Перейти до вмісту

Повна збірка творів (Васильченко)/I/У панів

Матеріал з Вікіджерел
Повна збірка творів. Том I
С. Васильченко
У панів
• Інші версії цієї роботи див. У панів Харків: Державне видавництво України, 1927
 
У ПАНІВ.
 

Іде Ларько улицею, зігнувся й хилитається… Плетена шапка нап'ята на уші, жмутом намотаний на шиї шарп, руденький повстяний пінжак, на ногах зашкарублі чоботи; вуси й борідка взялися кригою, шия втягнута в плечі, а під рукою вгорнута в драну хустину скрипка! Білі метелики снують кругом Ларька, сліплять, сідають на голову, на бороду… позаду юрма дітей…

— Ларьку, ану заграй чичіточки! Го-го! Та як-же упився Ларько!..

— Ларьку, а коли ще підеш під Бойкову греблю на весілля?

Кидають на його мерзлим кізяком, перечіплюють, у сніг валяють.

— Га! хвороба на вас! кш! — кричить Ларько й ганяється по улиці за дітьми, мов за горобцями.

— Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш, та все в сніг лізеш? — Хіба-ж тобі туди йти?.. Тобі он-куди йти! — і хлопці пхають його кудись у другий бік.

— Брешеш! — бубонить Ларько, — я все бачу і все знаю… Мене не одуриш…

Ларько таки справді все бачив і все знав: бачив він, що кругом його скрізь дерево в білому цвіту, бачив, що всі хати вкриті зверху білими ковдрами, що скрізь у маленьких вікнах жовтіють крізь якусь сітку плями світла.

Значить — прийшла вже ніч.

А знає Ларько, що завтра Різдво і що він іде до панів на хутір славити Христа. А там нагодують його, напоять і грошей дадуть, а то ще може пощастить і вкрасти що, як було минулого року. Де був допіру — Ларько вже забув, та й на віщо йому теє знати: де був — нема тепер.

Білі метелики вже перестали сльотою лізти в вічі, і йому стає видніше. Ларько бачить, що він уже за селом. Ген серед шляху манячить щось крізь вечірній суморок: то стоїть плакуча верба. За вербою будуть Горілі бори, а за борами скоро й хутір.

З-за пазухи витягає Ларько пляшку і перехиляє до рота. Потім обережненько ховає її.

— Що таке Ларько? — бубонить він сам собі. — Ларько — не простий чоловік. Е-ге! Ларько дорогий чоловік… Хто Ларька не знає!..

Ларька таки знали люди. Знали й гомоніли, що він — справді дорогий чоловік, хоч часто ходить і битий і лаяний, хоч часто п'яний валяється з своєю скрипочкою по бур'янах та ровах. Гірке було життя Ларькове — всі бачили, та ніхто не чув, щоб жалівся він на його коли словами. Словами він міг тільки попрохати собі у добрих людей чого небудь, коли був тверезий, та голосно лаятися, як був п'яний. Своє-ж горе, свої жалі оддавав він де-небудь на безлюдді живій скрипці, а вона вже голосно плакала й далеко односила Ларькову тугу. Не раз бувало, що серед глухої ночи будила людей пекуча струна і тоді казали люди, що то десь під тином проснувся Ларько та й засумував.

Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху, щільно, мов дитину, притулить до грудей свою скрипку, схилить низенько до неї свою пропащу головоньку — і заплачуть, заквилять струни, немов у тій скрипці озивається живе Ларькове серце. І бачили люди, що плакав тоді Ларько. І плакали разом з ним чужі люди, що проїжжали мимо його степом.

Отакий Ларько…

А тепер він дуже впився і йде собі у полі по снігу. Йому здається, що відкілясь узялися і йдуть з ним поруч дьогтяр Панас та колесник Таран. Ідуть і щось розказують, сміються і пхають його головою в сніг.

— Ну й нащо ви це робите, хлопці! — докоряє їм Ларько, встаючи з снігу. — Не шуткуйте! годі! — А вони не слухають: тільки встане Ларько — знову пхнуть. Ларько сидить серед снігу й лається. Одпочив трохи, встав; немає ні Панаса, ні Тарана, пішов шляхом сам. Іде серединою шляху й помічає, що хтось став серед дороги й не пускає його далі; одступився назад, хотів поминути — знов наткнувся на його.

Ларько став і думає.

— Еге! — засміявся він, — це-ж либонь я вже в хутір прийшов! Скоро як — і не помітив! — дивується собі. Далі причепуривсь, щоб до панів іти.

— Та які-ж химерні пани! — думає Ларько, видираючись по чомусь угору, — які кумедні: заберуться, не-знати куди, та й видирайся до-їх… Коли-б, часом, ще не одірватися та в'язів собі не скрутити.

