Поезії (Іван Кулик)/Чорна епопея

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Поезії (1967
Іван Кулик
Поеми
Чорна епопея
Видання: Київ: Радянський письменник, 1967.

ЧОРНА ЕПОПЕЯ

 

Вступ

Не я це все вигадав — де мені!
Я — лише квола луна,
Рефлекс ваш притьмарений, темні
Творці золотих баланад.
Не я ці співаю пісні —
Святі й блюзнірством тавровані;
Не мені, не мені, не мені
Відтворить їх чужою вам мовою!
Я ковтаю їх лише, як сніг
Всотує сонце весною;
Якби міг, якби міг, якби міг, —
Я б розтанув, щоб шлях вам үгноїть!
Якби міг, — хоч на мить заяснів
І осяяв би лет наш ракетою,
Я б себе спопелив за пісні,
Чорні діти, раби й поети!
Та знаю: діти зростуть,
Будуть з блазнів-рабів комунари,
Бо не попіл, не блиск і не лють —
Творчий рух звитяжить у чварі.
Рух — і тяжіння; ритм і борзень;
Прямування, і спайність, і тами —
І потужно-червоних пісень
Я жбурлятиму жменями — з вами.

Частина перша. Самбо

 

САМБО ЯК САМБО

Скільки у вулиці шумів…
Скільки у вітру хмар…
Скільки у сонця розпечено-жовтих п'явок…
 Прокляття вам всім!
Я, Самбо чорний і голий,
Я, Самбо голий і чорний.
Сім раз по сім
 і по безліч років,
Сім раз по сім
 і по безліч акрів
Ці скоцюрблені пальці сапали й пололи
Білу, як ваша шкіра, бавовну.
Жовтий, як ваше злото, маїс
По плантаціях Каліфорнії.
 Я, Самбо, все зніс.
Сонце жовтими п'явками
Висисало кісток моїх сік,
Захлинались беззвучно й гавкали
У шлунку голодні пси.
Я, Самбо, не плакав,
 Не просив, —
 Я звик.

· · · · · · · · · · · ·

Я, Самбо, у пранетрях
 Флоріди
Сім раз по сім
 і по безліч років,

Сім раз по сім
 і по безліч акрів
Викорчував пнів —
І мені не набридло,
І я не сатанів.
І сім раз по безліч хмар
Вітер у мене жбурляв.
І сім раз по безліч дощів
Вимивало кістки мої з м'яса.
І корчило серед корчів
Жовтою пропасницею
У сльоті
По миршавих пампасах
Обох Каролін і Дакот,
А я, Самбо, мирно марив,
Я і моя вся раса…

· · · · · · · ·

Вулиці Чікаго розпаханими шумами
Випантеличували плутане шмаття мого мозку.
Самбо вантажник на возі.
Самбо вейтер[1] в обжорці.
Самбо грум[2].
Самбо нічний дозорець.
Самбо, запльований фігляр.
У балагані
Зашкварює
Джиг[3] і чечітку

Під
Ідіотський сточеревний регіт
І ляскіт мерзенних поличників.
Самбо
І вся його раса,
Сім раз по сім
 і по безліч років —
 і вічно.
— Прокляття
 вам
 всім!

 

САМБО У ЛІСІ
Старий пане-дубе, твій час надійшов —
 Зім-зам-зіп-зум!
Зрубаю тебе я, посічу на дрова —
 Бім-бам-біф-ф-бум!
Птахи по вітах, шукайте нових гнізд —
 Зім-зам-зіп-зум!
Старий пане-дубе, не зітхай з образи —
 Бім-бам-біф-ф-бум!
Білим треба палива — холод, вітер свище —
 Зім-зам-зіп-зум!
Підноси ж сокиру, чорний, вище, вище —
 Бім-бам-біф-ф-бум!
Старий пане-дубе, на зітхай з образи —
 Зім-зам-зіп-зум!
Ми дерева ріжем, білі ріжуть нас…
 Бім-бам-біф-ф-бум!

