СОФІЇВКА
Уривки
з віршованого роману
Пісня перша
І
Софіївко! Ти рідна і незнана!
Тобою ще з дитинства я болів:
Проклята — ти зросла од примхи пана…
Кохана — ти з кріпацьких мозолів…
Вселяла ти і подив нам, і острах,
Ти надихала тьмавий біль і щем
З твоїх алей густих, із урвищ гострих,
Із стромовин, обрубаних мечем.
Твоїх владик оспівував Трембецький,
Але забув згадать підлесний спів,
Що в кожній брилі, в кожній урні грецькій
Роз'їв щілини терпкий піт рабів.
Але твої печери в камні й глині,
Але твої ставки та моріжки
Плекали глід занедбаний такий, —
Мого дитинства хвилі швидкоплинні.
І не забуду в радощах і тузі
Тих зоряниць, що марять вдалині, —
Тих зеленавих і немудрих днів
У нас, мої безжурні босі друзі.
Бо часом лиш могилою пагурок
В минуле нам нашіптував місток,
Нагадував, що див твоїх підмурок
З мужицьких, із потовчених кісток;
Бо тільки в липні — з синагоги лемент
Нам оболонки краяв, гейби ніж…
Та ми ж тоді не дбали за проблеми —
Гасали горобцями босоніж.
Ми по тобі голодні на пригоди,
Здається, навіть більше, як на хліб.
Од ранку до нічної прохолоди[1]
Полюючи на птахів і на риб,
Збираючи в Дубинці полуниці
Й рожеві сироїжки на Грибку,
Або ж на фермі, після косовиці,
Ретельно працювали на току.
І пристрасно ввесь день ганяли коні
На корбі, пужално затиснувши в долоні.
II
Йно — зазоріє — вже не всидиш в хаті:
У душогубці (безоглядний шал!)
Підземний треба перетнуть канал
І спрямувати в Амстердамські гаті.
Вже вогники з притьмареного кубка
Втекли, в багрець вмочивши чуб кудель,
І безліч тайн приховує тунель,
І плин пригод зустріне душогубка.
Ми, звісно, не чували за Харона,
Та моторошно й боязко було,
І якось не насмілиться весло
Порвати жабуриння пишні грона.
Гадюками чіпляється латаття.
В склепінні кожна кроква, мов кістяк,
І крадькома гризе вже каяття,
Й нестямно прагнеш; де ж бо ті загати?
Зате як весело (вже збився я зі стилю!),
Коли на Верхній винесе ставок,
Вибрикувати радісний танок
На сонячну криваву породіллю.
На заставки на всі веселе птаство
Висвистує кантату гомінку:
Як під ту пору любо було красти
Нам яблука в Зразковому садку!
(До речі, щодо яблук: ми про те
могли б знайти й у Рильського — в «Сашкові». —
Умовно припустимо, що в дітей
Інстинкти ті були позакласові…)
Чи, на ходу скидаючи штанята,
До трьох пеньків гасає вся юрба,
Щоб у воді розбурканій ганяти,
Аж доки десь не виросте верба,
Або ж у гроті, в дзеркалі Діани,
Дрібні піщинки рахувать на дні…
І стільки радощів лишили нам ті дні,
Що й нині — сум за них мені незнаний,
І не зітхатиму й по грань мого життя,
Що вже тим дням не буде вороття.
ІІІ
І ще ті ночі літні полохливі
(Адже ж і їм не буде вороття)
Ми коротали біля багаття
У зоренистій, іскроплинній зливі.
А то іще шукали гайдамацьких
В Софіївці захованих скарбів,
І кожний од напруження дубів,
Коли десь трісне гілочка зненацька…
А зверху мріяв чарівний дукат
Незнаного, вибагливого карбу…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| А згодом став привабнішого скарбу
Шукати я, дорожчого — стократ,
У ночі ті, як зорі в диких танках,
В зелену таль пірнали стрімголов,
Коли я першу святкував любов
В твоїх китайських витворних альтанках;
Коли на ниточці гойдало серце млосно
І вітерець ним борсався рвучкий,
А павучок лукавий, десь на кроснах,
Снував, снував зрадливі ниточки…
Але дарма: кохання є кохання;
Старе й нове сплітається водно:
В старих міхах шумить нове вино
Й як перше — це буруниться: останнє.
І серце знов в солодкій тоне зливі,
І павучок снує свої нитки,
Хоч я тепер вже не такий меткий
І не такий вже юний і бурхливий…
Та в серці ще не одцвіли жоржини,
Не вгризлася у скроні сивизна,
Й не йметься віри, що моя весна
Вже губить по стежках свої зорини.
