Повстання анголів/XXXV
| ◀ Розділ XXXIV. Де читач довідається про арешт Бушотти й Моріса, про недолю бібліотеки д'Еспарв'є та про від'їзд анголів | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XXXV І останній, де росповідається сон сатани |
|
Вибравшись сьома високими терасами берега Ґанґа до схованих під ліянами храмів, п'ятеро анголів непомітними стежечками дісталися в повний пахучих грон і смішливих малп дикий сад, де в глибині знайшли Того, кого приїхали тут шукати. Спершись на лікті, архангол лежав на чорних подушках, ґаптованих пломенистим золотом. Біля його ніг відпочивали леви й газелі. Обкрутивши стовбурі дерев, свійські змії звертали до нього свої дружні очі. Ледве він забачив анголів гостей, його обличчя вкрилося скорботою. Вже й тоді, коли, мавши вінець з виноградного листу на чолі та патерицю з лози в руках, він учив і розраджував людей, його серце не один раз сповнялося суму; але ніколи ще з часу тої славетної поразки його обличчя не вкривалося таким невимовним горем і тугою.
Зіта росповіла йому, що безліч чорних знамен скупчено по всіх пустелях земної кулі; визвольний рух поширено й підготовано також і в тих провінціях неба, де вибухнув був перший бунт. І вона додала:
— Князю, твоя армія чекає на тебе. Веди її до перемоги.— Друзі, — відповів великий архангол. — Я знав причину вашого приходу. В холодку он того великого дерева чекають на вас кошілі фруктів та стільники меду. Сонце сідає в рожеві води священної річки. Коли ви попоїсте, ви відпочнете тихим сном у цьому саді, де, з того часу, як я вигнав звідси дух старого деміурга, панують згода й радість. А завтра я дам вам свою відповідь.
Ніч укрила сад своїм синім серпанком. Заснув і Сатана і мав він сон. Снилося йому, що ширяючи понад землею, побачив він її вкритою прекрасними як боги анголами повстанцями. Очі їхні били блискавками і від полюса до полюса линув до нього єдиний, зліплений з безлічи голосів клич, повний надії й любови. І сатана мовив:
— Добре! Пошукаймо старого ворога в його високій домівці.
І він повів небесними полями незліченну армію своїх анголів. І повідомили його про те, що творилося тоді в небесній столиці. Коли чутка про це друге повстання докотилася туди, Батько сказав Синові:
— Невгамовний ворог підводиться знову. Звернімо ж на це увагу і в цій небезпеці попіклуймося про оборону, щоб не втратити нам нашої високої фірми.
А односущий Батькові Син відповів йому:
— Ми переможемо знаком, що колись прислужився Костянтинові.
Неймовірне обурення опанувало Гору Господню. Гордовиті серафими спочатку жадали повстанцам страшних тортур, а потім почали готуватися до боротьби. Огонь гніву в серцях запалав на всіх обличчях. Всі були певні перемоги, але боялися зради і вже вимагали кари вічною темрявою для шпигунів і сіячів трівожних чуток. Кричали, співали старих гімнів, славили Господа. Пили містичні вина. Надто розбурхане завзяття готове було раптом увірватися і в темні глибини душ залізав уже потаємний неспокій. Найвище командування взяв на себе архангол Михайло. Він бадьорив духів своїм спокоєм. Його обличчя, одбиваючи його душу, світилося зневагою до небезпеки. З його наказу начальники над блискавками, гладкі од довгого миру Керуби, побігли важко тупаючи по валах святої Гори і, повільно водячи своїми воловими очима по блискавчаним хмарам Господа, взялися готовити божі батареї до бою. Оглянувши ці засоби оборони, вони заприсяглися Найвищому, що скрізь панує повний лад. Почали радитись, як поводитися далі. Михайло висловився за наступ. Це, казав він, найвищий припис для доброго вояка. Або наступати, або оборонятись. Середини немає.
Крім того, додав він, наступ надзвичайно пасує до войовничого завзяття Престолів і Влад. Відносно ж наслідків наступу од мужнього ватажка не можна було добитися й слова, і ця його мовчанка здавалася ознакою генія, певного своїх здатностей.
Ледве тільки противник виказався, Михайло післав йому на зустріч три армії під командою арханголів Уріеля, Рафаїла й Гаврила. Корогви східних кольорів замаяли над етерними полями і блискавки заторохтіли по мощених зорями шляхах. Три дні й три ночі на Горі Господній не мали звісток про ці улюблені й страшні армії. На світанку ж четвертого дня долетіли непевні й трівожні новини. Росповідалося про якісь невиразні перемоги, про якісь непевні тріумфи. Чутки про славетні і вдатні бої горою наростали за кілька годин і враз розліталися. Запевняли, що кинуті Рафаїлом на повстанців блискавки знищили у них цілі ескадрони. Добре інформовані анголи повідомляли, що військо нечестивки Зіти поховано під вирами огненної бурі. А дикого Істара скинуто в безодню догори раком так хутко, що хула його уст враз заглухла в несамовитому перді. Охоче вірили, що обтяжений діямантовим намистом Сатана знову опиниться в безодні. Тим часом начальники трьох армій не слали ніяких повідомлень. До чуток слави домішувалися глухі поголоски про поразку, про сквапний відступ. Нахабні голоси твердили, що дух останьої категорії, якийсь ангол-охоронець, якась мізерія Аркадій, один перекинув і стопкав блискучу армію трьох великих арханголів.
