Польот над Кавказом/4
| ◀ РОЗДІЛ ТРЕТІЙ | Польот над Кавказом РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ |
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ ▶ |
|
Що це з нами? Спускаємось чи падаємо? Невідома станція. Сорок хвилин — на аеропляні, двадцять на корові і три години на тормозах. Блискучий доказ того, як можна з XX століття стрибнути в XI, а потім у XIX! Пілот Волковський зникає без вісти! Надійшла сувора весняна ніч
Літак увесь час набирає височину. Ростов м'якшає і поволі розпливається розвезеними голубими фарбами. Великий Дін з його вигладженими хвилями теж подається у бік і наближається до обрію. Він даленіє. І в цей час під нами пропливають численні будівлі великого залізничного вузла станції Батайськ під Ростовом. Поплутані лінії розбігаються внизу, перетинаються, зрідка блищать під сонцем і нагадують великий жмуток товстих дротин.
— Ну, хлопці, скидайте черевики, — гукнув нам Павлуша і перший здійснив свою думку. Нам жарко в самольоті. Ми поскидали взуття, піджаки і нам справді стає легше. На цій височині задуха поволі зникає. Та іноді ми потрапляємо в повітряні стовпи і на хвильку сприймаємо теплу повітряну ванну.
Ми жартуємо, голосно розмовляємо, не зважаючи на гомін мотору і погоджуємось, що коли б «218» захотів скупатися в хвилях Дону, ми б легко попливли в його зеленій воді.Звикаємо до спостерігання чудових картин і панорам із надхмар'я і беремося хто за книжку, хто за карту Усенкову, а хто за бінокль. Іноді стає сумно. Здається без причини, а справді — це сталось тому, що в наслідок довгого чекання на аеродромі ми стомилися і зараз не з такою цікавістю поглядаємо вниз.
А машина летить напружено. Вона тремтить у дрібній, ледве помітній лихоманці. Вона то стрибає вгору, — якщо пілот рішуче спрямовує її льот до блакиті, то непомітно знижується і пливе розпливчастою тінню по зчорнілих ланах землі. І ми відчуваємо: з машиною не все гаразд, їй тяжко летіти, бо напевне до неї не ласкаво поставились на авіо-заводі. Можливо вона не досить перевірена й не мавши проби на дальній польот, рушила в повітряну путь. Я згадав, як іще в Ростові, перед відлітом, пілот Волковський розповідав, що «218-му» було нелегко прилетіти з Харкова до Ростова.
Нам байдуже, що буде з машиною, чи їй зручно летіти з чужим колесом, чи не відчуває, «душа самольота» гріхів перед «богом хмар». Одне нас турбує — хочемо бути в Сочі.
Тим часом під нами пливуть якісь станції. Ми не звертаємо уваги. На що рахувати скільки їх, та дивитися на них згори. Однаково, ні Павлуша, ні Халява, ні я не побачимо людей з височини ні дівчат, нікого іншого, кому можна махнути хусточкою з вікна аеропляна. Суворе мовчання панує серед нас в кабіні. Один мотор гуркотить та й гуркотить…
Без певної мети я глянув на землю. І стомленим оком зупинився на кількох десятках хат, що оточили невеличку станцію. На елеваторі, що до нього підпливали рейки, і на церкві, яка одбігла осторонь і зупинилася, наче втікачка, на південному краю села.— Яка це станція? мимохіть подумав я і захотів прочитати напис на фасаді вокзалу. Хутко я вхопив бінокля, приставив до очей і переді мною виросли ніжні плескаті будинки. Рейки неначе наблизились до очей, кинулись удалечінь і вмерли десь за обрієм. Аероплян мав височінь до 800 метрів. Прочитати напису я не зміг.
— На жаль, — сказав я товаришам, — ми ніколи в світі не взнаємо котра з станцій пливе під ногами і ніхто не допоможе в цій справі.
Євентов почув мене і сірими очима застиг на будинку вокзалу. Можливо б ми пролетіли повз оцю степову станцію, коли б з літаком не сталося щось несподіване. У Євентова раптом замерехтіли вії, брови суворо насунулись на підлоб'я, а обличчя помітно сполотніло. Я вже не думав про станцію і ніхто б не згадав її, коли б самольот не нахилився вниз і з величезною хуткістю не почав би спускатись просто на село.
