Повстання анголів/II
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розділ I. В коротких словах росповідає історію одної французької родини з 1789 року і до наших днів | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ II Де читач знайде корисні відомості про одну бібліотеку, що в ній незабаром мають відбутися чудернацькі події |
Розділ III. Де події починаються ▶ |
|
Бажаючи охопити все коло людського знання і одночасно задовольнити свою енциклопедичну пиху конкретним і відповідним своїй грошевій могутності символом, барон Алєксандр д'Еспарв'є заклав собі бібліотеку з трьохсот шостидесяти тисяч друкованих і рукописних томів; величезна більшість їх перепала йому від Ліґюжських бенедиктинців.
Окремим пунктом свого заповіту він наказав усім своїм нащадкам прикуповувати до цієї бібліотеки всяке нове гідне уваги видання з поля природознавства, морали, політики, соціології, філософії та релігії. Він вказав суму, що її треба було вилучити зі спадщини на цю мету, а саме́ збільшування бібліотеки припоручив старшому синові Фюльжансові-Адольфові. Фюльжанс-Адольф виконував волю свого славетного батька з відповідною синові пошаною.
Після нього величезна бібліотека, що являла собою більшу вартість, ніж спадщина кожної дитини, лишилася між трьома синами й двома дочками сенатора неподіленою. Рене д'Еспарв'є, кому припав отель на вулиці Ґарансьєр, довелося й оберігати надзвичайної ціни скарб бібліотеки. Дві його сестри, Полє-де-Сен-Фен і Кюісар, кілька раз вимагали од нього ліквідації цього великого майна, що не давало ніяких прибутків, але Рене й Ґаетан відкупили у них право на спадщину, і бібліотеку було врятовано. Рене д'Еспарв'є, в згоді з волею фундатора, взявся навіть її збільшувати, але з року на рік він що разу скорочував суму витрат на це, вважаючи, очевидно, що інтелектуальна творчість Европи чим раз нижчає.
Тільки Ґаетан на свої останні шаги невпинно збагачував її новими книжками з Франції та зза кордону, тими що їх він уважав за добрі. А він міг цінити книжку, хоч його брати й не визнавали йому цієї прикмети ні на макове зерно. Зявдяки зусиллям цієї гулящої й цікавої людини, скарб барона Александра завжди мав новини майже останнього дня.
Бібліотека д'Еспарв'є і по сей день — одна з найкращих приватних бібліотек цілої Европи в питаннях теології, правничих наук та історії. Ви можете студіювати там фізику з усіма її гілками, а в разі бажання і метафізику, себ-то щось таке, що сполучене з фізикою, але не користується окремою назвою, бо ж неможливо позначити субстантивом те, що не містить у собі жадної субстанції, бувши лише мрією й ілюзією. Ви можете там дивуватися філософам, що силкуються аналізувати й розвязувати питання про абсолют, визначати невизначиме, обмежувати безмежність. В цій горі біблій і біблійок, святих і грішних, можна зустрінути геть чисто все — аж до найновішого й найелегантнішого прагматизму.
Багато бібліотек має безліч тих поважних старовинних оправ знаменитих походженням, ніжних зерном і тоном шкіри, цінних мистецькою роботою золотильника, — видавленими на них визерунками з ниточок, мережок, листячка, квіточок та ріжних емблем і гербів, що своїм м'яким блиском чарують очі знавців; багато бібліотек можуть мати велике число рукописів, оздоблених делікатними й живими мініятюрами венеціянського, фламандського, чи турангійського пензлю, — але ні одна з них не містить у собі так багато гарних і путящих видань старих і нових, церковних і світських авторів.
Тут можна знайти все, що нам лишилося від старовини; всіх батьків церкви, оборонців і докторів канонічного права, всіх гуманістів Відродження, всіх енциклопедистів, всю філософію, всю науку.
Ось що сказав кардинал Мерлєн, пошанувавши цю бібліотеку своїми одвідинами:
— Нема людини з так дужою головою, що могла б умістити в себе все скупчене на цих полицях знання. Щастя, що, це річ не так уже й потрібна.
