Польот над Кавказом/2
| ◀ РОЗДІЛ ПЕРШИЙ | Польот над Кавказом РОЗДІЛ ДРУГИЙ |
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ ▶ |
|
Хто з нас був найважчий. Один делеґат полотніє. Чи страшно злітати? Де поділася земля? Сім літаків у надхмар'ї. Передчуття пригод. Вечірній сум у блакитних просторах
— А ми на вас давно чекаємо, — привітно озвався Павловський, запрошуючи всіх до вітальні аеро-вокзалу, що була добре умебльована й прикрашена повітряними картами та моделлю літака «Дорньє-Меркур».
Ми підходимо, вітаємось і розташовуємось на м'яких фотелях, канапах і стільцях. Павловський хутко зникає. За кілька хвилин він встигає побути в 20-ти місцях, нишпорячи з аеродрому на завод, на вокзал, до телефону, і віддаючи воднораз безліч розпоряджень про відліт 7-ми аероплянів. Коли хто запитує його, він дає чітку відповідь і знову вибігає з кабінету до товариша Могилина, що чекає на нас із журналом.
У передпокої вже стоїть вага і нас викликають, щоб зважитись із речами, з нашим авіяційним «барахлом», з невеличкими клуночками, що їх можна було б легко заховати в кишеню. Один товариш швидко з'їдає шоколаду і на запит нащо він це робить, — наївно відказує:
— Поперше, щоб я менше важив з речами і, подруге, щоб востаннє покоштувати шоколяду, бо хто його зна: коли вб'юся, шоколяд з'їдять без мене.У цей мент товаришка Михайленкова з «повною нагрузкою» (пальто, шарф, валізка тощо) рішучо стає на вагу і, затримавши подих, гострим зором впинається в стіну й занепокоєно поглядає на Могилина, який, наче пророк, виголошує свій вирок:
— Вісімдесят два кілограми. Найважча з усіх!
— То вона об'їдалася у дитинстві!
Почувши прикру новину, дівчина видихає все повітря, в думках напевне бажає звільнитися від зайвої ваги, та на жаль вага безапеляційно й суворо показує цифру — «вісімдесят два»! Що проробиш? Дихай, чи не дихай, цифра не змінюється! Хлопці легковажно сміються. А Павловський високий, рухливий, весело поглядає на ощасливлену делеґатку й твердо проказує:
— Вас посадовимо в один із найміцніших літаків і підберемо спеціяльну компанію з легких хлопців.
— А нащо то зважують? — запитує батрак Северін, що не отямився ще після вражінь великого міста, після величної демонстрації й романтичного аеро-порту.
— А коли хто вб'ється, то будуть знати скільки пудів м'яса треба ховати, — одказує делеґат з «Марганцю» товариш Майоров.
Черга біля ваги хутко розтає і хлопці розбігаються, бажаючи якозмога швидше глянути на радянські аеропляни типу «К–4» українського конструктора комуніста товариша Калініна.
Їх не втримаєш! Чутка про винахід т. Калініна давно вже рознеслася по Україні і навряд чи знайдеш серед читачів «КУ» хлопця чи дівчину, що не знав би про літака з еліптичними крилами.
Вони вже біля аероплянів і, змішавшись з натовпом комсомольців, що виряжали свою делеґацію до Закавказзя, оглядають ланку літаків, вишикуваних перед довгими тином. Натовп зростає щохвилини. Десь недалеко кричать на публіку міліціонери і з усіх сил стримують її за межею. Та нелегко втримати ентузіястів, що побажали коли не полетіти, то принаймні подивитися на відліт щасливих делеґатів.
З цими глядачами горе! Вони, як мухи, оточують місце зльоту і не зважаючи на заборону, не звільняють аеродрому. Відліт їх інтриґує, надзвичайно зацікавлює й приваблює до себе. От чому немає сил у заводської адміністрації позбавитись оцих непрошених глядачів і наблизити момент відліту.
Сюди долітають уривки промов із численних трибун на аеродромі. Лунають пісні, гримлять труби й ми стоїмо сповнені чарівного настрою, немов не вірячи, що от-от настане хвилина зльоту над тисячами демонстрантів.
Година минає за годиною. Нас розподіляють по літаках і, як не змовлялися хлопці, щоб летіли разом зі своєю компанією, вони розчарувалися: за інструкцією льотного відділу, вага пасажирів кожного літака має бути приблизно однаковою і тому там, де було два важких пасажири, додавали трьох легких. Товаришок Михайленкову і Тищенкову розлучають і вони з непевним чуттям стають кожна біля свого літака. Видко їм дуже хочеться бути разом, щоб укупі пережити щасливі хвилини польоту та щоб не оскандалитись перед хлопцями. Та що поробиш? Павловський невмолимий! Як призначив — так і сідай!