— Що це з нами? — майнуло кожному в думці, тоді як за командою, підвели голови і встромили наші погляди в ту крапку земного суходолу, де, як ми сподівались, мав знизитись літак.
Може це повітряна яма? — Так, ні! Яма ніколи не буває глибокою, як ця. Ніколи літак не падає вниз на кілька сот метрів. Жоден пасажир не відчував у шлунку такої безодні, що її відчули ми. Височінь «800» немов злизало. Хати раптово підстибнули до нас, почали розбігатись у боки, наче вівці.
Що вже казати про церкву. Яка була маленька, але зараз вона опинилась просто перед літаком і здавалось — ще мить… ми пролетимо над її хрестами і перелякаємо воронячу зграю, яка в цей мент знялася з сухих гілок невеличкого церковного саду.
Наші голови переповнились різними думками. Вони хлинули, як хвилі згойданого моря, як зелений шквал на чорні скелі. Що ж справді сталося з нашим аеропляном? Чи виливається бензина, чи зіпсувалося якесь приладдя, чи може луснув трос будь-якого стерна?
Сидячи в кабіні, ми хотіли вгадати причину спуску. Та на жаль ми не були в пілотській кабіні і не бачили перед собою арматурної дошки.
Читачу, ви читаєте оці рядки і, можливо, ваше серце стрепенулось? Можливо ви відчули жах і, співчуваєте нам перед посадкою «в смерть». Зараз я посміхаюсь! Я навмисне згустив фарби, аби хоч як схвилювати вас і змусити відчути романтичність аероплянного льоту і тих несподіваних пригод, що іноді (надзвичайно рідко) трапляються з літунами.
Моя картина буде повною, коли я змалюю постать мого товариша, що летів зі мною в кабіні і який надзвичайно спокійним рухом розстібнув задню кишеню, засунувши руку за якимсь товстим предметом, що лежав там. Він був спокійний, з філософським виразом на обличчі, з певним фаталістичним настроєм.
Блиснула синя сталь бравнінґа. Товариш підніс його до очей, перевірив заряд і поклав руку з револьвером просто собі на коліна. Далі він трохи повернувся і глянув у вітрину кабіни. Земля загубила свій спокій і зараз мчала з хуткістю 150 кілометрів на годину. Губи ледви помітно ворухнулись і стислись наче у засудженого. Це мене страшенно вразило! Я покинув стежити за землею, бо знав, що як я не дивитимусь, а пілот посадить аеропляна без моєї участи. У цей мент неодмінно треба ставати фаталістом. Ви пасажир і не втручайтесь не в свої справи!
От тому я дивився лише на мого друга і ніяк не міг припустити, щоб пропала задарма надзвичайно цікава хвилина спостережень.
Така вже вдача у письменників — спостерігати й спостерігати, не зважаючи на небезпеку.Отже, слава моєму товаришеві! Він, як американець, спокійно дивився у вічі смерти і готувався вмерти, як витриманий комуніст. У цей момент ми були над церквою і земля насувала, як велика чорна щільна хмара. От-от ми зариємось в землю!
— Якщо будемо горіти в бензині, а це можливо, бо мотор перегрітий, — кричав товариш, — я застрелю себе, щоб не стати смаженим поросям і заповідаю свій револьвер вам, шановні товариші.
Я не назову прізвища цього товариша до самої смерти. І ніхто з товаришів, що сиділи в кабіні «218» не зробить цього. Це наша вічна таємниця і тому, ви, шановний читачу, чи читачко, можете гадати на кавній гущі, чи запрошувати циганку-гадалку для розв'язання завдання. Попереджаю вас — ніколи не вгадаєте! Та й на що вам знати прізвище цього витриманого хлопця? Адже кожний з нас п'ятьох міг бути на його місці. Тільки один револьвер був із нами, і тому лише один товариш приготувався до зустрічі смерти. Май кожний револьвера, ми всі мали б рацію вжити свої нагани чи бравнінґи, аби вибрати форму смерти: чи згоріти в бензині, чи покінчити вимушеним самогубством.
От бачите як я лякаю вас, шановний читачу, та читачко! Хай я не бачу, ваших очей, я вгадую ваші думки і сміливо кажу з оцієї сторінки:
— Безперечно ви проклинаєте авіяцію і стиха кажете: хай йому біс з отакими польотами! Ніколи в житті не полечу!