САМБО І ДОБРА ПАНІ
Моя стара пані так мені казала
(Ой хоч казала, ой та ще мало!):
Бідний мій Самбо, ти в неволі зріс
(Ой чорний Самбо, знай — сапай маїс!).
Та, як я сконаю,— будеш ти на волі
(Ой повертайся — сапка у стодолі).
Вже ж і постаріла, вже ж і полисіла
(Ой працювати вже мені несила!),
А таки живуча, таки не вмира
(Ой стара пані, помирать пора!)…
Вже померла пані, вже подохла — амба!
(Ой нема волі та для тебе, Самбо).
Бо панич зостався — будеш мій льокай
(Ой чорний Самбо, краще утікай!).

 

САБО ВТІК
Біжи, біжи, негре, патруль доганяє,
Біжи, біжи, негре, —
 Вже ранок іскри креше;
Біжи, біжи, негре, патруль доганяє,
Біжи, біжи, негре, — може, ще й втечеш!
 Цей негр біг,
 Цей негр летів,
 Шлюбний свій чобіт
 Цей негр загубив.
 Цей негр летів
 І втік-таки —
 Подер сорочку
 На два шматки.

І біг же цей негр, і біг же він здорово,
Та головою в шершневе гніздо,
На паркан —
 через лан —
 і шукай —
 пропаще!
Білий також хутко біг,
 але мурин — краще!

 

Частина друга. Форт-Блаунт

 

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП ТА БАЛАДА
Ех, річко Аппалячікола!
Ех, річко Аппалячікола!
На лівому березі й досі руїни…
І ти не забудеш —
І ми не забудем —
 ніколи —
 ніколи —
 ніколи
(Ех, річко Аппалячікола!).
Кров дзюрчала із жил, як з іржавої ринви!…
Може б, треба про це баладу.
Та я не вмію, не втну.
Будували форт не на розраду,
Будували на війну.

І стояв той форт для незламних когорт,
Боронили свій край патріоти,

Засівали крізь мох олов'яный горох
На десанти британського флоту.

І точилась борня. Не бувало-бо дня,
Щоб не дихали смертю гармати:
По лісах, по корчах лютував дикий жах,
Та героїв не міг подолати.

Проти велетнів тих — хто змагатися міг?
Хто схилити міг зоряні стяги!
І під клекіт вітрил (бо забракло вже сил!)
Брит утік із країни відваги.

І поет записав про відвагу тих лав
До скрижалів несмертної слави.
І вже спокій настав. І хоч відблиск заграв
Заховали на згарищу трави.

Та не скаже трава. І не рік, і не два
Вже форт-Блаунт стояв спорожнілий.
Згасли в баштах вогні. Лише круки рясні
Доїдали десь тіло зотліле.

Лише кістку десь гриз у норі своїй лис
Та зализував краплі нестерті.
Форт бадиллям заріс. Оточив його ліс:
Поквитались з людиною нетрі.

Ось воно ніби й балада,
Віддали данину — й позбулися.
…Будували форт не на розраду
І не втікачам на притулок…

Ех, річко Аппалячікола!
Ех, річко Аппалячікола!
Від Форт-Блаунта й досі руїни…
І ти не забудеш —
І ми не забудем —
 ніколи —
 ніколи —
 ніколи
(Ех, річко Аппалячікола!).
Кров дзюрчала із жили, як з іржавої ринви!…

 

ЯК ЗАКЛАДАЛИ МУРИНСЬКУ КОМУНУ
Самбо промовив: — Житло.
Негри гукнули: — Спочинок!
— Тут закладемо село
На згарищах і руїнах.

Бастіонів цих не розвалимо, —
Хай нас боронять од звіра;
Нетрі дадуть нам палива,
Їжі та миру.

Хто ж до чорних може рівнятися!
Хто ще такий плодовитий?
Де оселилося двадцять, —
Стало невдовзі триста.

Декого з перших вже з'їла черва,
Інші черги очікували, —
Та бруньки вже буяли голічерева,
Як предки, — щасливі й дикі.

Ворог один у них — звір.
Одна турбота — голод.
Зброя — меткий топір.
І в жилах — сила й молодість.

 

САМБОВІ КАЗКИ
…Тільки ночами глухими,
Чорнішими за колір муринської шкіри,
Від Самбових казок страхітних
По тростинових халупах
Трусилися діти:
Десь такі страшні й такі білі-білі
(Як старого Самбо волосся)…
Ікли — гостріш за сокири,
Рук нема зовсім
(І ніг);
На правому рамені — батіг,
На лівому — батіг,
З носа й рота дим,
Голос — як грім,
Або ні, такий, як у того, що в лісі виє:
Уууааа! Уууууаааа!
Очі такі, що, як глипнув, — тут тобі й крес.
Біжать (бо ж без ніг!) — на колесах.
Не втекти й не сховатися.
А може, й не так: ратиці.
Роги і хвіст,
І на тілі — біла вовна.
Вгледить де чорного, —
Так і з'їсть,
Тільки хрум-хрум на зубах!

