Повстання анголів/XXXIV
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розділ XXXIII. Де росповідається про страшне вбивство, що нагнало жаху на ввесь Париж | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XXXIV Де читач довідається про арешт Бушотти й Моріса, про недолю бібліотеки д'Еспарв'є та про від'їзд анголів |
Розділ XXXV. І останній, де росповідається сон сатани ▶ |
|
Моріс д'Еспарв'є пережив ніч неймовірного жаху. Найменший шум змушував його хапатися за револьвер, щоб не датися в руки правосуддя живим. Ранком, вихопивши з рук портьє газети, він прудко перебіг їх очима і враз полегшено скрикнув; він прочитав, що коли тіло бригадира Ґролля приставили на операцію в Морґ, то судові лікарі знайшли на ньому лишень синяки й забитки, і встановили, що смерть сталася через самовільний розрив аорти.
— Ти бачиш, Аркадіє, — скрикнув Моріс урочистим голосом. — Я не вбивця. Я не винний. Я ніколи не міг собі уявити, до якої міри гарно не бути винним.
Потім він трохи подумав і, як то завжди буває, холодне міркування розвіяло його радість.
— Я не винний. Але ж не можна сховати того, — говорив він хитаючи головою, — що я беру участь у банді злочинців, що я маю стосунки з бандитами. Ти в ній як раз на свому місці, Аркадіє, бо ти — тип непевний, жорстокий і роспутний. А я, людина порядної родини і блискучого виховання, — я з того червонію.
— Я також зазнав гарного виховання, — зауважив Аркадій.
— Де ж це?
— На небі.
— Ні, Аркадіє, ні; ти не мав виховання. Коли б тобі втокмачено було в голову гарні принципи, ти б їх і досі мав. Принципи ніколи не губляться. Я з дитинства навчився шанувати родину, батьківщину й релігію. І цього шанування я не забув і не забуду ніколи. Знаєш, що мене в тобі найприкріше вражає? Не твоє роспутство, твоя жорстокість, твоя чорна невдячність; не твій агностицизм, що, по совісті, ще можна було б дозволити, не твій скептицизм, що вже цілком вийшов з моди, бо з початком національного відродження ніхто вже не скептик у Франції, ні, — що мене найбільше верне од тебе, так це брак у тебе смаку, непристойність твоїх ідей, мугирність твоїх доктрин; ти міркуєш як теоретик, ти міркуєш як вільнодумець, ти прихильник теорій, що одгонять радикальничанням, смердять комбізмом і иншими ганебними штуками. Геть од мене! Ти мені бридкий… Аркадіє, друже мій єдиний, Аркадіє, мій старий анголе Аркадіє, дитино моя люба, ось послухайся свого ангола-охоронця, одцурайся своїх божевільних ідей, стань знову добрим, простим, непорочним і щасливим. Бери свого капелюха і ходім зі мною до Нотр-Дам'у. Помолимося там і спалимо свічку.Тим часом зворушення громадської думки ще не уляглося; одна з великих газет, орган національного відродження, в кількох високого натхнення й глибини думки статтях обвинуватила в цьому огидному злочинстві філософію, що з давніх давен бунтує людям голови. Дійсне походження злочинства і його посередні, але потужні причини газета добачала в безбороннім поширюванні революційних доктрин, в ослабленні громадської єдности, в росхитуванні моральної дисципліни та в безперестанку повторюваних закликах до яких хочте апетитів та забаганок. Щоб знищити зло в пень, треба рішуче одцуратися таких хімер і утопій як професійні союзи, податок на прибутки і т. д., і т. д., і т. д. Чимало теж не малих газет у зрості числа злочинств добачали природні наслідки безбожности і для порятунку суспільства вимагали однодушного повороту до щиросердя й релігії.
В найближчу за злочинством неділю до церков явилися несподівано великі юрби народу.