Пробачте мені хвилину вашого переляку. Я визнаю себе винним і кладу свою голову на відсіч. Рубайте її, бо я злочинець — я страшенно перелякав своїх читачів! Однаково, я вмру, загину без вісти з літаком — отже ж ми падаємо і зараз…
Зараз зариємось у землю!..З кожною хвилькою гострота наших почуттів більшає. Ось ми вгледіли посадний майданчик і, безумовно, пілот спрямує машину на грядки зляканого патлатого попа. Буде йому служникові бога та диявола багато мороки! Загинуть його грядки з капустою, огірками та горохом. Буде лаятись скажена попадя і прокляне бісову авіяцію за те, що вона позбавила її зайвого прибутку, бо селяни грошей не дають, в церкву не ходять, і примушують попівську родину жити по-жебрацьки.
Так я уявляв нашу посадку і вже шукав тої дверини, відкіля мала вибігти попадя з лайкою.
Але пілот Волковський — досвідчений пілот. Він ніколи не дозволить собі розбити машину. Що б з нею не сталося, якої б аварії не зазнав аероплян у повітрі, він завжди приставить пасажирів на землю цілими. Волковський — акробат повітря! Він володіє машиною як своїм тілом. Хай машина впала на 700 метрів, адже єсть у запасі сто метрів і цього досить, аби безпечно сісти на ґрунт.
Аероплян вирівнюється, — три кілометри мчить над полем на південь од села і нарешті спокійно сідає, тяжко вгрузаючи колесами у м'який ґрунт. «218» зробив широку колею на полі і зупинився перед чорною ріллею.
Усенко і Голуб перші вискакують із кабіни. Халява, Євентов і я наслідуємо їм і, ступивши на стерню, весело зідхаємо та зраділо поглядаємо на чотири боки у порожні обрії.
О, Марсе і Венеро! Що сталося з ними? Де поділася широчінь земного надхмар'я? Де краса панорами, зеленого суходолу? Самотній обрій з невеликим самотнім селом на півночі розстилається перед нами. Обрії зібралися, як гармонь, і склалися в одну гнуту лінію. Знову задуха приймає нас у свої пустельні обійми. Жарко, наче в Сагарі!Ми мовчимо і ніхто не порушує загальної тишини. Степ спить у задусі.
Нарешті, виходять Волковський і Ванов. Вони в перший мент мовчать, затим обзираються навкруги і, нарешті, звертають увагу на нас:
— Не турбуйтесь, хлопці, авіяція краща за залізницю.
Голуб уже сидить на землі спершись ліктями і з досадою проказує:
— Знову згубимо час! Скільки це доведеться чекати?
Волковський повертає до нас широке слов'янське обличчя і здіймаючи шолома, стомлено каже:
— Хвилин через 20 попробуємо злетіти. Сподіваюся, що ми встигнемо в Сочі до вечора. Ми сіли через перегрів мотору. Температура бензини досягла 82°. Хай остигне мотор і тоді продовжуватимемо нашу путь.
Ванов підходить до висунених радіяторів, одкручує невеличкого ґрантика і випускає водяні пари:
— Знову повітряна пробка, під три чорти її!
Всі сідаємо на землю і зацікавлено стежимо за селом. Там уже знявся великий рух і дітвора ота — набридлива малеча, що завжди допікає літунам на аеродромах, мчить просто до нас з усіх своїх сил. За ними стрибає на великому вороному коні молодий верхівець і, розганяючи дітвору, простує до аеропляну. Малеча не відстає і з скаженим галасом біжить, підіймаючи в гору забруднені кулачки.
Ми мовчки чекаємо їх. Минає кілька хвилин і верхівець, оточений малечею, дістається місця посадки (хто кого перегнав не відомо) і стривоженим голосом питає:
— Як ви не вбились? А в райвиконкомові (я відтіля якраз) дуже злякались, побачивши, як ви несподівано нирнули вниз.
Верхівець зідхає, стирає піт і на запит — що це за місцевість — суворо відказує руською мовою:— Це станція Степна! Шістдесят верстов од Ростова.
Розмова мала дружній характер. Нам принесли води і, навіть, спитали, чи потрібна фізична допомога.
Сонце високо майорило в блакиті і, поволі знижуючись, нагадувало нам про час відліту. Ми почекали з півгодини, поки остиг мотор, і завернули «218», аби він дістався дальньої стартової стежки, що її відшукали в рівнісінькому полі серед рілля пілот і борт-механік.
