Поема про аргонавтів

by Орфей

Поема про аргонавтів Орфей пер.: Іван Франко 1915

Орфеєва поема про аргонавтів

І. Заспів до Аполлона

Владарю, що погубив ти Пітона, віщуне і стрільче,
Що собі скелю придбав, превисоке Парнасу верхів'я,
Силу твою звеличу, а ти дай мені чесную славу
І, правдомовний, зішли в мої груди [такий звучний] голос,
Щоб людям, розсипаним широко, пісню дзвінкую
Вдав я по припису муз при привичній [для мене] кіфарі,
А тепер пісню тобі, кіфаристе, співаючи любу.
Дух мій неволить мене розказать те, що досі ніколи
Ще не сказав, як колись Бакха та владаря Аполлона
Волею кермований, я співав про страшливії стріли,
Лік для смертельних людей, для посвячених потім закони.

Перший явився давно, як конечність найбільшая, Хаос
І Кронос, що звоями незміренними [й тайними] сплодив
Воздух і двовдачного Ероса у прекрасній подобі,
Славного родителя ночі вічної; люди новіші
Звикли Фанетом його звать тому, що він перший явився.
Потім могутнього Бріма прийшов рід, злочинних гігантів
Вчинки; ті за своє зло повалилися з неба [в безодню].
Се покоління було перше, а після нього розрісся
Смертний народ, що живе й досі на тій землі незміренній.
Служать Зевесу вони та чтять Матір, що збігала гори,
Криючися по лісах у журбі за своєю дочкою,
За Персефоною, що з волі батька Кроненка [пропала].
Чтять і преславную теж помічного Геракла загибель,
Празнують свята Ідей та безмірную міць корібантів,
Також Деметри блукання й великий завід Персефони,
І як закони вона надала й дари славні кабірів,
І невимовні нічні обходи в честь володаря Бакха,
Божеський Лемнос і ту морем огорнену Самофраку,

Кіпр теж гористий і в нім Афродіту й Адоніса втрату,
Оргії Праксідіки та нічнії гуляння Афіни,
Також плачі єгиптян і Озіріса масті святої.

Також ворожіння в них нових родів явилося много
З звірів і птахів і як у нутрі їх усяке буває,
Або ворожать зі снів толкователі привидів сонних,
Як людські душі не раз сни тривожать і серце стискають;
Інші толкують знаки, й чудеса, й движення зір на небі,
Та очищальне миття земнородним велику підмогу,
Та молитви до богів, та смертельних багатії дари.
Се я тобі розповів, що сам бачив або де дізнався,
Як я на Тенар ходив на шлях пітьми в само нутро аду,
Лиш на кіфару свою звірившись, із любві до подруги,
Або коли єгиптян тайники я відвідав святії,
В Мемфісі божеськім був і міста святі Апіса-бога
Пооб'їздив, що кругом бистроплинний їх Ніл обливає.
Все те від серця тобі я колись висповідав правдиво.
А тепер, як відліта світозарна зоря божественна
Й тіло моє покида [й поспіша] у широкеє небо,
З голосу мого пізнай те, що досі держав я укритим,
Як Пієрію колись та лейбетрів високії гори
[Божеський Язон ходив та численна дружина героїв
Кораблем «Арго» й які були з нею мої теж пригоди].

II. Язонові запросини

[Старість хилила мене вже, й не про яке діло геройське
В мене думок не було, лиш віку би дожити в спокою,
Аж ось відвідав мене у криївці відлюдній та мирній
Язон, Аїзона син, молодий фессалієць і жвавий],
І попросив, щоб йому був я помічником у дорозі
На мореходнім судні до племен негостинного люду,
В край багачів та безбожників, де був володар Аетес,
Гелія син, що усю землю світлом своїм наділяє.
[Се йому здумав отець, що в Фессалії мав володіння];
Впала йому вирочня від Піфії, що син його власний
Лихо йому нанесе й вирве з рук його вдасть королівську.
Підступ у серці своїм проти сина він здумав [пекельний],
Бо поручив принести золоте [собі] руно з Колхіди
В Фессалію многокінну. Та сей, вчувши слово неправе,
Руки піднявши, благать став високошановную Геру, —

Тій-бо з блаженних усіх виявляв він найбільшу пошану.
Ся ж до молитви його залюбки і свій слух прихилила,
Бо понад інших людей особливо цінила й любила
Того героя без страху, преславного Айзона сина.
І Третьородну в ту мить покликнувши, їй [щось] поручила;
Ся ж уробила як стій корабель йому [дужий] буковий,
Що при ялових весел запомозі солоні безодні

Вперше зміг переплисти та верстати по морі дорогу.
От і покликав тоді королів велеславних багато
В Фракію, кіньми багату, отой божественний Іязон,
Та віднайшов і мене, як звучну лагодив я кіфару,
Щоб при її любій грі медоточную вивести пісню,
Ласкаючи нею слух звірів, та земноводних, та птахів,
А як ввійшов у мою мені здавна так любу яскиню,
Лагідний голос такий він добув із грудей волосатих:
«О Калліопи й Ойагра нащадку коханий, Орфею,
Ти, що в Бістонії зверхник усіх вівчарів тих ціконів,
Радуйся! Ось-бо прийшов я на Гаймона берег уперве,
Та над Стрімона вири, та в Родопи високі провалля.
Сам же походженням я із преславної крові мінійців,
Айзона син, фессалієць, прошу мене в гості прийняти.
Радо прийми, наче друг, мене й вислухай ти моє слово
Слухом ласкавим, схили на благання моє свого духа.
Переплисти криївки негостинного моря та Фазіс,
Вкріплений на кораблі «Арго», та ще дівичі дороги
Морські відкрити бажа [доборова] геройська дружина,
Що тільки жде на твою ліру та на твій божеський голос,
Надіючись у тобі знайти помічника в морських трудах;
І не бажають плисти до тих варварських племен без тебе.
Адже недаром ходив ти у темнеє гирло безодні
І у найглибшу глибінь на підземнеє дно недоступне
Сам між усіми людьми і знайшов собі поворот відтам.
Тим-то з мінійцями враз підійми також се спільне діло».

А я на теє йому відповів ось якими словами:
«Чи ж до Колхіди мені їхати на прохання мінійців
І на щоглистім плисти кораблі по синявому морю?
Досить уже я трудів переніс, зазнав прикростей досить,
Відколи на землю цю незміренну в міста я явився,
Як у Єгипті шукав вирочень я та в Лівії людям,
Доки з мандрівки тієї виру не спасла мене наша
Мати та не завела у [отсюю вже] іншу домівку,

Щоб, переживши важку старість, тут я дожив аж до смерті,
Та не годиться втікать від того, що судила нам доля,
Мойри велять, то піду, бо вони не безчесні [богині],
Зевса ласкавого доні святі. Тож піду [в ту дорогу],
Стану в числі королів та узброєних півбогів [наших]».

В той час яскиню свою я покинув кохану й подався,
Сам із кіфарою там спішним ходом у табір мінійців
Я причвалав, що стояв на Пагасеїди побережжі.

III. ЯЗОНОВА ДРУЖИНА
Тут, отже, в зборі була щонайкращих мінійців дружина
На тіснині, де піску много, над закрутами Анавра.
Та як почули вони, що до них навпростець я надходжу,
Вийшли назустріч мені і втішалося в кождого серце.
Потім промову я мав і розпитував кождого мужа.

Першого бачив я тут божественного силу Геракла,
Що від Алкмени вродивсь із обійм Кронієнка Зевеса,
Після того як три дні без перерви стояло на небі
Сонце, а потім тяглась повитухою ніч така ж довга.
Тіфа Гагненка також, що стерник довгого корабля був;
Саме тоді він прибув по теспійській воді, що граничить
Надтельмістових людей і тих, що живуть понад Фаестом:
Сей чи при добрих вітрах, чи серед супротивної хвилі
Вмів кермувать корабель з незвичайною штукою влучно.

Кастора там я пізнав, та їздця [над їздців] Полідевка,
І Тітаренця, також Мопса, що його Ампіка жінка
Хавнія вродила під Арегоновим буком,
І Аяченка Пелея, преславного сина Айгіни,
Що над долопами власть мав у Фгії багатоплодючій,
Бачив Тріоста я теж, Гермеса велеславного внука,
Сина Айтала,— його славна вродила Евполемея,
Мирмідонова дочка, у скелястій [країні] Алопі;
Бріта та красеня Ехіона, яких колись німфа
Вродила [враз] Лаотоя, коли злягся з нею в Мереті
Владар Кіллени та злотої різки, забійця Аргея.

Зараз за ними прийшли Акторенко й Корон-воловбійця,
А перед ними Іфікл, божественний Філака нащадок,
Та Бут Айнеєнко, що був до світлого Фейба подібний,

Канф теж евбоєць прибув Абантіенко, що його мойра
Переборола й кінець положила життю неминучий
В Фтіях за Лівією й не дала повернути додому.
Фалертон, Алконів син, прибув аж із-над річки Асопа,
Де заснував городок, морем вколо увінчаний Гортон,
Іфіт між ними також появився, син із Навбола [славний],
Що над Фокідою був і Танагрою сильний володар,
І Лаодок, і Талай, і Арей, недосяжні синове
Абантієнка прийшли, що на світ породила Перона.
Був там і Амфідамант, син Алея, прислав же його тут
Великодушний отець, й опустив він границі Тегеї.
І Ергін також прийшов, покидаючи Бранха плодючу
Землю та укріплення тьмавого [міста] Мілета,
Відки ріка виплива, славний з закрутів многих Маяндер.
Теж Переклімен прийшов [у той збір], син Нелея, лишивши
Близько Пеллени й [краю] многоводного [того] Ліпезу
Свій городок Афнейон та положені в горах Колони.

Із Калідона також божеський виступив Мелеагер,
Що його сплодив Ойней та Алфея з обличчям рожевим;
Також Іфікл поспішив, астракейський лиман полишивши,
Кревний Алфеї, що мав над усіх найщирішую почесть
Для Мелеагра й навчив його всіх діл преславних
рицарських.
Ставивсь теж Астеріон, син преславного [того] Комета,
Що у Пейрезії жив на поріччі кругом Апідану,
Що, з ним змішавшись, Пеней свої хвилі [сріблясті] шле
в море.
Був там і Ерідамант, полишивши лиман Бойбеїду
Близько Пенею та ту Мелібою, зайцями багату.