Говорили також про масові заколоти в північному небі, де вибухнув був перед початком часів перший бунт; де-хто ніби навіть бачив чорні хмари нечестивців, що приєднувалися до повстанських армій, організованих на землі. Але порядні громадяне не прислухалися до цих брудних чуток і вірили тільки звісткам про перемоги, ширячи їх із уст в уста та запевнюючи инших і самих себе. З високих міст полинули співи радости; Серафими вихваляли на арфі й псалтеріоні Бога громів Саваофа. Голоси вибранців людських приєднувалися до ангольського співу, славлячи Незримого. З думкою про ведену післанцями люту січу, з небесного Єрусалиму до Найвищого линули святе обурення й урочисті зітхання. Радість Блаженних, бувши завчасу доведена до найвищого ступіня, не могла більше зростати і це надуживання екстазом цілком їх знепритомлювало.
Співи ще не вщухли, коли вартові з укріплень побачили перших утікачів з божої армії: обскубаних серафимів, що летіли в повному безладді, та покалічених керубів, що йшли на трьох ногах. Холодним оком зміряв розмір нещастя князь війни Михайло і його ясний розум збагнув і причину лиха: армії Бога живого пішли в наступ, але через один з тих жартів долі, що на війні повсякчас руйнують плани навіть най видатніших воєвод, — вороги так само пішли в наступ і наслідки цього були перед очима. Ледве тільки брами кріпости було розчинено, щоб впустити славні недобитки трьох армій, як огненний дощ линув на Гору Господню. Армії Сатани ще не було навіть видно, а топазові мури, смарагдові собори та діямантові дахи лускалися зі страшенним грюкотом од вибухів електрофорів. Старі хмари спробували відповісти, але вони били надто близько і їхні блискавки губилися в широких пустелях небес.
Биті незримим ворогом, вірні анголи повтікали з ровів. Михайло пішов пояснити свому Богові, що свята Гора опиниться в руках демонів через двадцять чотирі години і що порятунок для пана Світу тепер тільки втеча. Серафими похапцем склали в чемодани коштовні речі небесної корони, Михайло подав ручку Цариці Неба і божа родина втекла з палацу, використавши підземний порфировий хід. Огненний дощ безперестанку лив на кріпость. Повернувшись до свого бойового посту, славний архангол урочисто заявив, що він не здасться ніколи, і зразу ж наказав спустити корогви Бога живих. В той же вечір армія повстанців вступила в тричі святе місто. Верхи на огненному коні, Сатана вів своїх демонів. За ним ішли Аркадій, Істар і Зіта. Як за тіаз Діоніса, старий Нектарій сунув на свому ослі. Далі, слідом за ними, маяли чорні прапори. Залога склала свою зброю перед Сатаною. Михайло поклав до ніг архангола переможця свій пломенистий меч.
— Візьміть назад свою шпаду, Михайле, — сказав Сатана, — Люцифер вертає її вам. Носіть її для оборони спокою й законів.
Потім, звернувшись до начальників небесних рот, голосно мовив:
— Арханголе Михайле, і ви, Сили, Престоли і Влади! Присягніть мені, вашому Богові, на вірність!
— Присягаємось, відповіли вони в один голос.
І Сатана мовив:
— Сили, Престоли і Влади! 3 минулих наших воєн я хочу згадувати лише вашу непереможну зважливість та ту вірність, що ви зберігали в собі до влади і що забезпечує мені непорушність вашої присяги.На ранок Сатана на етерному майдані роздав війську чорні прапори; крилаті салдати вкрили їх поцілунками і зросили слізьми.
І Сатана коронувався на Бога. Товплячись на блискучих мурах небесного Єрусалиму, апостоли, папи, непорочні діви, мученики й сповідачі, — весь народ вибранців, що протягом лютого бою трималися осторонь у блаженному спокої, тепер висловлювали на святі коронації безмежну радість. З цим же почуттям дивилися вони, як скидувано було Найвищого в пекло і як на троні Господньому вмощувався Сатана. В згоді з волею Бога, що заборонив їм страждання, вони на старий голос співали стару хвалу новому Панові.
