Повстання анголів/X
| ◀ Розділ IX. Де вияснюється, як казав один грецький поет, що «нема в світі нічого кращого за золоту Афродиту» | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ X Сміливістю уяви лишає твори Мільтона й Данте далеко позад себе |
Розділ XI. Де ангол,одягшись у лахміття самовбивці, покидає Моріса, позбавленого, таким чином, свого небесного доглядача ▶ |
|
Моріс, обернувши нарешті голову, побачив постать теж, і зауваживши, що вона ворушиться, злякався й сам. Тим часом Жільберта трохи очуняла; їй спало на думку, що невідома постать — це якась повія, кого її коханець сховав був тут у кімнаті. Уявивши собі таку зраду, роспалившися гнівом і досадою, не знаючи куди дітися з сорому і одночасно нестеменно бажаючи видряпати своїй вигаданій суперниці очі, вона почала нервово верещати:
— Жінка!.. Та ще й гола!.. Ти приймаєш мене в кімнаті, куди наводиш своїх жінок, і вони не мають часу навіть одягтися перед моїм приходом. А ще й докоряєш мені, що я опізнююсь. У тебе їх мабуть цілий полк!.. Негайно ж вигонь свою чаплю геть! Раз ти хотів мати нас двох заразом, ти мусив принаймні хоч спитатись у мене, чи не повстану я проти цього…
Витріщивши очі та шукаючи на нічному столикові револьвера, що його там ніколи й не було, Моріс прошепотів своїй коханці на ухо:— Та цить бо! Це зовсім не жінка… Правда, нічого майже не видно… але мені здається, що це, швидче, мабуть, чоловік.
Вона знову вкрилася руками і що сили заверещала:
— Чоловік! Звідки ж він узявся? Це злодій!.. Убивця!.. Рятуйте! Рятуйте! Убий його, Морісе, убий його!.. Засвіти… Чи стій, не світи бога ради!
В глибині душі вона вже пообіцяла, що поставить святій діві свічку, як що якось виплутається з цієї біди. Зуби їй дрібно цокотіли.
Постать ворухнулась.
— Не підходьте! — скрикнула Жільберта, — не підходьте!
І пообіцяла злодієві, що кине йому зі столика всі гроші й коштовні речі, як що він не буде ворушитися.
Крізь здивовання й одчай їй враз спало на думку, що все це діло її чоловіка; він, мовляв, приховуючи свої сумніви, наказав вислідити її, підіслав свідків, заявив поліційному комісарові. І в одну мить яскраво уявила вона собі довге й тяжке майбутнє, вибух скандалу, нещире призирство і зрадливу втечу подруг та справедливе глузування громадянства; бо й справді, пійматися — це ж сміх! Вона побачила шлюбну розлуку, втрату гідности й становища. Вона побачила вузьке й сумне животіння біля матери, де ніхто не стане упадати біля неї, бо ж чоловіки уникають жінок, що не тямлять забезпечити їм непорушність шлюбного стану. А за віщо вся ця руїна, це безмежне нещастя? Нізащо, за дурницю. Так, ніби блискавка, враз заговорила совість Жільберти Дезобель.
— Не бійтесь, мадам, — пролунав ніжний голос.
Вона трошечки заспокоїлась і знайшла силу спитати:
— Хто ви такий?
— Я ангол, — відповів голос.
— Що?…
— Я ангол; я ангол-охоронець Моріса.
— Повторіть!.. Я, мабуть, божеволію… нічого не розумію…
Моріс, розуміючи не більше за неї, чомусь засоромився. Похапцем надягши аби-як свою піжаму, він зіскочив з ліжка, вкритий ії квіточками. Правицею, озброєною черевиком, він зробив погрозливий жест, а суворим голосом заявив:
— Ви болван! Будь ласка, йдіть звідси, кудою прийшли.