Особливо ж дітей, що не слухають старших
Та бігають далеко в ліс.
…А може, й даремно застрашують,
Їм аби слухались — звісно…
Діти не вірили, й старі забували.
Тільки часом заниють багрові борозни,
Що батожне вирило рало, —
І шкіру дубив мороз.
Ех, річко Аппалячікола!
Ех, річко Аппалячікола!
Од комуни муринської й досі руїни…
І ти не забудеш —
І ми не забудем —
 ніколи —
 ніколи —
 ніколи
(Ех, річко Аппалячікола!).
Кров дзюрчала із жил, як з іржавої ринви!…

 

СХЕМА: ДУЖЕ ПРОСТА
І ДУЖЕ СУХА
Скільки таємниць,
Стільки ж і ключів —
Можна про все дізнатися.
У білих рушниці,
У білих гармати,
І білим шкода втікачів,
І білим шкода землі —
І білі дуже обурені.
А проте — у білих є уряд,

А в уряді с кораблі,
А на кораблях — матроси
Замітають кльошами палуби.
І те, що батьки прогавили,
Можна синам надолужить.
Схема, як бачите, проста.
Навіть дуже.

 

ЕКСПЕДИЦИЯ
Гукнемо ж ура і ще тричі ура
Лейтенантові славному Лумі!
Корабель на вітрилах, мов ластівка, грав
І місце мав вільне у трюмі.

Команда на диво — усі молодці,
Готові хоч в пекло чи й далі,
І штурман упевнено-твердо в руці
Стискав своє коло штурвальне.

З-за обрію форт їм назустріч поплив;
Звузився в річці фарватер;
І на земляні порохняві вали
Хижо зиркнули гармати.

Рукою махнув лейтенант — і за дно
Вчепилася котвиця цупко,
Й дванадцять матросів (всі весла водно!)
Помчала до берега шлюпка.

Діти побачили білих,
Думали: не так воно й страшно.
Та старші, крижаним жахом вражені,
Метушливо до берега бігли.

Післанцям наказ був: не гаятись
І слів не витрачати зайвих.

Мовили коротко:
 — Вертайтеся
Кожний до свого хазяїна.
Даремно пручатися: стане-бо
Сили на порох вас стерти. —
І за всіх незламно Самбо:
— Дайте нам волю або смерть!

 

ПЕРШИЙ ОБСТРІЛ
Назад поїхала шлюпка.
Знов рукою махнув лейтенант —
І над метушливою командою
Запахло порохом і трупом.
Плювком розлютоване гирло
В блакить непорушну заглибилось
І комусь необачному гріб
У валі земляному вирило.
Заревло, завило, заахало.
Затрусило баштами й стінами…
— Самбо, ти ж наш патріарх,
Порадь, що робити, скажи нам?
— Самбо, —
 жах!
— Самбо, —
 гинемо! —
…Що міг сказати їм Самбо,
Що міг порадити?
Сам-бо
Знав він так небагато…

Молодь волала:
— Зброі!
— Стрілами їх — за вогні! —
Й ремствувала збентеженим роєм.
Але Самбо мовив:
 — Hi.
Не вам із білими змагатися…
Та в білих — є бог:
Його на підмогу
Смиренно закличемо, браття, —
Збентежена, жахом знесилена,
Клякнула юрба — заголосила:
— Я маю крила,
 Ти маєш крила,
 Всі божі діти мають крила…[4] —
Серця передчуттям рила
Безнадія слів незрозумілих…

І не дала молитва ради, —
Дали земляні вали;
Надвечір стихла канонада,
Вибухова припинилася злива.
Будували-бо форт не на розраду,
Й нелегко 'го було валити.

 

У ФОРТІ
Ніч. Тиша у форті така зловтішна.
Ніч. Пітьма по хатинах така зловісна.
Ніч. Тиша. Пітьма.
Лиш чутно — беззвучно кришиться
Надії вутлий лист…

А НА КОРАБЛІ
А на кораблі
Світло сяє весело,
І ліхтар на плесі
Вузликів наплів.