IV
От і тепер, коли я на Кавказі,
Згадавши знов, Софіївко, тебе,
Дивлюся в небо (конче голубе!) —
Одна з подібних постає оказій,
Бо тут, немов на пишній декорації
Натуркласичної якоїсь трупи,
Накидано, без міри і без рації,
Зелені купини і кам'яні уступи;
І солов'ї свистять — собачі діти,
І місяць горне гори в свій сувій,
А це ж усе, відомо, для піїти —
Немов сурма коняці скаковій;
Отож мені замріяно належить
Зболіле серце вивернуть до дна
І затужить, без норми і без межі,
Що вже, мовляв, «не вернеться вона»…
Та мій бадьор в знемозі не охляв,
І до думок прип'ято інші теми:
Ви ждали про Софіївку поеми?
А я її складу про Василя.
V
То був отой, кудлатий, з водокачки.
Його не поважать ми не могли б:
Він всякого побив би навкулачки
І був меткий до птахів і до риб.
Презирливо казали: «Босарня!» —
І мріяли заприятелювати;
Та бачили його ми не щодня,
Коли наш гурт, крикливо-біснуватий,
Безжурно до Софіївки ганяв;
Ганяли ми — а він мав працювати,
У будень Василя там не було
(А зрештою, Софіївка — лиш тло).
А зрештою, Василь був хлопець простий
(Які ж бо справді хлопці мають буть),
Чимало в роки ті — четвертий, п'ятий, шостий —
Таких було, але не в тому суть,
Я не кажу:
— Василь — то я, то — ми є.
Василь, то, може, лише дехто з нас. —
О днів моїх стобарвна вереміє,
Ти знала стільки тих, що не погас
Їх слід, накреслений розжевреним вугіллям
В підпіллі, в «Арсеналі» й під Трипіллям.
Пісня друга
VI
Озерцями розляпаний атрамент,
І деревиною перо в руці,
Й рядків моїх розсіпаний орнамент
Розсипався, мов зграя горобців;
І ще не раз машинки дрібний тріскот
Бездушно повторятиме рядки,
І вилає в досаді машиністка
Рукопис неохайно-нечіткий.
А потім біля каси метушливо
Снуватимуть руками складачі,
І, може, слів моїх поривна злива
На мить їх думку спинить. А вночі
Почнеться метранпажева робота,
Останні ще коректора значки,
А там — по зверстаних сторінках-сотах
Затопить медом чорним рівчаки;
Тоді приправлять раму вмілі пальці,
В ротаціонці коліщатка влад
Застугонять, і на блискучі вальці
З рулонів бризне білий водоспад.
І розіллється паперова річка,
Напнеться, біла, рівна, мов стіна;
А знизу — ніж припинить — перемичка,
Щоб методично аркуші стинать;
І полетять сторінки жвавим роєм,
Щоб (нетерплячка ж бо, відома річ!)
Читач дізнався, як уперше я з героєм
в Софіївці зустрівся віч-на-віч.
VII
Хоч перша зустріч не була з веселих:
Він здорово побив мене тоді —
В ставку він коропів ловив дебелих,
Я ж надто жваво хлюпався в воді.
— Мені ж це на обід, а той, ач, скаче
Й розполохав отут ціліський став!
Боліло, та не плакав я; неначе
Мене за те він поважати став.
— Невже ти сам собі обіди вариш?
— Ти ж думав? От наївна дітвора!
Женитися мені ще не пора,
Кухарки ж ми не держимо, товариш.
— А мама? —
Біль зламав куточки брів,
Коли згадав туберкульозну прачку.
— Померла… Я й пішов на водокачку:
До Фішмана. Бодай би він згорів…
І випадково згадка ця про матір
Нас ніби споріднила спроквола.
І на широкий спогадний фарватер
Розмова наша дружньо попливла.
Йому тоді тринадцятий минало,
Й хоча він за селом ягнят не пас,
Та знав манометр він і ватерпас,
Напилок, ну і ще речей чимало.
І злидні — чи не з дня, як світ побачив,
Що краяли вже зморшками лице,
І розумом, напів іще дитячим,
Уже збагнув, що не від бога це.
Розповідав і сам уважно слухав
Розквітлого від гордощів мене:
— Так, значить, Йосип буде твій братуха?
Хороший дядя… Революцьонер.
Отак зійшлись — та вже не на забави;
З-за обрію вже дні нові пливли
I тон життя матово-зеленавий,
Такий, мов лист невистиглих олив,
Багряним попасмом перевили
Й дитинство спопелили нам заграви.
Або коротше: впертість і ненависть
Ми до любові й праці додали.
VIII
Йшов П'ятий рік. Була війна з японцем.
