Повстанці й инші оповідання/Повстанці/Отаман Кремнюк

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ОТАМАН КРЕМНЮК.

Після наради отаман затримав у себе хорунжого Лободу.

Коли всі розійшлися, отаман промовив, дмихаючи люлькою:

— В сьогодняшній нараді ви виявили своє нерозуміння справи. Ви обурились…

—… з того, що наша грамата дозволила собі без жалю гамселити місто, коли цього можна було уникнути, — похмуро доказав за його хорунжий: — а найбільше з того, що до моєї заяви всі поставились так неприхильно, що я гадаю, чи не за правило ви маєте таку недоцільну руйнацію…

Отаман посміхнувся й поклав руку на плече хорунжому.

— Друже мій, ви прибули позавчора до повстанського табору з посвідкою від ес-ерів

Ес-деків, — прикро завважив хорунжий.

— Чи ес-деків, але вас іще треба виховувати. Так! Треба переробити вашу душу з партійної на повстанську та, замісць соціялістичних мрій, вкласти вам у душу повстанську правду.

Хорунжий збентежено підвівся.

— Себто, соціялістичним мріям немає місця в повстанській правді?!

Отаман, нахилившися трохи, виколупував із люльки, й хорунжий, якому не видно було його очей зпід навислих кучерів, ще більше розтурбувався.

— Скажіть же, на Бога, скажіть! — раптом гукнув він: — запевне, ви скажете щось жорстоке, що розіб'є не тільки соціялістичні мрії, а й мої власні. Ви не знаєте, чого коштував мені мій прихід до вас… Я кинув школу, матір, порвав із знайомими, зробився в їхніх очах бандитом… може, зіпсував собі майбутнє… Я гадав, що всі помиляются, а я — ні. І ось ця руйнація міста, невиправданий учинок, ганьба на наші прапори!

Хорунжий розпучливо стиснув голову руками.

— Кажіть же! — гукнув він отаманові.

— Не завдавайте собі жалю, — відмовив отаман, сховавши врешті люльку: — бо я знаю з багатьох прикладів, як повстанську правду приспано соціялістичними мріями, й не раз я уже розбуркував її в багатьох, як заснулу царівну… Ось сідайте. Я розповім вам про себе самого.

— Ох, — зітхнув хорунжий, сідаючи: — тілько без розрад і прелюдій.

— Добре, — погодився Кремнюк. — Так от… Коли знялося повстання проти гетьмана, я пристав звичайним козаком до повстанського куріня, бо відчув у душі кривду народню. Тоді я мав, замісць цих твердих кучерів, таке м'яке волосся, як у вас, мав і матір, і біле повновиде обличчя, замісць цього зашкарублого, і мрії мої були точнісенько ваші, любий юначе. Дивіться, які порепані мої руки… а тільки рік тому їх цілувала мені кохана, яку я теж мав. Так, тільки рік тому я виїхав перший раз уночі до степу — й я злякався… Степ манив… так, так, манив! Щось зачаїлося в його глибинах і кликало до невідомої далечіні, мішаючися з ніччю в безкрайности; щось тихе, невиразне, але невблагане! Я сіпнув коня, й той знявся на-дибки… я різонув його малахаєм, і він подався навпростець… Я припав до коня й у щільному злитті ми майнули до невідомого, що, мов, глузуючи, переплутувалося з ніччю своїми обрисами… Ми летіли, мов скажені, й усю радість шаленого руху, коли серце ущухає, й вітер, мчить над вухами, я досвідчив тоді… все щастя з'єднання з безкраїм я мав тоді у грудях… Та враз шурхнув додолу знеможений кінь, а я плазував по землі, бо бракувало сили відірватись од степу. Ми сплелися з ним у потужних обіймах, мов брати напередодні смерти…

Кремнюк підніс до чола засмагнілу руку й заворушив довгими пучками, мов викликаючи що з нетрів спогадів. Коли він одвів руку геть, обличчя його яскрилося спокійним блиском. Так мріє вода, засипана місяцем.

— Так, — казав він далі, й радість досягнення бреніла в його словах: — та ніч визначила мою долю… Я лежав тоді непритомний, а вона сповила мене та співала свої пісні так тихо, що вони, мов омана, торкались мого тіла й ішли в далечінь, мов прочани… І від того часу я не покинув степу. Я забув про кривду народню, коли відчув, як мучиться він, заораний безглуздям та засіяний містами. Я побачив, що навколо — вороги, зробився самотнім, як Бог, і підніс руку.

Зненацька він устав і стиснув кулаки. Стілець покотився від раптового руху, пасмами впали йому кучері на чоло, й запалали очі.

