубчик, заснув! — обхвативши руками за шию, воркувала над їм кругленька, пухка, як пампушечка, пані приставша і цілувала його в лице. — Вставай, серденько, та підемо спатоньки.
— І піду!.. на смерть піду, бо за правду страждаю! — і зразу одкинувши голову, грізно заспівав:
Кинувся од свого голосу, лупає очима; десь далеко миготять холодні зорі, з темряви близько схилилось повненьке лице жінчине, осміхається.
— А хто це зараз співав тут? — хрипко, стурбовано спитав він.
— От тобі й маєш? — регоче жінка, — та хто-ж — сам вигукував зо сну; та ще якоїсь такої… ходім, серце, спати.
Андрій Петрович пролупався, став пригадувати, роздивлятись.
А ніч — чарна, блискуча — тихим маршем пливла кудись у золотих зорях, з бунчуками, з булавами, з короговками, вибиває десь за горами в голосні бубни, у срібні сурми радісно сурмить…
— Ні, цього не можна одкладувати далі! — рішуче промовив Андрій Петрович, — треба зараз-же сповістити кого слід. Хай як-найшвидше беруть його звідціль!
— От що, Олюсю! — звернувся він до жінки, — спати вже швидко не буду. Скажи Марині, хай позачиняє віконниці, — до світа треба написати одну бумагу.
А в лузі під калиною полощеться зірка в криниці, золоті ключі витягає.
Вийшла мати води брати, питається ясної зорі:
— Зоре-зорянице! — що ти бачиш з високого неба?
— Бачу я — на ґаночках зібралися хлопці та дівчата до юнака в гості. Не на жарти, не на сміхи — на тиху розмову.
А юнак молодий ясним оком на їх поглядає, легким духом подихає, на щире умовляє.
— Щасти йому, боже!
1913.