Вже після інших прийшов Поліфем Елатенко, що інших
Силою перевищав [та великістю тіла] героїв,
1 Кайнієнко Еней, про якого говорять, що [в битві]
Всуміш з лапіфами йшов і кентаврами був поражений,
Та, битий соснами ще й грубокорих ялиць [васагами],
Таки на землю не впав, і незламно стояв на колінах,
І так живий ізійшов між мертвих у підземну країну.
Адмет теж з Фери прибув, у якого колись [божок] Пеан
Був за слугу, коли треба було уйти гніву Зевеса,
Що безпохибними стрілами всіх [однооких] циклопів
Насмерть побив за зневагу, що Асклепію причинили.
Ставився й Акторйон, Іла син, Акторйоненка,

Покинувши Опоенту гірську; з ним ураз прибув Ідас,
Також Лінкей, що найдальше крізь воздух і моря
Глибінь і в Плютові теж підземельні безодні один між
Всіми людьми заглядать проникливими здужав очима.
Потім прийшов Теламон, що Аякові незвитяжному
Вродила Азопа славного доня, [прегарна] Айгіна,
На берегах Саламіни, котру тучне море годує.
В той час теж Ідмон могутній прибув, син неправий Абанта,
Що його, від Аполлона-володаря завагонівши,
При амброзійській воді Ферітаді породила [гарна]
Антіанейра; йому ж дар віщування та віщий голос
Фойб дав, аби людям міг їх будущеє проповідати.

З ними ураз теж прийшов і Менойтіос із Опоеита,
Що був мінійців сусід, а з ним і Оілей божественний,
Фліас преславний також, що колись його Бакхові німфа
Вродила, злягшися з ним над [шумною] водою Айзепа;
Тіло його бездоганне було й бистрим ум [для поради].
І аркадієць Кефей пристав теж до дружини героїв,
А в товаристві його із Аркадії вислав Анкая
Батько старий, аби й він плавав по негостинному морю.
Сей же ніколи плаща не брав на свої плечі могутні,
Лиш волохату вдягав на свої груди шкіру ведмежу.

Навплій прибув опісля, укоханий сином Амімони,
Що його вродила із сумійки з Землетрясцем преславним,
Дуже хороший на вид, до безсмертного тілом подібний.
Славний також Тайнарей прибув від верху Мелеатіди,
[Рідні] Авлони свої й гучноводі Терапни покинув.
Став у ряди теж Анкай Плевронієць, який обороти
Зір міг на небі взнавать та круги планетарні [блуднії],
А надто вгадувать міг у людей теперішнє й будуще,
І Палаймоній прибув, Лерна син неправесний, кульгавий
На обі ноги, й не міг володіть ні одною ногою,
І тому звали його всі знайомі нащадком Гефайста.

Був також тут і Авгей, що покинув Алфея поріччя
Й Пісідатіду свою, син огненно-блискучого Сонця.
Прийшли теж парості дві бездоганні, [близнята-герої],
Амфіон великославний та бойовник справний Астерій,
Що полишили Пеллену та рідного краю оселі.
Там я пізнав колосок гарний, двоїстий, діти Борея,
Що їх божественного Ерехтея дочка породила

Орейтія при водах Іллісу, злучившися з богом,
А вони вміли літать, розпускаючи вуха широкі,
Зет і Калай, а тілами були до безсмертних подібні,
Опісля з Фери прибув син володаря Пелія [славний],
[Звавсь] Анхістей, і бажав кораблем «Арго» також дістаться
Враз із героями до Фазісу через Чорнеє море,
З ним божественного теж приблукався Геракла товариш,
Гілас прегарний; в його на рожевім лиці та на білих
Щоках іще не було й волоска мужеського заросту,
Досі ще був юнаком і подобавсь Гераклові дуже.

IV. СПУЩЕННЯ КОРАБЛЯ В МОРЕ
Ті, отже, до корабля й до флотилі зійшлись [помічної],
Один другому [се й те] накликаючи та говорячи,
Поки всі не спожили, що було на гостинній трапезі.
А як їди та пиття вже досить кожда душенька мала,
Сидячи в довгім ряді, бажав кождий великого діла.
А як устали усі [з сиджень тих] на сипкому пісочку,
Рушили там, де стояв корабель на піску поуз моря.
Дивом усі пройнялись, його бачачи, але бо зараз
Аргос ^[1] велінням ума почав дбать, щоб спустить його в воду,
Підоймами дерев’яними та суканими линвами
Зад підіймаючи, та всіх покликав ставати до праці,
Кождому честь даючи. Вони повинувались негайно,
Зброю здіймав з себе всяк, і на груди шлею брав льняную,
І добував усіх сил, аби діло велике звершити,
Скоро на бистру глибінь говірливеє «Арго» стягнути.

Але, застрягши в пісок, корабель вагонів незвичайно,
Мов суха морська трава до землі його прикоренила,
Не піддавався ні руш рукам хоч як могутніх героїв.
Язон немов остовпів, але зараз, зирнувши на мене,
Просить кивком голови, щоб я сили додав і відваги
Грою та співом своїм тим утомленим [трудом надсильним].
Зараз кіфару свою [настроївши], приняв я у руки
І з грою змішав спів оздобний матусі моєї,
І полилося з грудей моїх ось яке слово солодке:

«О благородна крові та мінійців високого роду,
Ну ж, потягніте тепер шлеями, що вам груди пережуть,

Линви міцні на себе споможіть, сліди в землю втискайте
Підошвами, верхи ж ніг із землі витягаючи живо!
Весело той корабель затягніть у синявую воду,
«Арго» з соснових дерев та й дубів збите [та й пречудово].
Ти ж, дерево, що не раз уже досі чувало мій голос,
Що так пестив дерева на вершинах гір [наших] лісистих
Та скель високих, тепер же зійшло аж до моря зо мною,
Гори покинувши, йди тепер на ту дівичу дорогу
Морських глибин і спіши перейти його темні затони
Моїй кіфарі та ще й голосові богині послушне».

Дрогнув тоді корабель, віщий голос почули ті буки,
Що Аргос попідкладав, мов вали, під судно те чорняве
З ради Паллади; як стій піддвигнули його [їх зусилля]
Підоймами, і воно покотилося в море негайно.
В рух увійшовши, воно розкидало підвали грубезні,
Підложені під сподом, линвою прикріплені одною.
В пристань ввійшовши, воно підняло величезную хвилю,
Що облила береги. Зрадувавсь усім серцем Іязон,
Аргос же у корабель скочив, а за ним зараз же Тіфіс,
Ті, допомагаючи один одному, вставили зараз
Машт і вітрила, стерно прив’язали до задньої часті
І поприв’язували [все, що де було треба,] линвами.
З обох боків корабля повставляли [скрипучії] весла
І повеліли входить всім мінійцям [на поклад] поспішно.

Ось до них Айзона син промовля отеє слово летюче:
«Слухайте, о королі бездоганні! Мені не подоба
Та й не охота жадать, щоб мені підлягали чільніші,
Але ви того, кого вкаже ум ваш і ваша прихильність,
Ставте [всім нам] вожаком, що про всяку річ дбати повинен,
Вказувать, що й де сказать, як і де та кому що чинити,
Чи кораблем пливучи, чи до берега будь-де приставши,
Чи то в Колхіді, чи десь в іншім краї та в іншім народі.
Та що зо мною вас тут так багато й таких благородних,
Що величаєтеся і походженням з роду безсмертних,
І спільний труд підняли ми для слави й успіху бажаєм,
Думаю, що не знайдем хоробрішого й ліпшого понад
Пана Геракла. Се вам і самим, надіюсь, буде звісно».

Так він сказав, і усі притакнули, а голосно люд весь
Зібраний теж загукав, щоб начальником збору мінійців
Був Алкеєнко, у всім товаристві тім найвизначніший,

Але намовить не дав себе мудрий Геракл, добре знавши,
Що воля Гери була, аби Айзона син мав ту почесть
І аби слава його благородна дійшла до потомних.
От він сам слово сказав, Язону присудивши начальство
На п'ять десятків весел [та обсаду] на суші й на морі.
От тоді разом усі одобрили той наказ Геракла,
Й Язона начальником [та проводирем згідно] признали.

V. ЖЕРТВА Й ПРИСЯГА
А коли сонце [ярке], що розрізує воздух безмірний,
Коням своїм бистроногим готовило темную нічку,
Замисл у грудях своїх повзяв Айзона син, [гідний честі]
Взять від героїв [усіх урочисту] присягу на вірність,
Щоб усі, свято її доповняючи, повинувались,
В той час, Мусею ти мій, любий синочку Антіофема,
Зараз мені повелів приготовити жертву святую.
Тож на сухих берегах поскладав я на купу [велику]
Гілля плодючих дубів; на тій купі на чистім обрусі
Щедрії дари богам розложив я, [сухії та] плинні.
Потім провідника стад, бугая голосистого взявши,
Я заколов, угору його голову в воздух загнувши,
І ще живого розтяв, обілляв його кров'ю костер той
Зі всіх боків, потім серце, розрізавши на малі пляцки,
Порозкладав і олієм полив, а на те молоком ще.
Потім героям велів я з усіх боків поприступати.
Зброю та голі мечі омочить у тій крові воловій,
А шкіру та тельбухи поздіймати міцними руками.
Усередині ж поклав глиняну [черевату] посуду,
Повну вина, до якого вмішав по чину я ще ось що:
Наперед білу муку, життєдайний дарунок Деметри,
Кров потім із бугая та морськую солоную воду,
А увінчать я велів галузками святої оливи.
Чашу потім золоту, власноручно вином наповнивши,
Я подавав по черзі всім мулом, королям іменитим,
Зливки робить [на костер], а Іязону [тут же] велів я
Підпал під нього вложить із сухої соснини. І зараз
[З підпалу того] побіг божественний огонь [по гілляках].
Тут я на березі став ненастанно ревучого моря,
Руки простер і отеє голосними промовив словами:

«Ви, що пануєте над океаном та морем солоним,
Боги блаженні глибин, і хто з вас піскові побережжя

Замешкує й кам'яні і найдальші Тетїєві води,
Першого кличу тебе, о Нерею, зі всіх найстаріший,
З п'ятдесятьма твоїми милими всім нам дочками,
Главку, що щедра на риби й безбережную Амфітріту,
Вас теж, Протею й Форкіне, й тебе, можновладний Трітоне,
Вас, бистрокрилі вітри, й вас також, Аври золотоногі,
Далекосяйні зірки, й тебе, пітьмо нічная, беззора,
І тебе, сонця вістунко, що в біг управляєш ти сонячні коні,
Й вас, морські духи, в яких число вмішані також герої,
Й вас, прибережні боги та рік в море пливучих богині,
Також, Кроненку, тебе, землетрясця в чорнім волоссі,
Що з хвиль вискакуєш [враз],— будьте свідками сеї присяги!
Як будем Язону все вірними помічниками
І один одному все в спільному помагатимем труді,
Вернем [здорові й] живі кождий [з нас] до своєї домівки.
Хто ж не додержить умов і, не дбавши [ні про що], зневажить
Сюю присягу [святу], проти того хай виступлять свідки,
Мстивая Правда та ті зло карающії еріннії».