— Моріс д'Еспарв'є, — почав знову ніжний голос. — Той, кого ви шануєте як свого творця, дав кожному свому вірному доброго ангола з дорученням радити й обороняти його: це непорушне переконання батьків, обґрунтоване на кількох місцях святого письма; церква однодушно визнає його, не накладаючи, проте, анатеми на тих, хто додержується иншої гадки. Ви бачите перед собою одного з цих анголів, — вашого власного, Морісе. Мені було доручено охороняти вашу непорочність і доглядати вашої чистоти.
— Може й так, — відповів Моріс. — Але, що ви людина не з порядного громадянства, так це річ безперечна. Порядна людина на дозволить собі зайти до кімнати, саме тоді, коли… Та проте, що ви мені тут торочите?
— Я прибрався в форму, що ви тепер бачите, Морісе. Мавши повинність працювати відтепер межи людьми, я мусив стати до них подібним. Небесні духи мають змогу прибиратися в зримі образи, що дають людям можливість їх бачити й відчувати. Це форма реальна, бо вона зрима, бо в світі реальне лишень те, що ввижається.
Жільберта, тепер уже заспокоєна, поправила на лобі волосся.
Ангол оповідав далі:
— Небесні духи приймають по своїй волі чи той, чи инший пол, а бува й обидва разом. Але вони не можуть міняти собі форму коли схочуть, з капризу чи фантазїї. Їхні зміни підлягають певним законам, що їх вам не зрозуміти. Тому я, наприклад, не маю ні охоти ні сили перекинутися на ваших очах для вашої чи своєї розваги левом, тигром, мухою, чи трісочкою сікомора, — на зразок того молодого єгиптянина, чию історію знайдено в одній домовині. Не можу я перевернутися й в осла, як зробив був Люцій з помадою молодої Фотіс. Моя мудрість пособила мені тільки заздалегоди встановити годину мого приходу між люде, і вже ніщо не могло ні приспішити, ні припізнити її.
Нетерплячий од непорозуміння, Моріс запитав у-друге:
— Та скажіть же нарешті, чого вас сюди занесло?— І справді, що ви думали тут робити? — приєдналася й мадам Дезобель до запитання свого коханця.
Ангол відповів:
— Чоловіче, настав ухо! жінко, слухай мого голосу! Я одкрию вам таємницю, що від неї залежить доля всесвіту. Виступивши проти того, кого ви вважаєте за творця всього зримого й незримого світу, я організую повстання анголів.
— Не жартуйте, — сказав Моріс, що мав віру і не любив, коли в його присутності хтось дозволяв собі гратися зі святощами.
Але ангол тоном докору відповів йому:
— Хто вам, Морісе, дав право думати, що я кидаю слова на вітер?
— Почекайте, — сказав Моріс, — не станете ж ви бунтувати проти…
Він показав на стелю, не насмілюючись закінчити.
— А хіба ви не знаєте, що сини бога вже раз повставали і що на небі відбулася величезна баталія?
— Це було дуже давно, — відповів Моріс, натягаючи панчішки.
— Це було ще до створення світу. Але з того часу на небі не змінилося ніщо. Природа анголів і нині така ж самісінька, як була і з самого початку. Що вони зробили тоді, вони можуть зробити й тепер.
— Ні! Це річ неможлива, це було б проти віри. Коли ви справді ангол і добрий ангол, як ви це заявляєте, то ви не можете думати про непослух вашому творцеві.
— Ви помиляетесь, Морісе, і авторитет батьків церкви проти вас. Оріген у своїх казаннях навчав, що добрі анголи підлягають спокусі, що вони грішать ввесь час і падають з неба як мухи. Можливо, що ви спробуєте заперечити посвідку цього батька, не дивлячись, коли смію сказати, на його чудове знання святого письма, і це тому, мовляв, що його виключено з канону святих. Тоді я нагадаю вам другий розділ апокаліпса, де анголам Ефеса й Пергама вичитано було за неуважне відношення до їхньої церкви. Ви, розуміється, станете запевняти, що мова тут іде не про анголів, а властиво про єпіскопів цих міст, і що апостол зве їх анголами лишень з огляду на їхню місію. Але як же заперечите ви, Морісе, загальне переконання безлічи инших учителів і святителів, що анголи справді можуть перемінятися з добрих на злих? Це ж стверджує святий Єроним у своєму Листі до Дамаску…
— Добродію, — перебила його мадам Дезобель, — ідіть собі звідси, прошу вас.