— А разом із рукою піднеслась і шаблюка. Я пішов на села й гукнув: кров! Кров червона й липуча мусить згонами впасти на степ, щоб умити йому засмутніле обличчя. У крові хай затопиться безглуздя й захлинуться міста. Безмежні простори хай візьмуться килимами крови, а на них знову розляжеться степ, велетень у завмерлому руху…

Він, почуваючи, що тіло його легке і пружне, ледви торкається землі, стріпнувся, як птах перед льотом, і його мова бризнула з новим палом:

— Невже немає в вас бажання вилетіти верхи в степ і свиснути? Свиснуть і слухати, як майне посвист землею, мов перекотиполе, і згине там, де в величній таємниці тче ніч свої прозорі серпанки на обличчя степу? Невже ви не падали серед степу навколішки й не застигали так у мовчазній покорі, а місяшне світло не струмилось вам по тілу, як холодок?… Я був скрізь, де є степ і ніч, бо вони зродили мою душу. І я віддам її тільки їм… Я буду вбитий уночі серед степу!

Він із гордою певністю кинув ці слова, й хорунжий повірив у їхню правдивість. Він сидів, похнюпившись, почуваючи, як збентежилася його душа під вагою нового чуття, що його викликала отаманова мова. Жаль за ранішні мрії й радість за прийдешні шарпали його, й він застогнав із болю.

А Кремнюк, побачивши вже в очах хорунжого яскринки — одлиски повстанської правди, що йде його опанувати, сів біля нього й таємниче промовив:

— Слухайте, тепер, весною, особливо чудовий степ. Можна чути, як дихає він та колихає грудьми. Хвилі йдуть по землі з його подиху.

Хорунжий мимоволі в'явив собі дивовижні подихи степу й їхній могутній, повільний ритм. Він затремтів, побачивши, що гори сунуться там тихо, як тіні.

— А він… співає? — несміливо запитав хорунжий. — Я люблю співи… моя мати так гарно співає…

— Пісні його дивні, як і він сам, — одмовив Кремнюк.

Він видобув люльку, і в хмарах густого диму ще яснішими ставали хорунжому примари степу.

—     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —     —

Наніч отаман із хорунжим поїхали вдвох у степ. Минувши село, вони широким шляхом виїхали за околицю.

— Облишимо шлях, — промовив отаман.

Хорунжий звернув коня, й вони посунули рівним степом. Місяць іще не зійшов, і морок слався навкруги, як туман.

Верхівці їхали поруч, і коні їхні здригували, торкаючись один одного.

— Це бажання, якому кінець кладе тільки смерть, — казав Кремнюк: — бо що може вгамувати спрагу простору й волі? Де сила, що змусить забути про широчінь, що її маєш перед очима? Хай ростуть міста, хай в'ється дріт та залізо! Я нищитиму те! Бо не на залізну домовину маю я душу!

Хорунжий спинив коня.

— Поперед нас нива, отамане, — промовив він.

— Нива? Так столочимо ниву!

Він гукнув на коня, й той подався, застилаючи собі шлях знівеченим хлібом. Високі стебелини з тихим шелестом лягали під копита коня, і в отамановій душі задовольнялася помста на тих, хто катує степ, хто нищить буйні квітки, що ними він бажав заквітчати собі груди.

Хорунжий підтюпцем слідкував за ним, шепочучи:

— Годі, отамане, годі… який жах…

Поволи виникав місяць, і мов зпід землі виринали далекі могили.

Круг верхівців повставали пахощі степу й горнулись до них, навіваючи сум і нестому. Здавалось, пахощі ті лилися з неба, як прозорий дощ млости й насолоди.

Коні ледви плентались і спинилися врешті. Хорунжий кинув повіддя і схилився коневі на гриву. Він почував, що никне, як трава на великім вогнищі, а душа його побільшується в безмежні простори. І в пахощах трав почулися йому згуки пісні, що зіткана була зі скарг крови, розточеної по степу, туги занедбаних жінок і щастя козацької відваги.

Тіні виникали зза могил і юрбами сунулись по просторі… Великі, дужі постаті з блискучими очима, з обличчями, заюшеними кров'ю, з грудьми, розпанаханими залізом, — проходили мимо, й їхні радощі й жаль, благання й подяка, мов запашні струмки зливались у величню кантату. Буруном урізався туди гуркіт шаленого бою, приглушено бренів там зойк підтятого тіла та співи, що линули з далекого краю, де, серед розцвілих садків, скиглить дівчина над барвінком.

— Чуєте, отамане? — шепнув хорунжий: — слухайте, слухайте…

Кремнюк підніс угору руку й гукнув:

— О, степе! Величній, неосяжний степе! Слава, слава тобі!

Коні, розбуркані їхньою мовою, знову посунули навпростець.

Вони виїхали на верховину могили і спинилися там, мов незґрабні скиби чудернацької скелі. Звідти ще врочистіш розлягався степ. Здавалось, усе молилось навкруги, без мови, навколішках, без руху й стогнання. А над усім схилилась ніч, як пушливий намет вельможного мешкання, як тихий дим жертвенного всепалення.

Коли коні винесли їх знову на шлях, Кремнюк сказав:

— Хай же гинуть міста на його славу!

А потім додав він пошепки, нахилившись до хорунжого:

— Ми знищимо й села, хай гине все во ім'я його!

— Хай гине все во ім'я його, — прошепотів за ним хорунжий.

Коні чвалали тихо й часом здрігували, налякані далекими оманами, що виникали серед степу в прозорости ночі.

 Катеринослав-Павлоград, 1920–1921.