Так я сказав, а вони однодушно усі притакнули,
Чтячи присягу, й дали знаки [згоди своєї] руками.
А коли так присягли й обітовання обряд скінчили,
Аж тоді в свій корабель увійшли, в нутро [темне й] порожнє,
Всі поряду і свої під кобильниці зброї поклали,
Весла до рук узяли, де кому місце визначив Тіфій,
Линвами довгими [вмить] прив'язали довжезну драбину,
Порозпинали вітрила й стягли линву, що їх до порту
в'язала.

VI. ГОСТИНА В ХЕЙРОНА
Лагідний вітер тоді низпіслала [нам] Гера [шановна],
Зевса подруга, й пішло «Арго» вплав по [широкому] морю.
Ті ж до весел [усю ніч] прикладали і руки, й увагу,
Невтомні володарі, й хлюпотало безмежнеє море,
Прищучи піною вверх з того боку судна і з другого.
А як з надморських глибин святий досвіток нам появився
Ген там на сході й зійшла попередниця сонця зірниця,
Що любе світло несе людям, як і богам несмертельним,
От тоді нам і верхи, і хребет, на вітри всі отвертий,

Пелію, лісом покритого, враз показалися над узбережжям.
Тіфій, тоді з обох рук стерно випустивши величезне,
Веслами звільна велів гребти [бистропливучії] хвилі.
Жваво до берега ми допливли, з корабля величезну
Ту дерев'яну драбину у пристань спустили [й скріпили],
Нею ж на сушу зійшли юнаки та спочили від труду.

Ось їздець, [славний] Пелей, до громади їх так відізвався:
«Други, чи бачите той верх, що над усі інші горує
Посередині лісистих шпилів? Там мешкає Хейрон.
Найсправедливший зі всіх він кентаврів, живе ж у
яскині,—
Всіх їх Фолоя [свята] годувала та Пінду вершини.
Він правосуддям лише сам займається й лічить хороби,
Іноді ж Фойба кіфару до рук беручи, що її з черепахи
Гермес зробив, чи пискливу свиріль, того ж бога майстерство.
Всім у сусідстві гірцям виклада й виміря правосуддя.
Також і сина мого ще малим злотонога Фетіда,
Як лиш явився на світ, завинула [старанно] в подолок
І на той Пелій лісистий пішла й дала в руки Хейрону,
Щоб у любві його мав, і кормив, і виховував добре.
От сього я забажав тепер бачить [на власнії очі].
Тож, друзі, виберімось до яскині, щоб міг я побачить,
Як поживає мій син, який в нього обичай і вдача».

Мовлячи так, він на стежку пішов, а ми за ним, [хто хтів],
А як [усі ми] ввійшли на [просторе] темнаве подвір'я,
Аж ось простертий лежав на невисокому ложі
Сам превеликий кентавр, підложивши під голову камінь,
Члени простерши прудкі та свої ноги кінські в копитах.
А близ його стоячи, син Пелея й богині Фетіди
Дзвінко на лірі бряжчав, і втішалося Хейрона серце.
А як побачив прихід королів [многих] великодушних,
Весело з ложа стрибнув і дав кождому з нас цілування.
Закуску зараз приніс і напої в амфорах поставив,
А на нерівний поміст накидав [дерев'яного] листя.
Потім сідати велів і на дерев'яних тарелях
М'яса багато наклав свиней та бистроногих оленів,
Потім почав роздавать медовеє вино пугарями.

А як їди та питва наситилися душі [голодні],
Всі заплескали в долоні й веліли мені, щоб з Хейроном

Став я на супір, хто з нас краще грає та краще співає.
Та не подавсь я на те, переміг [мої гордощі] сором,
Щоб я, молодший, не смів проти старшого в рівню ставати,
Врешті сам Хейрон сього зажадав і мене своїм співом
Змусив також перед ним попишатися співом і грою.

Перший [у руки свої] взяв кентавр прехорошу кіфару,
Що її в той час Ахілл ще держав і віддав йому в руки.
Той заспівав про борню непохитно відважних кентаврів,
Що їх лапіти раз в раз у свойому завзятті вбивали,
Дуже сердиті були на них за їх підмогу Гераклу,
Що у Фолої побив їх за те, що вино йому вкрали.
А після нього вже я, голосистую взявши кіфару,
З уст медоточні слова став пускать мелодійно та стрійно.
Перш усього я почав спів сумний про Хаос безпросвітний,
Як розділилось живло й як повстало високеє небо
Й наділ широкий землі та глибока морськая безодня.
Потім про найстаршого самовладця й мисливця Ерота,
Як він породив усе й порозділяв одно від одного,
І про пагубного Крона та як громолюбцю Зевесу
[В руки] дісталася власть над блаженними всіми богами.
Грав про молодших я теж богів силу та різкі незгоди,
Грав про Брімона, про Бакха й гігантів жорстокії вчинки,
Про малоумних людей племена незліченні та роди.

Все оспівав я, і йшов голос мій у яскиню тісную,
І підносили його пресолодкії звуки кіфари.
Двигнулись острі верхи та лісисті й тінисті долини
Пелію, поміж дуби височезні дійшов також голос.
І вириваючися враз з корінням, вони до подвір’я
Сунули, скелі ж собі з верха в верх його передавали.
Звірі, почувши мій спів, хоч і як полохливі, стояли
Перед яскинею, ждучи чогось, а пташня окружила
Хейронові всі стайні, тріпотала крильми й розпускала
Пір'я на вітер, свої забуваючи гнізда [й потомство].

Бачачи сеє, кентавр одурів і рукою об руку
Сильно плескав, о поміст бив копитами своїми грімко.
Та Тіфіс від корабля надійшов і гукаючи кликав
Швидко в дорогу мінійців; тоді теж співать перестав я.
Ті повставали мерщій, і надів кождий з нас свою зброю.
А їздець [славний] Пелей у обійми узяв свого сина,
В голову поцілував та в обі яснозорії очі

І засміявсь плачучи, й радувалась душа у Ахілла.
Потім дарунок мені дав кентавр [дорогий] власноручно —
Пардову шкіру, аби я носив її на його пам'ять.
А як, яскиню вже ми опустивши, далися в дорогу,
Став на високім версі старий [Хейрон] і, руки піднявши,
Став Філлірідів благать, всіх богів кликать їх іменами,
Щоб тим мінійцям усім дали поворот, почесть і славу
І молодим королям, і тим, що в мужів повиростають.

VII. ВІД ПЕЛІОНУ ДО ГЕЛЛЕСПОНТУ
А як на берег зійшли всі та до корабля повходили,
На попередніх лавках посідали та, весла побравши
В руки, гребти почали, січучи кождий хвилі [пінисті],
Повз Пеліон пропливли. На великому дзеркалі моря
Піна, здіймаючися, синюватую воду білила.
Скрився Пізею вершок та стрімка верховина Сепії,
І показався Скіаф, і явилась Долопа могила,
Приморська теж Гомала та широкеє устя Гальміри,
Що через многі краї шле свої многошумнії води.
Здалека також видні недоступні вершини Олімпу
Стали мінійцям видні, обпливли Атос, лісом покритий,
Та широчезну Пемену, потім пресвяту Самофраку.
Тут до шановних храмів божеських, помічних усім людям,
Радо схиляючися до моєї поради, вступили
[Гідні] герої; бува на велику підмогу смертельним
Потяг отой до храмів, особливо для всіх мореплавців.

Потім прудкий корабель пристав до берега Сінтіаки
В божеськім Лемносі. Там доконалося діло погане
Поміж жінками, які повбивали всі своїх подругів
Через провини свої, що преславная їм Гіпсіпіла,
Найкраща з-поміж жінок, з пристрастей повеліла вчинити.
Але не буду про те говорить тобі много й просторо,
Скільки роздула жаги в благородних отих лемніянок
Ероса мати, Кіпріда, з мінійцями в ліжку проспаться.
Жар Гіпсіпілі вгасив якимсь трунком любовним сам Язон,
Інші ж із іншими там любувалися й позабували б
Про свою подорож, якби не я впімненнями своїми
Й співом покликав їх. Ось ввійшли всі в корабель той
чорнявий,
Веслами раді робить, пригадавши собі обов'язок.

До Геллеспонту заніс у сам ранок нас вітер попутний,
Зефір, що грав верхом хвиль. Тіснину ми минули Абіда,
Іліон, Піфію та Дарданію лишивши праворуч.
Тут також абарніад і перкотів плодючую землю
Срібними хвилями вкруг облива [благодатний той] Айзеп;
Швидко підскакуючи, пропливло говірке туди «Арго».
А як його на пісках осадили, не гаючи, Тіфіс,
Того стерник корабля, та син Айзона [Язон] преславний,
І з ним мінійці усі синьоокій богині Афіні
Здвигнули камінь важкий. Тут і німфи при [славнім]
артацькім
Джерелі гарними скрізь криничками [весело] журкочуть.
Ось чому тут моряки, Геллеспонт перепливши широкий,
Гарну погоду знайшли та по свойому труді спочинок.
Навіть у землю вони криві якорі тут не вбивали,
Що їх спускають до хвиль, коли море бурливе бушує,
Тут же зійшли на горбок, що на березі був, розложили
Намет і ну ж готувать обід, бо голод чув уже кождий.

Тут при обіді застав їх герой кізіканський, володар
[Славних] долопів, що тут доокола доми свої мали.
Милий Енея був син, що богиня йому між жінками
Вродила, доня Евдора, прекраснолиця Айніпоя.
Сей то мінійців усіх пригостив і почтив дуже славно,
Різать товстючих овець і волів велячи косоногих
Та польових кабанів, ще й червоне вино додаючи.
Хліба доволі також назносить їм велів при відході,
Також плащів, та коврів, і хітонів прекрасноцвітистих.
Так полюбив він присутніх за те, що однолітець був їм,
І весь день з ними провів при чарках [та в веселій розмові].

