Повстання анголів/I
Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ I В коротких словах росповідає історію одної французької родини з 1789 року і до наших днів |
Розділ II. Де читач знайде корисні відомості про одну бібліотеку, що в ній незабаром мають відбутися чудернацькі події ▶ |
|
ПОБЛИЗУ Сен-Сюльпіс, проміж вкритого зеленою травичкою дворища і невеличкого саду, де лишилося ще двоє старих каштанів з зів'ялими вершками, стоїть кілька віків суворий трьохповерховий отель д'Еспарв'є, оточуваний що далі то вищими новими будівлями, що стискують його вже з усіх боків. Тут з 1825 до 1857 року жила велика людина родини, Алєксандр Бюсар д'Еспарв'є, віцепрезидент державної ради за часів липневого уряду, член академії моральних і політичних наук, автор Нарису про громадські й релігійні установи народів, — великої праці на три томи вісімки, ним, на жаль, не закінченої.
Цей визначний теоретик ліберальної монархії передав своє дворянство, маєток і славу в спадщину Фюльжансові-Адольфові Бюсар д'Еспарв'є, що був сенатором другої Імперії. Нащадок значно поширив свою батьківщину, скупивши землі, де мусила пройти вулиця Імператриці, і виголосив був знамениту промову за світську владу пап.
Фюльжанс мав троє синів. Старший, Марк-Алєксандр, вступивши до армії, зробив там блискучу кар'єру: він добре тямив говорити. Другий, Ґаетан, не виявивши ніяких особливих здібностей, жив здебільшого на селі, де полював, викохував коні, вправлявся в музиці та малярстві. Третій, Рене, змалку підготовлюваний до магістратури, подався з посади товариша прокурора, щоб не мати на совісті виконання декретів Феррі про конгрегації; пізніше ж, побачивши в президентстві Фальера поворот доби Деція й Діоклеціяна, повернув усі свої знання й енергію на службу гнаній церкві.
З часів конкордату 1801 року і до останніх років другої Імперії всі д'Еспарв'є, иншим у науку, регулярно ходили до божої служби. В бога не вірячи, але ховаючи це від людей, вони дивилися на релігію, як на засіб до панування. Марк і Рене були першими з їхнього роду, що виявляли прикмети відданости вірі зі щирости. Генерал, ще бувши полковником, присвятив свій полк Святому Серцю і віддавався релігійним справам з таким запалом, який дивно було бачити навіть серед військових, а всі ж знають, що дочка Неба — побожність — для свого перебування на землі найбільше вподобала серця генералів третьої Республіки. Віра має свою кручену долю. За старого режиму вірив народ, дворянство ж і освічена буржуазія — не вірили. За першої Імперії надзвичайно неблагочестивою була з гори й до низу вся армія. Тепер нічому не вірить народ, а буржуазія — навпаки — хоче вірити, і їй це инколи й удається, як наприклад Маркові й Рене д'Еспарв'є. Зате ж їхній брат Ґаетан, сільський дворянин, з цього боку не заявив себе а-ні-як. Він був «агностиком», як говорять у великому світі, уникаючи ненависного слова «вільнодумець». Він ще й одверто заявляв себе агностиком, всупереч тому доброму звичаєві, що вимагає з цим ховатися. В наш вік є так багато способів вірити й не вірити, що історики будучности напевне в них заплутаються. Та чи ж добре й ми розуміємось на віруваннях часів, скажемо, Сіммаха й Амброзія?
Палкий християнин, Рене д'Еспарв'є щиро також беріг вірність ліберальним ідеям, що предки його передали йому як найціннішу спадщину. Змушений боротися проти безбожної й якобінської Республіки, він все ж заявляв себе республіканцем, а незалежности й суверенности церкви вимагав не инакше, як іменем свободи. В дні великої дебати над законом про відокремлення церкви від держави, як також і в дні колотнеч з приводу перепису церковного майна, — наради епіскопів та зборища вірних відбувалися в його господі.
І в той час, коли в великій зеленій залі згромаджувалися найвидатніші ватажки католицької партії, прелати, генерали, сенатори, депутати, журналісти, коли душі всіх присутніх зверталися до Риму з теплим почуттям покори й добровільної підлеглости, а m-r д'Еспарв'є, спершись ліктем на мармур каміна та протипоставляючи цивільному праву право канонічне, палко й красномовно протестував проти грабування французької церкви, — в цей саме час на новочасне зборище дивилося два старих німих і нерухомих портрети. Праворуч од каміна висів твір Давіда — Роман Бюсар, хлібороб з Еспарв'є в жілетці й димових штанях, з простим обличчям у ластовинню та з досить лукавим виглядом. Він мав свою рацію підсміхуватись: адже він поклав початок добробутові своєї родини, скупивши на дурничку добра церкви. Праворуч висів твір Жерара, портрет хліборобського сина в парадній одежі, завішаній орденами, — барона Еміля Бюсар д'Еспарв'є, префекта Імперії і славнозвісного доглядача державної печатки Франції, померлого року 1837 на посаді церковного старости своєї парафії з псальмами в честь Діви на устах.
