Поезії (Іван Кулик)/Одужання
| ◀ Балада про прекрасного Анталя | Поезії Поеми Одужання |
Чорна епопея ▶ |
|
ОДУЖАННЯ
(1923)
Поема-щоденник
ти — дівчина з шахт Донбасу.
З нетрів чорного золота;
Я — скальд переможного класу,
Класу Серпа і Молота.
З твоєї родинної Юзівки,
З чорних одвічних пластів
І моя незграбна муза
Викрешує кам'яні співи.
Як побачив за рік у Свердловії
На чолі твоїм зморщок грати,
Тебе, сповнену змістом новим,
Чи міг я не покохати?
А як сходяться хмурі й шершаві
Твої друзі — з Донбасу «грачі»,
Я в ті миті шахтарку Клаву
Кохаю ще гарячіш.
І згадую час той далекий,
Як в Америці, в шахті тісній,
Таким споріднено легким
Здавалося кайло мені.
Коли ще не був інтелігентом,
Мав нерви, як м'язи, міцні, —
За спогади цього моменту
Для тебе мої пісні.
Харків,
23 січня 1923
Тиха затока: санаторій «Надеждіно»
Під Москвою, для нервовохворих.
Я знаю, це теж, це теж
Креска побуту нового.
Самотньо у закиненім барлозі,
Та ясно, мов у сонячній отарі:
Здається, що тепер, по перемозі,
Могли б відпочивати комунари.
Та в затишні, гостинні стіни
І тепер санаторій зібрав
Тільки виснажених, вибувших з лав,
Тільки хворих, напівбожевільних.
Займатись політикою заборонено,
Та потайки ковтають газету:
Кожне радіо, кожний декрет —
У серці співзвучним дзвоном.
Й не зриває з їх уст одчай
Каяття, ні слабких молитов,
І плекають всі мрію осяяну,
Що до праці повернуть знов.
Всі — від сивого народовольця,
Сорок літ віддавшого борні,
До коммольця — розвідника Колі,
Що в голоднім повіті змарнів,
Про борню не покинули марити,
Й рештку сили б їй кожний віддав:
Комунар — завжди комунар,
Навіть хворий і вибувший з лав.
Надеждіно,
21 серпня 1922
І свято таке в нас хворе,
Як і нерви наші пошматовані.
А такий привабливий зовні,
Такий чепурний санаторій.
Так близько Москва і Ленін,
Так близько і так променисто
Комінтерну щедрі жмені
Розсипають вогняне намисто.
Так близько — й так недосяжно…
Але свято хвилює, як звикле,
І не жаль, що нерозважно
Ми селян в санаторій накликали.
Й роздираються груди промовами,
І горять вже забутим екстазом
Нерви наші пошматовані
І схудлі, спрацьовані м'язи.
Надеждіно,
9 листопада 1922
Перевтома. Втома. Втома.
Обірвалася думка. Крес.
На сторінках третього тома
«Капіталу» Маркса.
Заплутавсь у формулах. А що таке «S»?
Додаткова вартість?
Пам'ятаю — «С» — капітал постійний,
«V» — перемінний;
А що таке «S»?
Доктор каже — це не божевілля:
Просто витрата енергії;
Просто перевтома.
У мізку виросло бадилля.
Густе. Не розворушити ломом.
Вже пам'ять, знаю, не верне.
Бадилля. Корінчики з криці.
Гачки.
Жалом безнадійного смутку
Розідрали в черепній коробці ланцюжки.
Третій том. Тенденція норми прибутку
До зниження.
Доктор каже — це пройде хутко.
Але поки що — ніч.
А як же економічна студія
Й мертве нагромадження?
Кинути працю?
— Ні, ні, цього не буде!
Не піддамся, чуєте? —
…Ну, добре, мовчу, я нічого не кажу.
Ну, так, це ж відпочинок, вакації.
Я буду слухняний, лягатиму рано.
Ви, докторе, маєте рацію:
Я скоро одужаю, встану,
А потім — Крим на весну.
— Але скажіть мені, любий, коханий,
Скажіть мені, докторе, що таке «S»?
Надеждіно,
9 листопада 1922
Ні, не піддамся! Це не божевілля,
Зараз все ясне, як на долоні,
Я зараз поясню вам вільно
Всі економічні закони.
Не піддамся. Це сентиментальність,
Просто інтелігентські вигадки.
То не я вчора в їдальні
Згадував з плачем Брегідки,
То не я казав тобі, Клаво,
Що бажав би скорше вмерти…
Я впертий, я впертий!
Не піддамся. Не маєте права!
Надеждіно,
10 листопада 1922
Пробач. Я зробив тобі боляче.
Забудь про вчорашню розмову.
Ще маленьке напруження волі —
Й ми обоє будемо здорові.