Грає в річці рій
Золотих комах…
Ну ж і хлопець аховий
Штурман Джон Макрі!

Лисий боцман Мік
Аж упріла лисина
(Як чардак не трісне?) —
Одбиває джиг.

А п'яниця кук[5]
За музику сходить,
І йому не шкода
Ані уст, ні рук.

А ще юнга Джім, —
Ну й мастак на вибрики!
І не треба кубрика
Сонним вартовим.

А як гомін стих,
Скупчилися старші:
— Нумо ще, товаришу,
Втнем пісень старих!

Знов на сцену кук
І виводить довго
Спів про Шенандоа,
Про його дочку.

 

ПІСНЯ ПРО СЛАВНОГО ВОЖДЯ ШЕНАНДОА
ТА ЙОГФ КРАСУНЮ ДОЧКУ
Міссурі річка широка — не зміриш —
Егой ти, бистра річко!
Над нею шатра червоношкірих —
Егой, я їду ген широкою-широкою Міссурі!

Ех, закохався купець в індіанку —
Егой ти, бистра річко!
Човна вантажив дарунками вранці —
Егой, я їду ген широкою-широкою Miccypi!

— О Шенандоа, віддай мені дочку —
Егой ти, бистра річко!
Віддам усе, що є у човночку, —
Егой, я іду ген широкою-широкою Miccypi!

Та вождь відкинув дарунки й долари —
Егой ти, бистра річко!
— Моя дочка купцям не до пари!
Егой, я їду ген широкою-широкою Міссурі!

Та от приплив один янкі-шкіпер —
Егой ти, бистра річко!

Пришвартував до шатрів його кліпер —
Егой, я їду ген широкою-широкою Miccypi!

Води з вогнем вождеві дав бочку —
Егой ти, бистра річко!
І через річку завіз його дочку…
Егой, я їду ген широкою-широкою Miccypi!

Минули сни горілчані злотні —
Егой ти, бистра річко!
Дочки нема — вождь дуже самотній…
Егой, я їду ген широкою-широкою Miccypi!

І я сумна, без батька, без мами, —
Егой ти, бистра річко!
Чи ж вас забуду я, рідні вігвами..
Егой, я їду ген широкою-широкою Miccypi…

 

ДРУГИЙ ОБСТРІЛ
Раптом все завмерло, все затихло:
На палубі — лейтенант.
Здається — навіть бриз по вантах
Кинув дихати.

— Кук, стопники, — на кухню, жваво!
Розводіть вогні по топках, по горнах!
Смачну й гарячу страву
Пектимемо, варитимем для чорних!

І ніхто не зрозумів мети
(Хоч напружилось кожне вухо) —

Нащо в печі, на кухні
Гарматні кулі пекти?

Чи ж і так вони не загартовані?
Хіба що для пожежі
Так всі ж бо кулі лягли зовні
Чи по валах земляних теж…

Ну, часом далі там трохи.
Але ж — не досягали хат.
…Тільки один лейтенант
Знав за пороховий льох…

Чітка команда. Послух — як завше.
— По місцях, — нумери, фейерверкер!
— Готуйсь!
 — Є!
 — Вогонь!
 — Є!
І як бевкне,
Метеором ніч перетявши…
Другий… третій гулко торохнув…
Не досяг — перекинув — от-от влучить!
Мить напруження неминучого…
Вибух! Пекло! Є! У льох!

 

ФІНАЛ
…Ех, та що вже розмазувать —
Хіба це новина чи вперше?
Душ із двісті вибухом зразу,
Багнетами добили решту…

Вертали матроси з розправи —
Голови долі в задумі…
— Гукайте ж ура і ще тричі ура
Лейтенантові славному Лумі!…

Ех, річко Аппалячікола!
Ех, річко Аппалячікола!
На лівому березі й досі руїни…
І ти не забудеш —
І ми не забудем —
 ніколи —
 ніколи —
 ніколи
(Ех, річко Аппалячікола!).
Кров червона із чорних жил, як з іржавої ринви!…

РЕЧЕВЕ ЗАУВАЖЕННЯ[6]
Справедливість вимагає зазначити:
Не всіх перебили чорних, —
Лишилось живих душ із двадцять,
Їх віддали хазяям законним.