Призначений для розсліду злочинства суддя Сальнев спочатку допитав типів, заарештованих охранкою, і заплутався на надзвичайно цікавих слідах, що, на жаль, не вели його до мети; але повідомлення виказчика Монтрмена повернуло його увагу на добрий шлях і він скоро пізнав авторів злочинства на вулиці Фетріє в бандитах з Жоншеру. Він наказав розшукати Аркадія й Зіту і видав мандата на арешт князя Істара. Два агенти поклали на нього руки, коли він виходив з помешкання Бушотти, куди заніс був бомби нового типу. Збагнувши намір агентів, керуб широко осміхнувся і спитав у них, чи єсть же у них доволі міцний, щоб витримати його вагу, автомобіль. На їхню відповідь, що саме такий автомобіль і стоїть біля дверей, він завірив їх, що це все, чого він хотів. Негайно ж уклавши обох агентів на сходах, він вийшов до автомобіля, що на нього очікував, скинув шоффера під автобус, що як раз до речи проходив поуз них, і, схопивши колесо, на очах переляканої на смерть юрби зник.
Того ж вечора, з наказу судової влади до помешкання Теофіля явився поліційний комісар, m-r Жанкур. В цю як раз хвилю Бушотта пила сире яйце для висвіження голосу, бо в вечері мала виступати в Національному Ельдорадо з новою пісенькою: Нема цього в Німеччині. Музики не було. Бушотта приняла урядовця чванькувато, про що свідчила простота її вбрання. Вона була в одній лишень сорочці. Поважний урядовець схопив партитуру Аліни, королеви Ґолькондської і любовні листи, що Бушотта, люблячи порядок, переховувала в нічному столикові. Він уже мав іти, коли побачив також стінну шахву. Неуважно одчинивши її, він знайшов там бомби, що їх вистачило б висадити в повітря пів Парижа, і пару великих білих крил; ні походження ні призначення їх він не міг собі зрозуміти. Бушотта мусила доповнити своє вбрання і з криком протесту йти до тюрми.
M-r Сальнев виявив надзвичайну працьовитість. Розглянувши захоплені в домівці Бушотти папери та використавши вказівки Монтрмена, він видав мандат на арешт молодого д'Еспарв'є, що й було виконано в четверг 27 травня о сьомій годині ранку з великою обережністю. Вже три дні Моріс просто не спав, не їв, не тішився коханням, не жив навіть. Коли ж явився поліційний комісар, несподіване заспокоєння враз опанувало всі його почуття. Аркадій цього разу ночував не дома. Моріс попрохав комісара зачекати на нього, старанно вдягся і пішов за урядовцем до карети, що стояла проти дверей. Він тішився своїм спокоєм, що не зіпсувався йому навіть тоді, коли за ним замкнулися двері Консьєржері. Залишившись у камері на самоті, він зліз на стіл визирнути на двір. Побачивши шматок блакитного неба, він осміхнувся йому. Його спокій плив йому з утоми його духу, з приспаности його почувань та з того, що йому не доводилося вже боятися арешту. Його нещастя надали йому вищої мудрости. Він почував, що на нього сходить благодать. Він не поважав, але ж і не ганьбив себе занадто, і просто віддавав свою долю в руки божі. Не бажаючи ховатися зі своїми провинами, що їх визнавав сам перед собою, він у думках звертався до божого промислу і зауважав йому, що коли він і вскочив у грішне життя й бунт, то тільки з охоти вивести на праведну путь свого заблудлого ангола. Витягшись на канапі, він спокійно заснув.
