Польот над Кавказом/3
| ◀ РОЗДІЛ ДРУГИЙ | Польот над Кавказом РОЗДІЛ ТРЕТІЙ |
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ▶ |
|
Ростовські комсомольці зустрічають. Будинок козацтва і селянства. Ранок. Аероплян «СССР–218». Аварія „перша“. Несподівана затримка № 2. Чи приємно летіти з чужим колесом? Як врятувався велосипедист з-під літака. Знову у повітрі. Навздогін товаришам! Над тихим Доном
Сперше ми блукаємо довгими покрученими вулицями, що ледви освітлені. За тим звертаємо на рівну путь і авто зухвало мчить поміж іншими машинами, трамваями, візниками й людьми, що сполохано тікають, звільняючи шлях. Нас вражає незвична прямизна ростовських вулиць. Просто перед нами лежить великий шумний проспект (кол. Садова вул.), що поєднує Нахічевань із Ростовом і впирається в залізничий вузол. Нам чомусь дивно, що авта мчать десятками хвилин, а Ростов тягнеться и тягнеться до безкраю.
Де ж ми станемо? Де спинимось? Машина реве своїм гудком і кидає в нічну темряву вузенький жмуток ацетиленового світла. Повз нас минають освітлені кіно, клюби, театри й інші приміщення для розваг.
Який же довгий Ростов! Не дарма один із делеґатів казав:
— Ростов — колишнє військове місто, що виросло з військового селища ще в давні часи. І от тому вулиці геометрично розпляновано, розраховано й кожний квартал має однакову довжину й ширину з сусіднім. Ви гляньте на місто! Ось скільки гуляє козаків і як би уважно ви не вивчали натовпи перехожих, ви не помітите червоноармійців.
Цю думку стверджує представник Краєвого Комітету Партії. Він коротенько оповідає історію Ростова і перед нами повстають картини недавньої минувшини, вчорашнього розгулу денікінщини тощо.
Ростов на перший вигляд здається більший за Харків. Можливо, що це так. Всі звертають увагу на европейськість його кварталів і згоджуються на тім, що будь Ростов у центрі України, він безперечно був би українським Берліном.
Нарешті ми під'їздимо до центрального будинку Козацтва і Селянства. Це військовий готель, у якому нам уже уготовлено райські місця. Кімнати великі, по 10 ліжок у кожній, але все те чисте, пристойне, і культурне. Ми вмиваємося, прибираємось, їдемо обідати о 10 годині вечора і потім, без відпочинку, роз'їздимося в 3 клюби, де нас чекають ростовські комсомольці.
Не спинятимусь на деталях. Скажу тільки, що зустрічали добре! Але, коли б ми приїхали на годину раніше, то безперечно було б іще краще. Павлуша Усенко виступив з промовою українською мовою, яку прослухали досить уважно і яку зрозуміли принаймні 95% руських слухачів.
Лише о 12 годині ми вщухаємо і як, снопи, падаємо в ліжка.
Тільки Ісаєв, Зархій, Крем-Сода і я збираємось в 10-й кімнаті на невеличку нараду і складаємо дві частини сценарія (42 кадри) культурфільму про наш польот.Друге травня. О 3-ій годині ранку ми схоплюємося з ліжок і за якісь 12 хвилин вмиваємось, чепуримось і виходимо на ґанок.
— Та я не доспав, — галасує один із одеситів.
— Доспиш у літаку! Як почне колисати, ти схили голову і спи! Як проспиш Кавказ, то спустившись, скажеш — «І ми літали»!
Цей жарт викликає щиру усмішку на обличчях заспаних товаришів. Всі відчувають певну новину авіяційного побуту, а один із мотористів повітряної станції, що приїхав з автомобілем, знайомить нас із життям літунів.
— Хочеш літати — рано вставай, — доводить він.
Ми сідаємо в машини й летимо порожніми вулицями на схід, просто туди, де в жовто-зелених кереях запалилася червона ватра зорі. Сонце ще спить і лише одна хмарка, яка жевріє під дальнім промінем, сиґналізує, що сонце от от підведеться.
Аеродром зустрічає нас росяною травою, роздольними обріями, і порожнечою синього глибокого неба. Десь іще палають електричні ліхтарі та соняшне проміння перемагає їх і вони тануть у ранкових хвилях світла.
Сім літаків уже чекають на нас. Крем-Сода користує момент і знімає окремі кадри на аеродромі. Ось закрутився пропелер, ось його майориста айстра заблистіла під сонцем. Ось ми скупчились біля літака і страшенно серйозними обличчями вдаємо із себе досвідчених «авіо-вовків».