Кіно-оператор ВУФКУ тов. Сода, що його взяли зняти ввесь польот, додає нам нових мук і примушує ставати то біля літака, то окремо в полі й позувати йому, поки він крутне кілька разів ручку знімального апарату.
Він одягає пілотський шолом і просить одного з делеґатів покрутити ручку апарату, щоб і самому, як активному учасникові експедиції, потрапити на екран.Прізвище Сода стає популярним серед делеґації. Комсомольський гуморист Юрій Вухналь, теж учасник експедиції, не довго думаючи, дає йому назву:
«КРЕМ-СОДИ».
Товариш Сода не протестує, і з легкої руки Вухналя це прізвище збагачує лексикон делеґатів. Варто зазначити, що ні товариш Сода, ні «старий рубака», ні хто інший, не ображалися з цих прізвищ, а навпаки, самі жартували з нами й незмінно підтримували веселий настрій підчас усієї подорожі…
Чи чули ви колинебудь як гуркотять сім моторів воднораз?
Чи звернули ви увагу на те, що повітря кублиться навкруги корпуса літака, звивається в незримі спіралі і одчайдушно кидається назад, б'ючись об крила та хвіст аеропляну? Дехто почав затикати вуха, а батрак із Полтавщини Северин Микола просто занімів од подиву.
Уявіть шановні читачі й читачки! Чи могло бути щось інше з Севериним, коли він, узятий з поля, з радгоспу вперше поїхав залізницею, вперше побачив трамвай, і вперше опинився перед дивовижним створінням епохи — аеропляном?
Він поглядав то на той літак, то на інший і з розкритим ротом усвідомлював собі, що напевне він не спить і щипати себе не треба, бо це найсправжнісінька дійсність. Його постать застигла в двадцятьох метрах од ланки літаків і напевно б стояла з півгодини непорушно, коли б до нього не підійшов репортер «Комуніста» художник-карикатурист тов. Я. Бєльський.
Кашкет напинався на голові Северина. Вітер, знятий пропелерами, одчайдушно притягав до себе всі речі, і коли б не Бєльський, кашкет Северина сам би проаероплянив перед здивованим натовпом комсомольців, став би предметом загальної уваги і отримав би титула «летючий ковчег полтавського Ноя — Миколи Северина».
Доречі, в Полтаві з ним пожартували. Микола сам розповідав, як одного дня о третій годині опівдні на поле приїхав конем посланець із району і, припустивши коня, раптом під'їхав до нього, зняв з роботи і трагічним шепотом сказав:
— Друже Миколо! Я тобі раджу, зараз тікай, поки є час, бо скажу тобі поправді, я приїхав заарештувати тебе. Ось із району бомажка. Тут написано: «Наказую приставити негайно Северина до Райкому комсомола, щоб негайно виключить із героїчних лав сільського комсомолу і передати в розпорядження органів розшуку».
Блідий стояв Северин перед посланцем і не розумів, що од нього хочуть. Він ладен був справді тікати і тому вбитим голосом спитав:
— За що?
— Як за що? А де ти був сьогодні о першій ночі? Он доведено, ти вбив одну людину і тому маєш негайно їхати зі мною!
Це було сказано серйозно, суворим тоном і тому Микола покірно пішов до району і тільки там йому пояснили, що його обрано авіо-делеґатом на Кавказ.
Спантеличений Северин спершу почав одмовлятись, та потім, подумавши, сказав:
— Обов'язково полечу! Хіба я такий поганий? І я хочу попасти в розріз воздуха під воздушноє пространство.
От чому Микола стояв з занімілими очами перед 7-ма аероплянами, що нещадно свердлували повітря й злегка колихали крилами.
Ми всілися. Перший літак злетів о пів на третю й хутко розвернув свої крила над Харковом, над Будинком Промисловости.Тяжко було злітати, бо публіка, як її не просили, лізла наперед і перед самим відлітом перебігала перед літаком, наче не розуміючи, що так може статись катастрофа. Один за одним з інтервалами 5-10 хвилин знялися й останні машини.
Публіка радісно вітала їх і підкидала кашкети й капелюхи, щоб виявити свою велику радість з приводу повітряної події. Наш літак знявся останній. Він простернив на військовий аеродром.
Отже про вражіння першого польоту.
Коли ми всілися в кабіну, кожний із стриманим подихом глянув на землю, на небо, де ми мали опинитися через хвилину й почав прощатися з тими, хто нас проводив.
Начальник станції з білим прапорцем пробіг спереду і змахнувши ним, дав сиґнала до відліту. Пілот дав повний газ. Машина, стрибаючи по горбках, колисаючись в повітрі, повільно попливла по землі і, збільшуючи хуткість, полинула по зеленій ковдрі аеродрому. Пропелер загув, зашкварчав приємним перегудом, сповнив нашу кабіну тонким запахом бензини і замайорів фурчастим віялом, на шляху до блакиті. Наші погляди в землю! Очі зацікавлено стежать за аеродромними будівлями, за ланами, що навколо міста, за ромбами й квадратами розплянованих вулиць.
