Повстання анголів/XXX
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розділ XXIX. Звідки видко, що ставши людиною, ангол і поводиться по-людському, себ-то спокушає чужу жінку і зраджує свого друга. Цей розділ малює також коректність поведінки молодого д'Еспарв'є | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XXX Що оповідає про справу чести і дає спроможність судити чи справді, як це запевняє Аркадій, досвід робить нас кращими |
Розділ XXXI. Де читачеві вільно буде дивуватися тому, як легко порядна, плоха й тиха людина може вчинити страшне злочинство ▶ |
|
Місцем поєдинку було призначено сад полковника Маншона, на бульварі Королеви у Версалю. Добродії Вердельєр і Трюк де Рюфек, обидва мавши в справах чести постійну практику та докладно знавши всі потрібні приписи, були свідками з боку Моріса д'Еспарв'є. Без добродія Вердельєра не обходився жаден поєдинок у католицьких колах і, звертаючись до цієї людини шпади, Моріс лишень корився встановленому звичаєві. Правда, зробити це Морісові, одвертому колись коханцеві мадам Вердельєр, було досить прикро, та він міг потішити себе тим, що на добродія Вердельєра як на своєї жінки чоловіка не дивився ніхто: це була просто інституція. Що ж до добродія Трюк де Рюфека, то справи чести були його єдиною професією, єдиним відомим джерелом засобів на життя. І коли недоброзичливі люде зауважали це в суспільстві, то їх запитували, яку ж би кращу кар'єру, ніж кар'єра чести, міг створити собі добродій Трюк де Рюфек. Свідками Аркадія були князь Істар і Теофіль. Не по своїй повній волі і дуже неохоче взяв ангол-музика участь у цій справі. Він просто жахався всякого насильства і рішуче ганьбив поєдинки. Випали пістолетів і брязкіт шпад були йому чимсь нестерпучим, а пролиття крови його знепритомлювало. Тихомирний син неба уперто одмовлявся бути Аркадієві за свідка і лишень погроза керуба розсадити йому пляшку панкластиту на його голові поборола його нерішучість. Окрім дуелянтів, свідків і лікарів, кількох офіцерів версальської залоги та хмари журналістів, в саду не було нікого. Хоч молодого д'Еспарв'є тільки й знали як за батькового сина, а Аркадія не знав ніхто на світі, проте їхній поєдинок викликав до себе велике зацікавлення: вікна сусідніх будинків було набито фотографами, репортерами і людьми з вищого світу. Найбільше ж роспалювало цікавість те, що причиною сварки була жінка. Де-хто згадував Бушотту, більшість вказувала на мадам Дезобель. Та взагалі, поєдинки, де добродій Вердельєр був за свідка, притягали на себе увагу всього Парижу.
Небо було ніжно блакитне, сад рясно цвів рожами, на дереві висвистував шпак. M-r Вердельєр, що з ціпочком у руках керував поєдинком, поміряв шпади одну до одної, віддав їх і сказав:
— Починайте, панове!
Моріс д'Еспарв'є заатакував противника дублетами і ударами шпадою по шпаді. Аркадій одбився, держачи шпаду просто перед себе. Перша зустріч наслідків не дала. Свідки зауважили, що молодий д'Еспарв'є перебував у прикрому стані нервового роздратовання, його ж противник тримався невтомно. За другим разом Моріс почав свій напад ще жвавіше, одбив противникові руку, роскрив йому груди і, йдучи вперед, вразив його простим ударом: вістря його шпади діткнулося Аркадієвого плеча. Присутні подумали, що його поранено, але свідки зі здивованням знайшли лишень дряпака на плечі, та й то у Моріса. Моріс запевнив, що він не почуває жадного болю. Оглянувши дряпака, доктор Кійль заявив, що його клієнт може битися й далі.