ЩЕ ОДНЕ
Ще одна (другорядна) деталь:
Постановою конгресу — дар:
Лейтенантові Лумі — медаль.
Команді — п'ять тисяч доларів.

Частина третя. Джон Браун

 

Тіло Джона Брауна зотліло у труні,
Тіло Джона Брауна зотліло у труні,
Тіло Джона Брауна зотліло у труні, —
А душа пішла у рай!

 Слава, слава, алілуйя!
 Слава, слава, алілуйя!
 Слава, слава, алілуйя!
 А душа пішла у рай!

ТІЛО ДЖОНА БРАУНА
Лицеміри! Лицеміри! Лицеміри!
Це ж ви, це ж ви його вбили!
А кістки струхлявілі вирили
Для бізнесу й похвальби…

Це ж ви йому карк виголили,
Це ж ви намилили зашморг,
Ще й скроні його не застигли,
Як почався ганебний ваш торг.

Білий загинув за чорних!
Білий зрадив білих!
Але стежку давно вже проторено
До могили з кістками зотлілими.

Придавили ідіотським каменем,
Понакаляли речень та дат —
І прибуткове видовище роками
Притягає повій та солдатів.

Жваво йде торгівля сувенірами.
Псалми гугняві тлін могили крають:
— Тіло Джона Брауна зотліло у труні,
А душа пішла у рай…

 

ЗЛОЧИН ДЖОНА БРАУНА
Джон Браун, старик жилавий,
Міцногрудий, з бородою патлатою,
Вдарив повстанськими лавами
На південних плантаторів.

З Джона Брауна не був філософ
Й не був із нього співець,
Та слів його злотні розсипи
Стільки принадили серць.

Слова були прості й наївні —
Й не можна було їм не вірити:
— Невже бути людям нерівними
Тільки за колір шкіри?

Коли гнобить людина людину, —
Треба зброєю нищити грати!
І селяни ферми покинули
І за ними пішли вмирати.

 

ІНШІ ЗА ЗЛОТО
Інші боролись за злото,
За життя без турботних годин,
А Браун звик до роботи —
Браун був селянин.

Руки, роз'їдені потом,
Звиклим рухом звели карабін.
А інші — пішли за злото.
За життя без турботних годин.

 

ЩО СКАЗАВ І ЧОГО НЕ СКАЗАВ
УІТТІЄР
Як у полон Джон Браун попав
(Вже чекав із мотуззям кат) —
Він промовив:
 — Не хочу попа,
Що гнобителям служить і кадить;

А як треба — складуть молитов
Чорні рабині й діти — за Джонову душу.
— Варта! Кроком руш!
— Рушниці напоготов!

Біля брами — рабиня з дитиною.
В душі його затремтіла струнка:
Браун мимо дозорців кинувся
Й припав до немовляти поцілунком.

…Ах, все це сказав уже Уіттієр,
Та й інші переспівували не раз…
Чого ж так глузливий вітер
Шматує озеро Пласід!

Джоне Брауне, згинув намарно
Твій наївний сільський героїзм:
Стільки років кров'ю забарвлено,
А люди — нерівні й різні,

А твоя дурнувата віра
В Республіку Рівних майбутню
Дала торговцям сувенірами
Постійний легкий прибуток.

І ще на тобі зароблятимуть
Писарі псалмів та віршів,
А раби, й кайдани, й грати
В твоїм краї й нині незгірші…

 

Частина четверта. Самбо
вільний

 

ХТО СТВОРИВ ПІСНІ
Як спитають, хто ці пісні створив,
Ти скажи: то був темношкірий мурин,
Він мав тільки сині
Штани з парусини, —
Він з Південної був Кароліни.

Як спитають, чому в пісні біль і надрив,
Ти скажи: день і ніч він задурно робив
До поту й до крівці,
А спав на долівці
І, голодний, співав у мандрівці.

А чому золотиться в ній сміх, як маїс?
Ти скажи, що у сонячнім Діксі він зріс:

Хоч корчився плазом,
Та пружисті мав м'язи
І не плакав — сміявся з образи.

Як спитають, чому в нього смуток в очах,
Ти скажи, що згубив він хороше дівча.
Як згадає старе, —
Аж за серце бере:
Важко диха, та хтозна, чи вмре...

Ти скажи, що із білим у карти він грав,
Чорний виграв, та білий всі гроші забрав,
І одежу, і гроші,
Черевики й калоші —
І їдять його, голого, воші...