Монсіньйор Кашпо, що бувши в Парижу вікарієм, часто в ній працював, мав звичку говорити:
— Я запевняю вас, що тут було б з чого зробити кілька Хом Аквітанських і кілька Аріїв, коли б дух-людський не втратив уже свого старовинного запалу до добра і зла.Найбільшу цінність цієї величезної скарбниці складали, безперечно, рукописи. Тут були, наприклад, невидані листування Ґасенді, батька Мерсенна, Паскаля, що кидають нове світло на духове життя XVII віку. Була також цінна колекція жидівських біблій, талмудів, равинських трактатів, друкованих і рукописних, арамейських і самаританських текстів на баранячій шкурі та дощечках сикомора, — старовинних і дорогоцінних примірників, зібраних у Єгипті й Сірії славнозвісним Мойсеєм де Діна та закуплених по дешевій ціні Александром д'Еспарв'є року 1836, коли вчений гебраїст помер у Парижу від старости й злиднів.
Еспарв'єнська бібліотека містилася на третьому поверсі старого отелю. Книжки інтересу середнього, напр., подарована Ґаетаном протестантська екзегетика XIX й XX віків, було винесено без оправ у безмежну глибину горища. Каталог з усіма додатками творив цілих вісімнацять томів in-folio. Цей каталог було доведено до останнього дня, і в бібліотеці панував повний лад. Але року 1895 з рекомендації епіскопа д'Аґра за вчителя до Моріса і, майже одночасно, за доглядача до бібліотеки взято було m-r Жюльєна Сар'єта, архіваріуса й палеографа, бідну й плоху людину, що заробляла собі на життя приватним учителюванням. Обдарований методичною активністю і надзвичайною впертістю, m-r Сар'єт сам один перекласифікував усі книжки цього величезного зібрання. Вигадана й переведена ним у життя система класифікації була до такої міри складна, а знаки, накладувані ним на книжки, містили в собі стільки латинських і грецьких, величезних і дрібнесеньких літер, стільки римських і арабських цифер, супроводжуваних звичайними, подвійними й потрійними зірками та аритметичними знаками степенів і коренів, що часу на вивчення її треба було б витратити більше, ніж на совісне засвоєння повного курсу альгебри. А як не знаходилося нікого, хто волів би поглиблятися в ці темні символи і витрачати час, що його з більшим успіхом можна було б ужити на відшукування законів чисел, то й вийшло так, що роспізнатися в своїй класифікації міг один тільки m-r Сар'єт, а знайти потрібну книжку спосеред трьохсот шостидесяти тисяч їх, доручених під його догляд, стало без його особистої допомоги річчю навіки неможливою. От-такими вийшли наслідки його старань. Та зовсім на них не жаліючись, він, навпаки, відчував собі від них живе завдовольнення.
M-r Сар'єт любив свою бібліотеку ревнюче. Він приходив до неї о сьомій годині ранку, сідав за велике бюро з червоного дерева і починав каталогізувати. Писані його рукою картки наповнювали монументальну полицю під гіпсовим бюстом Александра д'Еспарв'є з роскуйовдженим наче від удару вітра волоссям, з величним поглядом, гусячим пером за ухом як у Шатобріяна, з заокругленим ротом та голими грудьми. Опівдня Сар'єт ішов полуднувати до молочні «Чотирьох Епіскопів» на вузькій і темній вулиці Канет, куди свого часу учащали були Бодлєр, Теодор де-Банвіль, Шарль Аселіно, Люї Менар та ще й один великий еспанець, що переклав Таємниці Парижа на мову конквістадорів. І качки, що ніби аж крякали зі старої кам'яної вивіски, причини сучасної назви вулиці, радо зустрічали m-r Сар'єта. Вертався він до бібліотеки рівно о першій без чверти і виходив лише о сьомій, щоб знову сісти в «Чотирьох Епіскопах» за свою немудру їжу, приправлену поганкуватим вином. Що вечора після обіду приходив до «Чотирьох Епіскопів» зі свого горища на вулиці Принцеси приятель Сар'єта Мішель Ґінардон, усім відомий за прізвищем дядька Ґінардона декоратор і реставратор картин, що працював здебільшого по церквах. Тут він замовляв собі кави з лікером і обидвоє приятелів починали чергову партію доміно. Дядько Ґінардон мав залізне здоров'я і палкий темперамент; ніхто не міг би догадатися про його справжній вік, а він же пам'ятав іще Шенавара. Бувши людиною суворої непорочности, він повсякчасно виводив на чисту воду неопаганізм, не спиняючись перед ужитком навіть найбільш непотребної мови. Він дуже любив говорити, і m-r Сар'єт охоче його слухав. Найчастіше дядько Ґінардон балакав зі своїм приятелем про каплицю Анголів у церкві Сен-Сюльпіс, де малюнки вже подекуди пооблуплювались і мають зреставруватися, очевидно, тоді, коли це сподобається богові, бо ж з часу відокремлення всі церкви належать тільки богові і ніхто не турбується видавати гроші навіть на найбільш нагальні потреби їхнього ремонту. Але ж дядько Ґінардон не вимагав собі ніякої плати.