Ще маленьке, останнє напруження.
От вже зараз я, бачиш, нормальний.
Ми обоє будемо дужими
Й покинемо ці сентиментальності.
Все це стане страшною, забутою казкою —
Навіть згадка ніколи не виникне.
Поїдемо разом у Донбас —
У Горлівку, у Щербинівку.
Скільки сили незламної викрешу
З блискучих шарів антрацитових,
Скільки нових пісень напишеться
Під кайла суворий ритм!
Надеждіно,
11 листопада 1922
Виблискує степ перламутром,
Виблимує синіми зорями.
Чорним велетнем у білому хутрі
Виперся рудник угору.
Витискає з уст димарів
Білу пару розтріпаними колами
Й чатує з високих копрів
Над цілою околицею.
Та вже натовпи в кам'яну плоть
Вкраялись живими свердлами,
Видирають з-під хутра і котять
Переплетені рейки-ребра.
Деруть скам'янілі пласти,
Довбаються в грудях залізом —
І зойкає велетень стиха
В хутрі, чорною кров'ю замизганім.
Та стискають напружено-вперто
Гострі кайла невблаганними долонями.
І здриганнями передсмертними
Коливаються велетня скроні.
Щербинівський кущ,
Північна рудня,
8 січня 1923
Біле над землею — сніг;
Біле під землею — сіль;
Зеленявою кригою
Запанцирене звідусіль.
Дивовижний палац зі скла.
Ніби іній довкола, та не зимний.
Так таємниче-лагідно
Зелені іскорки блимають.
Був у Кракові на королівських бастіонах;
Спускався під Вавель — у Смочу яму:
Чув легенду: страшний дракон
Вигриз її зубами.
Яким це здається смішним!
Тут легенда стала побутом,
Тут старий десятник Трохим
Підземного царства володар.
Може, це не поетична й грубо —
Він рудий, з підсліпуватим оком,
Й гострозуба машина врубова
Йому замість дракона-смока.
Але заздріть, казкові королі:
Без меча, незграбними руками
Він дракона дротами оплів
Й змусив гризти пласти солекам'яні.
Гей, бувало, нема штейгерів,
Втекли інженери з білими,
А Трохим казани розігрів
І тріпоче шківами, мов крилами.
І будує в підземній пітьмі
Кришталеві печери й тунелі,
Й утілює в побут — міф.
Вигаданий менестрелями.
Бахмут,
Артемівська соляна рудня,
12 січня 1923
Летить, коливається кліть,
Зачіпає за стіни, і гримає,
Й одноманітно торохкотить
Дієслівними римами.
Так хутко. Захоплює дух.
Серце, здається, присне.
Чорний вогкий лантух
Над головою затиснено.
Забув, що десь сонце й блакить.
Тільки лампка за паском блимає.
І летить, виспівує кліть
Дієслівними римами.
Вузький стовбур. Старенька штрека.
Напівзруйновані склепіння.
Під ходою хлипає невпинно
Вода проміж рейками.
Промайнули, пройшли корінну
(Сигнал у стовбурі забамкав).
Перейшли повз піч, де гнуться
Саночники під нудною лямкою.
Спинились у новім забої
(Нахилений сланцевий дах).
Залягли у печері обоє,
Стискаючи кайла в руках.
Запорошує очі й бороду,
Та за сонцем не тоскщо нікому:
Тут борня. Непокірну породу —
Обушком, обушком, обушком!
Нумо ще. Не здається, клята!
Ми балдою, щоб клином вгризти,
А не йде — так неси перфоратор —
Пробуравимо зразу шпури.
Продовбаємо, дарма що камінь!
Таки вгризся гартований клин,
І підземні скарби потекли
Чорно-золотими струми.
Насипай вагонетки, тягни.
Ех, весела робота — аж куриться
Запишіть ще одну перемогу нині
Людини над натурою.
Юзівка,
18 січня 1923
Зустрів. Цілком несподівано:
У Щербинівці — в Третьому розряді,
Заспівало в серцях переливно,
Так співзвучно й так радісно.
Щойно прийшли із шахти
(Був мітинг: чудовий настрій!);
Світилося в сірих очах
Перемоги незміряне щастя.
Втома… хворість — минуло, не вернеться,
Переродженою прокинулася вранці
Після того, як бачила в Штерівці
Будівлю нової електростанції.
Після того, як у Горлівці довідалася,
Що виконав кущ сто відсотків,
Що працюють любовно й віддано
«Грачі» у підземній сльоті,
Що все глибше творче напруження
Відроджених, радісних мас.
Ми обидва, обидва одужали,
Як одужує рідний Донбас.
Наші серця зажеврілися
Вогнем його коксових гонт,
Й пісні мої, щасно окрилені, —
Шахтарським гудкам в унісон.
Щербинівка,
24 січня 1923