VIII. МИМОВІЛЬНЕ ВБІЙСТВО Й ЕКСПІАЦІЯ
А як блискучий титан затонув у струях океану
Й місяць в плащі звіздянім розпростер чорнотканую
пітьму,
Раптом надбігли мужі войовничі, що мали осідки
В горах Арктойських і що були до диких звірів подібні,
До міцноруких титанів або [велетнів та] гігантів,
А із [широких] плечей в кождого по шість рук виростало.
Бачачи їх, королі бездоганні, що рвуться до бою,
Зараз воєнні свої уоруження понадівали,

Ті ж із дрюками прийшли — хто з соснини, а інші з ялини.
І на мінійців вони вдарили, як уже ніч запала,
Та повбивав їх усіх [сам-один] син могутній Зевеса
Стрілами з лука свого; вбив при тім кізіканського також
Володаря-юнака — не навмисно, та не доглядівши;
Так бо судила йому доля, що згинуть мав від Геракла.

Зараз мінійці тоді в корабель перейшли череватий,
Як були в зброях, і враз на лавках своїх позасідали.
Тіфіс засів узаді й повелів кричачи, щоб драбину
Витягли до корабля та припони його розв'язали.
Але несила було розв'язать їх, страшними вузлами
Наглая буря усе пов'язала й тягти не давала,
Вдержуючи корабель. Бездоганний, злякавшися, Тіфіс
Аж занімів і пустив з рук стерно корабля свого «Арго».
Стратив надію уже дальше рушить на [бистрії] води,
Знав-бо, що Рея на них за побитий народ свій сердита.

Так до півночі уже дійшла ніч та [страшна та бурлива],
Зорі, що сяли з небес, потонули в струях океану,
А стерникові наліг сон, [твердий та] глибокий, на очі.
В сні тім глибокім йому появилась грізная Афіна,
Станула близько при цім, подала йому наказ незламний
І, упімнувши його, ось яке прорекла боже слово:
«Спиш, Агніенку, ось тут, поневолений сном тим солодким,
Мовби повіки тобі засклепило. Проснись, мій Тіфе!
Своїм героям вели повернуть на сей берег спокійний.
Хай скачуть із корабля [й поспішать] там, де вбитий
Гість їх лежить, та йому справлять похорон благочестивий.
Прамати Рея велить дати дари та почесні зливки
Духам підземним, а вам всім сльозами вмивать свої очі
В честь його пам'яті та так гостинної [вчора] трапези,
Хоч не навмисно його вбив Геракл, що стріляв серед пітьми.
Але, проте, побудив до гніву Рею, можну богиню.
Та коли ви почтите гостя вбитого, як велить слушність,
В Діндімос зараз усі руште, де має Рея осідок,
І молитвами святими дочку Гайї переблагайте,
Й дари покутні візьміть, а тоді й про плавбу промишляйте».

Мовивши теє, немов стріла в небо, вернула богиня,
А стерника в тую ж мить сон покинув. Від першого разу
З свого стерничого місця він прудко зіскочив і криком

Люд свій увесь розбудив, що сям-там на дошках розпростертий
Спав. Іще весь дрижачи, всім героям про сон свій негайно
Оповіда, сеє й те доторкаючи тільки побіжно.
Ті повставали як стій, і зіскакував кождий з постелі.

Рання зоря за той час, що віжки золотії пістує,
Темний заперла бігун, чисто вимела хмари на сході
Й світлеє небо явила. Тоді всі мінійські старшини
Вбитого зараз пізнали, що весь був поплямлений кров’ю
Й пилом. Довкола його величезнії трупи лежали
Напасників. Ось вони короля кізіканського, вмивши
Чисто, на вистругані та гладкії дошки положили,
Яму теж викопали й збудували над нею надгробок.
Швидко поліна знесли й, приготовивши жертву всю чорну,
Дораз спалили в ровах. А я, щоб уласкавити душу,
Зливки померлим робив з молока та води з медоплинних
Джерел, та кроплячи їх, та честь їм даючи моїм співом.

Та Айзоненко в той час предложив усім тим надгороди,
Що в погребальних іграх захотіли би участь узяти,—
Дари віддав на те, що з Лемносу вивіз від Гіпсіпіли.
Отже, Анкаєві дав за борню двоушковую чашу,
Двоквартову, золоту, а Пелеєві за перегони
Піші, за бистроту ніг пурпурову [препишну] хламиду,
Діло майстерне, [достойне руки майстериці] Афіни.
А надгороду за найбільшу силу віддав він Гераклу,
Срібний пугар, скрізь цяцькований. За кінні штуки
Кастор одержав прегарні оздоби на шолом свій срібний,
А Полідевк за побіду в борбі навкулачки одержав
Гарний цвітастий ковер, бо відніс він переславну побіду.
Сам же дістав гарно зігнений лук і сайдак зі стрілами,
Бо пустив з лука стрілу, що найдальше зі всіх залетіла,
А понад теє дала Айзоненку мінійська флотиля
Цвітами оплетений вінок з довгої гілки оливи,
Почесті знак. А мені за мій спів божественний Іязон
Дав черевик золотий, а на нім два простертії крила.
Так розійшлася та гра, але вість долетіла до дому
Кізіцького короля. Як почула нещасная жінка,
Дряпала груди свої, плачучи, а потім, шию шнуром
Перев'язавши, вузлом тим кінець життю свому зробила.
Але земля, її сліз наглитавшися, джерело [сильне]
Видала, що із нори ллє до срібла подібную воду

Раз у раз, мешканці сіл довколичних зовуть її «Славна».
А королі за той час, божеському велінню послушні,
На святу тую гору, на Діндіму вершок подалися,
А щоб умилосердить вина зливками [та молитвами]
Рею старовікову та потішити душу богині,
Я теж подався туди, свою в руки дібравши кіфару.
Аргос туди теж пішов, корабель полишивши прегарний,
Але з ялиці в корі відрубавши здорову галузу,
З неї гілляки тонкі обрубав наостреним залізом,
Людську наслідував стать, подобизну теж вистругав
штучно,
З тесаних каменів теж збудував там домівку богині,
В ній же гарячі мінійці [зі всіх особливо найперший
Язон] з каміння звели дуже гарний жертовник. На ньому
М’ясо волове, та зливки, та інші прекраснії жертви
Вспіла зложить старшина, і втішалась шлюбами їх Рея.
Також веліли мені прославить і почтити богиню,
Щоб нам, благальникам, всім поворот дала любоприємний.

IX. ГЕРАКЛ І ГІЛАС ВІДСТАЮТЬ ВІД ПОХОДУ
А як скінчилася вже жертва й мольба колінопреклонна,
Всі ми на «Арго» ввійшли, на який поперед усіх Тіфіс
Кликнув героїв, і всі посідали на чільних лавках, де
Місце котрого було, через іншії ж переступали
І узялися гребти, зараз легко пустили тонкії
Від узбережжя линви та розправились грубі припони,
І від Діндіму вершин низпослала нам вітер попутний
Рея, що на голові має пов'язку з веж і укріплень.
Ми ще раз на кораблі торжественний відправили празник
І увінчали жертовник, аби знали се й [наші пізні] потомки,
Що на припонах було тут задержане й пущене «Арго».

А скоро вітер надув корабля розпростерті вітрила
І він, похлипуючи, почав різати хвилі морськії,
Мізія помимо нас перебігла, земля погранична,
Й швидко добігло судно у Тіндакії залив [широкий],
В пристань прегарну ввійшло з пісковим узбережжям
і тут же
І причалило до берега. Вхопились за линви наші
І позвивали вітрила та їх посторонками добре зв'язали.
Потім драбину на землю спустили й самі позлазили,

Страви й напою жадні. А довкола явились Арганту
Шпиці та гори, що скрізь мали в собі глибокі провалля.

В нетрі лісистії ті закортіло непричком Геракла;
Лук у руках держачи та свої трикінчастії стріли,
Він полювати пішов, щоб товаришам дать на вечерю
Чи то свиню, чи цапка, чи хоч би яку кізоньку дику,
А як Геракл відійшов, з корабля вийшов також і Гілас
Тайком за ним усліди й заблудив на стежках невиразних,
Потім у ліс заблукав, аж дійшов до яскині багонних
Німф. Ті, побачивши, що він нескверний іще, молоденький,
З виду подібний богам, задержали його, щоб із ними
Стався безсмертним і жив не старіючись з віку до віку.

Та як на південь уже довело сонце коні прудкії
І сильний вітер подув з гір, для тих мореплавців попутний,
[З шумом] вітрила надув, тоді Тіфіс велів [всім героям]
Швидко ввійти в корабель, з берегів відв'язати припони,—
І піддалися всі ми стерника повелінню такому.
Лиш Поліфем Ейлатенко побіг на вершок гори живо,
Щоб де Геракла зустріть та боржій в корабель завізвати.
Та не зустрів його він, не судила-бо доля на гарну
Фазісу річку ввійти велетенській Геракловій силі.

X. БЕБРИКИ, ФІНЕЙ І СІМПЛЕГАДИ
Вранці причалили ми до землі негостинної дуже,
Де королем був Амік над бебриків народом зрадливим.
Той, не лякаючися всевідущого кари Зевеса,
Кождого гостя з людей, що в сусідстві його проживали,
Котрий лише в його край або в дім загостив нещасливий,
На боротьбу визивав і вбивав кулаками нещадно,
Сього позбавив життя Полідевк у кулачному бою,
Без милосердя розбивши йому твердим гудзом ремінним
Голову, але бебриків юрбу знівечили мечами
Браві мінійці, відтіль вирушивши [у дальшу дорогу],
Втомлені веслуванням, до великого міста бітинів
Не допливаючи, ми поспішали попри плоский берег,
В залив [затишний] ввійшли і серед гір, покритих снігами,
Висадились на нічліг і там теж споживали вечерю.

Там нещасливо жонатий Фіней у гніві невгамовнім
Двох синів сам осліпив і між скелями дуже стрімкими

Звірам покинув на жир за злочинне життя свеї жінки.
Тим привернули здоров’я та зір відновили [чудесно]
Славні Борея сини, а Фінею на лютую кару
За його напрасний гнів оба ока позбавили світла.
Потім могутній Борей своїми престрашними вихрами
Вирвав його [з-між людей] і заніс у дубову гущаву
Аж у Бістонії, де його пагубна Кера постигла.

Потім, покинувши двір [того] Агеноренка Фінея,
Випливли ми на велику глибінь негостинного моря,
Близько до тих Синіх скель, про які колись мати
Наша мені говорила, премудрая Калліопея,
Не спочивають вони ні на мить від тяжезного труду,
Але, [немов] гонені супротивними силами вітру,
Б'ються одна об одну, з двох боків наблизившись до себе.
Гук від ударів морем скрізь, аж і в небо широке,
Разом із шумом розбурханих хвиль невгомонного моря,
Що клекотять, кипучи, на безмірній [солоній] пустелі.