Через чверть години обов'язкових оглядин поєдинок відновився. Моріс нападав з лютістю. Його ж противник очевидячки жалів його і, що дуже турбувало m-r Вердельєра, наче б і не силкувався оборонятися. За п'ятої зустрічи між ноги Моріса плигнув чорний пудель, що не знати як забився до саду і, вискочивши зза рожевих кущів та не зважаючи на крики й ціпки, прожогом майнув на місце поєдинку. В цей час у Моріса рука ніби закацюбла, бо він чомусь влучував тільки в нераниме плече свого супротивника. Він саме разив його простим ударом, але, спіткнувшись на пуделя, сам наскочив на шпаду Аркадія і вона глибоко поранила його в лікотну складку.
M-r Вердельєр спинив поєдинок, що тягся цілих півтори години. Морісові було дуже боляче. Його посадили на зеленій лавочці проти густої стіни гліциній. Поки хірурги перев'язували йому рану, він покликав Аркадія і протяг йому свою покалічену руку. І коли засмучений своєю перемогою ангол наблизився, Моріс ніжно обняв його і сказав:
— Будь шляхетним, Аркадіє, пробач мені свою зраду. Тепер, після цього поєдинку, я можу просити тебе замиритися зі мною.
Обнімаючи й плачучи, він пошепки додав:
— Навідайся до мене і приведи Жільберту.
Ще не замирившись із родиною, Моріс попрохав приставити себе в помешкання на вулиці Риму.
Ледве тільки він лишився на самоті на свому ліжкові у спальні зі спущеними, як у день анголового приходу, занавісками, до нього вже явилися Аркадій і Жільберта. Йому доводилося терпіти досить прикру муку од рани; температура підвищувалася, але він був спокійний, задовольнений і щасливий. Ангол і коханка в сльозах припали до ліжка. Він сполучив їхні руки в своїй лівій руці, посміхнувся їм і ніжно кожного поцілував.
— Тепер я певний, що більше з вами не посварюся. Ви мене більше не одурите, хоч ви й дуже спритні, я знаю це.
Заплакана Жільберта присягалася Морісові, що вона не обдурювала його з Аркадієм, що вона його взагалі ніколи не обдурювала, що той раз йому щось тільки в очах замаячило. В щирому захопленні вона упевнювала цього й саму себе.
— Ти шкодиш собі, Жільберто, — відповів їй поранений. — Це було. І воно й повинно було бути. І це дуже добре, що так вийшло. Ти мала рацію, Жільберто, ганебно одурити мене в цій кімнаті з моїм найкращим приятелем. Коли б ти цього була не зробила, ми не були б оце зараз тут усі троє вкупі і я не зазнав би найбільшої радости мого життя. О, Жільберто, як це прикро, що ти спростовуєш ці чудові минулі події.
— Ну, як що ти хочеш, то я не буду їх спростовувати, — відповіла з певною гіркотою в голосі Жільберта. — Але тільки тому, щоб зробити тобі приємність.
Моріс посадив її на ліжку, а Аркадія попросив сісти в крісло.
— Друже мій, — сказав Аркадій, — я був непорочним духом. Потім я став людиною і одразу ж вчинив зло. Тому я став тепер кращим.
— Покиньмо це і заграймо краще в бриджа, — сказав Моріс.
Але ж ледве хорий побачив у себе три тузи і заявив безкозирну, його очі почали закриватися; карти вислизнули з рук, він важко впав на подушку і став жалітися на прикрий біль у голові. Незабаром мадам Дезобель пішла: їй треба було робити візити, щоб своєю певною й спокійною поведінкою між людьми спростувати поголоски, що почали вже над нею кружляти. Аркадій проводив її до дверей і з пахощами її поцілунку на устах вернувся до кімнати, де дрімав Моріс.
— Я дуже радий, — стиха проказав хорий, — що все це так скоїлося.
— Так мусило скоїтись, — відповів дух. — Як я з Жільбертою, так поводяться і всі инші анголи бунтівники. «Жінки», говорить Апостол, «мусять молитися запнувшись, ради анголів». Він говорить так, бо знає, що жіноча краса їх бентежить. Ледве вони ступають на землю, так зразу ж починають бажати жіночих обійм, і практикувати втіхи кохання. А кохання їхнє — огненне й чарівниче, бо вони знають таємниці невимовних пестощей, що топляють дочок людських у безодні ласунства. Вкриваючи уста своїх щасливих жертв огненним медом та на довгий час викликаючи в їхніх жилах бурхливу течію свіжительного полум'я, анголи лишають їх майже непритомними з зачаровання.
