Повстанці й инші оповідання/Повстанці/Перед наступом

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ПЕРЕД НАСТУПОМ.

Ніч була близька, як мрія. Далекий обрій, до якого ввесь день тяглося було сонце, щоб там спинитись і спочити, зрадливо проковтнув його й поглинув його світло.

Ніч ішла по ки́лимі зір і браталася з землею.

Сотник Книш зліз із коня, похапцем прив'язав його до клямки ваґону й подумав:

— Сто чортів, як спати хочеться!

Книш зайшов у ваґон і розплівся серед хмар тютюнового диму й гудіння балачки.

— Хто там увійшов? — гукнув отаман, не підводячи голови від рушниці, яку лагодив.

— Сотник Книш, — озвався сотник, простуючи навманя до лави.

— Вам з півсотнею кінноти йти ліворуч залізниці поза Калюжним Яром.

Сотник Книш став прохати полковника Бігуна, щоб той поступився своїм місцем на лаві:

— Так хочеться спати, ніби я місяць носив на собі землю.

Полковник Бігун неохоче підвівся.

— Лягайте, — сказав він, — але через годину маємо наступати.

— Хоч хвилину заснути.

І вмить сотник Книш уже спав, скоцюрбившись на малій лаві.

Полковник насолопив шапку і штовхонув рукою свого товариша Леваду.

— Що за холера? — гукнув той.

— Дай закурити.

Левада кинув Бігунові пачку циґарок.

— От пройдисвіт! Ніколи не має закурити, — злісно пробуркотів він.

Левада був у поганому гуморі. Вдень його козаки добули ґазету з ворожого табору, й він прочитав, що за його голову обіцяно нагороду — двацять п'ять тисяч карбованців, — тим часом як голову полковника Задуми оцінювано в трицять п'ять тисяч.

— Така дурна голова, а коштує дорожче за мою, — сердився Левада, й його настрій зіпсувався.

Він постановив цієї ночі піднести ціну на свою голову. Він піде обходом. Він покаже! Ого-го, як покаже!

Полковник Бігун запалив циґарку й вийшов з ваґону.

— Еге, — буркнув він, — уже ніч.

Він пішов здовж потягу, пильнуючи, щоб не перечепитись через рельсу. Потім він спинився й оглянувсь навкруги.

Так, справді була ніч.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —
Олекса Стельмах був вартовий. Він сидів на східцях ваґону, опершись рукою на рушницю. Небо привабило його погляди й зачудувало їх.

Стельмахові здавалось, що він не повстанець, а зірка на небі, сяйлива, золота зірка. Така, як ота, що бавиться йому перед очима. Тіло Олекси ставало міцне й напружувалось, щоб дати більше блиску і гри.

Наближалися кроки.

— Хто? — запитав Стельмах, беручи рушницю.

— Кінь, — шепнуло збоку.

Постать пройшла мимо, як надія.

Стельмах прихилився до ваґону.

— Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі — то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче.

Вартовий водив очима по деревах, землі й ваґонах… Він не знав, чим саме хотів би бути.

Тоді він пустив ніч собі в серце, й воно защеміло від її тихого дотику. Воно стало велике, й тяжко було терпіти його великий бій.

— Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле… Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя — я носитиму, земле, твої пута…

Ще більшало серце повстанця, і страшно ставало, що воно й далі ростиме.

Знову чулися кроки й одноманітно проходили мимо темні, невідомі надії. Кожній з них вартовий оддавав шматок свого серця, й порожно ставало йому в грудях, як у вирубаному лісі.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

У старому, прогнилому ваґоні сиділи, лежали і стояли козаки Дніпрової сотні.

— Як я хотів пити! — казав один: — я ладен був кинутись на землю і стиснути її, щоб видушити з неї краплину води. Велика пожежа була в моїх грудях, і я мусів її залити.

Ніч кидала на постать повстанця нерухому пляму через вхідні двері.

— Я біг, я забув, що назустріч кулями летить смерть. Я не чув гуркоту гармат. Спрага несамовито штовхала мене вперед. Так я хотів пити.

Хтось виходив з ваґону й затулив постаттю двері. На хвилинку зробилося темно й тоскно, як у обіймах набридлої жінки.

Потім іще світліша прилинула ніч, ніби сказала:

„Не жахайтесь! Усі думки й сподівання, які віддали мені ви, виснажені працею і знеможені глумом сонця і дня, я схоронила, як сни. Вони ось“…

Ніч тихо показувала кожному все, що мала: мрії про волю, жадобу влади, тишу забуття — як безкрайні барвисті килими розгортала вона перед тими, що сиділи у прогнилому ваґоні.

— Хлопці! — сказав він: — час рушати. Ходім!

І враз ніби став день.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

У штабному ваґоні будили сотника Книша.

Полковник Бігун із рушницею за плечима схилився над ним і смикав за руку. Молоде обличчя сотникове кривилось і щільніще притискалося до деревляної лави.

— Вставай, хлопче, вставай! — гукав йому на вухо полковник: — іти треба!

Книш раптом схопився і сказав:

— На віщо ви будите мене й рушаєте омани, що навіяв мені сон? Я бачу, як цвітуть запашні сади… Я чую, як луною гуляє пісня по степах, і мила горнеться до мене своїм м'яким тілом… Я щасливий… я спати хочу… я хочу спати…

Сотник струснув головою й захоплено казав далі, як дитина, що наважилась викрити свої дитячі таємниці:

— Сон купає мене у прозорих хвилях журливої річки й тіло моє, пружне і бадьоре, лине над водою, як промінь… Сон закосичив мені чоло вінком із розпушених квітів… Куди я йти маю? Я спати хочу, я хочу спати…

Сотника Книша зволокли з лави й силоміць виштовхнули з ваґону на повітря.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

Поволі проповз бронепотяг, засапуючись од диму. Він кидав искринки до неба, а ті безсило падали на землю чорною саджею.

Дрібненькою ходою проїхав сотник Книш із півсотнею кінноти кудись, до Калюжного Яру.