 

ПРО РІВНІСТЬ
Он сидить дятел,
Та на дубі дятел —
Дятел, дятел —
Дзьобає дуба,
Вчиться рахувати.
Гроші рахувати:
Чорному центи, білому долари, —
Ой, таки чорному — білий не до пари!

 Ой там пчілки,
 З гілки до гілки,
 Наносили меду —
 Трутні все поїли.
 Чорний з півроку
 Гнав з тростини соку.

 Наварив він цукру, —
 Їв солодке білий:
Білому цукор, чорному праця, —
Ой, таки чорному з білим не зрівняться.

САМБО НА ФАБРИЦІ
Дев'ятифунтовий молот
Вбив Джона Генрі,
Та не вб'є мене він, дитино,
Та не вб'є мене.

Як я житиму ще так довго,
Грудня діждуся —
Я піду додому, кохана,
Я піду додому.

Я піду додому, до краю
Глини рудої —
Там-бо рідний край мій, дитино,
Там-бо рідний край.

Цей старий молот вбив Джона Генрі —
Роздавив, так — роздавив;
Вибив мозок з мого партнера —
З голови, так — з голови.

Цей старий молот всіх вбити ладен —
І мене, так — і мене:
Лоба розкрає, тім'я просадить
Й не моргне, так — не моргне.

Вже не вернуся більше додому —
Ні тоді, так — і ні тепер;

Буду довбати молотом, ломом
Доки смерть, так — доки смерть.

Ой у мене молот, а у тебе кужіль —
Все одно, так — усе одно.
І обом вам тоскно і самотньо дуже —
Хоч на дно, так — хоч на дно.

 

САМБО НА МОРІ
Я дивився на сонце, і сонце пливло високо,
Я дивився на кап'на[7], і він примружив око.
І він примружив око,
І він примружив око, —
Я дивився на сонце, і сонце пливло високо,
Я дивився на сонце, і сонце було червоне,
Я дивився на кап'на, і він розкрив кінгстони
І він розкрив кінгстони,
І він розкрив кінгстони, —
Я дивився на сонце, і сонце було червоне.

Я дивився на сонце, і сонце зникало за валом,
Я дивився на білих, а білі в човнах відпливали —

А білі відпливали,
А білі відпливали, —
Я дивився на сонце, і сонце зникало за валом.
Чи ж не тяжко, чи ж не тяжко, чи ж не тяжко
Бути негром, негром, негром?
Всі врятуються в човнах,
Тільки неграм смерть і жах,
Смерть і жах,
Смерть і жах
У морських валах.

Я дивився на сонце, і сонця на небі не видко,
Я дивився на море і чув, що вже смерть мені швидко, —
І смерть моя вже швидко,
І смерть моя вже швидко, —
Я дивився на сонце, і сонця на небі не видко.

 

САМБО ВЕСЕЛИТЬСЯ
Сем та Біль, Майк та Джо —
Ух, як ве-се-ло!
Чорним естраду закреслило.
Тільки очі блищать,
Тільки зуби,
І бряжчать
Нахабно й грубо
Струни банджо.

«Я кохав її вранці.
Кохав і вночі,
Я кохав, так кохав її,
Коли зорі сяяли ярчіш.
Я кохав її весною,
Та минулої ночі на балконі
Найдорожчою була вона мені!»

Що за сенс — м'ячем в опудало,
Та хіба ж не можна лучче?
Негр за пудало хай буде нам:
— Ну, хто перший! Ну, хто влучить!

Раз по пиці! Два по пиці!
Верещиш? Терпи, терпи!
Пика чорна — ще не вицвіла,
Нам не шкода чорних пик.

Сем та Майк, Біль та Джо,
Нумо враз
З вигуками, вереском,
Тріском, писком:
— Джаз-
 банд!

Весело неграм, ух, як весело,
Тут тобі фокстрот, тут тобі й канкан!
Весело неграм, ух, як весело,
Тільки, що живцем
Палить їх часом
Ку-клукс-клан…

Негри люблять грати у джаз-банді.
Неграм вічно б на банджо бриніти,

Вдача вже у них така!
Ми переможці, ми американці,
Любим танцювати, любим негрів бити —
Вдача вже у нас така!