Се Агнієнку я вже перед тим говорив [у довіллі],
Щоб ззаду «Арга» глядів, щоб нам уберегтися від шкоди.
[Тіфій], почувши сю вість, ізлякався, мов серце завмерло,
І в своїй груді сховав, що в будущому мало сповниться,
Сам лише знаючи се. Але блакитноока Афіна
З Гери упімнення шле — міцнокрилую чаплю, що мала
Поміж ті гори летіть. Полетіла вона, хоч не рада,
Та коли крила її занесли між ті скелі, крутиться
Враз почала, за той час скелі, звідси та звідти женучи,
Вдарились разом і лиш кінці крил обтяли скорій чаплі
І розступилися знов, але чапля між ними пропала.

Тіфіс, побачивши, як поміж скелями згинула чапля,
Всім замовчати велів, вони, чуючи теє веління,
Мовчки та жваво гребли, розсікаючи веслами хвилі.
Я тоді співом своїм заклинать почав скелі подвижні,
І, розійшовшись, вони вже не гнали одна од одної.
Втихло й клекотання хвиль під судном, глибінь стала
гладкою,
Моїй кіфарі послушна й словам божественного співу.
І коли наш корабель переплив крізь тісную пащеку
Скель тих, хлюпочучи в ній як звичайно, від того
Часу недвижно стоять скелі й не ворухнуться ніколи,—
Так бо призначено їм волею невідмінної мойри.

XI. ВІД ДІНДІМУ ДО КОЛХІДИ
Вирвавшись з-поміж тих скель, мов із пащ очевидної згуби,
Тебана заливом ми допливли к Чорному побережжю
Острова, Тінеїди предовжезної, що її наздовж
Тімбрій рибний розколов своїм суто зеленим коритом,
І ще й Сангарій, що ллє свої хвилі в те ж Чорнеє море.
Та коли від берегів відгреблися ми веслами, біля
Ліку-ріки ми пристали, де цар, що панує над людом,
Зветься теж Ліком ^[2] від назви ріки; та прийняв він гостинно
Всіх нас, мінійців, і нам дуже щедру заставив трапезу,
Й любо героїв приймав всі дні й ночі, [які провели там].

Доля припала така тут двом мужам, що смерть їх постигла;
Ідмону Ампікіденку та ще й стерникові Тіфію.
Першого тіло звела у могилу тяжкая хвороба,
Другого ж звір усмертив, кабан-дик. Ми ж, їх похоронивши
[Чесно] в гробах, попливли в дальшу подорож, [давши
В руки] Айкаю стерно; знали всі, що гаразд розумів він
Штуки моряцькії всі і у них був проворний на диво.
В руки прийнявши стерно, попровадив негайно він «Арго»
Попри Партенія устя, ріки [знай!] дівочої, що теж
І Каллірроєю звуть за її біг в прегарній країні,—
Дещо про неї вже я згадав вище своїми словами.
Потім, поперед гору превисоку пропливши, дійшли ми
В край пафлагонів; той край «Арго» скорим бігом обминуло
Морем глибоким і аж при Карамбії березі стало,
В місці, куди Фермодонт пливе й Галіс, ріка [превелика],
Що викидає на берег свої води, а аж із берега в море.
А як ми далі пливли в напрямі до околиць Борея,
Аж величезне лежить Феміскіри, дочки Деанта, тіло,
А недалеко міста амазонок, що коні в'їжджають.
Там же халіби, й народ тібарен, і сусідні народи
Всуміш живуть у краю, що зоветься землею мозінів.

Вліво звернувши плавбу, допливли ми до пристані тої,
Де були маври, ближчі сусіди маріандінів.
Нижче за закрутом ланцюг гір простягається довгий,
Де від високих шпилів вниз ідуть кітловини глибокі

Здалека [оку] видні аж до самого берега моря.
Там гора Сімес лежить і великий під ним луг зелений;
Там і Араксу-ріки многошумне широке доріччя,
Що з нього і Фермодон виплива, Танаїс теж І Фазіс,—
Славнії там племена колхів, геніохів та араксів.
Сі перепливши ріки, ми добрались до пристаней крайніх
Урів, хіднайців, харандаїв та солимлян, до границі
Ассіріян, де стирчить недоступная скеля Сінопи,
Де філіреї живуть і густими містами сапейри,
Бідзери теж при них та племена негостинні сігімнів.
З вітром попутним пливло «Арго» скрізь при роздутих
вітрилах,
А як порання зоря освітила весь світ безграничний
Аж до західних темряв, впливло в Фазісу гарную воду.

XII. СТРІЧА МІНІЙЦІВ ІЗ АЕТОМ
Зараз Анкай повелів, промовляючи [чемно словами],
Повідпинати вітрила й до стінки судна прив'язати,
А, машт схиливши униз, корабель далі веслами гнати.
А як ув устя ріки ми впливли, що лилася помалу,
Зараз побачили ми обмуровання й стіни твердині
Аета й гай, у котрім на не дуже високому буці
Висіло те золоте руно, [що його ми мали взяти].

Так усе теє пішло. Та негайно почав міркувати
Язон і в своїй душі розважать, [що робити нам далі].
Спільне мінійцям усім предложив [тут же він] запитання,
Чи до Аета палат потрудиться йому лиш самому
Й лагідним словом його ублагать або переконати,
Чи теж з героями враз невідчепно ставати до бою?

Та не подобалося те мінійцям — рушать усім разом,
Страх-бо засіяла в їх душі білоплечистая Гера
Й [прикре] вагання, аби сталось те, що судила їм доля.
Швидко вона сон страшний напустила, аби йшов із неба
На дім Аета; пішло, куди слала, видіння страшливе,

Вдарило в грудь короля, і здалось йому в тій же хвилині,
Що він з дочкою, яку ховав втішно у своїй палаті,
Зляже, з Медеєю та з невимовним розпалом у грудях
І дасть їй ясну звізду, що весь воздух осяє промінням,

Втішиться дуже вона, і звізду ту візьме у подолок,
І занесе до ріки Фазісу, що розлився широко.
Але звізду ту сей час вхопить [з берега бистрая] хвиля
І понесе на глибини [страшні] негостинного моря.

Теє побачивши, він зі зловіщого сну пробудився
Раптом, і душу його обняла невимовна тривога.
Вискочив з ліжка й велів своїм слугам негайно готовить
Коні та віз запрягать, бо бажалось йому ублагати
Якнайскоріше святу ріку Фазіс, вирами багату,
Німфи, що криються в ній, і великії душі героїв,
Що може [з давніх давен] понад тою рікою блукають.
Зараз покликав дочок із пахучої спальні [до себе],
Халкіопею з дітьми [невіддавна] помершого Фрікса
І делікатну Медею, що мала лице преподобне
Й панна стидлива була, [й велів їм] їхать враз із собою.
[Син-бо Аета] Апсірт жив в окремому домі у місті.

В золотім возі засів Ает враз із обома дочками,
Й швидко помчали його рівниною [прудкі його] коні
Над пісковатеє устя ріки, де аж досі звичайно
Жертви складали струям та справляли теж празники гарні.
Власне, до берега того пристало в бігу своїм «Арго»,
І, причвалавши туди, Ает зараз побачив героїв
Многе число, що в рядах [край води], мов на зборі, сиділи,
Всі у подобі богів, а при них блискотіло оружжя,
Між ними всіми один визначався божественний Язон,
Гера бо чтила його наді все та дала йому силу,
Стать і подобу таку, що немає ні в кого такої.

Як, наблизившись отак, одні одних окинули зором,
Як Ает, так і мінійці мов задеревіли душами,
На своїм возі Ает блискотів, немов сонце упівдень,
Золотом, що густо скрізь понашиване мав на одежі.
На голові ж мав вінець, золотими скрізь френзлями
вбраний,
Що аж горіли, в руці теж мав скіпетро, що з нього блиски
Йшли, мов від зір. По обох боках доні у нього сиділи,
[Мов дві зірниці], якими, сюди ідучи, він пишався.
Грізно очима зирнув, коли до корабля наблизився,
Вирвався з груді його проникливий, мов велетня, голос,
Що сіяв пострах, і він заревів ось якими словами:

«Зараз скажіть, хто такі ви й яка привела вас потреба?
Відки й яких ради діл ви зайшли в Китаїдськую землю?
Чи, згордувавши мою власть, не мали ви жадного страху,
Ані народу того, що під скіпетром хилиться нашим,
Колхів не страшно вам, що навіть Арес їх не переможе,
А в галасі бойовім вони вміють гаразд воювати?»

Так він сказав. Наші всі заховали поважне мовчання,
Лиш Айзоненку як стій у грудях розбудила відвагу
Гера, найстарша з богинь, і так само він зично відмовив:
«Не як розбійники ми прибули, ні на іншу якуюсь
Землю напали коли, лиш пошукуєм кривди лихої,
Несправедливих людських, в яких ще любуються многі,—
Много терпіли в житті, а все те для людської користі,
Але на мене сей труд наложив любий син Посейдона,
Пелей, мій стрик, аби ми в білокам'яний Йолк не вертали,
Поки не зможемо взять золоте теє руно, [що в вас єсть].
І не безріднії теж ті мої наймилішії друзі,
Часть бо блаженних богів, часть героїв потомки [славетні]
І не без досвіду теж у воєнних ділах та двобоях.
Правда, воліли би ми бути в тебе [приязними] гістьми,
[Ніж ворогами, та се вже ти сам обмірковуй], що ліпше».

Се він сказав, але гнів у Аета враз вибух, мов буря,
Грізно очима його він окинув, [і так було видно],
Що у героїв страшний план і хитрощі підозрівав він.
І до мінійців, гуртом обертаючись, ось що промовив:
«Як ви війною прийшли проти колхів, Аресові рівних,
І в тій надії, що ви мужів знищите силою, знайте,
Що безперечно собі ви здобудете тут надгороду,—
Руно забравши, вертать [преспокійно] у рідную землю.
Але ж вас мало; коли переможе вас наша фаланга,
То тоді й ваш корабель знищити [повелю я безслідно].
А як послухать мене волите, що для вас буде ліпше,
Виберіть зараз собі, хто найліпший у вас або чільний,
Щоб, доконавши трудів, які я йому завдати (маю),
Руно здобув золоте, що тоді буде честь вам і плата».
Мовивши се, обернув кіньми, ті ж до палати погнали
Шпарко від них, а в мінійців усіх затривожились душі;
Раді б були, щоб тепер був між ними Геракл, бо з них жаден
Не бізував спромогти колхів рід та Аресову силу.