Довідавшись про арешт співачки та сина порядного батька, Париж і провінція відчули прикре розчаровання. Зворушена трагічними картинами, змальованими їй великими газетами, громадська думка вимагала од закону тягти до відповідальности диких анархістів, винуватців безлічи вбивств і пожеж; вона ніяк не могла дібрати толку, чого влада заходилася саме біля світу мистецтв і шляхти. Зачувши одним з останніх звістку про арешт, Президент Ради й охоронець печатки аж підскочив на свому кріслі, оздобленому менш лютими за нього в ту хвилину сфінксами, і в тремтінню роздратованих думок зацюкав, на зразок Наполеона, своїм складаним ножиком по червоному дереву свого столу стиля Ампір. Коли ж покликаний ним суддя Сальнев явився перед його очі, президент шпурнув того ножика в камін, на зразок того, як кинув свого ціпка в вікно Люї XIV перед Льозеном. Тільки найвищим зусиллям волі він стримав себе і ослаблим голосом запитав:
— Чи ви збожеволіли?.. А я ж вам кілька раз натякав про своє бажання, щоб організація змовників була анархістичною, антисоціяльною, глибоко антисоціяльною й антиурядовою, з певним синдикалістичним одлиском; я досить яскраво висловив бажання, щоб справу ведено було в цих межах, а ви що з неї зробили? — Реванш для анархістів і вільнодумців. Кого ви мені заарештували? Улюблену націоналістичною публікою співачку та сина особи, що дуже важить у католицькій партії, що вітає в себе наших епіскопів і має руку в Ватикані; особи, що сьогодні чи завтра може бути післаною представником до папи. Ви одним махом одколюєте від мене сто шісдесят депутатів і сорок сенаторів правої та ще й у переддень інтерпеляції про полегшення законів про релігію; ви сварите мене з моїми сьогоднішніми й завтрашніми приятелями. Чи ви рогоносець, як той йолоп Дезобель, що вхопилися за любовні листи Моріса д'Еспарв'є? Так я вас можу запевнити, що ви справді рогоносець, і що це знає ввесь Париж. Але ж у прокурорському догляді ви служите не для того, щоб мститися за свій сором.
— Пане охоронцю державної печатки, — задавленим голосом пробубонів почервонілий од допливу крови суддя: — Я чесна людина.
— Ви йолоп… і провінціял. Слухайте мене: коли Моріс д'Еспарв'є і мадемуазель Бушотта не будуть звільнені через пів години, я строщу вас як якусь там шклянку. Йдіть!
Рене д'Еспарв'є сам пішов по свого сина до Консьєржері і одвіз його в стару домівку на вулиці Гарансьєр. Цей поворот вийшов справжнім святом; скрізь поширено було чутки, що молодий Моріс із шляхетною необережністю вплутався в спробу реставрації монархії і що суддя Сальнев, — ганебний франкмасон, креатура Комба й Андре, — силкувався знеславити зважливу молоду людину, пристебнувши її прізвище до справи з бандитами. Так, здавалося, думав і абат Патуйль, що відповідав за Моріса, як за самого себе. А крім того було відомо, що, пірвавши стосунки зі своїм батьком — прихильником Республіки, Моріс простував уже до цілковитого роялізму. Добре поінформовані особи добачали в його арешті жидівську помсту. Хіба ж Моріс не був відомий антисеміт? Католицька молодь цілими гуртами ходила під вікна домівки судді Сальнева на вулиці Ґенеґод, проти монетного двору, щоб прилюдно його ганьбити.
На бульварі дю Палє гурт студентів підніс Морісові букет квіток.