Повітря звагітніло від подій,
Що невблаганно наближались. Трон це
Хитнувся у навалі молодій
Новітніх сил — напруженій та гострій.
У ніч одну, мов лусла бичова, —
На вулиці Садовій хряснув постріл,
І залп незвиклі заглушив слова
(А старший брат не вдома ночував).
Уранці я до городської школи
З ватагою хлоп'ят писклявих біг,
І не забути вже мені ніколи
Багряних плям, що пропалили сніг,
Багряних слів подертого плаката,
Що пропалили мозок, — про мету
Нову, всесвітню, дивну і просту,
Про жертви, що доба несе строката.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
А там вночі прийшли, забрали брата.
Ліхтар останню цятку золоту
Жбурнув на зібгані, такі знайомі плечі —
І хижо проковтнув його туман.
І довго снив я романтичні втечі,
Викохував свій героїчний план.
Ввижалося: рипнули грати — вільний!
Знайома тінь над мурами — і от
У Лев'ячий його заводжу грот
Я — невстрашенний і незламний спільник.
IX
Було ж мені солодкої роботи:
Хай лиш окраєць ночі зазорів —
Я з-під постелі жмені сухарів
Тягну в Софіївку, ховаю в гроті.
Закопую (холону й завмираю!)
І до тюрми. Уп'явсь: чи не майне?…
А вітер мне зірок пов'ялих зграї
Й зухвало так висміює мене…
То ж він зловтішно іклами скрегоче,
Згризаючи з осики мертвий лист,
І то ж його глузливий, гострий свист
Пронизує пругку напругу ночі.
Але… той свист: він пролунав тут, поруч,
Такий поривчастий… немов тривожний клич.
Ні, то не вітер! Може, сич?
Кому б іще в таку-бо пору?
А здаля — відповідь, немовби хто на цитрі
Дав голос найтонюсінькій струні,
І звук, майнувши рискою в повітрі,
Як щось живе, — до ніг упав мені!
На скронях захололи краплі поту,
Бо то не звук — а в ногу — камінець!
…Підняти… чи тікать?..
І раптом:
— Ти чого тут?
Не руш? Мовчи: а то — тобі кінець.
Я знав: кінець. І пульс безмовно стукав,
І в серці ворушилися вужі.
Та несподіваним рятунком: — От так штука!
То ж ти, а я подумав — хто чужий.
— Василю! Милий!
— Тихше. Почекай-но:
Летить гарбуз: ловімо ж обидва. —
І знову свист і відповідь. І тайна
Мені тоді відкрилася нова.
І я не шкодував, бо недаремно
Дитячий план мій попередній зник:
Іще б таки! Василь — поштар тюремний,
А я — його ретельний помічник.
Я працював захоплено і рвучко,
В романтиці знайшов реальний зміст,
Я знав: записка з камінцем — «летучка»,
«Гарбуз» — заліплений у хлібі лист;
Спіймав — тоді в Софіївку; заховуй
У гроті під камінний парапет.
І здобич, що нічні дали нам лови,
Там, певно, знайде пильний комітет.
Так до великих справ — іще малеча —
Приклали ми й своїх палких зусиль.
Отож, як сталася з тюрми неждана втеча,
То змушений був зникнути й Василь.
Пісня третя
X
Химерно-сиві кучеряві гронця
У збурені спадають зеленя,
Й на обрії вітрила, навмання,
Із моря Чорного — прямують в море сонця.
А ближче, за незламним хвилерізом,
Над берегом від натовпу рудим —
Так жартома статечний синій дим
Змагається з легеньким літнім бризом.
Так, це Одеса. Де ж бо ще на світі,
В якому місті, над яким з морів
Бринять такі безпечні й діловиті
Акорди сонця, хвиль і димарів?
Ви ж бачите, як гавань поновіла!
З радгоспів лави тракторних когорт
Дарами сповнюють гостинний порт.
В Мілан, Стамбул, Геджас і гирла Ніла,
Напнувши крила алих корогов,
Залізним роєм ринуть теплоходи;
А кам'яний каскад — широкі сходи,
Що їх колись багрила наша кров, —
Затопить кров'ю запашних пшениць,
Бо вже здіймають вежі кам'яниць
Гіганти — елеватор і холодник.
На Дерибасівській вже не пізнати руху,
Бо зміст його зазнав незнаних змін,
Бо спопелить і в маловіра скруху
Вогнем краваток піонерзагін;
Бо з катакомб, що в них заскніла Чумка,
Давно забив новий, потужний триб
І в орудійних щелепах похрумкав
Одесу фраєрів, арапів і неріб;
І любо в час, коли почне Пересип
У заводський вистукувать тамтам,
Відчути серце зновлене Одеси,
Що твердо й впевнено пульсує там.