Ви-бо чорні — ми-бо білі,
Ми-бо білі — ось тобі й рація,
Ось тобі й рація, ось тобі й квит!
Негри люблять, щоб їх били,
Негри люблять і бояться —
Так збудовано вже світ.

— Ач, як корчиться!
Помирать не хочеться? —
Смаленим м'ясом вдарило в ніс…
Хай собі покорчиться, хай поскиглить —
Нам не чути,
Тут нам вшкварили, тут нам врізали —
Тьху-ти, ну-ти!
У джаз-банді
На банджо!

Що, шкварчиш? Шкварчи, триклятий!
В джазі барабани є, в джазі й саксофони!
А в Америці — демократія,
Всім однаковий закон…
Ач, повісили,
Ач, як дригає!
Дригай, дригай, чорний пес!
Й ми дригнемо — хай ніхто не ліниться!
В чарлстоні є нові колінця,
А в Америці — прогрес…

 

САМБО ЗАРІЗАВ
Роки, не місяці,
Роки, не тижні,
Роки, не дні,
Роки, не місяці — роки, не тижні,
Все надриватись самотньо мені.
Я когось заріжу,
 заріжу,
 заріжу.
Я когось заріжу в цю ніч.
І ніхто не любить —
Даремно спогади в пам'яті нижу,
І нікого не люблю я, ні.
І на серці висне гирею грижа.
Я когось заріжу в цю ніч.
І лисніє на місяці бритва.
І в устах прокльони: God damm[8] — не пісні.
І в устах прокльони: God damm — не молитва.
Я когось заріжу в цю ніч.
І у серці грижа вигризла нори.
І кубляться гади —
 гади —
 на дні.
І ніхто не любить.
 І ніхто.
 І ніхто не говорить.
Я когось заріжу. В цю ніч.

 

САМБО В ТЮРМІ
Якби я мав губернатора
Там, де губернатор має мене,
Я б пустив на волю губернатора,
Тільки-но сонце на сході моргне.
Я б в'язницю розчинив для губернатора,
Я б сказав губернатору:
 — На тобі,

Дихай, пий та радій, бо сонце одне,
Для білих, для чорних — одне!
Так би я зробив для губернатора,
Так би я — коли б мав губернатора
Там, де він має мене.

Я б завів до салуну губернатора
І до ранку гуляв би з ним в покер.
Та дарма. Не він — а я за гратами.
І у нього сіре, погане, прозорливе око.

 

БАЛАДА ПРО КАТА
О кате, кате, кате!
Не затягай петлі ти!
Ще я не всі надії стратив,
Мій зір — бентежний соглядатай —
Батька он там запримітив.
— Таточку, визволи сина!
Ще ж я так мало жив!
Тату, не дай загинути, —
Поможи!

 

Не визволить батько. Не поможе. Батька Ку-клукс-клан спалив. Кісточками його осмаленими вітер видзвонює. Ну й реготалися ж, коли розтопилися його уші, потекли задимленими краплями, густими, сургучними — по скронях, по лицях, потворним харкотинням шкварчали на рудому суглинистому грунті Південної Кароліни. Батька Ку-клукс-клан… Повісять білі Самбо.

О кате, кате, кате!
Не затягай петлі ти!
Ще я не всі надії стратив,
Мій зір — бентежний соглядатай —
Матір он там запримітив.

— Матінко, зглянься на сина!
Чим тебе прогнівив я? Коли?
Я ж твоя безпорадна дитина:
Визволи!

 

Не зглянеться мати. Не визволить. Сонце люте. Сонце хитре в Луїзіані. В сонця тоненькі-тонесенькі голки-голочки. Просвердлюють жили, просвердлюють кістки, просвердлюють мозок. І точать кров по краплиночці, точать силу по крихітці. В бавовні тоненькі-тонесенькі волоконця. В'їдливо до носа, горлянки, очей. А в нагаї терте скло — тоненькі-тонесенькі скалочки. Од них терпне й роздирається шкіра. Загнали білі Самбову матір на бавовниковій плантації. Повісять білі Самбо.

 

О кате, кате, кате!
Не затягай петлі ти!
Ще я не всі надії стратив,
Мій зір — бентежний соглядатай —
Брата он там запримітив.

— Братику, дужий мій брате!
Невже мені гинути тут!
Видери з пазурів ката —
Рятуй?

