Поза межами болю/Переднє слово

by Осип Турянський

◀ Авторові „Поза межами болю“ Осипові Турянському

Поза межами болю Осип Турянський Переднє слово

Поза межами болю ▶

Відень: Українська Мистецька Накладня, 1921

Переднє слово.

Я й мої товариші пали жертвою жахливого злочину.

Це був злочин, якого люде і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.

І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — в країну божевілля і смерті.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.

Бачу їх обличча живих трупів.

Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й на мозок соняшний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.

І я лечу з ними у прірву.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Я чудом остав між живими.

Та все здається мені, що я наче споза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.

І чую голос із того світу.

І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер — на вигнанню.

Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева й лине далеко, далеко до моїх товаришів.

І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.

Бо їм ніхто навіть могили не висипав.

Тяжкі спільні терпіння зєднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.

І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.

Друже мій!

І ти вже не живеш.

Твої кости біліють далеко серед синіх степів України.

Осінній вітер бє їх.
Холодний дощ умиває їх.
Роса вранці сльозами паде на них.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Ні, я не можу, я не смію мовчати.

І коли я мав силу бодай у міліонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обовязок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерти.

І скинув із душі тяжкий камінь, який мене давив.

Хай моє скромне оповідання покладеться жалібним вінком квітів на їхню нікому не знану, Богом і людьми забуту могилу!

Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крови й нікчемности.

Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій із безмежнього болю й божевілля людей, розгориться полумям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на соняшний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любови.

І коли наша боротьба за волю така важка і крівава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо

Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце мрія мрій.

Відень, у вересні 1920.

Осип Турянський.