Але ангол не слухав її і провадив далі:
— … Святий Августин, Про правдиву віру, розділ XIII; святий Григорий, Мораль, розділ XXIV; Ізідор…
— Добродію, дозвольте мені одягнутися, мені ніколи!
— … Про найвище добро, книжка перша, розділ XII; Бед, про Іова… — Добродію, прошу вас…
— … Розділ VIII; Дамаскін, Про Віру, книжка II, розділ III. Це, я гадаю, авторитети досить поважні, і вам, Морісе, не лишається нічого иншого, як визнати свою помилку. Вас завело те, що ви не взяли на увагу мою природу, вільну, діяльну й рухливу, як і у всіх инших анголів; вас завело те, що ви оглядалися лишень на благодаті й блаженства, що ними, на вашу думку, мене набито аж по саме нікуди. Але Люцифер мав їх не менше ніж я, і все ж повстав.
— Та навіщо ж вам повставати? Чого ради? — запитав Моріс.
— Ісаія, — відповів син світа, — вже до вас питав: «Quomodo cecidisti de coelo, Lucifer, qui mane oriebaris?» Так знайте ж, Морісе! Перед віками анголи повстали за панування на небі. Найкращий з серафимів повстав з гордощей. Мені ж шляхетне бажання визволитися натхнула наука. Перебуваючи поблизу вас у господі, де міститься одна з найкращих бібліотек світу, я придбав охоту до читання і любов до науки. І в той час, коли ви, після втоми од трудів гулящого життя, глибоко спали, я, оточившись книжками, вчився й міркував над текстами чи в залі бібліотеки з бюстами великих людей старовини, чи в глибу саду, чи в кімнаті павільйона — перед вашою.
Зачувши це, молодий д'Еспарв'є голосно зареготався і кілька раз важко гупнув кулаком по подушці, виказуючи цим веселість, що її не сила була йому втримати.— Ха-ха-ха! Так це ви, значить, бешкетували в батьковій бібліотеці і довели нещасного дядька Сар'єта до божевілля? Він же, знаєте, став уже повним ідіотом.
— Заклопотаний здобуттям вищого знання, — відповів ангол, — я не міг уважати на цю нижчу істоту; коли ж вона надумала стати на перешкоді моїм шуканням і турбувати мою працю, я й покарав її за її настирливість.
— Одної зімової ночи, в залі філософів і глобів, я тричі стукнув бібліотекаря по голові дуже важкою книжкою, що її він силкувався вирвати з моїх незримих рук. А оце недавнечко, взявши могутньою рукою з концентрованого повітря коштовний рукопис Йосипа Флавія, я нагнав цьому дурникові такого жаху, що він з вереском вибіг у вестибюль і там (позичаю у Данте Аліґьері потужне слово) упав, як падає мертве тіло. За це він був скомпенсований, бо ж ви, мадам, щоб спинити кров з його рани, дали йому свою надушену хусточку… Це трапилося того дня, коли, як що пригадуєте, ви вперше сполучилися з Морісом за небесним глобом поцілунком у губи.
— Добродію! — хмурячи брови скрикнула ображена Жільберта, — я не дозволю вам…
Але зразу ж спинилася, зауваживши, що вимагати до себе звичаєвої пошани в цю як раз хвилю — ніби не доводиться.
Ангол спокійно провадив далі: — Я вирішив дослідити саме коріння віри і спочатку заходився біля пам'яток юдаїзма. Я перечитав усі жидівські тексти.— Так ви тямите по-жидівському? — скрикнув Моріс.
— Жидівська мова мені рідна: у раї ми дуже довго балакали тільки на ній одній.