Два літаки вже в небі. Вони майорять над небосхилом і зникають, як невеличкі комарі в білявій запоні півдня. Вони будуть раніше за нас над цікавими перевалами Кавказу, їхні пасажири побачать Ельбрус, Чорномор'я і перші спустяться в Сочі, про яке ми ще мріємо.
Ось іще три літаки один за одим злітають у небо, а ми 10 чоловік з літаків «208» та «207» лишаємось чекати з Харкова двох Калінінських літаків, що вже вилетіли до нас і які понесуть нас над крижаними перевалами, бо німецькі «Дорньє–3» не в силі набрати такої височини, що її беруть радянські аеропляни.
Звичайно досадно бути — останніми, і замикати хвостиком усю авіо-експедицію. Та товариш Гоппе — начальник льотних ліній, що супроводить нас, заспокоює і каже, що коли з яким літаком трапиться нещастя, то нам першим належатиме честь допомогти.
— А проте — не турбуйтесь, ні з ким не трапиться нічого поганого, бо авіяційний шлях найбезпечніший!
Ми чекаємо. Ось уже восьма година. А ось і набігло на десяту. Ми поснідали, з'їздили в Нахічевань, а харківських літаків нема та й нема. Ми починаємо розважатися філософією, бо треба якось прогаяти час.
Ми розглядаємо будову — «Аеровокзалу» — величної будови з над-европейськими вікнами й дахом та й сміємось. Це проста міщанська хатинка, надзвичайно схожа на колишню поштову станцію XVIII та XIX віку, яка була призначена для «перекладних».
Звичайнісінька веранда виходить на північ, а невеличкий куценький садочок має прикрашувати це величне приміщення і задовольняти авіо-туристів невисокими общипаними кущами бузку та смородини. Шість тополів із сріблястим листям широко розкинули свої віти і самотньо лопотять про свою нудьгу, розмовляючи з широким степом, що припав зеленими долонями до околиці міста.
Нічого схожого на аеро-вокзал. Нема навіть і ангару! І коли прилетів літак, що має заночувати, то його просто закріпляють канатами до землі, загвинчуючи в ґрунт спіральні гвинти. Як не прикро казати, але це так,і який би гордовитий не був літун, він згоджується з тимчасовими незручностями і звикає називати оцю хатинку шляхетним словом «повітряна станція».
Безумовно, у майбутньому картина зміниться і років через 30 ніхто не пізнає цієї місцевости. Замість дикого поля, порослого густою травицею, буде обгорожений аеродром, де вже пастухи не пастимуть корів і який позбавиться повинности — щоліта годувати телят своєю смачною зеленою травою. Тут будуть бетонні ангари. Зацементують стартові стежки. Аеродром прикраситься готелем, авто-гаражем і буде одним із кращих місць майбутнього велетня завтрашнього Ростову.
Отак ми філософували, згадували Лермонтова, його героя Печоріна і казали поміж себе, що дехто з пілотів має печорінські риси. Можливо, цьому сприяють порожні аеро-вокзали і нудьга, що царить на аеродромах цілу добу, за винятком тих коротких хвилин, коли літак робить посадку, набирає бензини й знову покидає гостинний «аеро-вокзал».
Ми блукаємо по зеленому аеродрому і з нетерплячкою поглядаємо в небо, в порожній виструганий обрій, що чіткою лінією відокремлює блакить од степу.
У чверть на одинадцяту з'являється комаринна крапка і безшумно спускається вниз. Це «218», той самий, з яким ми зв'язали свою долю між Ростовом та Сочі і з яким ми пережили багато веселих демонічних і проклятих хвилин, коли з ними сталася…
Але про це далі! За «218» спускається «217», обидва калінінської конструкції. Їх хутко оточують станційні механіки, доречі, зовсім не схожі на харківських авіо-механіків. Вони одягнені в просте селянське вбрання і виконують різні чорні роботи на повітряній станції.
— На бензинопій, — здаля кричить пілот Снєгірьов, мій добрий знайомий, що з ним минулого року ми літали навкруги Кавказу, відкриваючи нову повітряну лінію та вишукуючи найкращого шляху.
Об 11 годині все готове. Як ми не сердились проміж себе, знаючи, що наші товариші вже в Сочі та ми з великою радістю поспішаємо на старт, щоб всісти в літака і продовжувати нашу путь.
