Повстання анголів/XXVII
| ◀ Розділ XXVI. Нарада | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XXVII Де роскривається таємна глибока причина, що часто наштовхує імперії на імперії та підготовляє руїну переможців і переможених і де розумний читач (коли він на світі є, чому я не дуже вірю) поміркує над знаменною фразою: «Війна — це комерційна справа» |
Розділ XXVIII. Присвячений прикрій родинній сцені ▶ |
|
Анголи розійшлися. Аркадій і Зіта, сидячи на траві під Медонськими горбами, дивилися на Сену, що тихо пливла поміж верб.
— В цьому світі, — почав Аркадій, — що зветься чистим, хоч чистих річей тут менше, ніж нечистих, жадне розумне єство не стане силкуватися знищити хоч би один атом. Нам дозволено тільки надіятись, що ми зможемо подекуди міняти ритм кількох груп атомів та переміщати певні клітинки. Цим, коли подумати, і обмежується мета нашого великого завдання. Посадовивши суперника Ялдабаофа на місце його ворога, ми вже не зможемо зробити нічого більшого… Зіто, де лежить зло, чи в самій природі річей, чи в їхнім розміщенні? Це дуже потрібно знати. Я тяжко збентежений, Зіто…
— Друже мій, — відповіла Зіта, — коли б на те, щоб чинити, треба було знати всі таємниці природи, — чину не було б ніколи. Не було б і життя, бо жити — то значить чинити. Аркадіє, невже ж ви втратили вже свою рішучість?
Аркадій запевнив уродливу арханголицю, що його рішучість запровадити деміурга до вічної темряви не зменшилася.
На дорогу вискочив з довгим хвостом куряви за собою автомобіль. Коло анголів він спинився і з вікна висунувся горбатий ніс барона Еверденжена.
— Здорові були, небесні друзі, — сказав капіталіст, син неба. — Я дуже радий, що вас зустрів. Я маю подати вам поважну новину. Не сидіть без діла, не спіть: озброюйтесь, озброюйтесь! Ялдабаоф може вас попередити. Ви ж маєте військовий фонд: витрачайте його не оглядаючись. Я щойно довідався, що архангол Михайло дав на небі величезні замовлення на блискавки та грім. Коли ви мені вірите, ви повинні забезпечити собі ще п'ятдесят тисяч електрофорів. Замовлення я прийму. А тимчасом бувайте здорові, анголи. Хай живе небесна батьківщина!
І барон Еверденжен із вродливою артисткою полетів далі, на роскішні береги Лювесьєнни.
— Чи це ж правда, що й деміург озброюється? — спитав Аркадій.
— Дуже може бути, що там, у-горі, другий барон Еверденжен теж підштовхує до озброєння, — відповіла Зіта.
Ангол-охоронець Моріса де-який час міркував. Потім він прошепотів:
— Чи не станемо ми іграшкою в руках фінансистів?— Та ж звичайно! — відповіла вродлива арханголиця. — Війна — це комерційна справа. Вона завжди була такою.
Після цього вони довго обмірковували способи виконання свого величного завдання. Зневажливо відкинувши анархічні пропозиції князя Істара, вони виробили план бурхливого й несподіваного наступу на царство небесне з натхненним і добре навченим військом.
Баратан, жоншерський кухар, що віднайняв для зборів анголам повстанцям театральну залю, був виказчиком поліції. В післаному ним до префектури рапорті він сповіщав, что члени цієї приватної наради підготовляли вбивство якоїсь особи; вони малювали її дурною й жорстокою і звали Алабалотом. Агент думає, що це їхній псевдонім чи президента Республіки чи може й самої Республіки. Конспіратори однодушно слали Алабалотові погрози, а один з них, дуже небезпечна, добре відома серед анархістів особа, уже кілька раз карана за вільнодумне писання й промови, звана князем Істаром або ж іще Керубом, показував зборам бомбу дуже невеличкого калібра, що, здається, є страшенно небезпечною річчю. Всі инші конспіратори Баратанові невідомі, хоч він і повсякчас буває серед революціонерів. Багато з них було зовсім молодих, безусих. Двох із них, що промовляли з особливим запалом, він вислідив: перший зветься Аркадієм і живе на вулиці святого Якова, а другий — жінка особливої вдачі, живе на Монмартрі. З чого вони обоє живуть — не відомо.
Префектові поліції справа здалася досить серйозною, щоб перш за все порадитися з президентом ради міністрів.