Разів скілько Ларько зривався й падав у сніг, аж таки виліз…

Боже, боже… які роскоші, краса яка! Стоять скрізь столи, застеляні дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве паникадило… Люстри, золото, срібло… Так і сяє все, так і сяє… За що не візьмись, де не сядь — усе хитається. Придивляється Ларько і бачить, що крізь муровані стіни видніється небо з зорями, і не розбере він, чи вони в будинку, чи за будинком.

Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила.

— І до чого вже дійшли ті пани! — дивується він, — навіть небо забрали в свої покої.

По покоях прохожають пани, панянки й паненята, всі в шовках та в золоті. Ось одна з білим личком, як вишневий цвіт, і з темними, як чорнобривці, очима… Ступає легесенько, як пух…

— Ех, коли-б я був малярем! — думає Ларько, — змалював-би я це личко, та й на божник поставив.

Ходить Ларько скрізь, розглядається, і любо йому, любо…

Та чого-ж це всі одвертаються од Ларька? Йому так бажається, щоб панночка глянула, промовила до його слово; він-би розпитав її за квітки, за все…

Зайде він з одного краю до панянки — вона губки надимає, одвертається; зайде з другого боку — те-ж саме. Паненятка малі — й ті не хочуть на його дивитися.

„Чого-ж це вони такі непривітні, чого?“ — гадає Ларько і почуває, як тихенько туга серце йому тисне.

Коли підходить до його пан сивий, суворий.

— Хто ти такий? — питає пан.

Ларько не знає, що йому сказати, потім пригадав:

— Я-ж Ларько, пане, отой, що ходить по людях грати.

— А ще хто ти такий?

Ларько сказав-би, та й сам не знає, хто він іще такий.

— А чого це в тебе чоботи в болоті, чого солома на тобі, чом голова не розчісана? — допитується пан.

Тоді пригадав Ларько все: пригадав, що давно вже він зап'янствував, що не раз з кимсь побився, що ночував у болотах, в ожереді на полі, — і потупів він перед паном очі.

— А чого ти тут? — спитав пан.

Мовчить Ларько.

— Не знаєш? — а я знаю: ти прийшов, щоб украсти що-небудь, як украв минулого року срібну ложку, що пропив у Ічні в жида Пенька.

Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.

А пан каже:

— Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п'яниця й мужик! — і рукою на поріг показує.

Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:

— Геть Ларька, геть з покоїв! Од його горілкою тхне. — І шовковими рукавами носики затуляють.

І промовляють маленькі паненята: — геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..

Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..

І знову каже одна панянка, каже друга і всі кажуть:

— Геть, геть, геть Ларька! — Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.

Заплакав Ларько та й пішов до порогу. Коло порогу його взяв такий жаль, що він аж спинився.

— Пани! — благає він, приклавши руку до серця, — не проганяйте мене — я не красти… я… я Христа славити прийшов, — пригадав він, — благословіть, пожалуста! — і зводить на панів заплакані очі.

Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.

„Змилувались, благословили!“ — думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.

Поспішаючись, щоб бува не передумали пани, налагодює він свою скрипку.

Стоїть Ларько у панів коло порогу, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли-б тільки, коли-б усю правду сказати!..

Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.

„Ой щось буде“… — думає.

І от засумувала, затужила струна… знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.

Глянув Ларько на панів.

Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: „Так ти он який, Ларько!“ І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.

— Заждіть — ви ще не знаєте Ларька, — заждіть!

І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його в руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося, як криця, і болить, і болить, і не перестає.

А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі… віхтями, снопами… і осяяли Ларька на всю кімнату… Стоїть, мов-би в огні.

І чує він, що над ним щось тужить; не тужить — криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то — струна.

Підвів очі Ларько; посхилялися панночки, білими хустинками очі витирають плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.

— Ага, пани! — думає Ларько, — що, п'яниця Ларько? злодій?… Тепер бачите, який Ларько?

І от затужили всі, підбігають до його:

— Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! — благають, — Ой годі, бо серце з жалю розірветься.

І дітки плачуть і благають.

— Годі вже! годі, годі…

За руки хапають його, за смичок…

— Ні, не перестану, не перестану! — думає собі Ларько.

— Ларьку! Ларьку! — ясно чує він инші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.

— Ларьку! злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! — і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.

…Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.

Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені…

— Що це тобі, Ларьку?… опам'ятайся: ось до утрені йдуть люди.

— Перехрестися, Ларьку, — гомонять кругом.

Ларько зав'язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.

— А горенько тяженьке! — промовляє чорнява струнка молодиця, — і до чого тільки людина не доведе себе!.. — й її карі очі блищять проти місяця смутком та жалощами.

Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька, самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.