Протинаючи простори своїм гострим зором, Сатана спинив очі на маленькій кульці з землі й води, де він колись посадив був виноградну лозу і склав перші хори трагедії. Він почав додивлятися до Риму, де старий деміург брехнею й шахрайством заклав був свою могутність. Тоді саме керував церквою якийсь святий. Сатана побачив, що він молиться й плаче, і сказав святому:
— Я доручаю тобі свою дружину. Доглядай її вірно. Я даю тобі право і владу встановляти догмати, росписувати обходи, закони для підтримку чистоти звичаїв. І кожен вірний мусить цьому коритися. Моя церква вічна і брами пекла не подолають її. Ти непомильний. Не змінилося ніщо.
І нащадок апостолів відчув у свому серці могутню хвилю радости. Простягшись і торкнувшись лобом плити помосту, він відповів:— Пане Боже мій, я почув ваш голос. Ваш подих зросив моє серце бальзамом. Хай благословенне буде ім'я ваше. Хай воля ваша твориться на землі як і на небі. Не вводьте нас у спокусу і увільняйте нас од лукавого.
Сатані дуже сподобалися хвали й молебні; він любив слухати виспівування своєї мудрости і могутности. Він радісно звертав ухо до псальмів херувимів, що славили його добрі діла і не мав жадної втіхи од флейти Нектарія, що звеличнювала природу, визнавала й за комашкою та травичкою її право на частину влади й любови, та ширила радість життя й свободи. Колись тремтючи тілом од однієї згадки про панування лиха над світом, тепер Сатана почував себе зовсім неприступним для милосердя. Він дивився на страждання й смерть як на щасливі наслідки своєї всемогутносте і найвищої добрости. Кров жертв пахтіла йому як чарівний ладон. Він гудив думання і ненавидив цікавість. І сам він відмовився на далі чогось учитися, боячись придбанням якогось нового знання довести, що не мав їх усіх одразу. Йому вподобалася таємничість і він, думаючи, що його поменшає, коли його розумітимуть, силкувався бути невиразним. Теологія грубим шаром сажі вкрила йому мазок. Одного дня він надумав за прикладом свого попередника проголосити себе єдиним Богом у трьох особах. Побачивши підчас цього проголошення, що Аркадій осміхається, він прогнав його з очей. Істар і Зіта давно вже самі вернулися на землю. Так минали віки, як секунди. І от, одного дня, спустивши з височини свого трону очі в найглибшу безодню, він побачив Ялдабаофа в Геєні, куди був скинув його, сам побувши там довгий час у кайданах. Ялдабаоф і в вічній темряві зберіг свої гордощі. Почорнілий, побитий, страшний та величний звів він свої очі до царя небес і з призирством одвернувся. І новий бог, оглядаючи ворога, помітив на його змученому обличчю одлиск розуму й добрости. Тепер Ялдабаоф позирав на землю і, бачучи її конання в злі й муках, плекав у свому серці доброзичливі наміри. Несподівано він схопився і, б'ючи по етеру велетенськими крильми, як парою весел, рушив на землю вчити й розраджувати людей. Його велетенська тінь уже несла нещасній планеті приємний, ніби ніч кохання, холодок.
Тут Сатана прокинувся, зрошений холодним як крига, потом.
Нектарій, Істар, Аркадій і Зіта стояли біля нього. Співали бенгальські буківчаки.
— Товариші, — сказав великий архангол. — Ні, не йдім війною на небо. Досить з нас, що ми маємо силу його завоювати. Війна родить війну, а перемога — поразку.
— Переможений Бог стане Сатаною, Сатана переможець — Богом. Хай же доля порятує мене од такого лютого лиха! Я люблю пекло, що розбудило мій розум, люблю землю, де я можу чинити якесь добро, як що взагалі можна його робити в цьому страшному світі, де істоти живуть тільки вбивством. Тепер, завдяки нам, старого Бога вже позбавлено його старої сили в його земному царстві і все, що лише на цій кульці тямить думати, — його зневажає, або ж не хоче знати. Справа не стане кращою, коли люде визволяться спід Ялдабаофа, а дух Ялдабаофа ще сидітиме в них, коли на його подобу вони лишаться заздрі, люті, задерикуваті, зажерливі й ворожі мистецтвам та красі; кому буде користь із того, що, скинувши лютого деміурга, люде не слухатимуться Діоніса, Аполона й муз — дружніх демонів, хто вчить їх щирої правди. Що ж до нас, небесних духів і прекрасних демонів, то ми вже тим нищимо Ялдабаофа, нашого тирана, що маємо силу знищити в собі темноту й жах.
Звернувшись до садівника, Сатана мовив:
— Нектаріє! Ти боровся поруч мене перед народженням світу. Нас перемогли тоді, бо ми не тямили, що перемога — то Розум і що саме в собі, в собі самих, нам слід заатакувати і знищити Ялдабаофа.