Повстання анголів/XXVI
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
|
Одного дня скликані Аркадієм і Зітою анголи повстанці зійшлися на березі Сени в Жоншері до покинутої й облупленої театральної залі, віднайнятої для зборів князем Істаром у власника її — кухаря Баратана. Триста анголів розмістилося по лавках і в ложах. На кону, прибраному подраною декорацією поля, стояв стіл, крісло й стільці. Стіни з малюнками квіток і фруктів карюковою фарбою були потріскані і обсипалися шматочками. Злиденна вульгарність місця зборів підкреслювала величність пристрастей, що їх хвилювали. Коли князь Істар запросив збори скласти свою президію і спочатку вибрати почесного голову, то відоме всьому світові ім'я спало на думку всім присутнім, але релігійна пошана замкнула всім уста. А через хвилину мовчанки одноголосно вибраний був одсутній Нектарій. Запроханий на місце в кріслі між Зітою і одним анголом з Японії, Аркадій одразу ж узяв слово.
— Сини неба! Товариші! Ви визволилися з небесного рабства, ви струснули ярмо того, кого звуть Ягве, але кому ми мусимо тут вернути його справжне ім'я Ялдабаофа, бо він не творець світів, а тільки темний і дикий деміург, що опанувавши безмежно малу частинку Всесвіту, посіяв на ньому горе й смерть. Сини неба, я прошу вас сказати, чи хочете ви повоювати і знищити Ялдабаофа?
І створений з усіх голосів один дужий голос відповів:
— Так, ми хочемо!
Після цього безліч анголів, промовляючи одночасно, присягалися взяти штурмом гору Ялдабаофа, розвалити мури з яспису й профиру і вкинути небесного тирана у вічну темряву.
Та тут крізь невиразний гомін залунав тонкий голос:
— Нечестивці, святотатці, божевільні, — тремтіть! Пан Бог уже простягає над вами свою грізну руку!
Це був вірний ангол, що охоплений поривом віри й любови, жадаючи слави сповідачів і мучеників та заздро, як і його бог, прагнучи дорівнятись людині в красі саможертви, проліз до богозневажців, щоб сміливо кинути їм виклик, посіяти серед них заколот і упасти під їхніми ударами.
Всі присутні повернулись до зухвальця з однодушним обуренням. Сусіди почали його бити, а він живим і чистим голосом гукав:
— Слава Панові! Слава Богові! Слава Творцеві!
Один з бунтівників здавив його за шию і спинив йому в горлі вигуки хвали. Потім його кинули на поміст і стопкали ногами.
Князь Істар підвів його з землі, взяв двома пучками за крила і, витягшись як стовп диму до кватирки, що її ніхто з присутніх не міг дістати, викинув протестанта на свіже повітря. І спокій негайно відновився.
— Товариші, — почав знову Аркадій. — Тепер, коли ми вже твердо встановили нашу мету, нам треба відшукати способи чину і вибрати з них найкращі. Вам, отже, треба обміркувати, чи ми повинні виступити на ворога з силою, чи може нам краще буде приєднувати до себе народи неба довгою й упертою пропагандою.
— Війна! Війна! — залунало на зборах.
Здавалося, що зараз загудуть труби і заторохтять барабани.
Тут підвівся з поблідлим змореним обличчям силою затягнутий на збори князем Істаром Теофіль і сказав зворушеним голосом:
— Брати мої, не подумайте про мої слова кепсько. Їх підказує мені любов до вас. Я просто нещасний музика, але вірте мені: ваши плани ще раз розіб'ються об божу мудрість, що все передбачає.
