Повстання анголів/VII
| ◀ Розділ VI. Де m-r Сар'єт знаходить своє добро | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ VII Досить жвавого інтересу і такої моральної науки, яка, сподіваюся, дуже сподобається загалові читачів, бо ж уся вкладається в гіркий поклик: «Куди заводиш ти мене, думко?» Адже всі визнають істину, що думати — шкодить і що справжня мудрість полягає в тім, щоб не морочити собі голови ані чим |
Розділ VIII. Де говориться про кохання, а це ж мусить уподобатися читачам, бо оповідання без кохання — однаково, що кров'янка без гірчиці: річ без жадного смаку ▶ |
|
Усі книжки знову було збито під побожну руку m-r Сар'єта. Але ж цьому щастю судилося тягтися лише один момент. Тої ж таки ночи знову зникло двадцять томів і поміж ними й Лукрецій пріора Вандома. А за тиждень жидівські й грецькі тексти Старого й Нового Завітів знову всі вернулися до павільйону. І протягом нового місяця вони що-ночи таємниче подорожували цим шляхом. Де-які подівалися й не знати куди.
Коли бібліотекар росповідав про ці надприродні події господареві, то Рене д'Еспарв'є тільки сухо зауважав:
— Бідолашний мій m-r Сар'єт, це, справді, щось дивне, дуже дивне.
А коли, нарешті, m-r Сар'єт натякнув, що слід би було сповістити про це комісара поліції, то д'Еспарв'є просто втратив рівновагу.— Що ви мені пропонуєте, m-r Сар'єт? Рознести по вітру хатні секрети, наробити галасу?… Чим ви думаєте? Я маю ворогів і пишаюся тим, бо гадаю, що їхню зненависть придбав не дурно. Але ж проти мене снують підлу інтригу навіть у моїй власній партії — ті палкі роялісти, що на ділі може й добрі католики, — я б так принаймні хотів думати, — але ж дуже кепські християне… За мною стежать, підглядають, біля мене в'ється хмара шпиків, а ви, m-r Сар'єт, ви пропонуєте мені самому подарувати лютим перам газетників цю чудернацьку таємницю, цю сміховинну пригоду, цю справу, нарешті, де ми обидва з вами маємо такий безглуздий вигляд. Ви хочете, значить, виставити мене на глум?
В кінці розмови вони надумали тільки змінити в бібліотеці всі замки. Порахували ціну роботи, покликали майстрів. Протягом шости тижнів в отелі д'Еспарв'є з ранку до вечора розлягалася стукотня молотків, вереск сверделків, скреготня терпугів. В залі філософів і глобів жевріло горно, а сморід горілої олії пік у серце мешканців нижніх поверхів. Старі м'які й слухняні замки на дверях заль і шахов було замінено вередливими й норовистими. Чого тут тільки не було: замки з хитрощами, колодки з літерами, забезпечливі болти й перечки, ланцюжки і електрична сигналізація. Ці залізні й мідні штучки аж наганяли жах. З'окола замки різали очі, в середині нестерпуче скрипіли. Щоб одімкнути якусь залю, шахву чи шухляду, треба було знати спеціяльний шифр, відомий тільки m-r Сар'єтові. Він напихав собі голову чудернацькими словами й велетенськими числами і сам плутався в квадратах, кубах і тригонометричних величинах. Через те траплялося, що й він сам не міг уже одчинити якісь двері чи шахву, а проте… знову кожного ранку двері й шахви він знаходив розчиненими навстежей, а книжки роскиданими поодинці й купами, пограбованими. Трапилося й таке, що один доглядач громадського спокою одної ночи знайшов у рівчачку на улиці Сервадоні брошуру Соломона Рейнаха про одноличність Варави й Ісуса. Побачивши на ній печатку бібліотеки д'Еспарв'є, він повернув її власникові.
