Повстання анголів/XXV
| ◀ Розділ XXIV. Переказує всі примхи долі, що їх мусив зазнати Лукрецій Пріора Вандома | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XXV Де Моріс знаходить свого ангола |
Розділ XXVI. Нарада ▶ |
|
Бушотта змивала з обличчя після вистави свій грим. В убиральню тихо вступив її старий поклонник, m-r Сандрак, а за ним втиснулася й купа инших. Не повертаючись до них, Бушотта запитала, чого їм тут треба, чого вони дивляться на неї, як йолопи, і чи не думають вони, що тут ятка з дивницями, як на ярмарку в Нейлі. Мовляв —
— «Добродійки й добродїї, киньте десять сантимів на посаг оцій панні і ви зможете полапати її за литки: вони з мармуру»!
І зиркнувши на гурт раздратованим поглядом, скрикнула:
— Ну? Гетьте! Забирайтесь!
Вона вигнала всіх, навіть коханця свого серця — Теофіля, що стояв там блідий, кошлатий, тихий і сумний, нічого не добачаючи і ніби відсутній. Забачивши ж Моріса, вона осміхнулась. Той наблизився до неї, схилився над спинкою крісла, де вона сиділа, і подякував їй за гру й спів, зі згуком і жестом поцілунка за кожним компліментом. Це її, очевидно, не задовольнило, бо вона повсякчасним перепитуванням та удаваним недовір'ям примусила його двічі, тричі, чотирі рази повторити формули свого захоплення, а коли він спинювався, то вона прикидалася так розчарованою, що він змушений був починати все з початку. Йому було важко робити це без практики, але ж було також дуже приємно дивитись на круглі й повні, наче золоті од світла, плечі та милуватись на її вродливе обличчя в дзеркалі.
— Ви виглядали чарівниче.
— Справді?… Би так думаєте?
— Неймовірно, як богин…
І тут він несподівано голосно скрикнув. Його очі через дзеркало спіймали якусь постать, що вступила до вбиральні. Він круто повернувся, повалився з роскритими обіймами на Аркадія і витяг його в коридор.
— Ось тобі звичаї, — скрикнула Бушотта, ледве не плачучи з досади.
Але молодий д'Еспарв'є хутко тяг свого ангола через гурт учених собак та родину американських акробатів просто до виходу.
Під деревами на свіжому бульварі, п'яний од радости і не вірячи ще в своє щастя, він кричав:
— Це ви! Це ви! Я дуже довго шукав вас, Аркадіє, Абдіелю, чи як там вам до вподоби, і знайшов таки нарешті. Аркадіє, ви взяли в мене мого ангола-охоронця, віддайте його мені назад. Чи ви ще любите мене, Аркадіє?
Аркадій одповів, що, аби виконати своє надангольське завдання, своє зобов'язання, він мусить стоптати ногами дружбу, співчуття, любов і инші чуття, що лишень м'якшать душу; з другого ж боку, його нові умови життя, давши йому зрозуміти, що таке страждання й злидні, накидають йому людську чулість; до Моріса ж особисто він почуває прихильність уже мимо власної волі.
— Ну, — скрикнув Моріс, — хоч ради цієї малої любови, верніться до мене, лишіться зі мною. Я не можу без вас жити. Коли ви були біля мене, я не помічав вашої присутности. А ледве тільки ви покинули мене, я відчув у собі люту порожнечу. Без вас я ніби тіло без душі. Чи сказати вам, що й у кімнатці на вулиці Риму навіть поруч з Жільбертою я почуваю себе самотнім, що я нудьгую за вами, я хочу бачити й чути вас, як у той вечір, коли ви мене так смертельно роздратували… Признайтеся ж, що я мав рацію, і що ви поводилися тоді не так, як би слід було людині з порядного світу. Як ви, єство такого високого походження і такого шляхетного розуму, могли допуститися подібної нетактовности? Це ж річ неймовірна, коли подумати. Мадам Дезобель вам іще не вибачила. Вона докоряє вам, що виявившись так невчасно, налякали її, а також виказали настирливу безсоромність, коли застібали їй убрання та зав'язували черевички. А я все забув. Я пригадую лишень, що ви мій небесний брат, святий товариш мого дитинства. Ні, Аркадіє, ви не повинні і не можете покинути мене. Ви мій ангол, ви моє добро.
Аркадій пояснив молодому д'Еспарв'є, що кинувшись у безодню, він уже не може бути анголом-напутником християнина. І він змалював себе й як страшного і лютого ненавидника, просто як пекельного духа.
— Жарти, — відповів йому на це Моріс, усміхаючись великими, повними сліз очима.
— На жаль, Морісе, нас розлучає все: наші думки, наші призначення. Та я не можу вбити ніжність, що до вас почуваю, а ваше щире серце змушує мене вас любити.
— Ні! — зітхнув Моріс, — ви не любите мене. Ви ніколи мене не любили. З боку брата чи сестри така байдужість була б природною; з боку друга — звичайною; з боку ж ангола-охоронця вона просто потворна. Ви паскуда, Аркадіє! Я вас ненавиджу.
