Повстання анголів/III
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
|
Увечері того дня, поклавши на полиці всі взяті звідти за день книжки і запевнившись, що в бібліотеці панує повний лад, Сар'єт вийшов з неї о сьомій годині, замкнувши двері на два повороти ключа, як звичайно.
Пообідавши в молочні «Чотирьох Епіскопів» та прочитавши газету Хрест, m-r Сар'єт о десятій годині повернувся додому, до свого невеличкого помешкання на вулиці Реґар. Бідолаха не передчував жадної прикрости і спокійнісінько проспав цілу ніч. На ранок, опинившись рівно о сьомій годині в передпокою бібліотеки, він, у згоді зі щоденною звичкою, скинув свій новий редінгот, взяв спонад умивальника старий і надів його. Потім він вступив до свого робочого кабінету, де кожних шість день на тиждень уже протягом шіснадцяти років вів під величним поглядом Алєксандра д'Еспарв'є свою безконечну каталогізацію. Наміряючись оглянути залі, він рушив до першої й найбільшої, що в поважних шахвах, з бюстами старовинних поетів і ораторів на карнизах, містила твори теологічні й релігійні. Два величезних глоби землі й неба оздоблювали собою віконні амбразури. І от з першого ж кроку m-r Сар'єта як приголомшило: він спинився, не маючи змоги заперечити те, що він бачив, і не можучи також повірити своїм очам. На синій повсті стола валялися неуважно роскидані книжки; одні просто лежали боком, инші стреміли спинками до гори. In-quarto лежали хистким стовпчиком. Два грецькі словники, зсунуті одне в одне, творили з себе одну істоту, дивовижнішу, ніж людські пари богостотного Платона. Окремо валялось роскритим одне in-folio з золотим обрізом, показуючи три немилосердно пошарпані аркуші.
Очунявши через кілька хвилин од глибокого здивовання, бібліотекар наблизився до столу і в безладно накиданій купі книжок пізнав свої найдорожчі жидівські, грецькі й латинські біблії, талмуд унікум, равинські друковані й рукописні трактати, арамейські й самаританські тексти, синагогальні сувої, — накидані копицею без жадної пошани найцінніші пам'ятки Ізраїля.
M-r Сар'єт опинився віч-на-віч зі з'явищем, що його ніяк не можна було зрозуміти, а проте силкувався собі його вияснити. З яким захопленням учепився б він за думку, що винуватцем цього жахливого погрому був Ґаетан, цей безпринципний тип, кому його погибельне вільнодумство дозволяло хапати книжки з бібліотеки обома руками в періоди його перебування в Парижу. Але ж Ґаетан у цю хвилю подорожував по Італії. Трохи поміркувавши, m-r Сар'єт спинився на думці, що тут увечері був сам Рене д'Еспарв'є, взявши ключ від служки Іполіта, вже двадцять п'ять років доглядача за кімнатами третього поверху й горища. Рене д'Еспарв'є ніколи не працював у бібліотеці вночі й не тямив читати по-жидівському, але ж могло бути й так, думав собі Сар'єт, що він або сам проводив, або ж наказав провести сюди якогось церковника, вченого й відданого святій екзегетиці орієнталіста, що перебував у Парижу переїздом і не мав часу чекати на ранок. Спадало йому також на думку, чи не накинувся часом на ці біблійні й талмудичні тексти охоплений раптовим поривом роскрити душу Сіма абат Патуйль, що не був позбавлений інтелектуальної цікавости і теж мав звичку шарпати книжки. Одну хвилину m-r Сар'єт готовий був думати на самого Іполіта, що він, обтрушуючи книжки та замітаючи бібліотеку протягом чверти віку, насамкінець і собі затруївся порохом учености і, ставши надто цікавим, сю-ніч збавляв собі очі й розум під місячним світлом та псував собі кров над цими плутаними значками. Сар'єт уявляв собі, що й молодий Моріс, повернувшись зі свого гуртка чи якогось чергового націоналістичного збіговиська, міг повихоплювати з полиць і так безпардонно поскидати в купу ці жидівські книжки, засліплений ненавистю до старого Якова та його новітнього покоління; адже цей син своїх батьків заявляв себе антисемітом і коли й мав зносини з жидами, то тільки з такими ж антисемітами, як і сам. Звичайно, всі ці здогади мали надто гіпотетичний характер, але розум m-r Сар'єта, не можучи заспокоїтись, ввесь час блукав проміж найбільш екстравагантних вигадок. Нарешті, бажаючи як найшвидче дізнатися правди, ретельний доглядач книжок покликав служку.