Забачивши стару домівку своїх дитячих літ, Моріс розм'як і полинув у обійми своєї матери весь у сльозах. Це був чудовий день, але його, на жаль, було зіпсовано прикрою пригодою. Несподівано й бурхливо збожеволів m-r Сар'єт, що після драми на вулиці Курсель уже остаточно втратив свій розум. Тепер, замкнувшись у бібліотеці, він сидів там уже двадцять чотирі години, кричав звідти несамовитим голосом і всупереч погрозам і проханням рішуче одмовлювався вийти. Ніч він перебув надзвичайно неспокійну, бо видно було, як лампа безперестанку бігала за занавісками. Ранком, зачувши Іпполіта, що кликав його знадвору, він розчинив вікно в залі Глобів і філософів і кинув старому слузі на голову дві чи три доволі важких книжки. Тут прибігла вся служба — чоловіки, жінки й хлопчаки — і бібліотекар почав обкидати цих людей цілими оберемками томів. Побачивши таке, не згордував устряти в справу і сам Рене д'Еспарв'є. Він вийшов у нічному чепчикові й халаті і спробував звернутися до розуму нещасного божевільного, але той замісць якоїсь відповіли проверещав безліч лайок на людину, кого до цього часу шанував як свого доброчинця, після чого намірився строщити його під усіма Бібліями й Талмудами, під усіма святими книгами Індії й Персії, під усіма батьками — грецькими й латинськими святим — Іваном Хризостомом, Григорієм Назіянським, Августином, Жеромом, під усіма апологістами і під Історією змін з нотатками самого Боссює. Книжки на вісімку, на кварт і на фоліо ганебно гупали на кам'яний двір. Листи Ґассенді, батька Мерсення та Паскаля роспорошувалися по вітру. Покоївка, що схилилася над рівчачком позбирати аркушики, зазнала своєю головою ваги велетенського голандського атласу. На цей гармидер, боячись його, явилася мадам Рене д'Еспарв'є, ледве-ледве припудрована. Коли Сар'єт загледів її, його лють подвоїлася. У вікно прожогом полетіли бюсти поетів, філософів і істориків старовини — Гомер, Есхіл, Софокл, Евріпід, Геродот, Тукідід, Сократ, Платон, Аристотель, Демостен, Ціцерон, Вергілій, Горацій, Сенека й Епіктет, — всі вони заторохтіли дрібненькими уламками по камінню дворища. За ними з неймовірним грюкотом загинули земна куля й небесна сфера, після чого наступила мовчанка жаху, перетнута веселим сміхом маленького Леона, що з цікавістю стежив за цим видовиськом зі свого вікна. Коли слюсар одкрив двері бібліотеки, туди вдерлися всі люде дому, і побачили, як m-r Сар'єт, обгородившись купами книжок, дере на шматки Лукреція пріора Вандома з власноручними нотатками Вольтера. Треба було прокласти шлях через його барикаду, але божевільний, забачивши на свою фортецю напад, вискочив на горище і зліз аж на дах. Протягом двох годин чути було його вереск, що котився луною далеко навкруги. Безперестанку зростаючи, товпилася на вулиці Ґарансьєр юрба; вона дивилася на нещасного і жахливо ойкала, коли він спотикався на тавлетках даху, що лускалися під його ногами. Стоячи в юрбі, та вичікуючи з хвилини на хвилину, що Сар'єт от-от полетить з даху сторч головою, абат Патуйль з доброго серця проказував молитву погибельників і готовився дати йому розвязання гріхів in extremis. Охоронці громадського спокою стежили за будинком і доглядали ладу. Покликано було огневу сторожу і незабаром залунали її гудки. Її люде приставили драбину до стіни отелю і після жорстокої боротьби подолали божевільного, що в одчайдушному опорі навіть пірвав собі на руці м'язи. Його негайно ж одвезли до лікарні.
Моріс лишився обідати в родині і привітно посміхався, коли старий метр'дотель Віктор подавав телячу печеню. Сидячи поруч матери християнки абат Патуйль розчулено поглядав на цю благословенну небом родину. А мадам д'Еспарв'є була заклопотана. Вона що-дня одержувала такі лайливі й прикрі листи, що спочатку думала на рощитаного служку, тепер же мала нагоду впевнитися, що їхнім автором була її найменша дочка Берта, дитина! Та й маленький Леон давав їй чимало приводів непокоїтись і сумувати. Він не вчився і мав кепські звички. Він виявляв жорстоку вдачу. Він патрав живими чижиків своєї сестри, натикав шпильками крісло мадемуазель Капораль і вкрав чотирнадцять франків у нещасної дівчини, змусивши її плакати та сякатися в хусточку з ранку й до вечора.Ледве дообідавши, Моріс побіг до помешкання на вулиці Риму, бажаючи швидче відшукати свого ангола. Прочинивши двері, він почув голосний гармидер і в блакитній кімнаті побачив Аркадія, Зіту, музику й керуба, що вивернувшись на ліжку та смокчучи величезну люльку, неуважно палив попелом подушки, простирала й ковдру. Анголи привітали Моріса і повідомили його про свій од'їзд. Їхні обличчя сяяли от радости й зважливости. Один лишень натхненний автор Аліни, королеви Ґолькондської гірко плакав і зводив до неба вжахнуті очі. Керуб тяг його за вуха в партію революції, показуючи йому альтернативу: або поневірятися по тюрмах землі, або ж нести залізо й огонь на палац Ялдабаофа.