«217» з пілотом Снєгірьовим щасливо злітає вгору. Товариш Гоппе, між іншим, — учасник героїчного перельоту через Гіндукуш — найжахніший, найнебезпечніший крижаний хребет — на радянських літаках, уже відлетів на «217». Ми стоїмо серед поля і наші нерви тоншають, сталевішають і натягуються, мов струни.
Ось і ми полетимо…
Та раптом — щось гримить, як вибух набою. Згуки йдуть од літака. Ми занепокоєно оглядаємось назад і наші очі застигають на одній крапці літака — на його колесі. Ми зриваємося з місця і біжимо на зустріч аеропляну. Нас непокоїть думка, що сталося з літаком? Чому він раптом схилився на ліве крило і припав до землі, як під'стрелений?
Уже замовк приємний колисковий заспів повітряного маршу — музика мотору. Уже пілот вискочив з кабіни, за ним борт-механік і вони вовтузяться поруч із машиною. Ми добігаємо. І бачимо…
Оце лихо! Луснула камера на лівому колесі! Це сталося, коли літак плив на старт і коли він наскочив на невеличку камінюку, що потрапила під колесо. От чому літак, мов підстрелений, схилився і заспокоївся, наче в летарґійному сні, перед самісіньким зльотом.
Гляньте на колесо! Воно зімнялося, пожмакалось. Дюралеві діски погнулися, як картон. Нам не треба питати що буде з літаком. Замінити колесо не довго, але ми не знаємо скільки часу триватиме процедура заміни і чи встигнемо сьогодні долетіти до Тифлісу, щоб все таки стрінутись з закавказькою молоддю.
До «218» уже біжать від станції. Автомобілем під'їздить начальник повітряної станції товариш Тіхоміров, колишній літун, що перейшов на земну службу, і харківський авіо-інженер т. Нікітін. Вони хутко оглядають місце затримки № 1 і коротенько порадившись, вирішають їхати на військовий аеродром, відшукувати потрібних людей, отримати дозвіл на позичку нового колеса.
Тепер наші станційні механіки починають застосовувати найновіших засобів слов'янської техніки, щоб підняти вісь лівого колеса і безтурботно зняти його. Вони беруть звичайну дошку, підкладають деревину, підставляють напівполамані козла і невеличким дрючком починають підіймати стодвадцятипудовий аероплян.
Наші очі ширяться од здивовання. Ми з великим болем стежимо за незграбними рухами ростовських механіків і боліємо щохвильки, думаючи, що оцей доморощений «домкрат» от-от лусне і аероплян безпорадно впаде на землю, щоб остаточно зламати ніжне полотняне крило.
Ніколи ми не гадали, що аероплян такий ламучий! Досить натиснути пальцем на крило і рванути трошки вперед, щоб туго напнуте полотно луснуло од напруги. Одну подібну сценку я бачив на авіо-заводі. Робітник і молодий інженер пересували вагу, щоб зважити аероплян і несподівано зачепили одним краєм за стерно глибини. В одну мить воно тріснуло і лишилася невеличка дірка, що її потім довелося латати і замазувать, щоб ніхто не побачив.
Так і зараз. Коли б «домкрат» не витримав і дошка розламалася, то, безумовно, мороки було б учетверо більше і літака б довелося відправити на «курортне лікування». На щастя, доска тільки надломилася і зігнулася, але не луснула.Тим часом години йшли. Ми проклинали несподівану затримку, проклинали свято, бо на військовому аеродромі людей не було. Завгосп десь відпочивав, начальство розбіглося і тільки завдяки присутності т. Нікітіна та допомозі Крайкому, через годину (подумайте! — через годину!) привезли нове колесо.
Усенко з сумним обличчям прогулювався навколо, а товариші Голуб та Євентов лежали на травиці під крилом літака в затишку і рятувалися від спеки. Халява і я дивилися на хвіст літака, де борт-механік Ванов знайшов неполади в пересувному стабілізаторі, цебто там, де стерно «нагрубо настроюється» в залежності від кількости багажу та пасажирів на літаку. Пересувний стабілізатор це нове удосконалення калінінських літаків, що його не мають німецькі машини. Такий стабілізатор допомагає літунові краще керувати машиною і зменшує витрату фізичної і нервової енерґії.
Трос стабілізатора перекрутився і погрожував луснути. Але Ванов і пілот Волковський хвилин через 20 закріплюють його в певному становищі. На початок першої — нам привозять колесо.
І слава Марсові та Венері! Зміна колеса проходить щасливо. Февдальний «домкрат» витримує вагу, а спритний механік Ванов хутко надягає нове колесо і закріплює його.
