Поезії (Іван Кулик)/Сон
| ◀ Пісня про моряка і пілота | Поезії Вірші різних років Сон |
Лист другий ▶ |
|
Сон
Ябув поранений у груди,
Лежав без сили на землі.
Я був один: розбіглись люди
І поховалися у млі.
Дивився навкруги: пустеля,
Руїни голі розляглись…
А тут була рідна оселя
І все, мов рай, цвіло колись.
Все знищила лиха пожежа;
Перемогли нас вороги…
І жаль обняв мене без межі,
I стислось серце від нудьги…
Та то лиш мить! Бо я не смію,
Не можу віру загубить.
Не можу втратити надію,
Що наша сила побідить.
То лише я лежу розбитий,
То лиш мене перемогли!
Ось бачите — червоні квіти
Під небом буйно розцвіли:
То прапори червоні мають
І, ніби птиці, — рвуться з рук!
Ось, чуєте, — громи лунають:
То згук війни, то бою згук!
Все ближче, ближче легіони…
Вже чути брязкіт — стук мечів…
Їх сотні, тисячі… мільйони
Відважних велетнів-бійців!
Яскравим полум'ям палають
Їх променисті походні.
Ось-ось вони перемагають…
— Гей, враже, не спасешся, ні!…
Хіба ж є в світі перепони,
Щоб стримать їх тепер змогли
…І урочисто-срібні дзвони
Під ясним небом загули.
Всі мрії дивні та бентежні
Здійснилися. Гей, хвиле, стань.
Бо ти одкрила нам безмежні
Шляхи довічних досягань!
І хори солодкоголосні
Мене уводять в світлий рай,
Я йду до вас!…
Зітхання млосні —
І серце пірвалося вкрай…
*
Прокинувсь я. Безсило руки
Стискали грудь, між пальців кров
Пробилась з рани. Знову муки
І біль — страшний, пекучий — знов.
Вже зникла десь моя надія.
Недовго в світі жить мені…
І все-таки — таємна мрія
Десь заховалась в глибині.
Із подихом жахливим смерті
Мене так радісно мирить:
— О, як мені б бажалось вмерти
В ту дивну, ту чудову мить,
Коли життя мій сон завітний,
Ясний, яскравий, многоцвітний,
Мій променистий сон здійснить!
1918
/>