Повстання анголів/XI
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розділ X. Сміливістю уяви лишає твори Мільтона й Данте далеко позад себе | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XI Де ангол,одягшись у лахміття самовбивці, покидає Моріса, позбавленого, таким чином, свого небесного доглядача |
Розділ XII. Де росповідається, як ангол Мірар, несучи з собою милості й утіхи для кварталу Елізейських полей у Парижу, побачив кафешантанну співачку Бушотту і покохав її ▶ |
|
Жільберта сиділа на ліжку і її блискучі коліна сяяли в темряві спід короткої й тоненької сорочки; руками вона закривала груди і під поглядами лишалися тільки повні й круглі плечі та в цілковитому безладді волосся.
— Заспокойтесь, мадам, — відповіла постать; — ваше становище незручне зовсім не в такій мірі, як ви кажете: ви тут не перед двома мужчинами, а перед одним мужчиною і одним анголом.
Вона позирнула на невідомого оком, що, протнувши темряву, з трівогою помітило щось хоч і невиразне, та все ж характерне, і спитала:
— Добродію, чи ж справді ви ангол?
Постать попрохала її бути цього певною і дала додаткові пояснення.
— Небесні духи поділяються на три чини, по дев'ять хорів кожний. Перший складають серафими, херувими й престоли; другий — панства, сили і влади; третій — початки, арханголи і просто анголи. Я належу до дев'ятого хору третього чину.Мадам Дезобель, приховуючи свої підстави бути непевною, все ж висловила одну з них:
— У вас нема крил.
— А навіщо вони мені здалися, мадам? Чи я повинен нагадувати анголів з ваших кропильниць? Післанці неба не завжди навантажують свої плечі цими пір'ячими веслами, щоб розбивати ними хвилі повітря. Херувими можуть бути й безкрилими. Не мали крил і ті два прекрасних анголи, що одної трівожної ночи прийшли до господи Лота, обложеної військом зі Сходу. Ні! вони були цілковито подібні до людей, і подорожній порох вкривав їм ноги, доки патріярх змив їх побожною рукою. Зауважу вам, мадам, що в згоді з наукою про розвій організмів, створеною Лямарком і Дарвіном, крила птахів поволі перетворилися в передні ноги чотиреногих і в руки у приматів. І ви може пригадуєте, Морісе, що через досить досадний атавізм ваша англійська бонна, місс Кет, що так любила ляпати вас по заду, мала руки, дуже схожі на крила курки. Отже можна сказати, що створіння з крильми й руками одночасно — це щось неприродне, що цілком стосується хіба до науки про зіпсуті й покалічені форми — до тератології. Ми маємо в раю херувимів, чи керубів, що нагадують крилатих биків. Але це просто недотепні вигадки бога, позбавленого здібностей порядного артиста. То правда, що статуї Побід у храмі Атени-Побіди в атенському акрополі мають прекрасний вигляд; правда, що прекрасна Побіда і в Брешії, з простягнутими руками і довгими крильми, що спадають їй на могутні чресла. Але це наслідок одної з дивовижних прикмет грецького генія — тями гармонійно створювати навіть страховиська. Греки ніколи не помилялись, новітні ж митці помиляються завжди.
— А крім того, — знову закинула мадам Дезобель, — у вас нема вигляду чистого духу.
— А проте я як раз такий, як що взагалі чисті духи бувають на світі. Але ж вам, хрещеній людині, не доводиться в цьому сумніватися. Багато батьків, от як святий Юстин, Тертуліян, Оріген і Клемент з Олександрії, гадали, що анголи — істоти не цілковито духовні і що вони мають тіло з якоїсь дуже тендітної матерії. Святий Августин переконаний, що ангольське тіло зліплене з проміння світу. Церква одкинула цю гадку і тому я — дух. Але що ж таке дух і що таке, знов же, матерія? Колись їх протипоставляли одне одному, як два противенства, тепер же ваша людська наука простує до їх об'єднання, як двох виглядів одної речи. Вона вчить, що все виходить з етеру і все туди вертається, що один лишень рух перетворює небесні хвилі в каміння й метали, і що розвіяні по всьому безмежному просторі атоми ріжницею хуткостей своїх орбіт утворюють усі елементи реального світу…
Але мадам Дезобель не слухала його; її турбувала одна думка і, щоб її спекатись, вона запитала:
— З якого часу ви тут сидите?
— Я ввійшов сюди з Морісом.
Вона похитала головою:
— Ну, ну! Оце гарно!Та ангол з небесним спокоєм провадив далі:
— У всесвіті все — то кола, еліпси й гіперболи; ті ж закони, що правлять зорями, керують також і порошинкою. Моє тіло, як що зважати на властивій і природній рух його елементів, є дух; але воно може переходити, як бачите, і в матеріяльний стан, міняючи ритм своїх елементів.
Сказавши це, він сів у крісло, на чорні панчохи мадам Дезобель.
Пробили дзиґарі.
— Мій Боже! сьома година, — скрикнула Жільберта. — Що я тепер скажу свому чоловікові? Він думає, що я чаюю на вулиці Ріволі. Ми обідаємо цього вечора у Вердельєрів. Забирайтесь звідси, добродію Аркадіє, та хутко!.. Мені треба вдягатися і я не можу тратити ані хвилини.
На це ангол заявив, що він уважав би для себе обов'язком послухатись наказу мадам Дезобель, коли б лишень мав змогу пристойно показатися на людях; він не насмілюється й думати про вихід на вулицю от так без одежі.
