|
КОМУНА
Утопічна аґітка
I Аґітація
За степ, моє серце,
Аґітація,
За море й гори,
За ліс,
Тільки не за мистецтво для мистецтва
І не за місто для міста.
Ні, не буде смердючого міста, не буде.
Для кого ця цяця:
Понабивані м'ясом казарми із двору до двору?
Вийдуть вільні і горді
На поле люди,
Радісне радіо
Загуде з бородатого бору.
II Аґітація
Так, ліси — і такі ж неминучі,
Ще неминучіші, ще буйніші
Сині долини, ще глибші кручі
По земній кулі наше серце напише.
Аеропляни, арцимашини…
— Подорожники. Стежка. Піший.
І ляже в канаву, і снитиме синій
Сон, як і зараз, тільки ще синіший.
|
III Гей,
Єднайтесь, пацани усіх країв,
Утріть носи собі й своїм батькам
Ви знаєте серця усіх машин,
Батьки зробили їх
— й вони коритимуться вам.
Заберете будинки, банки і заводи
Один з вас буде всесвітцику голова
Для себе пристосуєте природу
І язики з'єднаєте
і створите слова.
І пам'ятайте: є на мапі поле,
де вже зійшов для вас машин посів,
де є вам пристановище і школа
і кінні корпуси учителів.
IV Гей, молоді, не сосюртесь, чуєте,
Й не хвилюйтесь ні в якім разі.
Застроміть два пальці в рота і блюйте,
Поки не виблюєте з себе Азії.
Споживається дев'ять процентів енерґії,
Решту бухкають марно у хмари.
Хочете швидше доскочити черги,
Плюньте на все, займіться турбіною й парою.
„Учіться, брати мої,
Думайте, читайте“,
Скоро таке заблимає,
Що тільки ви не завагаєтесь.
|
V Про хемію
Коли б я був хемік, —
Я б винайшов був такий убійчий газ,
Щоби виздохли чисто останні рештки родимих
І чужих людоїдів, і це в останній раз.
Та я тільки поет. Узяв сірничків коробочок,
Запалюю по одному й кидаю в ноги,
У ніч, у огидну нудоту ночі.
Чи не вдасться мені запалити дороги.
VI Мій любий, мій друже,
Ти, що співатимеш з мене,
Коли буде Комуна,
Коли вже й Комуни не буде…
Тобі понад голови
Вчених,
Розумних,
Марудних
Передаю свою душу.
VII І дівчина — вдень продає насіння,
Вночі віддається солдатам у парку
(Вона й убралась би, та ех! таке все
в неї стареньке).
Її син, великий і сильний,
Із вічних законів чудову скрутить цигарку.
І за руку візьме свою убогу неньку,
І поведе з собою у високу залу,
І при фанфарах і сурмах покаже людям стареньку,
Що його народила і тілом своїм годувала.
VIII Дещо вже справдилось…
Збудив залізо: встало і іде,
Ногами потяга переступає степ,
Летить над лісом,
Шрубом вкручується в плуг
І дзвякає підковою. У рудень рук
Не вистачає на великий вигруз.
Заводить воду у завод,
Засвічує — і от вода горить,
Трубить в турбінах, наливає порт,
Де пароплав на якорі стоїть.
Як літери електрики, як ліхтарі,
Стоять слова над мапою Союзу
І світять. І в льодовий ріг,
В полярне поле увіходять люди.
IX І пише в книгу піль за твором твір
Колишніх і теперішніх пшениць,
На гори сходить і вбачає з гір
Шпилі прийдешніх світових столиць.
Місця високі віддає для міст,
Для рік ревущу позначає путь,
У піскову пустелю тисне ліс
І сонце — у болотну каламуть.
І п'ятикутню в душу вдушує печать,
Де серп і молот тільки древній символ
Прадавніх зброй співають і ячать
— арцимашин забута рима.
То в думання заходить, як гігант,
Що зародився сам із думання й борні,
Не Александер, не Наполеон, не Кант,
А слюсар по ремонту на землі.
|
X Соціял-зрадники
А ви, під чоботом черви
Рожеві і жовті,
Погасли вам льозунґи,
Заяложено гасла,
Ви, що жовтий червень
Зробили б з червоного жовтня,
Коли б час повернувся назад…
— Ваше заяложене сонце загасло,
Ні перемог, ні зрад.
Ваших нема.
Над вами віки продзижчали,
Ви живцем в багні зогнили,
Спіть спокійно, сумні генерали,
Світ плюне на ваші могили.
|
XI Комуна
Коли буде Комуна,
То буде місто, як море, як гори,
Таке біле й таке широке,
І вдень у дванадцять
Ударять у дзвони,
І підуть люди від праці до моря.
А люди — як поле пісень і пшениці
І білі крила — небесних будівель.
Обличчя — мов сон, чи секунди… чи птиці…
Рудокопи, поети, матроси — лірики моря.
І ти так само її шукатимеш зором,
І серце злезіє зорею — падучого птаха,
Серед сотень і тисяч сліпих — для тебе.
Око в око — солодким жахом.
І під величним вечірнім небом
Пізнає кожен, кого він хоче так ревно,
І от так само десь під самісіньким дахом
Прочитає хтось мій розмір древній.
XII Не журіться, капіталісти!
І збудуємо притулки, і в них генерали,
Хорі на мілітаризм, імперіялісти й інші сифілітики
Матимуть чисто все, що мали,
І щиро гратимуть в карти й політику.
Туди звеземо всіх чисто, грошей,
Акцій, ґарантій, корон і клейнодів
Навалимо гору невимовно хорошу
Для імперіялістів, банкірів і злодіїв.
І до самої своєї славної смерти
Вони в нас житимуть, теплі й розумні;
Щодня доне́схочу пити й жерти,
А по смерті в музей поставимо мумії.
XIII Але попереду розстріляємо…
— Ах, згляньтеся, — благатимете ви
І поцілуєте бійцям запилені халяви
І кульбаба гойдатиме в траві
Без голови стебло — укошене в отаві.
— Ах, згляньтеся. О, жаль! О, жаль! О, жаль!
Все віддамо — лиш подаруйте волю.
— „Ю бет ай шел!“ погодиться коваль.
І розстріляє вас на ґолфовому полі.
З машинами ж управимось сами,
Сами зробили — сами пустимо у хід.
— Машини радо нас послухають, і ми
Новий обточимо і вишліхуєм світ.
|
XIV Метемфісис
А нас, тих, що знали зарані пісню,
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець хвильовий пролетить і свисне,
Тичину блакитний елан оповине.
Закиває лісними очима сосюра,
І знайдеться десь перекручений корінь,
Такий незграбний, такий чудернацький і бурий,
Що для нього назвищ не стане тих,
Ще раз полізуть в історію
І наречуть йому химерне наймення:
— Література.
|
XV Сон
Я станув на горі, і підо мною
Долина вуста вічнії розкрила,
І поточилися блакитні соки,
Де хмари тихо розгортали крила
І надималися летіти у майбутнє
— В обійми вод блакитнооких.
І я простер свої обійми полю
І людям, що колись по нім поспінуть.
І полились поля, яри, дороги,
Порушили на небосхилі стіну,
Переступили синяви пороги…
— Із неминучости пробились в волю.
|
XVI Машина мріє
Гуркоче, свище і летить
Із краю в край, із краю в край.
Підводиться і падає магніт.
І виринає в пам'яті трамвай,
На повороті хилиться й рипить
І заникає. Виростає гай…
Машина мріє. Хилиться магніт.
|