— Дай мені спокій, брудна тварюко! — простогнав хворий.
— Ще одне слово, — казав далі ангол. — Ще одне слове, любий Морісе, щоб ствердити справедливість мною сказаного, і я дам тобі потім повну можливість спокійно відпочивати. Є багато вказівок, що на них можна послатися. Коли хочеш переконатися, що я нічого не вигадую, прочитай про любовні пестощі анголів і жінок у авторів: Юстін, Апології І і II; Йосип Флавій, Юдейська старовина, книжка І, розділ III; Атенаґор, Про воскресення; Лактанцій, книжка II, розділ XV; Тертуліян, Про серпанок Непорочних Дів; Марко Ефеський, Недорікий; Евсебій, Виховання евангельське, книжка V, розділ IV; святий Амброзій у книжці Ноїв ковчег, розділ V, святий Августин, Місто Боже, книжка XV, розділ XXIII; батько Мельдона, єзуїт, Про демонів, сторінка 218; П'єр Лебієр, радник короля…
— Замовкни, Аркадіє! Змилосердься, замовкни!.. та прожени цього собаку, — загукав Моріс. Очі йому випнулися, обличчя було червоне; через лихоманку ввижався йому на ліжку чорний пудель.
Мадам Вердельєр, що знала всі елегантні світські й національні маніри, рахувалася в вищому французькому світі за одну з найкращих сестер милосердя. Вона сама явилась до Моріса за новинами і запропонувала доглядати хорого. Але Аркадій, потужно вплинутий волею Жільберти, зачинив двері перед її носом. До Моріса полинули ознаки співчуття. Накопичені на талірку візитивкі показували йому безліч своїх загнутих кутиків. Одним з перших вислів своєї мужньої симпатії приніс у домівку на вулиці Риму m-r Трюк де Рюфек. Подаючи молодому д'Еспарв'є свою чесну руку, він як чесна людина у чесної людини, попрохав у нього двадцять пять луї, щоб заплатити борг чести.
— Чорт дери, мій любий Морісе, за такою послугою не до всякого звернешся.
Того ж дня прийшов стиснути руку свому небожеві і Ґаетан. Моріс представив йому Аркадія.
— Це, дядьку, мій ангол-охрронець, у кого ви знайшли таку прекрасну ногу, розглядаючи відбитки його ступання по посипаному полісменами талькові. Він явився мені торік в оцій саме кімнаті… Ви не вірите цьому?.. А тим часом це щира правда!
І звернувшись до ангола, він запитав:
— Ну що ти на це скажеш, Аркадіє? Абат Патуйль, великий богослов і гарний проповідник, не вірить, що ти ангол; і мій дядько Ґаетан, що не знає його катехізму і цілковито позбувся віри, не вірить цьому тим паче. Вони обидва заперечують тебе: один — бо має віру, другий — бо її не має. Після цього можна бути певним, що твоя історія, як що її хтось колись роскаже, не здасться ймовірною. Та й росказувати її надумається хіба людина без жадного смаку і небагато почує собі за це похвал. Не прекрасна вона, твоя історія! Я тебе люблю, але ж по совісті й ціную. З того часу, як ти вскочив у атеїзм, ти став огидним злочинцем. Бо ж я думаю, що це ти кинув мені між ноги пуделя, щоб мене забити.
Ангол знизав плечима і звернувся до Ґаетана.
— Хоч і шкода, добродію, — сказав він, — але мене не дивує, що я не зустрічаю довір'я з вашого боку: мені вже казали, що ви давно вже в сварці з жидо-християнським небом, звідки я родом.
— Добродію, — відповів Ґаетан, — я не так вірю в Єгову, щоб вірити ще й у його анголів.
— Добродію, той, кого ви звете Єговою, є насправжки темний і брутальний деміург, іменем Ялдабаоф.
— Коли так, добродію, то я готовий хоч і повірити в нього. Як що він неук і недоумок, то його існування вже мені не заважає. Ну, а як він там себе почуває?
