Повна збірка творів (Васильченко)/I/Обивательські жарти
| ◀ Увечері | Повна збірка творів. Том I Обивательські жарти |
На хуторі ▶ |
|
— Глянь, сюди, Ваню: Касяненко з Гордійчуком до нас ідуть, — раденько звернулася до чоловіка Євгенія Калістратівна.
Іван Федотович підійшов до вікна.
— Що за диво — справді до нас! — здивувався він, — а я вже думав, що вони й до віку не заглянуть до мене.
— Слухай-же, Ваню, — промовила Євгенія Калістратівна, — благаю тебе, ради бога, не збивай ти вже бучі за ту свою „мову“, бо знову посваришся; вже й так мало не всі знайомі одцуралися нас через твої вигадки.
— Ні, Женю, будь покійна!.. Самому мені очортіли ті безглузді суперечки, — заспокоював її Іван Федотович, — я добре звірився вже, що нічого доброго з цього не вийде.
Після трьох днів гризні допіру Іван Федотович помирився з жінкою, і в сем'ї знову запанувала згода та тиша.
Іван Федотович почував себе тепер спокійно, хоч трохи й сумно.
— Тепер я сам бачу, що самотою мені нічого не вдіяти, — сказав він щиро, близько сівши коло жінки. — Бути одиноким на все місто свідомим українцем — це треба зовсім отруїти собі життя, треба посваритися з приятелями, з рідньою, зачинитися між німі стіни й не показуватись на люди. Тут треба жертви, треба героєм бути, а я… я не герой… — Іван Федотович сумно й покірно схилив голову.
У Євгенії Калістратівни заблищали в очах радісні потайні іскорки, проте вона теж прийняла сумний вигляд.
— Скільки нервів поскубли, скільки крови попсували мені любі мої землячки! Ще до всього дурнем зробили, чудаком ославили… Е, та що казати — краще ніколи не здіймати цього питання, на душі спокійніше буде.
— Кажуть, що ти спокою нікому не даєш, усіх ображаєш, — тихенько промовила жінка.
— Що-ж.. иноді й сам не рад — доведуть. Тепер побачиш — не нагадаю й словом.
— Щирий син України дома? — близько залунав веселий голос і у вікні з'явилося рябеньке лице з великим носом, в окулярах.
Іван Федотович зразу скривився.
— А, пан Гордійчук! пан Касяненко!.. прошу заходити! — промовив він увічливо.
Рипнули двері й на порозі з'явився Гордійчук і общипана постать міського педагога Касяненка.
— Як себе почуваєте, добродію? — кажется, так говорят на вашей „мове“, — промовив Касяненко, відтіняючи українські слова.
Іван Федотович, помітивши, як скривилися губи у педагога на слові „мове“, зразу почув у собі непереможне бажання без зайвих міркувань садонути земляка-педагога під ребра.
Він зробив вигляд, що зовсім не звернув на це уваги.— Що маєте новенького? Як Анна Михайлівна, дітки? — заговорила до Гордійчука Євгенія Калістратівна, намагаючись затерти небажану розмову. Заговорили про домашні справи, і Іван Федотович думав уже, що все на цьому й минеться, аж, глянувши на педагога, який стояв схилившись над столом, став почувати, як стара досада й нудьга заворушилися в грудях: на столі лежало свіже число української газети, що він забув у свій час сховати. Педагог прищуреним оком скоса дивився в газету й єхидна усмішка грала на його губах.
— Напрямок газети поступовий… — став читати він стиха, немов для себе. — На-прямок… — пробіг він і насмішкуватим оком глянув на Гордійчука. — Вы слышали когда-нибудь такое слово в наших селах? — звернувся він до того.
Почувши зразу небезпеку, Євгенія Калістратівна звернула до чоловіка затурбоване лице й зробила перестерігаючий знак. Іван Федотович важко зітхнув:
— „Направление“ — теж, здається, не цілком народнє російське слово… ну, та облишмо про це, — сумно промовив він.
— Позвольте — как не народное? — здивувався педагог.
— А так, — неохоче промовив Іван Федотович, — його теж викували російські письменники із народнього пня, коли виробляли літературну мову. Хіба-ж ви цього не знаєте?..
— Разве?.. впрочем, может быть, но главное видите ли в том, что слово „направление“ звучит в русской речи вполне естественно, а напрямок…— Ну, їй-же богу ви міркуєте, як дитина, — розвів руками Іван Федотович, — скільки разів уже…
— Слухайте, Іване Федотовичу! — втерся в розмову Гордійчук, — ви сами бачите, що я теж малорос, люблю рідну мову, а завше казав вам і тепер скажу, що поки не стануть ваші літератори писати мовою Квітки та Шевченка — діла не буде.
Іван Федотович побачив, що не обминути йому старої суперечки про мову. Згадавши останні свої самому собі й своїй жінці обіщання, він рішив узяти себе в руки й при розмові не захоплюватися. „Буду доводити їм цілком спокійно і логично, — думав він, — логика в суперечці — велике діло, логика спокійна, холодна й міцна, як криця“…
— Ну, слухайте сюди, — тихо почав він говорити, звернувшись до педагога.
