Повстання анголів/VIII
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розділ VII. Досить жвавого інтересу і такої моральної науки, яка, сподіваюся, дуже сподобається загалові читачів, бо ж уся вкладається в гіркий поклик: «Куди заводиш ти мене, думко?» Адже всі визнають істину, що думати — шкодить і що справжня мудрість полягає в тім, щоб не морочити собі голови ані чим | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ VIII Де говориться про кохання, а це ж мусить уподобатися читачам, бо оповідання без кохання — однаково, що кров'янка без гірчиці: річ без жадного смаку |
Розділ IX. Де вияснюється, як казав один грецький поет, що «нема в світі нічого кращого за золоту Афродиту» ▶ |
|
Моріс не дивувався нічому. Він не силкувався дошукуватись причин речей і жив у цьому суєтному світі цілком спокійно; не заперечуючи вічної істини, він охоче визнавав його пусті форми.
Менш відданий спортові та ріжним иншим буйним вправам, ніж більшість молоди його покоління, він несвідомо додержувався старих еротичних традицій своєї раси. Французи завжди були найгалантнішими коханцями в світі, і було б дуже прикро, коли б вони втратили цю свою знамениту властивість. Моріс її підтримував; він не був закоханий ні в одну жінку, але, як казав святий Августин, любити любив. Віддавши справедливе нерушимій красі й артистичній вигадливості мадам де ля Вердельєр, він скоштував потім буйних ніжностей ліричної артистки Люсьйоль; тепер же він безрадісно перетерплював елементарну зіпсутість материної покоївки Оділь та зворушливе обожнювання з боку мадам Буатьє. І велика порожнеча панувала в його серці. Але ось, навідавшись одного четверга до салону, де його мати вітала гостей, здебільшого суворих і непринадних дам у товаристві з дідками та зовсім зеленим юнацтвом, він зауважив у цьому інтимному гурті мадам Дезобель, дружину того поліційного радника, до чиєї так невдалої помочи звертався Рене д'Еспарв'є в справі роскрадання його бібліотеки. Вона була молода, і Моріс не без підстав визнав її красунею. Жільберту формумав, очевидно, геній полу, і жадний инший геній не вплутався в його роботу. Отже, вся вона будила в глядачеві одну лишень пожадливість і ніщо ні в її постаті, ні в духовному єстві не навертало його душу до инших почувань. Сила, що примушує цілі світи тяжити одне до одного, підштовхнула Моріса наблизитись до цього чудового створіння. Тому й запронував він їй свою руку, щоб повести до чайного столу. А коли Жільберті вже подано було чай, він їй сказав:
— Нам двом можна було б умовитись. Згода?
Він говорив так з огляду на новочасні звичаї ввічливости, щоб уникнути заялозених компліментів і звільнити жінку від нудоти вислухування одного з тих старовинних признань, що, складаючись лишень з непевностей і неясностей, не дозволяють вимовити просту й недвозначну відповідь. Отже, використовуючи кілька хвилинок можливости говорити до мадам Дезобель без свідків, він і виклав їй свою думку в такій от короткій і приспішливій до відповіди формі. Жільберта ж була — принаймні так можна було здогадуватись — більше здатна надихати бажання, ніж сама їм підлягати. Проте вона добре почувала, що її призначенням було кохатися, чому вона й віддавалася охоче і з завдовольненням. Проти Моріса зосібна не могла вона мати нічого. Правда, вона краще воліла б, щоб він був сиротою, бо знала з досвіду, як иноді некорисно кохатися з сином родини.
— Так не відмовлюєтесь? — знову спитався він, ніби певний її згоди.
Вона удала, ніби не розуміє його слів і, затримавши біля краєчку губ бутерброда з гусячою печінкою, звела на Моріса здивовані очі.
— Од чого? — вимовила вона.
— Та ви ж це й самі добре знаєте.
Мадам Дезобель спустила очі, почала пити чай і не дала жадної відповіди, бо ж її соромливість іще не було переможено.
Проте, беручи од неї порожню чашку, Моріс прошепотів:
— У суботу о п'ятій годині, Римська вулиця 126, нижній поверх, двері під аркою праворуч; постукайте тричі.
Мадам Дезобель звела на хазяйського сина суворі й спокійні очі і впевненою ходою вернулась до гуртка поважних жінок, кому в цю хвилину сенатор m-r Ле-Фоль поясняв функціонування інкубаторів у сільсько-господарській колонії Сент-Жюльєн.