Рене д'Еспарв'є року 1888 оженився з Марією-Антуанетою Купель, дочкою барона Купеля, власника залізопромислового підприємства в Блєнвіллю (Висока Люара). Мадам Рене д'Еспарв'є з 1903 року головує в товаристві матерей-християнок. Видавши заміж року 1908 одну свою дочку, це благочестиве подружжя мало ще біля себе трьох дітей — одну дівчинку і двох хлопчаків.
Молодший з них, Лєон, шости років, мав кімнату поруч кімнат матери й сестри своєї Берти, старший же, Моріс, жив у невеличкому павільйоні посеред саду. Цей юнак мав собі тут свободу, що давала йому силу терпіти життя в родині. Він був досить гарний на обличчя хлопець, ставний і без зайвої вимушености в манірах; його посмішка кінчиками губ не була позбавлена приємности.
В двадцять п'ять років Моріс мав уже мудрість Еклезіяста. Не думаючи, щоб людині виходило на користь якесь страждання під цим сонцем, він не завдавав собі жадного клопоту. З самого малку цей син своєї родини старанно уникав праці над освітою і став доктором права та адвокатом апеляційного суду, не мавши нічого спільного з наукою.
Він не брав собі справ і не виступав на суді. Він не знав та й не хотів знати нічого, до чого міг би прикласти свій розум, чиєї любої мализни, слухаючись порад щасливого інстинкту — краще розуміти мало, ніж погано, він не перевантажував.
Моріс, як казав абат Патуйль, одержав благодать християнського виховання просто з неба. Вже змалку перед очима йому стояли зразки благочестя в родині, а коли він вийшов з середньої школи і вступив до вищої юридичної, то знайшов там високу освіту вчених, чесноту сповідальників і витревалість вірного домовому огнищу міцного, духом жіноцтва. Взявши участь у громадському життю й політиці за часів великих утисків над церквою у Франції, Моріс не пропустив жадної маніфестації католицької молоди; він воював на барикадах у свому приході в дні перепису і вкупі з товаришами вирятував був коней архіепіскопа, вигнаного зі свого палацу. Та проте, в усіх цих обставинах він зовсім не виявив якоїсь особливої ретельности: його ніколи не видно було в перших лавах героїчної юрби, що закликала салдат до лицарського непослуху та обкидала агентів державного скарбу брудом і обра́зами.
Він виконував тільки свій обов'язок, і як що й визначився в дні великого богомілля 1911 року споміж инших санітарів, переносячи поранених у Люрді, то можна було боятися, що спричинилося до того тільки бажання вподобатись мадам де ля Вердельєр, завжди так прихильній до сміливих мужчин. Абат Патуйль, друг родини і глибокий знавець людських душ, знав, що Моріс ідеєю мучеництва захоплювався не дуже глибоко. Абат докоряв йому за його рівнодушність і дер його за уха, звучи шарлатаном. Але ж віри своєї Моріс не втрачав. З усіх юнацьких роспуст віра його вийшла неушкодженою, бо він її ніколи не зачіпав. Він ніколи не спинявся думкою ні над котримсь із її пунктів. Не більш уважно ставився він і до моральних ідей, керовничих у суспільстві, що до нього він належав. Він приймав їх такими, якими їх йому приносили, і тому в усяких обставинах зберігав вигляд чесної людини, чого він не міг би осягти, коли б хоч раз замислився був над самим корінням сучасних звичаїв. Він легко роспалювався гнівом, мав чуття чести і старанно його в собі викохував. Він не був ні честолюбцем, ні суєсловом. Як більшість французів, — не любив витрачатися; жінкам він не давав би нічого, коли б вони не вміли його до того примусити. Думаючи, що ставиться до них з призирством, він їх обожнював, і пожадливість мав надто природню, щоб її помічати. Чого ж цілковито не знав ні він сам, ні инші, хоч те, може, і можна було б инколи помітити в вохкому блискові його гарних світлокаштанових очей, так це — лагідности вдачі і здатности його до дружби; та на торговиці життя ці прикмети — річ ціни найнижчої.