Але Іполіт не знав нічого. Портьє теж нічого не міг пояснити. З усієї служби ніхто нічогісінько не чув. M-r Сар'єт спустився до кабінету Рене д'Еспарв'є; той прийняв його в халаті та з нічним чепчиком на голові, вислухав його оповідання з виглядом поважної людини, кому морочать голову чор'зна чим і пустив його від себе зі словами, де так і прохоплювалось прикре співчуття до хорого на розум:
— Не турбуйтесь, шановний m-r Сар'єт і будьте певні, що ви знайшли книжки сього ранку там, де їх залишили вчора ввечері…
M-r Сар'єт іще раз двадцять, і все без наслідків, повторював свої допити та врешті так зденервувався, що вночі не міг спати. Ранком, вступивши о сьомій годині до залі бюстів і глобів, він побачив у ній повний лад і вже хотів був з полегшенням зітхнути, коли враз серце йому заколотилося так, що ніби от от мало розірватися: на дошці каміна лежала новенька книжечка, брошуроване in-octo з закладеним у середину пальмовим ножем; очевидно, хтось розрізав її сторінки. Це була дисертація про дві сполучених в одну цілість версії Буття — книжка, що, бувши запроваджена m-r Сар'єтом на горище, напевне ніколи б звідти не вернулась, бо досі ще ніхто з приятелів д'Еспарв'є не цікавився питанням, скільки в першу книгу святого письма вклав праці редактор монотеїст і скільки політеїст. На книжці стояв знак R<3214VIII2. І дивлячись на нього, m-r Сар'єт враз із болем у душі відчув, що ніяке, навіть найбільш обґрунтоване наукою нумерування не поможе знайти книжку, коли її вже не буде на свому місці.
І протягом цілого місяця кожного ранку m-r Сар'єт мусив дивитися на стіл, знову закиданий книжками. Грецька й латинь були тут мішма з жидівською. M-r Сар'єт часто питав себе, чи не були ці нічні безчинства ділом злодіїв, що могли б прилазити через слухові вікна, щоб красти найцінніші примірники. Але він не міг зауважити жадного сліду, що хтось добивався до бібліотеки, і після старанного перегляду полиць кожного разу переконувався, що пропажі нема ніякої. Люта трівога опанувала йому мозок, і він кінець кінцем почав думати, що ввесь цей розгордіяш чинить якась малпа з сусідньої місцевости, дістаючись до бібліотеки з даху через комін та вдаючи, ніби вона над тими книжками працює. Малпи, думав собі він, дуже добре тямлять передражнювати людей. Знаючи вдачу цієї тварини найбільше з малюнків Ватто і Шардена, він привподоблював їх що до здатносте наслідувати людську поведінку і вдачу — до арлекінів, скоморохів та докторів з італійської комедії; він яскраво уявляв собі, як вони орудують з палітрою й пензлем, як товчуть у мущирю ліки, як перед хемічним горном листають старий трактат альхеміка. Отже, побачивши одного нещасливого ранку на листку третього тому оправленої в синій турецький сап'ян поліглотськоі біблії з гербом князя Мірабо велику свіжу пляму, він остаточно запевнився, що винуватцем цього злочину була малпа. Вона думала удати, ніби хоче робити нотатки, і перекинула каламар. Малпа ця належала, очевидно, вченому.
Перейнятий цією думкою, m-r Сар'єт уважно обслідував топографію сусідньої місцевости, щоб докладно обмежити острівець будинків, що серед них стояв отель д'Еспарв'є. Після цього він почав обхід чотирьох непевних на його думку вулиць, напитуючи в кожній брамі, чи нема, часом, у цьому дворі малпи. Він роспитував портьє і їхніх жінок, праль, покоївок, одного шевця, одну перекупку фруктів, одного шкляра, газетярів, попа, палятурника, двох вартових, дітей — і за цією роботою мав нагоду спостерегти протилежність характерів і ріжноманітність настроїв в однім народі; адже відповіді, що він наотримував, ніяк одна до одної не пасували: були спосеред них і круті і м'які, і брутальні, і ввічливі, і прості й іронічні, і велесловні й короткі, і навіть німі. Але про відшукуваного ним звіря не чув він і натяку, поки в одному старому будинкові на вулиці Сервандоні руде, забруднене у висівки дівча, що стерегло війстя замісць портьє, не відповіло йому:
— Так, малпа є… у m-r Ордонно… Хочете подивитись?
І не додаючи більше зайвих слів, воно повело Сар'єта в глиб двору, до каретного сараю. Там на соломі й клаптях старої ковдри цокотів зубами молодий макака, припнутий ланцюгом за середину тіла. Ростом був він завбільшки з дитину п'яти років, а на його посинілій морді, зморшковатому лобі та тонких губах проступала передсмертна туга. Він звів на одвідувача ще живий погляд своїх жовтих очей, потім схопив схудлою рукою моркву, підніс її до рота і враз одшпурнув. Поглядівши ще деякий час на Сар'єта з дівчам, в'язень одвернув голову з таким виглядом, ніби не ждав більш нічого ні від людей, ні від життя. Стулившись вузликом, з коліньми в руках, він навіть не ворушився; лише подеколи сухий кашіль трусив йому груди.
— Його звуть Едгар, — сказало дівча. — Він продається, знаєте?
Але старий бібліофіл, що заздалегоди напасся гніву, надіючись зустрінути іронічного й здатного до злих жартів ворога книжок, тепер почував здивовання, співчуття й ніяковість перед цим дрібним створінням без сили, радости й бажань. Визнаючи свою помилку та зворушений цим майже людським обличчям, що ще дужче нагадувало таке через тугу й страждання, бібліотекар тільки й зміг вимовити, похиливши голову.
— Вибачте.