Повстання анголів/XXIX
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розділ XXVIII. Присвячений прикрій родинній сцені | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XXIX Звідки видко, що ставши людиною, ангол і поводиться по-людському, себ-то спокушає чужу жінку і зраджує свого друга. Цей розділ малює також коректність поведінки молодого д'Еспарв'є |
Розділ XXX. Що оповідає про справу чести і дає спроможність судити чи справді, як це запевняє Аркадій, досвід робить нас кращими ▶ |
|
Нова домівка анголові дуже вподобалася. Ранком він учився, а після півдня без жадних шпиків ішов на роботу; вертався ж додому тільки пізно ввечері. А Моріс, як і перше, двічі чи тричі на тиждень приймав мадам Дезобель у кімнаті анголового приходу.
І життя пливло собі без змін, поки одного ранку не прийшла сюди Жільберта шукати забутої вчора на столі в блакитній кімнаті своєї оксамитової калиточки. Тут вона знайшла Аркадія що, лежачи в піжамі на канапі, палив сигаретку та обмірковував справу завоювання небес. Вона голосно скрикнула.
— Ви, добродію!?… коли б я знала, що знайду вас тут, то вірте слову, що… Я прийшла по свою калиточку, що лежить десь у сусідній кімнаті. Дозвольте…
І вона обережно й хутко, наче повз багаття, пройшла перед анголом.Одягнена в резедове вбрання, мадам Дезобель виглядала цього ранку просто чарівниче. Тісна сукня малювала всі її рухи, і кожен її крок був одним з тих природніх див, що приголомшують серця чоловіків.
Вона знову з'явилася з калиточкою в руках.
— Я ще раз прошу вибачити мені. Я ніяк не могла передбачати, що…
Аркадій попрохав її сісти і трохи побути.
— Я ніяк не сподівалася, що ви тут живете і мене зустрінете, добродію, — сказала вона. — Я знала, як дуже любить вас молодий д'Еспарв'є, але все ж не могла собі уявити…
На дворі несподівано потемніло. Руда тінь запосіла кімнату. Мадам Дезобель заявила, що вона прийшла пішки для здоров'я, а тут як на зло насуває гроза. Чи не можна б їй покликати карету?
Але Аркадій припав Жільберті до ніг, обережно, наче якусь коштовну вазу, пригорнув її до грудей і почав проказувати їй слова, що, не мавши в собі власного змісту, яскраво свідчили за певне бажання. Вона силкувалася закрити йому очі й рот руками і вигукувала:
— Я вас ненавиджу!
Тремтючи од ридань, вона попрохала води. Вона задихалася. Ангол допоміг їй розстебнути вбрання. В цій найгіршій небезпеці вона боронилася надзвичайно завзято. Вона казала:
— Ні, ні!… Я не хочу вас любити; я полюбила б вас дужче, ніж слід.
Проте вона віддалася.В ніжному спочинкові, що наступив після їх обопільного зачарування одне одним, вона сказала:
— Я часто роспитувалася про вас. Я знала, що ви вчащаєте до ріжних закутків на Монмартрі, що вас часто зустрічали з не так уже і вродливою мадемуазель Бушоттою, що ви стали дуже елегантним джентльменом і що ви заробляєте чимало грошей. Це мене не здивувало. Вас зроблено для успіхів… В день вашого…
Вона вказала пучкою куток між вікном і дзеркальною шахвою
— … приходу я дуже розсердилася на Моріса, що він приніс вам лахміття самовбивці. Ви мені сподобалися.. О, не за вашу красу. Не думайте, що жінки в такій мірі, як це про них говориться, чутливі до зовнішніх прикмет. Є, знаєте, щось таке… Словом, я покохала вас одразу ж.
Темрява на дворі тим часом гусла ще дужче.
Вона спитала:
— Правда ж ви не ангол? Моріс цьому вірить, але чому лишень не вірить той Моріс…
Вона жартовливо й допитливо зиркнула на Аркадія.
— Признайтеся, що ви все це вигадали і що ви зовсім не ангол!
Аркадій відповів:
— Я хочу тільки, щоб ви мене любили і буду всім, чим вам захочеться.
Жільберта остаточно заявила, що він не ангол: по-перше тому, що анголів не буває, а по-друге — з особливих причин, що знову навернули її розмову на втіхи кохання. Аркадій не став сперечатися і вони ще раз втратили спроможність переказувати свої почуття словами.
На дворі сипав густий і важкий дощ, по вікнах бігла вода; зненацька блискавка осяйнула муслінові занавіски, а від грому забряжчали шибки. Жільберта перехристилася і сховала своє обличчя на грудях у свого коханця.
Очунявши, вона сказала йому:
— Ваша шкіра біліша за мою.
Ледве тільки мадам Дезобель вимовила ці слова, до кімнати вскочив Моріс. Весь мокрий, але з посмішкою на устах, спокійний, щасливий і повний довір'я, він явився сповістити Аркадієві, що на свою половину в його грі його небесний приятель виграв у Льоншампі у дванадцять раз більше, ніж поставив.
Побачивши ж ангола і свою коханку в любовному безладді, він страшенно розлютився; од гніву йому стяглися м'язи на шиї, обличчя стало як малина, на лобі нап'ялися жили. Стиснувши кулаки, він рушив був до Жільберти, але раптом спинився.
Цей спинений рух перетворився в тепло: Моріс аж парував. Його лють не озброїла його, як Архілоха, мстивим ліризмом. Він лишень назвав свою невірну коханку неситою коровою.