Теофіль сів під свист слухачів, а Аркадій заговорив далі:
— Ялдабаоф передбачає все, я цього не заперечую. Він передбачає все, але, лишаючи нам незалежну волю, він поводиться, на наш погляд, так, ніби не передбачає анічогісінько. Кожної хвилі він мусить дивувалися й пантеличитись: події найбільшої можливости застукують його повною несподіванкою. Накладений ним на себе обов'язок погоджувати незалежність волі людей і анголів зі своїм передбачанням повсякчасно ставить його перед неймовірними, безвихідними труднаціями, через віщо він, насправжки, ніколи не бачить далі свого носа. Він не сподівався непослуху Адама і так мало передчував злобу людей, що згодом каявся, навіщо їх створював; і потім він мусив їх нищити в водах потопа, вкупі з иншими тварями, що нічим йому не завинили. Своєю сліпотою він дорівнюється хіба лишень Карлові X, свому королеві-улюбленцеві. Коли ми будемо додержуватись певної обережности, ми захопимо його як ще не треба й краще. Думаю, що ці міркування заспокоять мого брата.
Теофіль не відповів. Він хоч і любив бога, але боявся зазнати долі того вірного ангола.
Один з найбільш освічених спосеред присутніх на зборах духів — Маммон — не задовольнився поясненням свого брата Аркадія.
— Почекайте, — заявив він. — Ялдабаоф некультурне єство, це так; але ж він до мозку кісток салдат. Організація Раю цілком мілітарна, заснована на чиновництві й дисципліні. Пасивна слухняність є там абсолютним законом. Всі анголи складають одне військо. Порівняйте це животіння з Єлисейськими полями, як їх змалював нам Вергілій. В Єлисейських полях панує повна свобода, розум та мудрість; щасливі тіни розмовляють проміж себе в гаях із мірт. В небі ж Ялдабаофа цивільної людности нема: всіх покликано до полків, записано в списки, знумеровано. Небо — це казарма і поле для військових вправ. Зважте на це!На це слово Аркадій одповів, що противника треба собі уявляти таким, яким він справді є, і що військова організація Раю більше нагадує селища короля Ґлеґле, ніж Прусію Фрідріха Великого.
— Вже за першого повстання перед початком часів, — сказав він, — бій тягся два дні і трон Ялдабаофа хитався. Однак, деміург урятував його. Але чому ж саме мусить він завдячувати свою перемогу? — Випадкові громовиці, що вибухнула підчас бою. Блискавка, упавши на Люцифера та його анголів, скинула їх чорними й розбитими. Ялдабаоф завдячує свою перемогу блискавці. Блискавка єдина його зброя. Він зловживає нею. Закони свої він видав серед блискавок і грому. «Огонь суне перед ним», говорить Пророк. А філософ Сенека каже, що блискавка, падаючи, несе загин дуже небагатьом, жаху ж наганяє на всіх. Ця увага була справедливою для людей першого віку християнської ери і втратила значіння для анголів XX-го. А що Ялдабаоф не такий уже й дужий, так це доводить той лютий жах, що він зазнав колись перед вежою з сирої цегли та гірської смоли. Коли міріяди небесних духів, озброєних усіми знаряддями новітньої науки, виступлять проти неба, то невже ж ви думаєте, товариші, що старий Пан соняшної системи зі своїми озброєними ще як за часів Авраама анголами зможе їм противитись? Вояки деміурга ще й досі носять кашкети з золота і щити з діямантами. Його найкращий воєвода — Михайло, не знає иншої тактики, як поєдинок. Вони ще їздять на фараонівських колісницях і ніколи не чули навіть за македонську фалангу.
І Аркадій довго ще наводив паралель між озброєною отарою Ялдабаофа та свідомим військом Революції. Після цього виникли питання про потрібні грошеві засоби.
Зіта ствердила, що на початок справи гроші є, що електрофори вже замовлено і що перша ж перемога забезпечить кредит.