— Коли б я вийшов на вулицю голим, то тим я образив би народ, скутий своїми звичаями, що їх він ніколи уважно не переглядав. Одежа — це основа звичаїв… Давно колись, так само збунтовані, як і я, анголи являлися християнам під ріжними чудернацькими й сміховинними виглядами: чорні, рогаті, волосаті, з хвостами, копитами і з людськими, инколи, обличчями на задах. Це була чистісінька дурниця. Люде смаку глузували з них, боялись їх тільки старі жінки та діти, і нічого цим не можна було здобути.— А він справді не може вийти так як єсть, — розсудливо зауважила мадам Дезобель.
Моріс кинув небесному післанцеві свою піжаму й пантофлі. Але вийти в місто в такій одежі не годилося. Жільберта зажадала від свого коханця, щоб він негайно ж побіг пошукати чоловіче вбрання. Моріс запропонував напитати його у портьє, але вона жваво запротестувала. Обізнавати портьє з подібною справою — божевільна необережність.
— Невже ж ви хочете, — закричала вона, — щоб вони знали, що…
Вона повела рукою на ангола і не доказала.
Молодий д'Еспарв'є пішов шукати крамницю готового одягу.
Тимчасом Жільберта, не можучи зволікати далі і тим спричинюватись до величезного світського скандалу, одкрутила світло і почала перед анголом одягатись. Вона не почувала жадної ніяковости, бо тямила пристосовуватись до обставин і розуміла, що в цім нечуванім збіговиську подій, коли саме небо незрозумілим чином плуталося з землею, — соромливість свою слід було значно покоритити. Крім того, вона знала свою красу і білизна її була останньої моди. А як постать зі скромности відмовились одягати Морісову піжаму, то Жільберті в сяйві ламп неможливо було не зауважити, що побоювання її були справедливі і що анголи — дійсно, цілком подібні до мужчин. Цікавлячись знати, чи справжньою була ця подібність, чи лишень про око людське, вона запитала сина світу, чи не однакової, часом, анголи породи з малпами, кому, щоб кохатися з жінками, не вистачає лишень грошей.
— Так, Жільберто, — відповів Аркадій. — Анголи кохатися зі смертними жінками можуть. Про це вчить і письмо. В сьомій книжці Буття сказано: «Коли люде почали множитися на землі і стало між ними багато дівчат, сини Божі побачили, що дочки людські прекрасні, і почали брати їх за себе жінками, — всіх, що їм подобались.»
Зненацька Жільберта скрикнула:
— Боже ж мій! Це ж я не зможу застебнути своє вбрання — всі ґудзики на спині.
Коли Моріс повернувся, то побачив ангола на колінах: він зашнуровував невірній жінці черевички.
Жільберта взяла зі столу муфту й калиточку.
— Я нічого не забула? Ні?.. Прощавайте, добродію Аркадіє, прощавай Морісе… Ну, цього вечора я довго не забуду…
І зникла як мрія.
— Беріть, — сказав Моріс, кидаючи анголові оберемок поїденого мотилями вбрання.
Юнак, побачивши на вікнах старожечника проміж кларнетів і клістирних чашок якесь мізерне лахміття, купив за дев'ятнадцять франків це добро якогось нещасливого жебрака, що любив одягатися в чорне і врешті наклав на себе руки. З прирожденною величчю ангол узяв це лахміття і вдягся в цього. І на його фигурі воно несподівано здобуло елегантного вигляду.
Ангол повернувся до дверей.— Значить, кидаєте мене, — звернувся до нього Моріс. — Остаточно? Боюсь, що колись ви гірко жалкуватиме, що зважалися на цей необережний крок.
— Я не повинен оглядатися назад. Прощавайте, Морісе.
Моріс боязко ткнув йому п'ять франків у руку.
— Прощавайте, Аркадіє.
Але коли ангол переступив поріг і з за дверей видно було один лишень його закаблук, Моріс враз покликав його:
— Аркадіє!.. Я й не подумав про це! Тепер же у мене не буде ангола-охоронця!
— А так, Морісе, вже більше не буде.
— То як же я залишуся?.. Без ангола-охоронця не можна. Скажіть мені, може ж з того виникнуть якісь великі незручності, може навіть загибель?
— Перше ніж вам відповісти, Морісе, скажіть мені ви, чи мені брати для цього на увагу ваші вірування, що були також і моїми колись, та науку церкви й віри католицької, чи філософію природи?
— Я й знати не хочу тої вашої філософії природи! Відповідайте мені в згоді з наукою релігії, що їй я вірю, на неї надіюсь і в ній хочу жити і вмерти.
— Добре, любий Морісе! Втрата ангола-охоронця позбавить вас певної духовної підпори, певної небесної благодати. Я переказую вам тут міцне переконання церкви. Вам забракне допомоги, підтримки й утіхи, що до цього часу підбадьорували вас на шляху до порятунку від зла. У вас стане менше сил уникати гріха. Але ж ви й без того не багато їх мали. Взагалі, до духовного життя у вас не буде ні сил ні охоти. Прощавайте, Морісе. Коли побачите мадам Дезобель, привітайте її од мене.
— Ідете?
— Прощавайте.
Аркадій зник, а Моріс, упавши в крісло, довго-довго сидів у ньому, стиснувши голову руками.