Опів на першу ми всідаємо. Щасливо зідхаємо, коли мотор заводить свою авіонну пісню. Ростовці вже покинули нас. Уже ніхто не проводить нас і тільки механіки, Тихоміров та Нікітін прощаються з нами. І раптом…
Відкривається кабіна пілота і механік Ванов спокійно махає рукою. Мовляв, нова затримка. І справді, мотор затихає і ми чуємо стомлений голос:
— Вилазьте, хлопці. Ми «прилетіли» в Сочі…Що нам робити? Звичайно, вилазимо і з засоромленими обличчями кличемо ростовців назад.
— Що там з вами, — гукає здаля Тихоміров.
— Перегрів мотору! Сімдесят вісім — температура бензини, — одказує пілот і випускає повітря з радіяторів, що шипить та сичить, немов зрадівши звільненню. Про бензину ми знаємо, що нормальна температура має бути — 65. Ну, принаймні — 70. Але це вийнятково.
Що до 78 — то це занадто. Перегрів мотору небезпечний тим, що бензина може сама запалитися в літаку. І коли пілот не попередить цього, то машина, і люди матимуть вогнений похорон під самими хмарами. Тоді не буде музики, червоних прапорів, промов над могилою — тоді на землю впаде чорна маса покрученого, перепаленого металю та людськи обгорілі кістки, з клаптями напухлого м'яса.
— Перечекаємо, товариші, та й полетимо!
— А чи довго чекати, — питає Голуб, вдивляючись у суворе обличчя пілота.
— З півгодини!
Сонце варить нас у розпаленому повітрі і ми валимося на землю на вогку траву під тінь літака. Вона молода і ми маємо порятунок. Голуб витягає з портфелю циркуляри, інструкції і тези і починає над ними вправлятись.
— Аби час не пропадав. Як приїду в Харків, ощасливлю ЦК сорокома обіжниками. Скажу якби не затримка, не писав би. А то тепер, завдяки аероплянові, комсомольці матимуть доказ нашої щирої любови до авіяції!
Поволі температура води та бензини падає і через 40 хвилин ми втретє прощаємось із ростовцями і сповнені невтримних бажань летіти — летіти, хоча би в смерть, аби летіти та наздогнати наших товаришів! Як ми заздримо їм! Десь вони там, в Сочі ходять на березі моря, граються в хвилях, ніжаться на сонці, оглядають чудові краєвиди і насолоджуються красою природи. А ми?..
А ми — тільки збираємось покинути Ростов!
Як скажений, зривається літак зі старту і мчить по аеродрому стрибаючи на його горбках, то одриваючись, то знову присідаючи вниз. Щось тяжко одривався літак «218» од землі! Чи він перевантажений був, чи може на заводі поспішали швидше випустить його і не перевірили його як слід для дальнього польоту, чи може ще якісь інші причин — невідомо. Лише відчуваємо, що аероплян з неохотою покидає землю.
А земля… Ой, земля наша, зелененька, плитка і роздольна! Ти не випускаєш із своїх вогких обійм! Та на що ми тобі здалися? Ми хочемо бути синами повітря! Ми бажаємо стати справжніми синами крилатої України і тому, що б з нами не сталось, з якими б прикрими пригодами не зустрічалися, ми принципово не покинемо літака.
Злітаючи, ми ледве не роздушили якогось велосипедиста, що пролетів під нашими крилами. Ми тоді перелякалися за молоду істоту, що стрімголов тікала від аеропляну.
Земля бурхливо промчала і впала в прозору синьодимну безодню. Заколисався під нами розкраєний Ростов із залізницями, мостами, численними кварталами. Елеґантно повернувся перед очима, зробив реверанс і важко махнув тяжкою долонею аеродрому на прощання. Перед нами виріс широкий спокійний Дон.
Він розлився на 12 кілометрів у ширину і його широка смуга, що виткнулася за десятим обрієм на північному сході стелеться під нами і за 30 кілометрів відціля впадає в Озівське море. Ми круто забираємо вгору, залітаємо на височінь 700 метрів і прямуємо над розливними хвилями уславленої козацької поетичної ріки. Тутешні обрії цікавіші. Один Дін надає феєричного характеру всьому краєвидові. Сталева поверхня води, уплямована де-не-де темнозеленими колами глибин, майорить іскристими блисками мініятюрних сонць. Хвиль зовсім непомітно. Ідеальна рівнина суходолу, Дону та моря своєрідно впливає на наш настрій і ми щасливо посміхаємось, майже забувши про неприємні пригоди.