 

Не видере брат. На врятує. Мільйони братів у Самбо. Мільйони піщинок в пустелі — у Великій Пустелі Могавській. Завихрить їх вітер у смерчі шаленому. (Горе безумним, що стали на путі!) Вітер спаде — і порохом-пилом під ноги покірно стеляться піщинки. Цементу, цементу, піщинки — у камені, в скелі! Повільно риє кріт. Повільно росте скеля. І крові треба, крові, щоб піщинки — у камені, в скелі! Самбової треба крові. Повісять білі Самбо.

О кате, кате, кате!
Не затягай петлі ти!
Ще я не всі надії стратив,
Мій зір — бентежний соглядатай —
Милу он там запримітив.

— Моя наречена, люба!
Виблагай юне життя!
Не буде-бо після згуби
Вороття!

 

Не виблагає мила. Не впросить. Згубили наречену Самбову. Кам'яніло Самбове серце, зволожувались морською водою — солоною, гарячою — Самбові очі. Голосила надривно на березі Самбова пісня:

«Ой ламай же, Неллі Грей, рученьки натруджені,
Бо не будемо вже ми та повік одружені.
Ой виплач же, Неллі Грей, оченьки з розпуки,
Бо вже не побачиш ти берегів Кентуккі;
Ой поблякнуть, Неллі Грей, устонька погожії,
Бо везуть тебе од мене звідси аж до Джорджії…»

Наречена… Вона повією труїть бульвари Гарлема. Згубили білі Самбову наречену. Повісять білі Самбо.

Ой кате, кате, кате,
Затягай же петлю на горлянці!
За одним лиш мені сумувати:
Що зарізать я встиг небагато
Й — недопита горілка у склянці…

 

Лантухом важким сіпнулося й загойдалося в повітрі Самбове тіло. Хряснуло в шиї. Ноги в корчах задригали — останньою чечіткою. Ніколи ще так одчайдушно не танцював Самбо. Не всякому така весела смерть судилася, ой, не всякому…

 
Апофеоз
 

САМБО В ГАРЛЕМІ

Ми звикли кадрами ударними
Величне славити й нове —
Я ж монтуватиму, як в Гарлемі
Самбо звільнений живе.

Хіва словами скажеш марними,
Хіба про те розповіси,
Як Самбове життя у Гарлемі
Буяє, сповнене краси?

Війна війнула хмарами
На дальні горизонти:
Охочих таки в Гарлемі
Знайшлося йти на фронт.

Над Іпрами, над Марнами
Крошило нас недурно:
Своя ж вітчизна в Гарлемі,
Вільна й культурна.

Возами санітарними
Тягли оцупки ваші —
Зате знайшли у Гарлемі
Таке, що аж-аж-аж!

Думки стрибнули сарнами,
Серце аж ген в етері:
У Гарлемі! У Гарлемі —
Навіть чорні мільйонери!

Не арфами — фанфарами!
Ревіть! Ревіть! Валторни!
У Гарлемі! У Гарлемі!
І полісмени! Чорні!

А ввечері — рекламами
Гергочуть спрагло гони.
І ліхтарі у Гарлемі
Вовтузяться червоні;

Алеями бульварними —
Жагучі суховії:
Найбільше ж є у Гарлемі —
Чорних повій.

І юрбляться отарами
Чепуруни тендітні;
Ще більше є у Гарлемі
У чорних — чорних злиднів.

І де-не-де примарними
Шматками суне сумнів,
Що 'дним криваві в Гарлемі,
І іншим — злотні струмені;

Що, може, і програли ми
На Марні й під Верденом,
Що, може, треба в Гарлемі
Нових боїв злиденним,

Щоб клич новий у Гарлемі
Ha світ
Прокричали
Антени:

Щоб чорний
Разом з білим
На білого
Разом із чорним,
Щоб ледве з мертвого тіла
Хмарочоси продерли щогли,
Щоб голови рясно над реями
Звисали потовченими гронами…

Та це вже — не з Чорної Епопеї, —
Це — з Червоної.

1929

——————

  1. Офіціант.
  2. Конюх.
  3. Ірландський національний танець.
  4. Слова негрської баптистської молитви.
  5. Кухар.
  6. Речеве — суттєве.
  7. Капітана — характерне для негрського жаргону скорочення.
  8. «Боже прокляття» — розповсюджена англо-американська лайка.