Далі пішла гаряча й безладна дискусія. Як і на збіговиськах людей, так і в цьому ангольському парламенті порожні слова текли просто річкою. Що ближче йшло до виборів, то все частіше скоювався гармидер. Всяке розуміло, що найвище командування треба віддати Тому, хто першим підніс прапор повстання, але з огляду на те, що всі хотіли бути офіцерами Люцифера, то кожне, висловлюючи свою думку про те, кого слід вибрати на ці посади, в першу чергу малювало свій власний портрет. Наприклад, наймолодший з повстанців, Алькор, хутко промовив таке:
— Велике для нас щастя, що в армії Ялдабаофа командування роздається по-старшинству. Тому дуже мало шансів на те, щоб його військові громи були повносилі. Як не шляхом довгої слухняности виучуються люде командувати, так і не дослідом дрібничок здобувають вони здатність обхоплювати велетенське ціле. Зі старої й нової історій ми бачимо, що найкращими воєводами були не вояки, а царі, як Олександер та Фрідріх, аристократи, як Цезар та Тюрен, або ж погані вояки, як Бонапарт. Спеціяліст вояк не може виявити потрібної здатности в повній мірі. Товариші, наставмо собі ватажків добре розвинених і не старих. Старий ватажок може й тямитиме затримати за собою перемогу, але ж щоб її здобути — треба бути молодим.
Алькора заступив на трибуні один серафим, філософ.
— Війна ніколи не була ні певною наукою, ні закінченим мистецтвом, — заявив він. — Однак, геній раси, чи думка окремої людини завжди давали себе в ній відчути. Та як визначиш прикмети, потрібні старшому генералові в майбутній війні, де мас і ріжних рухів треба брати на увагу більше, ніж їх може збагнути людський розум? Кількість технічних засобів невпинно зростає і, збільшуючи без кінця причини помилок, паралізує геній ватажка. На певному ступні мілітарного розвитку, що його наш зразок — европейці — от-от досягнуть, і найбільш розвинений ватажок і повний неук — стають рівними своїм безсиллям. Другий наслідок сучасних великих озброєнь для війни полягає в тім, що закон чисел виявляється в ній у невблаганній силі. Розуміється, десять анголів повстанців варт більше, ніж десять анголів Ялдабаофа; але нема вже певности, що міліон анголів-повстанців варті міліона анголів Ялдабаофа. Великі числа і в війні і в усякій иншій справі повертають у ніщо розвиток і височінь індивідуальних прикмет поруч певного роду колективної душі, чогось дуже спрощеного.
Гомін розмов заглушив промову ангола філософа, що закінчив її серед загальної байдужости.Після нього з трибуни залунали заклики до зброї і обіцянки перемогти. Вихвалювано було шпаду, що обороняє діло справедливости. Двадцять раз заздалегоди прославлювано було тріумф анголів-повстанців під бурею оплесків роспаленої юрби. Крики «Хай живе війна!» попливли до німих небес.
Посеред цього загального захоплення на естраду вибрався князь Істар. Поміст застогнав під його вагою.
— Товариші! — сказав він. — Ви хочете перемоги, і це бажання цілком природне. Але вас, значить, у пень зіпсувала література й поезія, раз ви хочете взяти ту перемогу в війні. Тепер ідея війни може вміститися хіба в голову одурілого буржуа, чи припізненого розвитком романтика. Що таке війна? — Сміховинний маскарад, що їм захоплюється йолопський ліризм патріотичних гітаристів. Коли б Наполеон мав практичний розум, він би не морочився з війнами; але це був мрійник, закоханий в Осіяна. Ви кричите «Хай живе війна!». Ви теж мрійники. Коли ви порозумнішаєте? Розумні істоти не шукають собі сили й могутности в тих безглуздих вигадках, що з них складається військове мистецтво: в тактиці, стратегії, фортифікаціях, артилерії та иншій нісенітниці. Вони не вірять війні, що є фантазією: вони вірять хемії, що є наукою. І вони тямлять вкладати перемогу в альгебраїчну формулу.
Та витягши з кишені і показуючи зборам невеличку пляшку, князь Істар з урочистою усмішкою вигукнув:
— Ось вона, — перемога!