У суботу Моріс чекав на мадам Дезобель у свому нижньому поверхові на Римській вулиці. Але чекав марно. Тендітна ручка не явилася під арку тричі стукати. І Моріс почав на чим світ стоїть клясти відсутню, спересердя обзиваючи її шкапою й верблюдом. Його обдурені сподіванки та незавдовольнені надії робили його несправедливим. Бо ж мадам Дезобель, не явившись туди, куди зовсім прийти не обіцялася, ніяк на такі назви не заслуговувала. Та, на жаль, ми судимо людські вчинки лишень з огляду на завдовольнення, чи прикрість, що вони нам собою завдають.
Моріс завітав до материного салону тільки через два тижні після невдалої розмови біля чайного столу. Прийшов він пізно, коли мадам Дезобель сиділа вже з півгодини. Він холодно вклонився їй і сів оддалеки, удаючи, ніби хоче слухати.
— … Варті одне одного, — говорив мужній і гарний голос, — обидва противники були наче створені для того, щоб боротьба стала непевною і страшною. Генерал Воль, людина надзвичайної впертости, ніби приріс до землі, коли так можна сказати. Генерал же Мальпертюї, обдарований надлюдською рухливістю, вертівся біля свого закаменілого противника наче той в'юн. Баталія розвивалася з неймовірним загостренням. У нас усіх аж спинялося серце…
Це генерал д'Еспарв'є росповідав захопленим до тремтіння дамам про великі осінні маневри. Він говорив артистично і слухачам подобався. Взявшись після цього за паралель між французькою й німецькою методами війни, він окреслив ріжнородність їхнього характеру, дотепно й цілком безстороннє змалював гарні властивості і першої і другої, не злякався ствердити, що обидві вони мають свої вигоди, і наприкінці розгорнув перед очима здивованих, застуканих несподіванкою і переляканих дам, картину переможеного наступу Німеччини на Францію. Але потім, поволі, в міру того, як військова людина чим раз докладніше висвітлювала обидві методи, французька виказувалася гнучкою, елегантною, потужною і повною грації та думки й бадьорости, в той же час німецька — тяжкою, недоладною й боягузною. І повитягані дамські обличчя поволі знову заокруглялися та починали сяяти щасливими посмішками. А генерал, щоб остаточно заспокоїти цих матерей, жінок, сестер і коханок, пояснив їм, що французи, коли це буде їм на користь, здатні вжити й німецької методи, німці ж французької — ніколи.
По цій мові одвів генерала на бік m-r Трюк-де-Рюфек, що заклав патріотичне товариство «Фехтування для всіх», в меті, як він казав, відродити Францію і забезпечити їй зверхність над усіма її противниками. В це товариство мали брати людей ще дітьми, просто з колиски, і m-r Трюк-де-Рюфек оце зараз підносив генералові д'Еспарв'є почесне в ньому головування.
Тим часом Моріс удавав, ніби дослухається до досить неясної розмови, що її вела одна поважного віку дама з абатом Ляпетітом, дамським сповідальником у церкви «Святої Крови». Літня дама, зазнаючи з де-якого часу чимало ріжних прикрощей і хороб, хотіла знати, чому нема людям щастя на цьому світі, і зверталася до абата Ляпетіта з питанням: — Як поясняєте ви ці лиха, що лютують над людством? Звідки ці пошесті, голодні часи, повіді, землетруси?
— Треба ж богові нагадувати нам за себе хоч в-ряди-годи, — відповідав їй абат Ляпетіт з небесною посмішкою.
Моріс прикинувся, ніби не знати як зацікавився цією розмовою. Потім він ніби зачарувався мадам Фільоґранден, — молодою, досить свіжою жінкою, чия первісна непорочність позбавляла всякого смаку її красу, всякої соли м'ясо. Тут одна пристаркувата, в'їдлива й горласта дама, що своєю злиденною суконною одежею викидала людям на очі чванькуватість християнського багатства, верескливим голосом скрикнула:
— Люба мадам д'Еспарв'є, це ж у вас трапилися ріжні прикрощі: газети проміж рядків ввесь час товчуть про покражі, про безладдя в багатій бібліотеці д'Еспарв'є, про пограбовані листи.
— Ах! — відповіла мадам д'Еспарв'є. — Як би всьому тому, що пишуть газети, та вірити!..
— Ну, та раз вам пощастило завернути втрачені цінності, то значить і добре.
— В бібліотеці панує повний лад, — ствердила мадам д'Еспарв'є. — Ніяких пропаж нема.
— Ця бібліотека на третьому поверсі, правда? — запитала мадам Дезобель, виявляючи несподіваний інтерес до книжок. Мадам д'Еспарв'є пояснила, що бібліотека запосіла собі третій поверх цілковито, а за недостачею місця найменш цінні книжки розміщено ще й на горищу.— Чи не можна мені її одвідати?
Господиня запевнила, що легшої річи й придумати не можна, і зразу ж покликала сина.