— Кепсько! Через місяць ми маємо його скинути.
— Не вихваляйтесь, добродію, бо ви нагадуєте мені мого зятя Кюісара, що ось уже тридцять років кождого ранку сподівається почути про загибель Республіки…
— Ти бачиш, Аркадіє, — скрикнув Моріс, — мій дядько одної зі мною думки: він знає, що тобі не пощастить.— Але чому ж ви, добродію Ґаетане, думаете, що мені не пощастить, скажіть на милость!
— Ваш Ялдабаоф має ще велику силу на цім світі. Колись його підтримували жерці і ті, хто в нього вірував. Тепер же він спирається на тих, хто в нього не вірує, на філософів. Ще недавно він знайшов був якогось педанта на прізвище Пікрошоля, що проповідував знищення науки, щоб поладнати справи Церкви. А за наших днів вигадано прагматизм, цілком нарочито, — щоб помирити релігію з мисленницькими головами.
— А ви вчилися прагматизму?
— Ні. Колись, як був я ще легкодумом, то мав охоту до метафізики. Я читав тоді Ґеґеля й Канта. Коли ж із віком я споважнів, то став зважати лишень на реальні форми, що дають себе відчути оку чи уху. Для людини тільки наука — діло. Решта — то пусті вигадки.
Розмова затяглася до вечора. Говорено було, між иншим, такі соромні речі, що од них почервонів би не тільки якийсь кірасир (цього досягти не важко, бо між кірасирами є чимало й пристойних людей), а навіть і кожна парижанка.
Навідався до свого колишнього учня і m-r Сар'єт. Коли він вступив до кімнати, над його лисою головою повстав бюст Алєксандра д'Еспарв'є. Він наблизився до ліжка. Місце блакитних занавісок, дзеркальної шахви та печи заступили повні книжок шахви, залі глобів і бюстів, і в повітрі завис важкий дух папок, справ і каталожних карток. M-r Сар'єт так споріднився зі своєю бібліотекою, що без неї його не можна було ні уявити ні побачити. І сам він був блідший, слабший і менш яскравий, ніж викликувані ним образи.
Ставши тепер дуже добрим, Моріс відчув ознаку його прихильности.
— Сідайте, m-r Сар'єт, — сказав він. — Мадам Дезобель ви знаєте, а це — Аркадій, мій ангол охоронець. Це він, коли був іще незримий, руйнував вам бібліотеку, позбавив був вас охоти до їжі та питва і ледве не довів вас до божевілля. Це він перетягав із залі глобів до мого павільйону купи старих книжок. Одного дня він узяв у вас спід самого носа не знати яку цінну книжку і спричинився до того, що ви упали на сходах. Другим разом він узяв у вас брошуру добродія Соломона Рейнаха і, змушений поспішати за мною (бо ж він не покидав мене і на хвилину, як я про це згодом довідався), впустив її в рівчачок на вулиці Принцеси. Пробачте йому це, m-r Сар'єт, тоді у нього не було кишень. Він був незримий. Я дуже, дуже жалкую, m-r Сар'єт, що вашого книжкового хламу не пожер огонь, не забрала вода. Через них втратив голову мій ангол, що став тепер людиною і не знає ні віри ні закона. І тепер уже я мушу бути йому за ангола-охоронця. Бог зна, чим усе це закінчиться.
Під час цієї промови на обличчю m-r Сар'єта панував безмежний, непоправний, вічний смуток, смуток мумії. Вставши, щоб уже йти, тяжко зажурений бібліотекар прошепотів Аркадієві на ухо:
— Бідна дитина тяжко хора, у неї огневиця***.
Моріс знову звернувся до дідка. — Гуляйте, m-r Сар'єт. Пограєте з нами у бриджа. Послухайтесь моєї ради, m-r Сарьет. Не робіть по-моєму, не водіться з кепським товариством, бо загинете. M-r Сар'єт, не тікайте ще, я маю до вас поважне прохання: коли ви ще раз навідаєтесь до мене, принесіть мені книжку про справжність релігії, щоб я її провчив. Мені треба завернути свому анголові охоронцеві втрачену ним віру.