XIII. ЯЗОН І МЕДЕЯ
Тільки побіжно тепер перекажу тобі я, Мусеє,
Що натерпілися там і чого доказали мінійці.
Скорим бігом прилетів [до нас] із Аетового дому
Арг войовничий, синок Фрікса, що його Халкіопея
Вродила, з Фріксом здружившися з примусу батька
В той час, як на барані Фрікс приїхав у колхів країну.
Арг ото й оповістив всім мінійцям, яке трудне діло
Мав їм завдати Ает, аби всіх погубити нещадно.

Так же побіжно скажу, як Язоновим чаром любовним
Зразу переможена була та безталанна Медея
Волею Гери богині: у ній розбудила жагу непоборну
Ероса мати, [сама] Кітерея, а стрілку в нутро їй]
Вбила з ерінній жорстока одна. [І так само побіжно
Скажу, як Язон] волів у ярмо запряг огнедишущих,
Як ними він заорав ріллі [чорної] морги чотири,
Сім’ям засіяв, яке із собою приніс Фрікс хоробрий,
Як в дім Аета прийшов, войовниче з зубів смочих віно,
І з ворожого того насіння народжену жатву
Вбійчою згладив рукою й собі здобув славу блискучу.

Айзона син, як з палат потаємно уйшла, ледве вкрита
Білим тонким полотном в темну [ніч] королівна нещасна,
Так бо її прикрутила любов, невикрутна потреба,
Що [самохіть] утекла в корабль «Арго», не дбаючи зовсім
На найстрашніший вітця гнів і не боячися нічого.
І як вона там як стій кинулась Язонові на шию,
І у обійми взяла, і з жагою безмірною груди
Й любоприемне лице цілувать почала, й обливати
Щоки сльозами, й увесь стид дівочий набік відложила
Із-за бажання зійтись із героєм. Знеможена шалом
[Диким] любовним, вона тут же збулася свого дівоцтва.
[І байдуже їй було], чи скінчиться сполука та шлюбом,
Те все та й іншого ще много вчуєш від мене опісля.

XIV. АЕТОВА ТВЕРДИНЯ Й ЗОЛОТЕ РУНО
Аж у той час, коли дім Аета полишила Медея
Крадькома та перейшла [на життя] в корабель наш,
Аж тоді відомо нам стало, як, так далеко загнавшись,

Зможемо те золоте руно зняти із бука святого.
Легко тоді поняли ми все діло від неї, бо досі
Жаден не знав, який труд несподіваний тут нас чекає.
Тут же героям усім виявилася трудність велика
І нещасливих пригод розвернулась [глибока] безодня.
Бо перед домом Аета й ріки обваловання довгим
На дев'ять стадій стоїть величезна твердиня, де вежі
Й брами залізні, блискучі замки, а її окружає
Сім обмуровань, а в них аж потрійні залізнії брами.
В самім нутрі ще один мур, а башти у нім золотії.
Аж за порогами брам постать далекозорої пані
В блисках стоїть огняних, що її почитає Колхіда,
Як Артеміду грімкую в бігу, що за брамами; страшно
Людям на неї глядіть, ще страшніше почуть її голос,
Хто би без жертви прийшов та без вказаних чином очищень;
Але очищення ті знала лиш одна жриця богині
Й мусила в тайні держать, а була нею, власне, нещасна
Діва Медея, що всіх китаїдських дівчат заступала.

Жаден мужчина по тих доріжках не ступав ще ніколи,
Ні з земляків, ні з чужих не смів жаден дійти до порога.
Стримує передівсім страх самої патронки-богині,
Що напускає шальгу на псів, сторожів своїх завзятих.
Аж у самому нутрі тих укріплень єсть гай невеликий,
Темний, в зеленій листві, а в тім гаю міститься багато
Лаврів, гірських черешень та платанів широкорозлогих,
Ще більше менших ростин, що внизу ростуть під деревами:
Асфоделів, і климен, і прегарних на вид адіантів,
Швару, та копру, й лівую, що стоять сам сили не має,
Копитень, і ейрисим, і цикламен, божественне зілля,
Сторчики, та павуни, та гіллястий ушир полікнемон,
Мандрагора, поліон, та шорсткий у дотиканні діктам,
І запахущий крокіс, кардамон і татарськеє зілля,
Тис, і приземний мелон, і мак чорноголовий [отруйний],
Алкія та живокість, папороть, будяки, й чемериця,
Й інших багато шкідних, які з тої землі виростають.

Посередині гаю височеннеє дерево, вище
Понад значну його часть, бук із розложистими конарами,
А на однім конарі перевішене звідси і звідти
Руно було золоте на [баранячій] шкірі, та зблизька,
Знай, пильнував його змій страшний, пагубний людям.
Він блискотів золотою лускою, а звої безмірні

Пообвивали весь пень [і конар, де те висіло руно],—
От такий потвір підземного бога стеріг того руна.
Він пильнував день і ніч, бо йому сну не було потрібно,
І лиш очима кругом поводив синюватими грізно.

XV. ЗДОБУТТЯ ЗОЛОТОГО РУНА
А як почули ми все те докладно, як мається діло,
Про муніхійську Гекату та про ту змієву сторожу,
Що бистроумно як слід нам порозповідала Медея,
Стали питать, чи нема нам надії наш труд довершити,
Щоб ублагать та зм'ягчить неподатливу діву-богиню,
І до потвори дійти, та добуть шкіру [ту золотую],
І поворот розпочать [з чужини] до вітцівського краю.

З-поміж героїв усіх лиш один тоді Мопс відізвався,
Що визнавався на тім ділі, знавши вороження штуку;
Щоб упросили мене діло теє в свої взяти руки,
І ублагать Артеміду, й змія ненаситного нагодувати.
Ті, обступивши мене, всі просили, а я Айзоненку
Зараз велів двох мужів для сього діла найпридатніших,
Кастора, коней уїзника, та в п'ястуках дужого Полідевка,
Та Ампікіденка Мопса послать на те місце, де бути роботі.
Але зо мною пішла лиш одна з усіх інших Медея.

А як ввійшли ми у храм і в божественну [в ньому] жертівню,
На місці рівному я викопав три рови рівнобіжні,
І ялівцю кругляки, та сухої кедрини [поліна],
Острого терня корчі та гілляки плакучої іви
Знісши, як стій збудував я костер понад тими ровами.
Але для жертви мені нанесла всього много Медея,
Дуже тямуща, зі скринь беручи в притворі запахущім.
Зараз, накривши плащем, я святі поробив мішанини
І повкидав на костер туди ж швидко й порізані жертви,
Песиків чорних аж три [в преподобну офіру богині].
Кров їх з чорнилом змішав та долив вороб'ячої крові,
Товченого часнику й блошникове безформнеє тісто,
Також червоний рум'ян і долив купервасу. Потому,
Песиків тим черева наповнивши, поклав на кострі їх.
Тельбухи також сирі, помішавши з водою, в рови я
Вилив і, чорну надівши одежу й вороже залізо
Крешучи, слав молитви. І, почувши мене незабаром,

Мовби прорвали нутро [невимовно] сумної безодні,
[Ось і летять] Тісіфона, й Алекто, й страшлива Мегера,
Із сухих сосен своїх витрясаючи блиски кроваві.
Зараз костер запалав, затріщав і огонь пажерливий,
А полум'я, горючи, випускало безмірну міць диму,
Зараз Із Аду [глибин] через той огонь повиринали
Престрашні, ненависні будительки тривоги жорстокі —
Перша в залізному тілі, яку звуть «пекельна Пандора»;
З нею та, що вид змінять може, а з вигляду триголова,
Потвір страшний, що й сказать не подоба, і Тартару виплід
На ім'я Геката,— в її з плеча лівого голова кінська
Гривою, знай, потряса, а на правім плечі пес шалений;
Посередині ж її голова [превеликого] бика,
А у обох же руках страшний меч обосічний держала.

Довколо мого костра вони бігали в сей бік і в той бік,
Враз і Пандора, й Геката, й усі три [страшні] евменіди.
Статуя тут Артеміди нараз з рук пустила на землю
Гілку соснову й, [немов зі страху], звела очі до неба,
Перелякалися пси-сторожі, і потріскали гарні
Замки у брамах широких, і нам стало видно до гаю.
Тут перший переступив я поріг, а за мною царівна,
Аета доня, Медея, та син Айзона, [Язон] преславний,
Потім оба Тіндаренкн нараз, а за ними слідом Мопс.
А як зблизилися ми до величного [дерева] бука,
Де був Зевеса гостинного плац, і жертовник, і лавка,
Змій звернув голову к нам, і заблискав грізними очима,
І засичав що мав сил; затремтіло безмірне повітря,
Й шум пішов по деревах, [мов тривога], на сей і на той бік,
Аж до коріння дерев, і завило щось в темному гаю.

Жах перейняв і мене та товаришів, тільки Медея
Духу безстрашного там заховала у грудях сама лиш:
Зараз же рвать почала корінці зіль отруйних, руками.
Я тоді також торкнув божественнії струни кіфари,
З крайньої струни добув я тонкі проникливії звуки,
Голосом тихим почав співать також своїми устами.
Кликав я сон, всіх богів утішителя й роду людського,
Щоб, надійшовши, втишив і змія велетенського лютість,
Зараз почуло мене [божество], й, на той край китаїдський
Злинувши, всі племена людські, що увесь день при роботі,
Подихи вітру сердитого й хвилі бурхливого моря,
Журкіт джерел водяних, шум річних бродів та водопадів,

Крики всіх звірів і птиць і всього, що живе та повзає,
Все положило до сну, золотими крильми замахавши.

І прилетіло також над цвітучу околицю колхів,
Зараз накинуло сон на грізнії очища потвори
Так само, як і людські. [Змій помалу, здавалось, нерадо
З дерева зліз, та повзти проти нас він не мав уже сили.
Звільна проповз іще раз довкола величезного бука,
Але назад не вернув]. Обвинувши довжезную шию
Вокруг карку й голови, що була обтяжена лускою,
[Він і заснув на землі]. Здивувалася, бачачи теє,
Бідна Медея й [сейчас] Айзоновому славному сину
Духу й відвагу дала чимборжій [на те дерево злізти
І з превисокого конара] знять злоторунную шкіру.
Сей не вагався й на мить, але, знявши огромнеє руно,
Рушив з ним до корабля. Те вгледівши, мінійські герої
Втішились дуже, і всі, підіймаючи руки до неба,
[Дяку складали] богам, що жиють там безсмертні [й щасливі).

XVI. ЗЛОЧИН І КАРА
Так то вони руно те і побачили. Але Аета
Раптом слуга сповістив, що втекла [із палати] Медея.
Зараз Апсірту Ает повелів весь народ поскликати
Й розвідувать, [хто би знав, де поділась] сестра його рідна.
Сей швидко [звідав усе] й поспішив до річної затоки,
Де була наша флотиля, й [незамітно] вхопив дівчину.