Кожний захотів впіймати ту мить, коли аероплян одривається од землі і спирається власними крилами вже в повітря, починаючи тим самостійний льот. Та це здається неможливим. Аероплян, сколисаний розгоном, майже непомітно здіймається з ґрунту, і пливе на височині кількох метрів, а потім кількох десятків метрів над землею.
Вона, що мчала під вами стрімчастим бурхливим зеленим струмком, раптом провалюється вниз, меншає, даленіє і стає спокійною зелено-голубою ковдрою, пересмуженою чорними латками чорноземних ланів. Люди перетворюються спершу в химерні грибки, потім у тонкі рисочки мало-рухливих бацил, аж поки не стають крапками, повільно зникаючи в голубому молоці низинного повітря.
Я стежу за обличчями моїх сусід. У нашій кабіні сидять — Голуб, секретар ЦК, Євентов — активіст, Бєльський, що про нього ми вже згадували, і Павло Усенко. Вони спокійно сприймають відліт і наче справжні авіо-вовки, дивляться вниз на розгон землі і на одноманітне колисання широкого суходолу. За майористим Харковом, з його славетними річками Лопанню та Харковом, що з височини схожі на тоненькі сині ручаї, відкриваються широкохвильні обрії лісо-степової України. На зустріч нам біжать лани, невеличкі узгір'я. Провалюється раптово земля в байраках і виринають мініятюрні моделі хат, розмаїтих млинів та церков.
З височини пізнаєш, яка Україна ще солом'яна та бідна, роздерта на частки, на клаптики невеличких дільниць трипілля. Некультурні форми господарства примушують селян жити так, як колись жили діди, і заважають їм перейти до нових форм колективного господарства. Від усього того дхне февдальщиною, стародавнім впливом минулого. Тоскно стає на серці, коли вимірюєш очима, скільки ото землі загибає на межі, на шляхи до тих дільниць, щоб перевезти врожай тощо.
Як радієш, коли раптово побачиш великий клапоть зораної землі, зовсім неподібної до отих роздріблених ланів! Такий клапоть тягнеться і вширш і вдовж на кілька сот метрів і зразу дізнаєшся, що тут працюють нові люди — колективи й комуни. Та дуже рідко потрапляєш на це.
Обсмужена лісами, а іноді й пісками, уплямована синіми блисками озер і річок тягнеться під нами лісо-степова Україна. На височині видко надзвичайно далеко, і хоч ми над землею не більше, як на 300 метрів, ми бачимо далеко вперед і назад. Коли на зльоті земля мчала з хуткістю 90 кілометрів, то нам здавалося, що це — надзвичайна хуткість. Але тут ефект хуткости зникає, хоч літак щогодини пролітає 150 кілометрів з гаком.
Сонце висить як розпалений щит, а хмара, як рука велетня, тримає його позаду і немов женеться за нами. Блакитний краєвид нічим не відмінний від земного. Те саме сонце, ті ж самі хмари. Тільки вони здаються більшими, величнішими і пухкішими. Сонце невесело ховається за білу ряднину хмарин і з сумом кидає своє бліде проміння на землю. Наближається вечір.
Чомусь і нам стає сумно — чи з перевтоми, чи від довгого чекання — хто його зна. Земний краєвид хутко набридає і ти починаєш шукати чогось нового там за обрієм, де небо й земля з'єднуються розпливними смугами, загубивши чіткість, яку вони мали на землі.
Усенко хмуро поглядає вниз. Він хоче розважитись, виймає книжку та щось не читається йому. Він про щось думає і наче хоче сховатись од нас. Але ми знаємо причину. Аеропляна весь час підкидує і повільно опускає. Це приємне колисання з уславленими «повітряними ямами».
Хтось сказав, що їх треба боятись. Та брехня! Хіба не соромно казати, що в аеропляні неприємно летіти і незручно сидіти? Нині людині не треба мати надзвичайної вдачі і бути універсально сміливим, щоб одважитись на польот.
Я їздив залізницею, плавав на пароплавах, пережив колисву бурі на Чорному морі (рейс 17 днів), літав і можу впевнити читачів і читачок, що нічого надзвичайного в польоті нема. Навпаки, нема в світі кращого й найбезпечнішого траспорту, як авіяційний. Ви можете їхати залізницею в м'якому вагоні і все таки вас буде нудити, особливо підчас довгих мандрівок, коли одноманітні вражіння. Навіть м'який вагон не врятує од тоскного настрою.