Моріс із жалем помітив, що вони трималися землі лишень через силу. Вони од'їздили повні могутньої надії, що на неї здатні тільки ангольські серця. Розуміється, небагато бойців могли вони повести проти безлічи салдат небесного султана, але вони сподівалися недостачу чисельности покрити непереможним розгоном раптового нападу. Вони знали, що Ялдабаоф, задаючися своїм всезнавством, инколи дає себе застукати несподіванкою. І здається й справді, перше повстання й захопило б його саме так, коли б не поради архангола Михайла. Після своєї перемоги над повстанцями перед початком часів, небесна армія не поступила до кращого стану ні на крок. Своїм озброєнням і ріжним иншим військовим причандаллям вона запізнилася так само, як і армія мароканців. Генерали її коцюбли в розбещеності й неуцтві. Обсипані шаною й багатством, вони більше думали про втіхи свят, ніж про втому війни. Завжди вірний і бравий генералісімус Михайло після довгої низки віків утратив свій колишній запал і звагу. Повстанці ж 1914 року, навпаки, знали всі найновіші й найбільше вдосконалені способи науки руйнування як найкраще. І, нарешті, все у них було готове й росписане. Армія повстання, зібрана корпусами по сто тисяч анголів у всіх пустелях землі — степах, пампасах, пісках, кригах і снігах — була готова щохвилини рушити на небо.
Міняючи ритм атомів, що з них вони складаються, анголи можуть проходити через найріжноманітніші осередки. Духи, що оселилися на землі і мають після свого приходу тіло з субстанції дуже компактної, самі вже літати не можуть. Щоб дістатися етерних просторів і там пурхати на дозвіллю, вони потрібують допомоги своїх братів, таких самих повстанців, що, однак, лишилися в емпіреях і теж мають тіло хоч не нематеріальне (бо ж усе на світі є матерією), так надзвичайно тонке і цілковито прозоре. Певна річ, не без гіркого занепокоєння ладналися Аркадій, Істар і Зіта перейти з грубої атмосфери землі в чисті простори небесних безодень. Щоб пірнути в етер, анголам треба розвинути таку енергію, що й найзважливіші з них вагаються перед таким вчинком. Входячи в цей тонкий осередок, їхня субстанція мусить сама тоншати, роспаровуватись і з розмірів людського тіла ширитись до обсягу най більших хмар, що будь-коли повивали нашу земну кулю. І хутко мусять вони переростати розмірами великі телескопичні планети, чию орбіту вони можуть перетинати, не стурбувавши її. В цій роботі, найбільшій, яку лишень можуть створити анголи, їхня субстанція почережно мусить ставати пекучішою за огонь і холоднішою за кригу, що завдає їм болю, гіршого за смерть.
Моріс прочитав на очах Аркадія і звагу й жах перед такою перспективою.
— Ти їдеш, — сказав він йому плачучи.
— Ми вкупі з Нектаріем їдемо до великого архангола запрохувати його вести нас до перемоги.
— Кого це ти називаєш великим арханголом?
— Жерці деміурга оповідали вже тобі про нього, оббріхуючи його.
— Нещасний ти, — зітхнув Моріс.
І схопивши голову в руки, гірко заплакав.