Ніч в зоряному плащі тоді вже перейшла півдороги,
Як був доконаний страшний підступ і злочин кровавий
Через Медею, що так за любов заплатила Апсірту;
Вбили його й [з корабля] вкинули у широку затоку
Бистрої річки, котра понесла його з подувом вітру.
Гойданий хвилями [труп] вплив на води чорнявого моря,
Що викинуло його на острівці, які [після нього]
Звуть Апсіртідами. Се не сховалося перед очима
[Зевса]-всевидця й Феміди, [й була за се кара мінійцям].
Бо як лиш у корабель увійшли, і припони з обох його
кінців
На березі відтяли, та за весла всі враз прийнялися,
Різали дужче чимраз біг ріки, але не вниз водою
До многорибного моря туди, де широкеє Фазісу гирло,

А навпаки, гнало нас вверх водою вглиб краю все далі.
Много колхійських вже міст за собою лишили мінійці
Й ані не спостереглись, бо держала ніч темна за очі.

Так, поблудивши, пливли ми, веслуючи важко, рікою
По рівнині, а які там стрічалися люди? Бували
Голі волів пастухи, пташники й селюхи-хлібороби,
Племена керкетиків та відважних [вояків] сінтонів,
Що мандрували тоді почерез харандайців оселі,
Попри Кавказу верхи та через тіснину Ерітеї.
Аж як на сході зійшла та зоря, що людей звеселяє,
Стали при острові ми, вкритім зеленню. Тут, мов близнята,
Хвилями, що по них сплави не йдуть, розбігаються різно
Дві ріки, Фазіс широкий та дуже повільний Саррангайс,
Що його з різних земель нагодована водами в море
Шле Майотіда шумна почерез луговини багнисті.

В той час, веслуючи, ми плисти мусили денно та нічно,
Поки не випливли аж через гирло подвійне у Боспор ^[3];
Озеро, через яке волокрад Тітон у давнєє врем'я,
На величезнім волі сидячи, переплив, [мов у човні].
Втомлені [дуже таким] многоденним веслуванням, стали
Перш усього у майотів, одітих в одежі м'якії;
Там же гелонів народ та безлік племен довговолосих
Гетів та савроматів, голяків та укритих [в яскинях]
Арзопів та арімаскпів, людей усіляко шкідливих.
Що заселяють весь край довкола озера Майотіди.

Та коли тут без ліку бід на нас наложили безсмертні
І ми остатню глибінь водяну вже перевеслували,
Від низьких нас берегів грозить стала тяжкая загибель
Через шумну бистрину, від якої ліс стогне безмірний
І яка йде в океан та в [далеке] північнеє море.
Вхоплене нею як стій, через гирло пролетіло «Арго»,
Але ми дев'ять ночей і деньків провели трудячися,
Без ліку людських племен полишаючи справа і зліва:
Північних пактів народ, леліїв полудиких та скіфів,
В луки узброєних,— се найвірнішії Ареса слуги,
Таврів, що ріжуть людей і кровавії жертви приносять
Муніхії, бо їй збан мусить повен буть крові людської,
Гіперборейців, номад та каспійців народ [малозвісний].

Так як десятий настав світлодайний усім смертним ранок,
Ми до ріпейських долин допливали, та тут раптом
«Арго»,
Швидко підскакуючи, у тісну бистрину промайнуло
I вбігло на океан, що його зовуть Кроновим морем,
Гіперборейців житлом, або теж мертвим морем. «От тут-
то,—
Думалося нам,— не минуть нам нещастя та крайньої
згуби!»
[I була б справді біда], якби не вдалось силам великим
[Раптом] попхнуть корабель [від лівого] на правий
Берег; [вчинив се] Анкай, що стерно мав у жменях
блискуче.
Скочив убік корабель, двигнений обоїми руками,
[А ми щосили давай веслами працювать безупину].
Та коли втомлені вже ми до краю були веслуванням,
Так що відмовили вже руки діла, а серце смутніло,
Та, похилившись на лікті, [гребці] голови підпирали,
Потом облиті, і всім дошкуляв докучливий вже голод,
Втім обізвався Анкай і героям усім він відваги
Й духу додав, лагідно до них довшу сказавши промову.

Місце було там плитке; то вони, пов'язавши линвами
[Довгі] дошки, мов кладки, поспускали на море, [й на
берег]
Вийшли, і швидко взяли крученими линвами на прив'язь
Свій корабель, як із задньої часті їм линву довжезну
Скинули Арг і Анкай і дали її кінці усім тим,
Що вже у ту хвилю бігцем були повибігали на берег.
Всі похапали й тягли, й рушався корабель морехідний,
Порючи мокрий свій шлях побіля узбережжя плаского.
Ні шепітливий вітрець не повіяв тоді у повітрі
Та не порушив води, славної бурями престрашними,
Але лежало німе [та немов неживе] теє море,
Що зветься «Крайня вода Тегія та Великого Воза».

XVII. МАКРОБІЇ ТА КІММЕРІЙЦІ
А як засяв шостий ранок, смертельним приносячи світло,
Ми до багатого й заможного причалили народу
Макробіїв, що жиють дуже довгії літа, дванадцять
Тисяч [і більш] місяців сотнолітніх від повні до повні,

Горя не знавши ні бід. А як місяць мине їм фатальний,
Сном засипають солодким і так стають здобиччю смерті,
Їм же турботи нема про прожиток та працю людськую,
Лиш медовими живуть зелами, що круг них виростають,
А за напій божественная їм дістаєсь амброзія,
І всі в однакім віці процвітають молодості цвітом.
Всім їм усе із очей супокій сяє та дух погідний,
Дітям не менше, як їх родичам, і розумна розвага
Жити по правді [в добрі] та розумно лише говорити.

Тих ми велике число перейшди, узбережжям ідучи
Пішки, а потім дійшли, тягнучи корабель мореходний
До кіммерійців, які одинокі, позбавлені світла
Огнепромінного сонця, бо в них закривають схід сонця
Гори — [високий] Ріпай та хребти Кальпія [широчезні].
Південне світло для них замика велетенська Флегра,
Що з сходу тягнеться, а вечоровеє світло ховають
Від тих людей островерхії Альпи, і так окружає
Вічний їх морок. До них ми дійшли, ніг не перетомивши,
Аж до стрімкої гори прийшли там, де безвітряна пристань,
У яку воду несе Ахерон зі страшними вирами,
Золотоносна вода, що пливе з снігової країни
Хвилями, наче срібло, і вливається в чорную пристань.
А понад берег ріки шелестять дерева все зелені,
На яких висять плоди, що ні вдень, ні вночі не спадають ^[4].
Довкола них земляна й скотоховная Герміонія
Мурами їх обвела; [люд живе] в землянках та в руїнах.
Але живе в них народ між людьми всіми найправедніший,
Що по смерті всяк із них лиш одного човна потребує,
Душі-бо їх переходять без задержки до Ахеронта
З пристані тихої, що притикають до неї їх села
І входять у непрохіднії Адові брами, в рід сонних.

XVIII. НАЙТЯЖЧА ПРОБА
А як і тії міста, тії теж племена та народи
Ми проминули, тяжким лихом усе далі гнані,
Виступив у корабель тут Анкай і негайно
Товаришам, що були вже потомлені, ходячи пішки,
[Теж велів у корабель уступать, а як всі те вчинили],

Ласкаво, [але рішуче] сказав до них ось яке слово:
«Справтеся ще з сим трудом, мої любі! Мені-бо здається.
Що тяжчий [досі ще нам не трафлявся й] не трафиться далі.
Чую, що ось надліта надзвичайно великая буря,
І не надарма вода океану реве на пісках так.
Живо поставте лиш машт у середнюю міру
І відв'яжіте линви від вітрил, а всю снасть позбиравши,
Бережно в місце складіть із обох боків ось попід стіни».

Ті все зробили як слід. Ось у самому дні корабельнім
Враз застогнав віщий бук, що аргівськими платвами
[мудро
В самім споді корабля] укріпила [богиня] Паллада,
І так промовив,— а страх поразив нас усіх в саме серце:
«Леле! Волів би я був там розсипаться й згинути [нагло]
Від кіанейських камнів у валах негостинного моря,
Ніж тепер, знеславлений короля необачністю [злого],
Злочин на собі носить. Адже нас раз у раз еріннія,
Месниця крові того, що ви замордували, Апсірта,
Гонить іззаду слідом і наносить біду за бідою.
І я оскаржу вас сам за тяжку, так недавнюю злобу,
Як лише зблизимося до осідку всіх інших ерінній;
І як не очистите мене жертвами та молитвами
І не введете в затиш між землею та морем чорнявим,
То я, їй-богу, [вам з рук] утечу в океан Атлантійський».

Теє сказавши, замовк, а в мінійців усіх похололо
В душах відразу, що їх така люта чекала загибель
Із-за Язонових любощів. Многі вже й так міркували
В душах розсудливих, чи би не слід було вбити Медею,
Вроджену їм на біду, а труп кинути рибам у воду,
Щоб відвернуть еріннію. [Й були би, мабуть, те вчинили],
Якби не скоро похопився був Айзоненко преславний
І не зацитькав у кождого гнів своїм словом благальним.

А як почули отак ту зловіщую «Арга» промову,
Швидко на своїх лавках посідали й взялися за весла,
А за стерно взяв Анкай і почав руководити вміло.
Так допливли ми до острова, що Іернідою зветься,
А позад нас у сліди гнала темна нищителька-буря
І надувала вітрила. Тельмом корабель гнав по водах
Дуже розгойданих, і вже ніхто з плавців не сподівався
Згуби уйти, бо дванадцять уже днів були ми на морі.

І ніхто також не знав, де ми [та куди пруд занесе нас],
Якби на краю [небес] не побачив Лінкей океану
Дзеркало тихе. Він був дуже далекозорий; острів
Також побачив, увесь у колоссі, [пшеницею] вкритий,
А на нім много храмів та домів володарки Деметри,
Але довкола його облягла величезная хмара.

Про все те чув ти мою повість, благорозумний Мусаю,
Як Персефону колись, як цвітки ніжні рвала руками,
Кревні її підійшли у густім та широкому гаю,
І як у той час Плутей, чорногривії коні запрягши,
Діву захопив собі не без волі великого духу,
Вхопивши ж, так і уніс через хвилі безплодного моря ^[5].
Та я відрадив тоді к берегу кораблем підпливати
Острова того й його тих блискучих храмів, бо жаден
З-поміж смертельних людей з кораблем не ставав тут
ніколи.
Пристані-бо там нема, щоб прудкі кораблі поміщала,
Тільки висока скала обіймає той острів довкола.
Дуже стрімка, а на нім ростуть дари прегарні [Деметри].