Ви можете пливти пароплавом у комфортабельній каюті і ніяк не позбавитесь морської колисви. І доречі. Якщо колисва на морі буде виснажати ваші сили своїм розміреним залізним темпом, великими змахами хвиль, дратувати вас незмінністю, неодворотністю, то жадний лікар, жадна людина не допоможе вам. Морська колисва триває годинами, добами.
А в повітрі — зовсім інше! Іноді лише підкине вас легенько, плавно спустить немов на невеличкій гойдальці і здасться вам, що ви сидите в вагоні Харківського трамваю марки № 7, який мчить із парку вниз. Приємно колисає і часто траплялось, що протягом трьох годин аеропляна підкине лише кілька разів, так що ні в якому разі неможна рівняти морське хилитання з повітряним. Хто добре почуває себе в легкому автомобілі, або трамваї (колисва однаковісінька), той прекрасно почуватиме себе в кабіні пасажирського самольоту.
У повітрі озоном не проживеш, і святим не станеш. Отже, наші руки розпакували баульчики і я, Голуб, Євентов та Бєльський починаємо смачно закусювати десь недалеко Артемівського. Позабуто всі поради незграбного «пілота», з яким познайомилась Михайленкова (а проклинала вона його, проклинала!) і ми щиро п'ємо нарзан, за обидві щоки вминаємо бутерброди, ковбасу тощо і викликаємо у Павлуші Усенка великий апетит. І він з нами, він цілком солідаризується з нашою «обжорською» політикою.
Словом, у нашій кабіні було весело. Ми співали пісень. Голуб і Євентов читали. І я прочитав «Кучеряві дні» - Кириленка, згадав його чуприну і будь він з нами в кабіні — зазнав би він «аварії». Між мною й Євентовим поточилася дискусія: як слід писати художні твори про комсомол та його болячки.
Правда, Євентов був суворіший за мене. Як бачите, в літаку ми робили 7 справ, — їли, дивилися, спали, читали, співали, дискутували й вираховували скільки ми кілометрів пролетіли за даний час.
А тимчасом краєвид мінявся аж тричі. За лісо-степовою смугою України вилинула степова Україна з крейдяними горами біля Артемівського, з пірамідами чорного вугілля і з шахтами, димарями, з вузлами залізничих рейок — Рутченково, Дебальцево, Горлівка, і з білостінною Штерівською електростанцією. Мимохіть пригадувалась загата на Донці з Есхаром, з її дрібними струмками збаламученої піни й темно-зеленим поясом соснових лісів.
— А чи швидко буде Ростов? — спитав мене Голуб.
— Хвилин через 15, — відповів я, — згадавши слова пілота про тривалість польоту.
Над обрієм постала прозора біла смуга з темно-синьою биндою вечірнього моря. Літак поволі знижувався й хутко наближався до Ростова, якого ще не було видно у вечірній млі.
Сонце вже давно сховалося за обрій і нам незвично було спостерігати, як сонце сідало не в землю, а в якусь щілину поміж небом та землею з розмазаними червоними краями. Воно зменшилося з обох країв і в той час, як земля уже потонула в смерках, наш літак палав одбитими пурпуровими плямами і продовжував льот над потемнілим суходолом.
Раптом попереду запалали лінії розквадратованих вулиць і електрика спалахнула воднораз у багатьох місцях великого міста.
— Ростов, Ростов, — радісно закричали ми і схилилися обличчями на вікна, щоб глянути згори на наших товаришів і на їхні шість аероплянів, що вже стояли ланкою на аеродромі.
Серед поля горить ватра і вітер розносить іскри по вітру. Аероплян сідає проти вітру і ми спиняємося поруч літаків.
Нас бучно зустрічають. Ростовські комсомольці оточують нас, виголошують «славу» — й запрошують до себе в місто.
— Ми тепер за кордоном УСРР — у республіці РСФРР, — просто сказав товариш Халява, підходячи першим до нашого літака.
І ми чуємо, як товариш Ісаєв розповідає товаришам із Ростова про наш польот:
— 35 авіо-делеґатів робітничої молоді летить передати першотравневий привіт молоді Закавказзя. 27 товаришів безпосередньо з виробництва. У делеґації — беруть участь — 3 комсомольські письменники — Усенко, Вухналь, Кузьмич, 3 члени ЦК, кіно-апаратор ВУФКУ, — та художник «Комуніста».
Ми зустрічаємося з товаришами сусідніх аероплянів.
— Хто з вас не витримав — признайся, — починає свій допит Вухналь, але товариші лише сміються. Із 35 душ лише 5 чи 6 чоловіка здало свої неприступні позиції, (ригали) а решта (в тому числі і дівчата) блискуче витримали іспит.
Скільки розмов, скільки вражінь! Це ж перший польот в житті! Скільки вони будуть розповідати своїм товаришам, коли повернуть додому.
Нам приготували авта і ми з жартами сідаємо до них. Великий і розлогий Ростов приймає нас в свої простокутні електричні обійми.