Тимчасом, поладнавши безладдя в одежі, вона знову завернула свою звичайну гідність. Засоромлена й граціозна, вона підвелася і звернула на свого обвинуватця погляд, що одночасно висловлював і почуття ображеної чесности і готову пробачити любов.А як молодий д'Еспарв'є не вгамовувався і монотонно обкидав її брудною лайкою, та й вона розсердилася і собі.
— Ви теж гарна штучка, ви! Чи ж я шукала його, того вашого Аркадія? Це ж ви його привели сюди, та ще й у якому стані… Ви тільки й думали, як би передати мене свому приятелеві. Так, добродію, винуйте самого себе, я не даю вам приємности винуватити мене.
Моріс д'Еспарв'є відповів їй просто:
— Геть звідси, верблюде!
І він удав, ніби виштовхує її ногою. Аркадієві було дуже тяжко дивитися на таке прикре трактування його коханки, але він тямив, що вмовляти Моріса йому не доводиться. Зберігши всю свою гідність, мадам Дезобель спинила на молодому Морісові владний погляд і сказала йому:
— Покличте мені карету.
І така вже влада жінок над шляхетними душами нашого народу, що цей молодий француз негайно ж пішов сказати портьє, щоб він пошукав таксі. Мадам Дезобель вийшла, кидаючи на Моріса погляд зневаги, що її й заслуговує од жінки всякий одурений нею коханець, та пильнуючи за тим, щоб надати своїм рухам яко мога більше принадности. Моріс дивився на її од'їзд з виразом байдужости, хоч насправжки зовсім її не почував. Потім він повернувся до ангола, одягненого в ту саму піжаму в квіточках, що в ній був сам Моріс у день анголового приходу. І ця мала сама собою дрібничка загострила обурення так огидно зрадженого господаря.— Ну, — сказав він, — ви можете тепер вихвалятися, що з вас істота зовсім ганебна. Ви допустилися підлости і зовсім без потреби. Раз вам ця жінка подобалася, вам треба було б тільки сказати мені це. Вона вже була мені набридла, я не бажав її більше. І я цілком охоче віддав би її вам.
Він говорив так, щоб сховати своє горе, бо він любив Жільберту дужче ніж коли, і її зрада страшенно його мучила. І він сказав далі:
— Я мав прохати вас допомогти мені спекатися її, але ви, послухавшись своєї брудної натури, вихопилися завчасу і вчинили свинство.
Як би в цю урочисту хвилю Аркадій вимовив слово з серця, то Моріс, полегшивши собі горе риданнями, вибачив би свому приятелеві і своїй коханці, і всі троє були б знову задовольнені й щасливі. Але Аркадій не був вихований на молоці людської чулости. Він ніколи не зазнавав горя і не міг йому співчувати. Отже, він холодно й розсудливо відповів:
— Мій любий Морісе! Доля, що викликає вчинки живих істот і ними керує, часто призводить до несподіваних, а подеколи й безглуздих наслідків. Так і мені довелося заробити вашу неласку. Коли б ви добре тямили філософію природи, ви б не зробили мені жадного докору; ви б знали тоді, що воля — то ілюзія і що фізіологічне тяжіння полів визначається так само точно, як і хемічні сполучення, та так само може й формулуватися. Я не думаю, що вам не можна було б втовкмачити ці прості істини в голову, але це була б довга й складна робота, і вона, може бути, не дала б вам так бажаного заспокоєння. Значить, мені треба покинути цю хату і…
— Лишайтесь, — перебив його Моріс.
Моріс мав дуже чисте почуття суспільних обов'язків. Коли він згадував за честь, він ставляв її понад усе. Отже, в цю хвилю він з надзвичайною яскравістю уявив собі, що вчинену йому образу можна змити одною лишень кров'ю. Ця заялозена думка одразу ж сповнила його поведінку й мову несподіваної шляхетности.
— Ні, добродію, — сказав він. — Це я покину цю хату і ніколи вже до неї не навернуся. Ви ж лишайтеся тут, раз за вами стежать. Тут же ви приймете й моїх свідків.
Ангол усміхнувся.
— Я прийму їх, коли вам це подобається; але ж зважте на те, мій любий Морісе, що вразити мене не можна. Небесних духів, коли вони навіть матеріялізовані, не можна поранити ні кінчиком шпади, ні кулею пістолета. Візьміть на увагу, Морісе, те, в якому прикрому становищі опинюся я через цю фатальну нерівність; подумайте також, що я не можу одмовитись од призначення своїх свідків, посилаючись на свою небесну природу: адже такого випадка ще ніколи не бувало.
— Добродію, — відповів на це нащадок Бюсарів д'Еспарв'є. — Про це ви мусили подумати перед тим, як мали мене ображати.
І він погордливо вийшов. Але ледве він опинився на-дворі, то захитався наче п'яний. Дощ іще не припинився. Моріс пішов навмання, нічого не бачучи й не чуючи, забридаючи в рівчачки, калюжі і на купи вуличного бруду. Він довго йшов околішними бульварами, поки не впав од утоми перед якоюсь порожньою місцевістю. Забруднився він по самі вуха; все обличчя було вкрите тим брудом, розведеним слізьми; з крис капелюха капало. Якийсь перехожий признав його за старця і кинув йому два су. Моріс підняв цього мідяка, обережно засунув його в жілетну кишеню і пішов закликати свідків.