XIX. СЛІДАМИ ОДІССЕЯ
І не відмовив словам моїм той, що судно чорнобоке
Кермою водив, Анкай, але зараз стерно, навернувши,
Вліво скрутив а, аби потім знов навправці не погнало,
Біг направоруч держав. А на третій день ми допливали
Вже до лікайських земель та морем вінчаних пристановищ,
Де була Кірки домівка, й сей час причалили під берег,
Повні тривоги, й до скель поприв'язували всі припони,
Зараз Іязон послав з корабля товариство добірне
Звідати, що за народ населя ту країну широку,
Місто оглянути їх та звичаї пізнать [і встанови].
Як лише вийшли, аж ось їм назустріч виходить неждано
Не хто, а рідна сестра вельми розсудливого Аста,
Гелія-бога дочка,— її Кіркою звати привикли
Мати її Астеропа й [отець] Гіперіон пресвітлий.
Швидко дійшла вона до корабля. Тут усі остовпіли

На її вид, з голови розвівалося в неї волосся,
Мов огнянеє проміння [до пояса], полум'ям також
Красне горіло лице, від усеї мов жар бив огнистий.
А як очима лише кинула на [братанку] Медею,
Що вся закрита була в білому і наміткою також
Лице вкривала від сорому, бо тисла серце тривога,—
Пожалувала її та сказала такі слова Кірке:

«Бідна, яку ж то судьбу напустила на тебе Кіпріда!
Все те не тайне мені, що зробили ви, поки сюди вас
Море пригнало на мій острів за злочини її батька,
Старця, та брата, що ви немилосердним способом вбили.
Думаю, що не доплить вам у ваші батьківськії землі,
Як в такій нечистоті й злочині мете жить безтурботно,
Доки не обмиєте тої скверни мольбами слізними,
Штукою сього Орфея он там на взбережжі Малеї.
І не годиться вам теж уходити до мойого дому
Оскверненим, бо в такім злочині всі ви тут винуваті.
Та, проте, зараз я вам сюди вишлю багатий гостинець,
Хліб, і солодке вино, і усякого м'яса доволі».

Теє сказавши, в ту мить відлетіла, а в нас незабаром
На кораблі лежав хліб та напитком наповнені збани.
Як ми готові були вже до від'їзду, схопився сильний
Вітер і ми відв'язали від острова того припони,
Та, перепливши там пролив, ввійшли [в тісне] гирло Тернеза
І опинилися перед [страшними] Геракла стовпами.
Ніч провели ми вблизу пригірка короля Діоніса,
Бо [на вечерю] добуть хліба й страви примусив нас голод.

А як на сході зійшла світоносна зоря поранкова,
З самого досвіта ми сікли веслами синєє море,
Аж до сардинських заток допливли, до границі латинів,
Попри авзонські острови пливли, береги теж тірренські
Звідали, потім ввійшли в гучну Лілібаю затоку,
Аж при Триклинному острові ^[6] стали; тут нас зацікавив
Не дуже довго огонь Енкеладів високої Етни.

Раптом перед корабля заливає настирлива хвиля
З шумом, з таємних глибин вирвалась се грізная Харібда,

Вода, клекочучи, аж на машт наш великий ливнула.
Вир зупинив корабель в однім місці, так що не було нам
Змоги ні рушить вперед, ані теж у задгузь відступити,
І в тім фатальнім виру корабель став крутиться довкола.
І вже не много хибло, що пішло би на дно наше «Арго»,
Якби найстарша дочка патріарха морського [Нерея]
Не забажала була свого мужа Пелея побачить.
Випливши з моря, вона, наче лебідь, [кивком одним] спасла
«Арго» від загибелі й від утонення в вирі [страшному].

Далі веслуючи, ми вбачили недалеко відтіля
Дуже високу скалу. На її вершині прямовисній
Видно яскині в скалі, [кимось] ковані [одна при другій]
Посеред моря, [що тут] реве, хвилями [скелю гризучи].
Там же дівчата сидять і солодкії пісні виводять,
Душі людські пестячи, що їм і відірваться не можна.
Се й на мінійців зайшли, як сирен їм почулися співи,
І не хотілося вже їм минати той голос зрадливий,
Весла [як стій] вони з рук попускали, Айкай навіть [зараз],
[Мов несвідомо], стерно до [пагубної] скелі направив.

[Бачачи се, поспішив] я до рук свою взяти кіфару
І заспівав душевтішную пісню, що мати любила.
Вдаривши сильно по струнах, співав я про ту божественну
Сварку, як за вітроногії коні колись посварився
Чорноволосий ^[7] і гнів підняв лютий на батька Зевеса.
Тризубом він золотим тоді вдарив ліктонськую землю
І нагло порозкидав [хтозна-де] по безмежному морю;
Відси острови пішли [в різних сторонах моря], що звуться
Сардот, Евбоя та Кіпр, по яких вітри буйно гуляють.

А як я се проспівав, із вершка, що був снігом покритий,
Скрикнули з диву сирени й співати своє перестали.
Тут одна флет свій, друга вергла з рук черепашу кіфару,
І застогнали всі враз, бо найшла на них прикра година
Смерті фатальної. Бач, із вершин прямовисної скелі
Всі покидалися вниз стрімголов у бурливу безодню.
Там позмінялися їх тіла в скелі, з води вистаючі.

А як і тую біду оминуло, чвалаючи, «Арго»
Через вали водяні, бистрий же підганяв його вітер,
Що надував понав'язувані коло маштів вітрила,

До божественної ми причалили Керкіри, де зручні
[В мирі] живуть веслярі й мореплавства свідомі фаяки.
Тим правознання дає й суди судить володар Алкіной,
Найправедніший поміж королями. Отут ми, припони
Поприпинавши святі, [перед всім] приготовили жертви
Зевсу-всевидцеві та прибережному Аполлонові.

Але ось нахрапом тут догонила нас [і загрозила]
У величезнім числі кораблів сильна флота Аета,
[Зложена] з колхів, ерравів, та харандаїв, та солимлян,
Що за мінійцями гнали, аби повернути Медею
Перед обличчя Аета-вітця та на ній відімстити
Злочин [без міри тяжкий], замордовання [рідного] брата.
Як лише в пристань ввійшли глибочезну, де висісти легко,
Вислали зараз гінців до палат короля Алкіноя,
[Щоб повелів ізловить королівну, в убійстві виновну,
І в руки їм передав, щоб її до вітця завернули].

Близька вже смерті, зо страху вся поблідла Медея,
Щоб не велів її взять і невільно відставить додому
[Славний] фаяків король, і нечуване вийшло б їй лихо.
Але не те призначила їй там злопагубная мойра;
Мусив уперед загибель страшну нанести на Пелія
Дім і самому царю зробить лихо великеє Язон.

Але коли короля-батька волю почули жорстоку
Богоподібний Алкіной та рожеволиця Арета,
Зраз Алкіной велів своїм герольдам, щоб королівну,
На яку впала тяжба, привели з корабля [у його дім],
Щоб він вітцеві її міг для кари її відіслати.
Змилувалася, однак, королева преславна Арета
І, промовляючи ласкаво, ось що сказала до мужа:
«Се не добро розривать [раз заключене будь-як] подружжя,
Ложе подружнє розбить, розривати любовнії зв'язки,
Бо гнів великий за те діонайська кладе Афродіта
На тих мужів і жінок, що посміють таке щось зробити.
Якщо ще панна вона і сюди недіткнена прибула,
То відішли до вітця та додому у рідну Колхіду;
А як жіночим спілкуванням і лежанням в однім ліжку
Збулась дівоцтва свого, то хай муж її візьме до себе».

Так мовила, й Алкіной взяв до серця собі теє слово
І постанову прийняв усе те так і перепровадить.

І не втаїлася та постанова також від мінійців.
Зараз-бо Гера сама, служниці восприйнявши подобу,
Вбігла на їх корабель і дрібненько усе розповіла
Та потвердила, яку мав король з королевою раду.
Зараз Медея тоді приготовила шлюбнеє ложе
В верхній каюті судна, а мужі його всипали цвітом
Та застелили його, золоте на нім руно простерши.
Довкола ліжка повтикали списи, й прив'язали
Шкіри волові до них, та обвішали густо мечами,—
Так заслонили святе та закрили подруження діло.
Цвітку дівочу тоді потеряла нещасна Медея
В тім гіменеї неправім,— не мала в нім щастя зазнати.

А як предстали усі королю перед очі ласкаві,
Колхи й мінійці, й обі сторони річ свою предложили,
То розсудив Алкіной, що взять має Медею-подругу
Айзона син. Вчувши се, [не барились ні хвилі мінійці,
Рушили на корабель] та припони його відв'язали,
І під їх веслами знов балакуче заплюскало «Арго»,
Шлях свій верстаючи шпарко через Ампракійську затоку.

XX. ЗАКІНЧЕННЯ
Коротко ще розповім тобі, сину богині, Мусею,
Скільки ще я потерпів із мінійцями від бур при Сіртах
І як нарешті вони вийшли з того блукання по морю.
Много ще лиха прийшлось і на Кріті нам перетерпіти,
Де ми зайшли оглядать Трігітанта спижевого. Той нам
В пристань пристать не позволив, і був нам перестрах
великий,
Як нас ревучі вали, що їх зверху ще чорнії хмари
Поналягали, [всю ніч] кидали по бурливому морю.
Вже ми гадали: ось-ось розіб'ється о чорнії скелі
«Арго» прудке. Та стрілець Аполлон, що здалека влучає,
Дав себе бачити нам з недалекого Делосу й стрілку
Випустив серед Спорад і вершка гори [бездеревної],
Що її потім усі довколишнії люди назвали
Лисим островом, або Кранае. Та не мав він спромоги
Власною силою взять Айзоненка з бурливого моря,
Поки при собі носив ціну викупу свої провини.
Гнала назад нас гнівна мойра, і побілів Гіперіон
Не без причини. Аж як ми, веслуючи, Малеотіди

——————

1. Той, що збудував корабель, названий його іменем.
2. По-нашому: вовком.
3. Розумій, так званий Кіммерійський.
4. Мабуть, мова про ялові та смерекові шишки.
5. Мабуть, найдавніше і найкраще оповідання про се маємо в початку т(ак) зв(аного) гомерівського гімну до Деметри.
6. Лат(инське) — Трінакрія, грецьке — Тріглохіна, стара назва Сіцілії.
7. Розумій — Посейдон.