Повна збірка творів (Васильченко)/I/Під школою
| ◀ Святкові міньятюри | Повна збірка творів. Том I Під школою |
Крамольна ніч ▶ |
|
Двері в школі прочинилися, і звідтіля, товплячись і на ходу одягаючись, висипали на двір школярі. Гомін, сміхи, співи разом з ними вирвалися на свіже повітря.
— Стій, хлопці! — разом крикнуло декілько голосів, — вертайся назад: дощ!
— Дощ! дощ! — загули школярі й кинулися назад до дверей.
— Ідіть собі, йдіть! І ще мало голову нагули? Не глиняні — не розкиснете, — бурчав позаду сторож-дід, запираючи за школярами двері.
Деякі з школярів, котрим недалеко було, зразу побігли по домівках. Решта збилися на дощі коло дверей школи й радилися, що робити.
— Он, братця сухо — можна переждати! — крикнув один з їх і кинувсь до стіни школи, під гілля акації. Всі навипередки побігли за ним.
Довго пустували, сміялися, випихали один одного на дощ, поки таки всі умістилися вздовж мурованої стіни.
Осіннє небо заслалося, немов рядном, сірими хмарами, і без відгалу сіяв густий та дрібний дощ.Гомін поміж хлопцями став стихати.
— Рано цього року осінь зайшла, — промовив сухорлявенький, смуглятий школяр у свитині наопашки, — люди гаразд не оборалися. — Вдумливими очима він оглянув сумнеє поле, де сіріли недоорані клапті стерні. Йому ніхто не одповів. Розмова чогось не в'язалася. Дощ шумів і наганяв нудьгу.
— Ех-хо-хо! — голосно позіхнув один, — мабуть не переждемо до вечора ми цього дощу.
— Давайте, хлопці, заспіваємо, або-що, а то ще поснемо тут, — сказав жвавий і непосидливий Марченко, кращий учень у класі й перший у хорі соліст-дискант.
— А чого-ж так стояти! — охоче згодилися инші, — стоять усі, носи поспускали, як кури на сідалі!
— Ану, хлопці, до мене! — Марченко виступив наперед, збив по-молодецькому на потилицю козирок, узявся рукою за ухо.
Как на горке калина,
Под горою калина —
почав він вигравати срібним, як дзвіночок, голосом. Усі заворушились. Очі блиснули жартовливим огником.
Ну что кому дело — калина!
Ну какое кому дело — калина! —
весело підхопили вони. Зразу вродився веселий настрій. Деякі стали притоптувати ногами, инші вибивали такт пісні рукою на спині свого сусіда: всі співали так, немов зарані нарадились когось передражнювати. Хтось у кінці голосно ухнув, голоси пішли в розтіч, — усі зареготалися. Без учителя чогось діло не ладилось, і співи скоро спинилися. До того-ж без упину шумів дощ і перемагав пісню. Весела хвиля, як скоро зринула, так і зникла.
— Ну й заспівали! — промовив один, — хоч-би не страмилися!
— Чорт ладу не шука, аби шум! — обізвався другий.
— Ось давайте, братця, вжаримо нашої мужицької! — почувся голос од краю.
— Тю!.. що це ти в степу, чи що!.. Учитель почує!
— Ну то що?.. це-ж не в класі: тут можна!
Хлопці зразу загомоніли.
— Своєї мужицької! „Донця“ давайте!.. Ні — „Неньки“!.. Або краще: „Із-за гори, із-за кручі!“ Хто буде заводить? — дзвеніли на перебій голоси.
— Знаєте, братця! — ось нехай Максим буде виводити, — казав один, — ви не дивіться, що на співці він іззаду стоїть та куняє, — отже я вам кажу, що краще за його наших пісень ніхто не виведе. І Марченко нехай піде вмиється.
— Хто — Максим?.. куди йому! — обізвався дехто.
— Е ні, братця! Ви ще його не знаєте! — казав перший, — то що він такий тихий та соромливий, то й не чуть його на співці, а голос у його добрячий.
— Може й справді вигукався у пасіці з дідом, — згожувалися инші, — а ну, Максиме, виходь!
— Вилазь-же, медовик, чого-ж ти!
— Одчепіться од мене — я не вмію! — почувся десь іззаду голос.— Та ну бо виходь! Бач — як ведмідь опинається!
Наперед випхнули хлопця в здоровенних чоботях, у волохатій вивернутій шапці. Лице в його все засмажене сонцем, нестрижений давно чуб білими пасмами вибивався з-під шапки.
— А ну, Максиме, покажи їм, матері їх копа вареників! — підбадьорювали його хлопці.
Соромлячись, сміючись і закриваючись рукавом, Максим поривався сховатись за хлопців. Школярі збились кругом його, сміялися, гомоніли й не пускали.
— Хай он Марченко виведе — я охрип!.. Їй-бо-ж охрип! — просився Максим.
— Ну, та годі вже тобі, не задавайся! — серйозно обізвався до його смуглявий школяр, — заводь, коли заводиш!
Максим став по середині, вирівнявся й провів рукою по лиці. Соромливість сплила з його, і воно стало поважне, навіть строге. Сірі очі стемніли, чоло побіліло. Хлопці примовкли й налагодились. Оглянувши всіх товаришів, Максим спинив очі на одному, немов збирався щось йому казати; відкащлявся, легенько схитнув головою вправо, хитнув уліво, й не одриваючись од очей товариша, тихо заспівав:
У неділеньку рано-пораненьку
Розсердився син на свою неньку…
Легенька хвиля смутку знялася й пройшла по дитячих личках. Усі стали товпитись до гурту. Кожний хотів співати й пробирався наперед. Маленький школярик, босенький, з підкачаними штанями і з школярською торбинкою через плече, довго не міг приєднатися до гурту; він перебігав з місця на місце, поки спинився на дощі, притулився ззаду товаришів, висунув наперед голову через їх плечі, і в співах задзвенів новий високий дискант. Так і стояв на дощі, мов закам'янів.
Тихо, повагом заводив Максим перші слова. Всі дивились на його, слухали. Потім очі в усіх здіймалися, тьмарились, голови хитались і разом з усіх грудей виривалися слова жалю і смутку:
Будуть гості усі в бархотині,
А ти, мамо, в подертій свитині!..
Всі в одно слово виголошують вони, і здавалося — що вони не співали, а словами розповідали про те, що недавно чинилося на їх очах.
І що далі співали вони, все щільніше горнулись одно до одного, руки непомітно спліталися в обійми.
Дощ був перестав і знову пішов — вони не помічали: пісня заглушала шум дощу й живим словом розносилася далеко з-під стіни школи.
А за стіною в класі, склавши руки на грудях, з кутка в куток ходив учитель — підійде до вікна, схилиться головою до шибки, слухає… потім знов ходе, задумавшись, і тихо наспівує слідом за хлопцями слова пісні.
Якось його побачили.
— Учитель, учитель слухають! — зразу пішло тихо поміж хлопцями.
Всі помалу стихли. Пісня обірвалася.
— Ну чого-ж?.. давайте співати! — звернувся до товаришів Марченко, — нехай послухають…
Хлопці пошепталися між собою і стали одкашлюватись. Марченко вскочив у середину, махнув головою і всі в один голос залящали:
Вот ля-гушка по до-рожке
Скачет, вытянувши ножки…
Шкільний, казенний настрій знову зринув між хлопцями. Максим провів рукою по спітнілому лиці, насунув на очі шапку й тихенько сховався в гурті.
1910.