Тоді як раз був один з тих кліматеричних періодів третьої Республіки, коли французький народ, закохавшись у владу й силу, вважав себе занапащеним (бо ним, мовляв, ще мало правують) і голосно вимагав собі рятівника. Президентові ради — міністрові юстиції — нічого так не хотілося, як виявитися цим жаданим рятівником. А для того, щоб ним стати, потрібна була небезпека змови. Отже звістка про подібну змову була йому дуже приємною. Він запитав префекта поліції про характер і поважність справи. Префект поліції пояснив, що у цих людей, здається, є і гроші і розум і енергія, але вони надто голосно балакають і їх надто багато, щоб утримати свою роботу в секреті та не посваритися проміж себе. Одхилившись на спинку крісла, міністер замислився. Бюро стилю ампір, що за ним він сидів, старовинні килими по стінах, дзиґар і канделябри доби Реставрації, словом — усе чисто в цьому кабінеті — було непорушної тревалости, все надихало йому великі й однакові за всяких режимів принципи урядування — лукавство й відвагу. Отже, не довго міркувавши, він вирішив, що треба дати змові вирости та прибрати певної форми, що треба може й допомогти їй на початку, а задавити тільки тоді, коли всю користь із неї вже буде витягнуто.Тому він порадив префектові поліції уважно наглядати за справою, подавати йому відомості про події що-дня і триматися тільки ролі інформатора.
— Я покладаюсь на вашу добре відому обережність: наглядайте й не втручайтесь.
І міністер запалив собі сигаретку. Він уже твердо надіявся, що з допомогою цієї змови він услабить опозицію, зміцнить свою владу за кошт своїх товаришів, знищить президента Республіки і стане тим жаданим рятівником.
Префект поліції пообіцяв виконати інструкції міністра, ладнаючись, однак, робити по-своєму. Він наказав своїм агентам стежити за зазначеними Баратаном особами, не втручаючись у їхню роботу ні з якого приводу. Бачучи, що за ним бігають, князь Істар, що був не лишень відважний, а ще й обережний, витяг зі схованки в жолобі на даху свої бомби і, пересідаючи з автобуса на метрополітен, а з метрополітена на автобус, поволі відвязався од шпика і кінець кінцем склав свою ношу у ангола-музики.
Аркадієві ж кожний раз, як він виходив зі свого отеля на вулиці святого Якова, неодмінно ліз у вічі аж занадто помітний добродій у жовтих рукавичках та з більшим за Регента діямантом на краватці. Байдужий до земних справ ангол-повстанець не звертав жадної уваги на це зустрічання. Зате ж Моріс д'Еспарв'є, взявши на себе завдання охороняти свого ангола-охоронця, занепокоївся: джентльмен виявляв уїдливости й витревалости навіть більше, ніж добродій Міньйон, що недавнечко пропікав своїм допитливим поглядом улицю Ґарансьер од баранячих голів отелю Сордьєр і аж до церкви Сен-Сюльпіс. Моріс приходив до Аркадія двічі-тричі на день, доводив йому небезпеку і умовляв швидче змінити собі домівку.
Що-вечора ж він виводив свого ангола в пізні кабаре, де вони вечеряли з дівчатами. Там молодий д'Еспарв'є викладав свої пророцтва відносно найближчого матча боксу, а потім силкувався довести Аркадієві існування бога, потребу релігії та принадність християнства; він благав ангола зректися своєї безбожної й злочинної справи, що дасть йому лишень горе й розчаровання.
— Бо ж, кінець кінцем, — говорив молодий проповідник, — коли б християнство було неправдою, то це люде вже знали б.
Дівчата підтримували Моріса в його релігійних почуттях, а коли вродливий Аркадій на зрозумілій їм мові дозволяв собі якусь люту хулу, вони затикали уха і змушували його замовкнути, боячись, що божа блискавка заб'є і їх укупі з ним. Вони тямили, що всемогутній і найдобріший Бог, раптово караючи за образу, дуже здатний без жадної злої думки забити поруч винного ще й невинних.
Инколи ангол і його охоронець ходили вечеряти до ангола-музики. Згадуючи часами, що він сам коханець Бушотти, Моріс з незадовольненням поглядав на вільнішу, ніж би слід було, поведінку Аркадія відносно співачки. А це ж вона дозволяла йому з того часу, як ангол-музика поладнав канапку в квіточках і Аркадій з Бушоттою негайно ж на ній злучилися. Дуже люблячи мадам Дезобель, Моріс був трохи закоханий і в Бушотту, чому трошечки й ревнував її до Аркадія, а ревнощі — почуття, властиве і людям і звірям — завжди чинять людям хоч би й легесеньке, а все ж пекуче страждання. Отже, здогадуючись про правду, що на неї темперамент Бушотти і характер ангола вказували йому досить красномовно, він докучав Аркадієві глузуванням і лайками, закидаючи йому неморальність його вдачі. Аркадій спокійно відповідав йому, що підбити фізіологічні імпульси твердо встановленим приписам — дуже тяжко, і що моралісти завжди зустрічали великі труднації в питанню про задовольнення певних потреб.
— Отже, — казав Аркадій — я мушу визнати, що укласти якусь систематичну природню мораль майже неможливо. Природа не знає принципів. Природа не дає нам жадної рації думати, що навіть життя людське варте пошани. Природа байдужа, і для неї добро і зло — речі цілком однакові.
— Тепер ви бачите самі, що людям потрібна релігія, — зауважив Моріс.
