Повстанці й инші оповідання/Повстанці/Пожежа

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ПОЖЕЖА.

Повстанці заняли місто тільки три дні тому, але порядок налагоджувався. Командант міста вважав, що честь за цей порядок належить йому.

— Жадного грабунку! — хвалився він, сидівши одного вечера з начальником штабу та редактором повстанського часопису: — сам собі віри не йму! Вчора приходить один, — п'ятьсот карбованців, каже, украдено… Дав йому п'ятьсот карбованців і з Богом!

І він, недавно відірваний од рала, шкодував того часу, що віддав був йому, не гадавши навіть, який з його досконалий адміністратор.

— А праці! Все лізе до команданта з своїми заявами! Ні, неминуче треба призначити ще й цивільного комісара. Я не можу! Бачите — хитаюся.

Він підвівся, поправив за поясом пістоля й пішов геть перевіряти варту.

Начальник штабу позіхнув.

— Дивна річ, — сказав він, — я так одвик спати, що мені вже чудно лягати, дарма що роботи немає. Коли маєте час, то погуляємо в дурника.

Він видобув з кишені засмальцьовану колоду карт і з ляском кинув її на стіл.

Але редактор хитнув головою.

— Не маю часу, — відмовив він: — треба написати статтю до завтрішнього числа. Ви не знаєте, яку статтю я пишу? Хе! Я готую її вже два тижні! Я… готував її ввесь час свого свідомого життя! А ось спромігся висловити це й одповісти на безліч питань, що повстали переді мною і всіма нами… Ця стаття — наслідок усього мого думання, підсумок усього мого існування… А ви кажете — гуляти в дурника!

Редактор ображено застукотів пучками по столу. Потім підвівся, пройшов двічі по кімнаті начальника штабу й вийшов геть.

— Скажіть Грицькові, щоб прийшов сюди, — гукнув йому наздогін начальник штабу.

За хвилину в кімнату постукало. Ввійшов Грицько, дванацятилітній хлопчисько, що був ординарцем у начальника штабу.

Той сказав йому сідати і здав карти.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

Редактор увійшов до редакційної кімнати й сів біля столу, переступивши через секретаря редакції, що спав долі, простягшись навскіс кімнати. Каганець, що блимав на столі, заворушився й захитав на столі сіру редакторську тінь.

Добувши папір і олівець, редактор взявся до праці. Він писав хапаючись, лишав слова напів недописані, і рядки на папері то падали зпід його руки вниз, то нестримано дерлися вгору.

Він мало мислив про те, що писав, бо все вже було обмислене до подробиць; тільки непокоїла його полохлива думка, що раптом щось пошкодить йому докінчити цю статтю — підсумок усього його існування. Він жахався наглої смерти в цю мить, смерти, що припинить його рядки, й ніхто тоді не дізнається, що вони, повстанці, єдині мали рацію; смерти, що підотне йому думку, і всі ті останні партії, що він їх мав донищити, лишаться цвісти, як і досі. Часом йому здавалось, що життя вже покидає його, й тіло його клякне. Тоді піт холодив йому чоло й падав масними краплями на папір.

Так він писав, хилитаючись між смертю й життям.

Поставивши останню крапку, він непевно підвівся й зітхнув — так, він був живий, а докінчена стаття, теж жива, купою лежала на столі. Редактор знову сів.

— Тепер можна й померти, — безсило прошепотів він, і млосні хвилі покотилися йому в голові.

Та за мить він стріпнувся.

— Ні, ні, мені ще треба її переписати!

Він добув новий жмут паперу й загострив олівця.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

Начальник штабу раз-у-раз лишався дурником. Грицько раював, хоч йому й ніяково було перед начальником.

— Бачиш, — промовив він урешті, — на картах виходить, що я дурник, дарма що в життю я вдесятеро від тебе розумніщий. Хиба́ можна після цього ворожити на картах?

Грицько постановив цим разом піддатися начальникові штабу.

— Ходіть, — сказав він.

Але начальник штабу нічого не відповів. Коли Грицько підвів до його очі, то побачив, що він спить, схилившись на кулак із зібганими картами.