— Михайло — мій патрон, — поясняв він, — до того ж до святих анголів у мене особлива прихильність.Докінчивши свою партію в доміно, дрібнота m-r Сар'єт і кремезний як дуб, волосатий як лев та великий як святий Христофор дядько Ґінардон виходили з молочні під ручку та все розмовляючи йшли майданом Сен-Сюльпіс, не зважаючи, чи ніч була тиха, чи був вітер або дощ. За майданом m-r Сар'єт вертався безпосередне додому, на великий жаль маляра, — пізнього гульвиси й балакуна.
А на ранок, ще дзиґарі не встигали добити сьомої години, m-r Сар'єт уже являвся до бібліотеки і починав каталогізувати. І сидячи за своїм бюром, він на кожного, хто заглядав до бібліотеки, кидав погляд Медузи, страшенно боячись, чи не прийшла, часом, ця людина взяти звідси потрібну їй книжку. Цим поглядом він бажав би повернути в каміння не лишень урядовців, політиків чи прелатів, що на підставі давнього обізнання з господарями вважали своїм правом инколи покористуватися з тої чи иншої, відповідно до своєї спеціяльности, книжки, але також і доброчинця бібліотеки Ґаетана, що брав часом до свого маєтку якусь застарілу безбожну юмористику, щоб читати її там у дні дощів. Цього погляду зазнавали і мадам Рене д'Еспарв'є, приходячи по книжки для хорих у своїм шпиталі, і сам господар Рене д'Еспарв'є, хоч він здебільшого задовольнявся цивільним кодексом та Далльозом. Винести з бібліотеки хоч би найнікчемнішу заваль — значило вирвати у m-r Сар'єта душу. Щоб тільки якось не дати бажаної книжки навіть тому, хто мав на неї незбите право, m-r Сар'єт вигадував тисячі і дотепних і невдалих побрехеньок та не спинявся перед обклепуванням свого порядкування і догляду в бібліотеці, заявляючи, що книжка, що нею він що-йно милував собі очі, притискуючи її до серця, — кудись закинулась чи просто з бібліотеки пропала. А коли вже доконче треба було книжку видати, то він двадцять раз забирав її з рук читача, перше ніж з нею розлучитись.
Він повсякчасно тремтів над думкою, що щось із дорученого йому добра може пропасти. Оберігаючи триста шісдесят тисяч томів, він безперервно мав триста шісдесят тисяч причин для занепокоєння. Инколи, вкритий холодним потом, з криком смертельного жаху прокидався він серед ночи, побачивши ві сні порожне місце на одній з полиць книжних шахов.
Щоб книжка колись покинула свою полицю, — це було для нього дивовижною несправедливістю, що їй нічим не можна було б потім зарадити. Його шляхетне скупердяйство прикро вражало Рене д'Еспарв'є, що не визнавав гарних прикмет свого знаменитого бібліотекаря, трактуючи його як старого маніяка. M-r Сар'єт не помічав цієї несправедливости, але він не зважав би й на найгірші прикрощі, перетерпів би ганьбу й образу, аби б лишень додержати свою скарбівницю в повній цілості. Завдяки його невтомності, пильнуванню й ретельності, або ж, щоб в одному слові сказати — любові, Еспарв'єнська бібліотека не втратила жадного аркушика за ввесь час його в ній порядкування, що на 9 жовтня 1912 року зріс уже до шіснадцяти років.