— Релігія, ця мораль ніби з неба, є, насправжки, звичайнісіньким узагальненням досвіду, — провадив далі ангол. — Звичаї встановлює один лишень лад життя, небо ж своїми приписами тільки посвячує старовинні звички. Виданий на якомусь Синаї серед піротехнічних фокусів божий закон є лишень списком людських забобонів. І з огляду на те, що звичаї міняються, довготревалі релігії, як жидо-християнство, мусять міняти свій моральний зміст.— Добре, — сказав Моріс, чий розвиток зростав на очах. — Але мусите ж ви визнати, що релігія забезпечує людство од безлічи сварок і злочинств?
— Звичайно, — коли сама їх не радить, як це трапилося зі вбивством Іфіґенії.
— Аркадіє, — вигукнув Моріс. — Коли я слухаю ваші міркування, я радію, що я не такий розумний.
Під час цих розмов Теофіль, похиливши своє вкрите хмарою білявого волосся обличчя над піяніно та високо підкидаючи над його кісточками свої натхненні руки, програвав і проспівував цілу партитуру Аліни, королеви Ґолькондської.
Князь Істар приходив на ці приятельські бесіди завжди з повними кишенями; там були і бомби і пляшки з шампанським, що однаково походили зі щедрости барона Еверденжена. Бушотта зустрічала князя Істара з задовольненням, бо бачила в ньому і свідка і трофей перемоги, здобутої нею на канапці з квіточками. Він був для неї як голова велетня Ґоліафа в руці хлопчака Давида. І вона подобала князя за його акомпаніяторську спритність, за переможену нею силу, за дивовижну здатність до піяцтва.
Одної ночи, коли молодий д'Еспарв'є одвозив свого ангола автомобілем од Бушотти до умебльованих кімнат на вулиці святого Якова, небо було зовсім чорне, але діямант шпика сяяв перед війстям як лихтар; зібрані під його світлом троє колещатників розбіглися в ріжні боки, ледве автомобіль наблизився. Ангол не звернув на це ніякої уваги, Моріс же зміркував, що діяльність Аркадія цікавила дуже високих людей держави. Небезпека здалася йому надто великою і він одразу ж вирішив, що щось треба робити.
На ранок він явився до підстежуваного, щоб перевести його на вулицю Риму. Ангол був іще в ліжку. Моріс закликав його вдягатися і швидче йти за ним.
— Тікайте, — казав він. — Цей будинок небезпечний для вас. За вами слідкують. Чи сьогодні, чи завтра, а ви будете арештовані. Раз ви не хочете сидіти в тюрмі, то мусите тікати. Я проведу вас у цілком безпечне місце.
Жаліючи наївність свого рятівника, ангол осміхнувся йому.
— Хіба ж ви не знаєте, — сказав він, — що ангол проламав браму в'язниці, де сидів апостол Петро, і визволив його? Чи може ви думаєте, що у мене менше сили, ніж у того мого небесного брата? Що я не догадаюся зробити для самого себе те, що той зробив для рибалки з Тіберіядського озера?
— Не рахуйте на це, Аркадіє. Той ангол зробив це чудом.
— Так, «чудом», як говорить новітній історик церкви. Та нехай уже, не буду сперечатися, піду за вами. Дайте мені тільки спалити кілька листів і спакувати потрібні мені книжки.
Він кинув папери в піч, набив свої кишені книжками і пішов за своїм поводатарем до автомобіля, що недалечко, біля Французького коледжа, чекав на них. Моріс узявся за колесо. Наслідуючи приклад обережности керуба, він зробив стільки поворотів, об'їздів і ріжних викрутасів, що врешті спекався всіх колещаток, що хмарою ув'язалися за ними наздогін. Покружлявши таким чином по всьому місту, він кінець кінцем спинився на вулиці Риму перед помешканням, де ангол уперше явився між люде.
Входячи до кімнати, звідки перед вісімнацятьма місяцями він вийшов служити свому призначенню, Аркадій пригадав непоправне минуле і замислився; але зненацька в нього затремтіли ніздрі, потягши пахощі Жільберти. І він спитав про здоров'я мадам Дезобель.
— Чудове, — відповів Моріс. — Вона трохи погрубшала і ще покращала. Вона ще сердиться на вас за вашу безсоромність, але я надіюсь, що вона вам пробачить її колись, як пробачив я, і згодом вашу образливу поведінку забуде. А тепер вона ще дуже сердита на вас.
Молодий д'Еспарв'є впровадив свого ангола в помешкання з манірами людини доброго роду і ніжною клопотнею друга. Він показав йому складане ліжко, що можна роскривати що-вечора в передпокою і ховати вранці в темну комірку; показав йому туалетний стіл, туб, шахву для білизни; дав потрібні вказівки відносно огрівання й освітлення; довів до відома, що обід носитиме і в хаті прибиратиме портьє, і вказав ґудзик, що треба притискувати, щоб викликати того слугу; він сказав кінець-кінцем, що Аркадій може почувати себе тут ніби вдома і приймати кого йому схочеться.