Тоді Грицько тихенько пригасив світло, просунувся навшпиньках у куток і там ліг. Але йому не спалось. Він гадав про те, який гарний та спокійний начальник штабу, який розумний він, і як би йому, Грицькові, таким зробитись. Часом йому здавалось, що це можливо, й тоді тіло його мліло від тепла; проте він лякався, що не виросте такий високий і кремезний, як начальник штабу. Тоді йому ставало тоскно й холодно.

Удар на дзвіниці трохи втишив його міркування. Він став лічити години.

— Чотирі… сім… одинацять…

Після дванацяти він хотів був знову взятися до думок, але вдарило тринацять і чотирнацять. Бігло й далі безнастанно, і кожен удар заливав Грицькові душу новим жахом. Він прожогом кинувся до начальника штабу й зашарпав його руку:

— На дзвіниці б'є, на дзвіниці б'є! — гукав він, захлинаючись.

Начальник штабу прокинувся і прислухався.

— Таки б'є, — промовив він: — біжи на кухню та принеси мені хліба.

Грицько миттю повернувся з шматком; начальник штабу почав жувати.

— Б'є, — несміливо завважив Грицько.

— Добрий дзвін, гучний, — одмовив начальник штабу, докінчивши шматок: — дай мені рушницю й сам візьми.

Вийшли з хати.

— Ой, — гукнув Грицько.

Червоні відлиски пожежі запалили їм обличчя, і дзвін затопив їм вуха своїми мідяними зойками. Горіло за кільки кварталів.

Похапцем вискочив на ґанок редактор із аркушами в руках.

— Я закінчив! — гукнув він: — ходімо в хату, я прочитаю!

— Це ми зробимо після того, як згорить будинок, — відповів начальник штабу.

— Де горить? — здивувався редактор.

Начальник штабу пішов до пожежі; за ним посунув Грицько з редактором, який гадав, що будинок горить не до речі.

Там метушився командант міста.

— Ось, маєте, — розтурбовано сказав він начальникові штабу: — горить! Але я маю стільки клопотів, що не було часу потурбуватися про пожежну команду… Вона й розбіглася! Я ж не можу її зібрати зараз! Ні, казав же я вам, що нам треба ще й цивільного комісара!

— Нам іще багато дечого потрібно, — відмовив начальник штабу.

Але його слова не розрадили команданта міста. Думка, що його командантування заплямоване таким лихом, дряпала його, й він кляв себе та пожежних, що розбіглися.

Будівля горіла неймовірно швидко. Кільки тижнів не було дощу, й полум'я аж свистіло по висохлому дереву. Вже шурхнула додолу покрівля, й навколо розкотилися запалені головешки. Звідусіль сунулись люде, купчились, гукали й верещали. Хтось плакав.

— Люде помірають густіше, ніж горять будинки, — сказав начальник штабу: — тим то їхня смерть, здається, не така цікава, як пожежа.

Він нахилився і прикурив од головешки, що палахкотіла біля його ніг.

Коли полум'я почало злягати, начальник штабу звернувся до свого ординарця:

— Ходім, Грицьку! Не варт дивитися на пожежу до кінця, бо вкінці кожної пожежі лишається тільки попіл.

Грицько пішов за ним, похиливши голову. Він був тепер певний, що ніколи не вмітиме промовляти такі розумні слова, як начальник штабу.

Редактор же стояв нерухомий коло догорілого будинку. Пишне кострище, що лизало хмари своїми язиками, зачудувало його було. А тепер, коли вогонь безсило плазував по землі, редакторська душа бгалася з жалю за минулою величчю палахкотіння.

Він почував, що згасає з вогнем разом, що морок і холод насуваються на його, як і на місто.

Люде розходились і покидали над купою жару самотнього редактора, похилого від болю за згасання. Коли ж став никнути й жар, редактор тремтячою рукою добув із кишені свою статтю й кинув її на попілище.

Полум'я шпарко спалахнуло на мить і вмерло разом із блиском, що забуяв у редакторських очах.