Рене д'Еспарв'є, не подумавши навіть сповістити Сар'єта, зважився кінець кінцем звернутися до одного зі своїх приятелів, урядовця Дезобеля, поліційного радника, що мав уже нагоду залагодити кілька дуже серйозних справ. Це була невисока, кругляста, дуже червона і зовсім лиса людина, з блискучим, наче більярдна куля, черепом. Прикинувшись бібліофілом, цей добродій явився одного ранку до бібліотеки, але одразу ж виказав своє повне незнання книжок. Бюсти всіх філософів старовини яскраво кружечком одбивалися йому на черепі, коли він почав ставляти Сар'єтові ріжні лукаві питання. А як невинну людину спантеличити дуже легко, то m-r Сар'єт стурбувався й почервонів. З цієї ж хвилі д-ій Дезобель рішуче впевнився, що винуватцем крадіжок був m-r Сар'єт, бо довів це своїм переляком; урядовець одразу ж ухвалив шукати співучасників злочинства. Що ж до мотивів злочинства, то він за них не турбувався: мотиви знаходяться завжди. Дезобель запропонував Рене д'Еспарв'є встановити за отелем таємний догляд агента префектури.
— Я скажу, щоб вам дали Міньйона, — заявив він. — Це спритний агент, дуже уважливий і дуже обережний.
З шостої години ранку другого дня Міньйон уже блукав перед отелем д'Еспарв'є. Зі втопленою в плечі головою, кучерями, що випростувалися спід вузьких крис жовтого як диня капелюха, косими очима, величезними, чорними як сажа вусами та без пуття довгими руками й ногами, словом — маючи вигляд, що його не можна не зауважити і нема сил потім забути, він невпинно й невтомно ходив туди й сюди, від найближчого великого стовпа з баранячою головою, що чимало їх озбдоблює фасад отелю Сордьер, до кінця вулиці Ґарансьєр, до церкви Сен-Сюльпіс та каплиці Діви. З цього моменту не стало змоги ні вийти, ні зайти до отелю д'Еспарв'є, не відчувши, що за тобою шпигунять в усіх твоїх рухах і навіть думках. Міньйон був дивовижним створінням, обдарованим особливими природніми властивостями, цілковито незрозумілими иншим людям. Він не їв і не спав: кожної хвилі і вдень і вночі його видно було перед отелем, і ніхто не міг уникнути його погляду. А його погляд проходив до кісток, і нещадна жертва уваги Міньона почувала себе гірше, ніж голяком перед людьми, — просто якимсь скелетом. Це бувало для неї ділом одної секунди, бо ж агент навіть не спинявся, йдучи й далі своєю безперервною ходою, але цього не можна було витримати. Молодий Моріс погрожував, що він перестане вертатися під батьківський дах, як що його будуть оттак радіографувати. Його мати й сестра так само скаржилися на цей пронизуватий погляд, що ображав непорочну скромність їхніх душ. Мадемуазель Капораль, гувернантка малого Лєона д'Еспарв'є, відчувала таку ніяковість, що й сказати не можна. Роздратований до останнього, Рене д'Еспарв'є не міг ступити на поріг власного дому, не насунувши, уникаючи допитливого колючого погляду, свого капелюха аж на очі, та не пославши до чортів m-r Сар'єта, початок і причину всього цього лиха. Родинні приятелі, як абат Патуйль і дядько Ґаетан, ледве заглядали, одвідувачі припинили свої одвідини, рознощики вагалися, чи нести їм свою харч, і навіть візки великих фірм ледве насмілювались спинятися біля брами. Але ж найбільше безладдя цей таємний догляд викликав серед слуг. Локай, боячись під оком поліції йти після півдня на побачення до дружини шевця, коли вона бувала дома одна, упевнився, що служити в отелі йому не сила і зажадав звільнення; Оділь, покоївка мадам д'Еспарв'є, не зважуючись більше, уклавши господиню спати, проводити, як звичайно, до своєї мансарди найкращого прикащика з сусідньої книгарні, Октава, зажурилася, зденервувалася, почала болюче смикатись, розчісуючи господині волосся, засвоїла собі в розмові з нею зарозумілий тон і заходжувалася загравати з Морісом; куховарка, мадам Мальґуар, поважна жінка п'ятидесяти літ віку, позбувшись одвідин Оґюста, хлопчака з винної крамниці на вулиці Сервандоні, та не мавши сил витерпіти цей так противний її темпераментові піст, збожеволіла, подала господарям на обід зовсім сирого зайця і заявила, що папа римський просить її вийти за нього заміж. Нарешті, після двох місяців надлюдської витревалости, противної всім відомим законам органічного життя і найпершим вимогам економії живих створінь, агент Міньйон, не спостерігши нічого ненормального, припинив своє підглядання і зник, не вимовивши жадного слова і зрікшись усякої за це останнє подяки. А в бібліотеці танці книжок за весь цей час ішли собі звичайним порядком.
