Повстання анголів/VI
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
|
Ранком другого дня m-r Сар'єт ускочив до кабінету Рене д'Еспарв'є не постукавши. Він зводив руки до неба, а його рідке волосся стовбичило йому на голові. З очей линув безмежний одчай. Ледве повертаючи язиком він оповів своє горе: старий рукопис Йосипа Флавія, шісдесят томів ріжного формату — безцінний скарб, Лукрецій з гербами великого пріора Франції Філіпа Бандома та власноручними нотатками Вольтера, рукопис Рішара Сімона і листування Ґасенді з Ґабріелем Ноде, двіста тридцять невиданих іще листів — усе зникло. На цей раз посідач бібліотеки збентежився. Хутко збігши по сходах і діставшись до залі філософів і глобів, він власними очима побачив розміри лиха. На безлічі полиць видно було роззявлені дірки. Він навмання почав шукати, пороскривав шахви, познаходив віники, ганчірки, огнегасителі, сколупнув лопатою кокс, струснув новий, почеплений в умивальні, редингот m-r Сар'єта і врешті знесилено спинив очі на спорожнілому місці папок Ґасенді. Весь учений світ уже пів віку голосно вимагав публікації цього листування. Рене д'Еспарв'є не відповідав на цей загальний крик, не згоджуючись ні сам витрачатись на таке солідне підприємство, ні перекласти витрати на инших. Знайшовши в цих листах багато вільнодумства і чимало таких розбещених уривків, що їх не могло б витерпіти благочестя XX віку, він волів, щоб вони краще лишалися невиданими, але почував, що за цей скарб він відповідає і перед своєю країною і перед всесвітньою цивілізацією.
— Як могли ви допустити грабіж такої безцінної речи? — суворо запитав він у m-r Сар'єта.
— Як я міг допустити грабіж такої безцінної речи? — проказав за ним нещасливий бібліотекар. — M-r, коли б хтось розітнув мені груди, він знайшов би це питання випеченим у моїм серці.
Не зворушений цими урочистими словами, Рене д'Еспарв'є, стримуючи гнів, провадив далі:
— І ви не помічаєте жадної ознаки, що навела б вас на слід злодія, m-r Сар'єт? Ви не маєте жадного здогаду, ні хоч найменшої думки про спосіб, як усе це сталося? Ви нічого не бачили, нічого не чули, нічого не зауважили, нічого не знаєте? Згодьтеся ж, що це річ неймовірна. Подумайте, m-r Сар'єт, подумайте про можливі наслідки цієї нечуваної покражі, що відбулася під вашим носом. Документ, що йому не складеш ціни для історії людського духу — зникає. Хто його вкрав? Для чого його вкрадено? На чию користь? Злодії, напевне, добре знають, що не можуть скористатися з нього у Франції. Вони повезуть його на продаж в Америку чи в Німеччину. Німеччина дуже ласа до таких пам'яток письменства. Коли листування Ґасенді з Ґабріелем Ноде опиниться в Берліні і німецькі вчені його видрукують, то яке це буде нещастя, який, скажу навіть, скандал! Чи ж думали ви про це, m-r Сар'єт?
Під ударами докорів, тим тяжчими, що він і сам їх собі посилав, m-r Сар'єт стояв мовчки, як дурний.
А Рене д'Еспарв'є сіяв далі свої гострі докори:
— І ви не силкуєтесь, ви нічого не вигадуєте, щоб найти ці неймовірної ціни багатства! Шукайте, ворушіться, m-r Сар'єт, міркуйте. Справа варта цієї праці.
І Рене д'Еспарв'є пішов, кинувши льодовий погляд на свого бібліотекаря.
M-r Сар'єт знову почав шукати втрачені книжки й рукописи в усіх місцях, де їх шукано вже було сто раз і де їх ніяк не можна було знайти, аж до скрині з коксом включно, зазираючи навіть під шкіряну подушку свого крісла. Нічого не знайшовши, він уже цілком машинально залишив бібліотеку, як завжди — о дванадцятій годині. Внизу сходів він зустрівся з колишнім своїм учнем Морісом і теж машинально з ним привітався. Він бачив тепер людей і події наче крізь хмарку.
Нещасний доглядач книжок був уже в вестибюлі, коли Моріс покликав його.
— M-r Сар'єт, поки я тут побуду, звеліть, будь ласка, забрати книжковий хлам, що хтось накидав до мого павільйону.
— Книжковий хлам? Який книжковий хлам, Морісе?— Не можу вам цього пояснити, m-r Сар'єт, — але там є й поїдені шашелем старі жидівські книжки і ціла купа ріжної завали зі старих паперів. Вони мені заваджають. У першій од входу кімнаті вже й повернутися ніяк.
— Хто вам їх приніс?
— А чорт же ж його зна!
І почувши запрохання полуднувати, юнак легковажно рушив собі до їдальні.
M-r Сар'єт стрімголов побіг до павільйону. Моріс казав правду. Біля сотні томів було роскидано по столах, по стільцях, валялося на помості. Перед таким видовищем, вагаючись між радістю й страхом, здивований і збентежений, щасливий тим, що знайшов втрачений скарб і боячись знову його втратити, найпаче ж приголомшений дивизною події, книжковий раб залопотів як немовлятко, перебиваючи инколи це лопотіння божевільними приглушеними криками. Він пізнавав свої жидівські біблії, свої старі талмуди, свій сивої старовини рукопис Йосипа Флавія, свої листи Ґасенді до Ґабріеля Ноде і, нарешті, свій найдорожчий скарб — Лукреція з гербами Великого Пріора Франції та власноручними нотатками Вольтера. Він сміявся і плакав і притискував до серця ці турецькі сап'яни, телячу шкіру, пергаменти, велени і дерев'яні вицяцьковані цвяшками дощечки. І в міру того, як Іполіт вносив їх оберемок за оберемком до бібліотеки, m-r Сар'єт з тремтінням у руках побожно росташовував їх по їхніх порожніх місцях.