— Морісе, поможи мадам Дезобель ушанувати бібліотеку своїми одвідинами.
Моріс підвівся і, не кажучи жадного слова, провів мадам Дезобель на третій поверх, ідучи за нею слідом. Він прикидався цілком байдужим, але в глибині був дуже радий, бо був певний, що Жільберта виказала інтерес до бібліотеки лише з бажання побалакати з ним на самоті. Отже, виявляючи байдужість, він намірявся відновити свої пропозиції, що цього разу вже не повинні були бути одкинутими.
Їх мовчки зустріла червоними запалими очима з застиглим у них уже звичайним і спокійним одчаєм невеличка тінь старенького дідка, що сиділа під римським бюстом Алєксандра д'Еспарв'є.
— Не турбуйтесь, m-r Сар'єт, — сказав йому Моріс, — я тільки покажу мадам Дезобель бібліотеку.
Моріс і мадам Дезобель пройшли в велику залю, де під усіма чотирма стінами стояли повні книжок шахви, а над ними пишалися бронзовані бюсти поетів, філософів і ораторів старовини. Все тут відпочивало в повнім ладі, що його, здавалося, не було порушено аж з утворення світу. Тільки на місці, де ще вчора стояв невиданий рукопис Рішара Сімона, видно було чорну дірку. M-r Сар'єт, блідий, непомітний і мовчазний все ж тихо сунувся за молодою парою.Моріс звернув до мадам Дезобель докірливий погляд.
— Ну, не можна сказати, щоб ви виявили ґречність, правда!
Вона кивнула на бібліотекаря, що міг почути їхню розмову. Але Моріс заспокоїв її.
— Не звертайте уваги. Це дядько Сар'єт. Він уже став цілковитим ідіотом.
І він повторив:
— Так, ви не виявили ґречности. Я на вас чекав, а ви не прийшли. Ви зробили мене нещасним.
Після хвилини мовчанки, коли чути було тільки тужливий і тихий спів астми в грудях дядька Сар'єта, Моріс знову настирливо заявив:
— Ви винуваті.
А вона:
— Чим-же я винувата?
— Тим, що не схотіли зі мною умовитись.
— А ви ще й досі про те думаєте?
— Звичайно!
— І серйозно?
— Як тільки можна собі це уявити.
Зворушена так даним їй запевненням щирости й тревалости почуття, та думаючи, що вона боролася проти спокуси вже досить, Жільберта пристала Морисові на те, на що не погодилася два тижні перед цим.
Вони майнули в амбразуру вікна за великий небесний глоб зі знаками зодіяка та фігурами сузірь і там, оглядаючись на Лева, Дівчину й Терези, в присутності безлічи біблій, перед творами грецьких і латинських батьків церкви, під портретами Гомера, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Геродота, Тукідіда, Сократа, Платона, Арістотеля, Демостена, Ціцерона, Вергілія, Горація, Сенеки й Епіктета вони дали одне одному обіцянку кохання і спарувалися в довгому поцілункові.
Одразу ж після цього мадам Дезобель згадала, що у неї є ще кілька одвідин і що їй треба хутко йти: кохання не могло заступити в її серці клопотів про славу в громадянстві.
Ледве тільки вони вийшли в вестибюль, як позад них пролунав хрипкий крик і до них вилетів цілковито позбавлений рівноваги й останнього глузду m-r Сар'єт.
— Спиніть його! Спиніть його! Я бачив, як він знявся!.. Він утік з полиці сам… перелетів залу… Ось де він! Дивіться! Летить униз по сходах… Спиніть!.. Утік через двери…
— Хто? — спитав Моріс.
M-r Сар'єт припав до вікна і охоплений жахом верещав далі:
— Перелітає сад!.. Входить до павільйону!.. Спиніть його!.. Спіймайте!
— Та кого ж? — знову спитав Моріс — Кого ж, бога ради?
— Мого Йосипа Флавія! — вигукнув m-r Сар'єт. — Спіймайте його!..
І в нестямі важко гупнув горілиць.
— Тепер ви бачите, що він божевільний, — сказав Моріс мадам Дезобель, підводячи нещасного бібліотекаря.Трохи зблідла Жільберта заявила, що їй видалося, ніби вона також бачила, як щось промайнуло там, куди вказував нещасний бібліотекар. Моріс же не бачив нічого, тільки відчув ніби подув вітру.
Він передав m-r Сар'єта на руки Іполіта й ключниці, що прибігли на гармидер.
У дідка з голови текла кров.
— Це на добре, — сказала ключниця. — Як би не ця рана, то кров заплила б йому в мозок.
Мадам Дезобель дала свою хусточку, аби спинити ту кров, і порадила прикласти компрес з арніки.