…А те старе, що вив'яло в знемозі
Або втекло за сотні меж і льє,
Лишило на бульварі Рішельє
В комічно-бутафорській римській тозі…
XI
Та в час, коли Василь туди потрапив,
Що бачив у «Пальмірі степовій»?
— По «Дерибабушці» снують «арапи»
Й без ліку сутенерів та повій.
Ще міг дивитись на кафе Фанконі,
Де туш годованих ледачий тиск,
Чи стежити, як «дутиками» коні
Везли нероб, жмути зривали іскр;
На Ланжероні — пляж, набитий вічно
Гнітючим місивом бридотно-в'ялих м'яс,
Й на Молдаванці — злидні гомеричні
Від поножовщини приходили в екстаз;
Із виразом ніяковим, аж хворим,
Чужий оточенню, мов віщий князь Олег, —
Там «чорний Пушкін став над Чорним морем»,
Оспіваний «від всіх моїх колег»…
(Ви ждали образів? Дарма, я бережу їх:
Не на стару ж Одесу витрачать
Я б мав їх, не на ту, що на буржуях
Своїх недбальства виткала печать).
Хоч ту печать уже змивало жахом,
Що моторошно часом їх томив
В чеканні дня, коли над «мирним» дахом
З «Потьомкіна» розітнуться громи.
Був П'ятий рік, і все густішав подих
Обурення, напруженого вкрай,
І все частіш лунало по заводах
Суворим вироком коротке: — Страйк!
Ніхто б не міг згадать, в якому віці й році,
З якої бухти вперше привид цей забрів,
Та бачили його в широтах всіх морів:
У вередливій Магеллановій протоці,
Над каменем Ортак, де дьявол Орібель
Завів кубло, за Кабо-Верде й біля Фріско
Ввижався морякам зловісний корабель;
Хай течія морська сумирна, мов колиска,
І свідчить плин сузір про подорож, плідну
Багатим баришем, щасливу й бездоганну;
Та в час, як сутінки небес і океану
У сутінь сполучаються одну, —
Спливає тінь бродяги-корабля,
І сіє сумніви, й надію віддаля,
Й віщує невблаганну небезпеку,
І жахно всім — від рубки до спардеку,
І море штормами й смерчами бурить хлань,
І вимагає жертв, і щирить пащу хлань ця…
*
На стику двох епох, де загубилась грань,
Зріс міф про корабель Летючого Голландця.
На грані двох віків, коли повита в сутінь
Акумуляції первісної доба
Висмоктувала кров челядника й раба,
Підмайстра й кріпака; й з цієї крові трутень,
Уже відкинувши алхімію, метал
Шляхетний окисляв колоніальним потом, —
Світанком жаданим замерехтіла даль,
Сліпучим відблиском — американським злотом.
І цей облудний блиск, що змогу дав на мить
Очам, захланністю заліплим, зазирнути
В майбутнє — гнав, і пік, і вимагав спокути
За плями злочинів, яких уже не змить
Із загребущих рук, за кров, що помсти кличе,
За жовч і піт, що в них розбухли вантажі
З колоній, островів, розкиданих на морі,
За знищенне життя мільйонів, трупний сморід,
Збагачення купців. І от на цій межі,
Коли світанку блиск нову віщує сутінь, —
В легенду втілено передчуття спокути.
Всі злочини свої одному приписавши,
Грабіжний клас Голландцеві прирік
Закляття — по морях, світах блукати завше,
Із дня на день, із року в рік
Жахливим вісником нещастя і загину,
Спочинку й затишку не знаючи й на мить,
Аж доки душу він спіткає десь невинну,
Що за нього життя віддала б самохіть.
Так, вихід знайдено! І самохіть на страту,
Під ніж повинен був лягати трудівник,
Невинний в злочинах, щоб привид помсти зник,
Щоб міг визискувач спокійно святкувати!
Та час минав. І правду полинову,
На мить відчуту — забували знову.
У фейєрверках, у святкових ватрах
Зникали привиди; і в морі кожний риф
Давно вже вивчено; і став жахливий міф
Видовищем пристойним по театрах,
І нерви лоскотав володарю-кастрату,
Що бучно святкував, не бачивши, як гнів
Могутньо збурює того, хто не хотів
Іти на ворога в ярмо, під ніж, на страту.
На грані двох епох, як мла вже не німа,
Бо вибухом гармат уже набрякла грань ця;
На грані двох світань, як сонця ще нема,
Та спорює вже млу квітінь протуберанця, —
Реальністю, що сутінки легенд лама,
Він виник — гордий шлях панцирника-повстанця.
1929—1933
|