— Дуже добре, — прослухавши Міньйона, заявив Дезобель. — Коли ніхто не входить і не виходить, значить, злочинця треба шукати в домі.
І урядовець надумав спіймати цього злочинця без допиту й слідства. Отже, не довго міркуючи, він наказав одної півночи посипати тоненьким шаром тальку поміст у бібліотеці, сходи, вестибюль, садову доріжку до павільйону Моріса і першу од входу кімнату в павільйоні. На ранок Дезобель, супроводжуваний фотографом із префектури вкупі з Рене д'Еспарв'є і m-r Сар'єтом, явилися шукати слідів. Вночі був вітер і він розвіяв тальк з доріжки в саду. Так само не знайшлося жадніх слідів і в павільйоні, бо Моріс, як він пояснив, думаючи, що це якийсь негарний жарт, вимів цей білий порох віником од каміна. Насправжки ж йому треба було просто знищити сліди од черевичків покоївки Оділь. На сходах же і в бібліотеці дослідники дійсно натрапили на сліди якоїсь босої ноги, що мусила ніби пливти в повітрі, ступала величезним кроком і була майже без ваги. Слідів цих викрито було тільки п'ять. Найвиразніший з них знайшовся в залі бюстів і сфер, біля столу, що на нього було накидано купу книжок. Фотограф префектури здійняв з нього кілька одбитків.
— Це щось більш жахливе, ніж усе инше, — прошепотів m-r Сар'єт.
Дезобель не міг сховати свого здивовання.
Через три дні антропометричне бюро префектури повернуло прислані йому фотографії, переказавши, що в його колекціях нема нічого хоч би трохи до них подібного. Рене показав ці фотографі після обіду Ґаетанові; він, уважно придивившись до них, після довгого мовчання кінець-кінцем вигукнув:
— Ну звичайно, цьому в їхній префектурі взятись нізвідкіль! Це нога або якогось бога, або ж античного гімнаста. Ступня, що випечатала цей слід, має надзвичайно досконалу, невідому нашим расам і кліматам форму. Вона свідчить за присутність виточеної елегантности пучок і богостотної краси п'яти.
Рене д'Еспарв'є рішуче заявив, що його брат божевільний.
— Він поет, — зітхнула мадам д'Еспарв'є.
— Дядю, — озвався й Моріс, — ви, певне, закохаєтесь у цю ногу, як що колись її зустрінете.
— Ну що ж, це була б доля Віванта Денона, що подорожував з Бонопартом у Єгипті, — відповів Ґаетан. — В одному з пограбованих уже арабами підземних ходів у Тебах Денон знайшов писаної краси ніжку мумії. З надзвичайним запалом став він її розглядати. «Це нога молодої дівчини» думав він, «принцеси, чарівного створіння; жадна обува не могла попсувати її чудових форм». Денон дивувався на неї, як на бога, і, кінець-кінцем закохався в неї. Малюнок цієї ноги мумії можна знайти в атласі подорожу Денона по Єгипту; в нього можна було б заглянути в бібліотеці, як би дядько Сар'єт хоч коли-небудь дозволяв собі видати з неї хоч один том.
Инколи, прокинувшись серед ночи в свому ліжкові, Моріс ніби чув у сусідній кімнаті шелестіння перегортуваних сторінок або ж стук оправи, кинутої просто на поміст.
Одного ж ранку, о п'ятій годині, повернувшись додому після довгої ночи нещасливої гри в карти, та шукаючи в кишенях ключів, що як на зло глибоко кудись заховалися, він на власні вуха чітко почув чиєсь тяжке зітхання і слова:
— Знання, куди ти мене несеш? Куди заводиш ти мене, думко?
Але діставшись нарешті до пари своїх кімат, Моріс не побачив нікого і заспокоївся на міркуванні, що це його одурили його власні вуха.