— Ваню, забув уже? — погрожуючи блимнула на його очима жінка.
— Ось геть, ради бога! — нетерпляче одмахнувся од неї рукою Іван Федотович, — знаю… Слухайте, земляче, — звернувся він знову до педагога, — будемо міркувати спокійно і… цілком логично. Скажіть мені, поклавши на серце руку, чи можна-ж писати, ну хоч газету, мовою Шевченка?
— Полагаю, что можно, — зразу одповів той.
— Ну ви-ж повинні знати, що лексикона Шевченкової мови і взагалі всякої народньої, яка-б не була вона багата, не вистачить на те, щоб писати, скажемо, реферати, наукові статті та инше. Я-ж іще минулий раз ясно довів вам це і ви цілком тоді згодилися зо мною.— Ну да, так конечно… но видите ли… — зам'явся був педагог.
— От бачите! — радо промовив Іван Федотович, — тепер-же скажіть — як-же обійтися без нових слів?
— Как обойтись? — звернувся педагог уже до Гордійчука, — чудак, право, — это должны знать ваши „письменники“, а меня это мало интересует.
— Та ви-ж згодилися, що Шевченкової мови не вистачить для цього, — значить, виходить ясно, що нові слова потрібні? Так, чи як? — приставав до педагога Іван Федотович.
— Представьте себе, — звертаючись через плече Івана Федотовича до Гордійчука, казав Касяненко, — представьте, что какому-нибудь нашему „Матвию“ или „Миколе“ прочли газетную статью на этой „мове“ и сказали…
— Та чого-ж ви мені не хочете сказати, — так, чи ні? — мало не з плачем промовляв Іван Федотович, перехоплюючи погляд Касяненка.
— Нет, я полагаю, что русская речь нашему… — провадив своє педагог, не звертаючи ніякої уваги на Івана Федотовича.
— Так, чи ні? — крикнув на всю хату Іван Федотович у самий рот педагогові, — я вас питаю: так, чи ні?
— В чем дело? — педагог здивовано глянув на Івана Федотовича.
Той знизав плечима й став різати кожне слово:
— Ви згодилися, що Шевченкової мови не вистачить для широкої літератури; я вас питаю: значить, потрібні нові слова?— Что ему нужно от меня? — звернувся до инших педагог, — привязался и привязался ко мне!
— А я-ж казав, що те буде, — вставив Гордійчук. — Тільки до його на поріг, зразу й причепиться, як реп'ях, з своєю мовою. Я-ж казав, що не варт було заходити.
— Хто — я? я зачіпав вас? — сказав, складаючи на грудях руки, Іван Федотович. — Бога ви не маєте в собі, панове!.. я-ж навіть сам прохав залишити цю розмову, ви-ж сами, ви нав'язли, ви примусили мене говорити за це!.. Тепер-же ви повинні або довести мені, що я помиляюсь, або згодитися зо мною — треба коли-небудь довести нам діло до краю!
— Дуже дякую! — нехай хто хоче — доводить до краю, а я піду додому! — Гордійчук став шукати своєї шапки; педагог теж пішов до дверей.
— Ні, панове, я прошу вас лишитися, я дуже прошу вас! — Іван Федотович розставив руки навперейми гостям. Піт котився по його чолі.
— Нога моя більш не буде тута! Прощавайте! — кинувся Гордійчук.
— Пустите, — прориваючись під руками Івана Федотовича, казав сердито педагог, — я… я не знаю, что это такое! это просто свинство!
Іван Федотович почув, як кров прилинула до лиця.
— Так ні-ж, чорт забирай! я навчу вас, як глузувати з людини! — тупнув він ногою. Потім, кинувшись до дверей, він клацнув замком і сховав ключа в кишеню.— Тиран! мужик! — заголосила жінка і, закриваючи лице руками, вибігла в другу кімнату.
— Він збожеволів!.. тікаймо, пане Касяненку! — Гордійчук шарахнувся по кімнаті, підбіг до вікна й аж захурчав у кущі. Педагог уже був пригнувся, щоб стрибнути за ним, та Іван Федотович міцно схопив його за комір.
— Ні, голубе, ти то не втечеш од мене! — схопивши за горлянку, він труснув педагогом, як віхтем.
— Довго ви будете жили тягнути з мене? Довго будете розпинати мене?.. Зараз кажи мені, кацапське сміття, потрібні нові слова в нашій літературі? Кажи, а то я з тебе душу витрясу! — Іван Федотович припер Касяненка в куток і так здавив за горло, що тому виперло з лоба очі.
— Бог з вами, земляче, — лагідно промовив переляканий на смерть педагог, — чого ви так схвилювалися? Хіба-ж ви не бачите, що то були жарти. Коли народня мова культивується в літературну, то справді повинні з'являтися нові слова. Так було з російською літературою й инакше бути не може. Про це навіть школярі знають.
Іван Федотович випустив з рук педагога, зітхнув з полегшенням і став витирати хусточкою рясний піт на чолі.
1911.