— Я вас щиро любив, Морісе, та люблю ще й досі. Ви турбуєте мені серце, що, як мені здавалося, я замкнув за трьома дверима. Ви виявляєте мені мою слабизну. Коли ви були ще малим непорочним хлопчиком, я любив вас так само ніжно, як і ваша англійська вчителька міс Кет, тільки трохи чистіше за неї, бо вона пригортала вас до себе з огидною пожадливістю. В літку, коли тоненька кора платанів облуплюється довгими биндами з ніжно зеленого стовбура, після дощів, що струмочками наносять на шосе чистий пісочок по косинах, я вчив вас, як з цього пісочку, кори, польових квітів та тоненьких стеблиночок робити місточки, дикунські халупки, тераси та сади Адоніса одногодинної тревалости. В травні місяці в Парижу ми будували жертовник Діві і палили на ньому ладон, чиї пахощі, ширячись по всьому будинкові, нагадували куховарці Марселіні її сільську церкву та втрачену непорочність і викликали їй на очі рясні сльози; од цих же пахощів боліла голова у вашої матери, розслабленої серед багатств нудьгою, так звичайною для всіх щасливих на землі людей. Коли ви почали ходити до коледжа, я цікавився вашими успіхами; я брав участь у вашій праці й гулянках, метикував укупі з вами над крутими задачами, дошукувався незловимого змісту якоїсь фрази Юлія Цезаря. Скільки прекрасних партій гри в навипередки чи в опуку зробили ми вкупі з вами! Не один раз зазнавали ми щастя перемоги і наші лаври не було заплямлено ні кров'ю, ні слізьми. Морісе, я вжив усіх можливих для себе заходів, щоб охоронити вашу непорочність, але не міг я завадити вам втратити її в чотирнадцять літ в обіймах покоївки вашої матери. Потім я з жалем дивився, як ви кохалися з жінками всякого сорту й віку, що з них не всі були вродливі, принаймні — на око ангола. Засмучений цим видовиськом, я звернувся до науки; роскішна бібліотека давала для цього широченні можливості. Я заглибився в історію релігій і наслідки цього ви вже знаєте.
— Але тепер, любий Аркадіє, — зауважив молодий д'Еспарв'є, — ви не маєте ні становища, ні впливу. Ви не маєте також жадних засобів до життя. Ви навіть не член суспільства, а якийсь волоцюга, босяк.
На це ангол запевним незадовольненням відповів, що зараз одягнений він краще, ніж у лахміття самовбивці.
Виправдуючись, Моріс післався на те, що одяг він свого ангола в лахміття самовбивці тому, що тоді на цього невірного ангола сердився. Тепер же не слід згадувати минуле і обвинувачувати одне одного: потрібно лишень визначити стосунки на далі.
— Що ви думаєте тепер робити, Аркадіє?
— Хіба ж я вам не казав уже, Морісе? Повоювати того, хто царює в небесах, скинути його геть і посадовити на його місце Сатану.
— Ви цього не зробите. Посамперед — це не на часі. Громадська думка не за це. Ви не будете в ритмі, як каже мій тато. Тепер люде консервативні і дуже поважають владу. Вони хочуть, щоб ними керували, і президент Республіки повинен їхати на розмову до папи. Не пручайтесь, Аркадіє, ви не такий уже й злий, як про себе самі кажете. В своїй глибині ви такий самий, як і всі: доброго Бога ви шануєте.
— Я гадав, що ви вже засвоїли собі, любий мій Морісе, що той, кого ви визнаєте за бога, є лишень простісінький деміург. Він зовсім не знає вищого над собою божого світу і по щирості вважає себе за єдиного і справжнього. В Історії Церкви монсиньйора Дюшеня в першому томі на 162 сторінці ви знайдете, що цей задавакуватий і обмежений деміург зветься Ялдабаофом. Цьому церковному історикові ви повірите, може бути, більше, ніж свому власному анголові. Ми мусимо розлучитися, прощавайте.
— Лишайтеся при мені.
— Не можу.
— Я не дозволю вам піти так просто. Ви позбавили мене ангола-охоронця. Ви ж мусите й направити шкоду, що мені скоїли. Давайте мені якогось иншого ангола.
Аркадій відповів, що йому не сила задовольнити таку вимогу. Посварившися з роздавачем духів-напутників, він не зуміє з того боку дістати аж нічого.
— Ні, любий Морісе, — додав він осміхаючись — просіть уже ангола у Ялдабаофа самі.
— Ні, ні і ні! Нема Ялдабаофа! — скрикнув Моріс. — А ви взяли у мене мого ангола-охоронця, так і верніть мені його назад!
— Коли ж не можу!
— Чому не можете, тому що ви бунтівник?
— Так.
— Божий ворог?
— Так.
— Сатаничний дух?
— А то ж.
— Ну, — скрикнув молодий Моріс, — так тоді я стану вам за ангола-охоронця. Я вас не покину.
І молодий д'Еспарв'є повів Аркадія до П… їсти скойки.