— Ах, так! Ви значить, жид; я мусив би й сам помітити це з вашого нерозуміння такту.
Ангол, не звернувши на це й найменшої уваги, почав своїм мелодійним голосом знову:
— Я дослідив східну старовину, потім грецьку й римську, я давився теологами, філософами, фізиками, геологами, природознавцями. Я пізнавав, мислив, і — втратив віру.
— Як? Ви не вірите в бога?
— Я в нього вірю, бо моє існування залежить від його існування, бо як його не стане, то й я сам піду в небуття. Я вірю в нього, як вірили з однакових причин Сілени і Бакханки в Діоніса. Я вірю в бога жидів і християн. Але я заперечую, що він створив світ; він, що найбільше, тільки зорганізував невеличку його частину; і все, до чого він лишень діткнувся, носить слід його нездатного передбачати дубового розуму. Я не думаю, щоб він був вічний і безмежний, бо уявляти собі якусь істоту, що не була б обмежена простором і часом — це безглуздя. Я вважаю його за обмеженого, навіть за дуже обмеженого. Я не вірю більше, що бог один на світі; дуже довго він і сам цьому не вірив: на початку він був політеїстом. Пізніше, через свою пиху та улесливість своїх приклонників, він став монотеїстом. Послідовності в думках нема у нього жадної; а силу він має значно меншу, ніж про те думають. Одним словом, це швидче неосвічений і чванькуватий деміург, ніж якийсь там бог. Ті, хто, як і я, знають справжню його природу, звуть його Ялдабаофом.
— Як кажете?
— Ялдабаофом.
— Що ж це таке, той ваш Ялдабаоф?
— Я ж вам сказав: це деміург, що його ви в свому засліпленню шануєте як єдиного бога.
— Ви божевільний. Не раю вам росказувати такі дурниці абатові Патуйлеві.
— Я зовсім не надіюся, любий Морісе, розвіяти густу темряву під вашим черепом. І я тільки повідомляю вас, що йду битися з Ялдабаофом і маю надію його перемогти.
— Нічого у вас не вийде, побачите.
— Люцифер уже раз похитнув був його трон і на одну хвилину позбавив його певности своєї перемоги.
— Як ви зветеся?
— Між анголами й святими Абдіель, між людьми — Аркадій.
— Ех, бідолахо мій Аркадіє, мені дуже прикро бачити, що ви ступили на таку кепську путь. Ні, признайтесь, що ви глузуєте з нас. Я чудово зрозумів би вас, коли б ви покинули небо для якоїсь жінки; адже кохання штовхає нас на найбільші дурниці. Але ви ніколи не примусите мене повірити, що ви, бачивши на небі бога в лице, знайшли потім істину в книжковому хламі дядька Сар'єта. Ні, це ніколи не влізе в мою голову.— Любий мій Морісе! Люцифер також не раз бачив бога в лице, а проте служити йому не схотів. Що ж до істини, що її можна знайти в книжках, то вона, ніколи не показуючи природи річей дійсної, дозволяє вам инколи дізнатися, якими вони не суть. І цієї нещасної істини мені вистачило для пізнання, що той, кому я вірив сліпо, — віри не вартий, і що людей і анголів обдурено брехнями Ялдабаофа.
— Нема Ялдабаофа! Є бог. Послухайтесь доброї ради, Аркадіє! Відмовтесь од своїх безглуздих вигадок і неблагочестя, здематеріялізуйтесь, станьте знову чистим духом і верніться до своїх обов'язків ангола-охоронця. Я охоче пробачу вам ваше нехтування ними оце зараз, як що ви не станете являтися вдруге.
— Я б і хотів задовольнити вас, Морісе; я почуваю до вас ніжність, бо моє серце м'яке. Але ж доля тягне мене тепер до істот, здатних думати й чинити.
— Добродію Аркадіє! — знову озвалася мадам Дезобель. — Вийдіть же нарешті, бога ради! Мені надзвичайно соромно бути між двома мужчинами в одній сорочці. Повірте бо, що я до того не звикла.