Тим часом ми охороняли самольот од дітвори. Літуни подали команду нам і взявшись за ручки біля хвоста, розвернули аероплян. Волковський дав газ, Ванов став за станційного механіка і «218» поплив уперед, важко вгрузаючи в м'яку стерню. Знялася велика курява, у дітвори позлітали кашкети од повітряної зливи. Ми погналися за літаком і пройшли пішки більше двох кілометрів до початку стартової стежки.
Вона була довгою оця стежка! Літак не може знятися на м'якому ґрунті так швидко, як на звичайному аеродромі. Отже, треба мати запас для зльоту. «218» вкрив усе поле хмарою чорної пилюки. Селяни відмахувалися, бігли в боки, але не відставали. Нарешті, через годину після спуску, ми сіли в кабіну і заспокоєні, забувши свої прокляття, прив'язалися до фотелів.
Було вже три години дня. Мотор застогнав, як поранений лев і з болем та плачем помчав нас стартовою стежкою в напрямі на південь. Розгон ставав більшим та більшим. Але злітати було надзвичайно тяжко. Колеса грузали на 5 сантиметрів у землю, притискали вниз сухі стеблинки. Мотор сердито ричав, неначе огризався, змінював свої обороти і брав висотним газом. Але ми не злітали. Земля міцно хапала за колеса. Ми стрибали вгору і здавалося — ось нарешті покинули землю. Даремні надії…
Літак, не маючи повного розгону і з стогіном спускався назад. «218» давно вже проїхав обрану стежку і мчав по землі третій кілометр. Попереду була чорна рілля і ми мали востаннє стрибнути вгору.
Розгон, здавалось, був повний. Та даремні надії!!!
«218» напружуючи свої залізні м'язи, ударив стерном глибини, і мав одштовхнутись од ґрунту. Земля знову не пустила і ми потрапили на зоране поле.
Каюк!
— Вилазь, хлопці, знову, — чуємо ми голос Волковського, за тим, як двигун припинив своє фурчання.
Уявіть наше розчаровання і досаду! Ми знову на цій бісовій землі і напевне ніколи не долетимо до Сочі!
Виходить механік Ванов і, як зламаний, падає на землю. Він і з люттю кидає шолома, лягає на спину і бездумно дивиться в небо. Він тяжко дихає. Напевно, сьогоднішні пригоди остаточно виснажили його. Десять хвилин він лежить так. Волковський вовтузиться біля машини, перевіряє прилади, вдивляється в скляний стовпець термометра і зводить брови. Ми читаємо на його обличчі несподівану думку:
«Далі летіти не можна! Машина перевантажена! А коли взяти на увагу перевал через хребет, то надзвичайно небезпечно летіти з 5-ма товаришами в оцю добу».
Ми теж мовчимо. Лише Халява залазить за пляшкою нарзану в кабіну і ми братерськи розподіляємо теплу неприємну воду поміж собою. Євентов — низкуватий, трохи сутулуватий юнак, скидає кашкета, довго тре собі лоба і, нарешті, кидає кілька сердитих слів:
— Під три чорти оці пригоди! Скільки ми часу загубили в Ростові!!!
Усенко розкриває свій бльокнот, записує вражіння і стиха промовляє:
— Краще загубити час, не загубивши життя!Павлова думка рятує нас од розпачу. Ми б лаялись, кляли себе й кого завгодно, коли б Усенко не озвався своєчасно. Збираємо нараду.
— Що робити? Що порадить Волковський своїм пасажирам? Чи є рація продовжувати польот на непевному самольоті?
Ми хвилюємося, сперечаємось, сваримось. Один пропонує розлучитися з самольотом і їхати залізницею, другий називає це дурницею, а того хто пропонує — дурнем.
— Ви уявіть, товариші, як з нас глузуватимуть, коли ми до Тифлісу приїдемо залізницею. Ми будемо боягузами і не гідними назви комсомольця. Адже ми авіо-делеґати і маємо тільки летіти!
Волковський припиняє наші суперечки і як командир повітряного корабля, твердо каже:
— Ви лишайтесь тут! Перший поїзд одвезе вас до Ростова. А відтіля ви полетите новою машиною. Маючи наказа т. Гоппе, я мушу летіти на Сочі. Хай це небезпечно, а відмовитись я не можу.
Він пише текст телеграми до начальника авіо-експедиції і пропонує нам швидше йти на станцію Степну.
Погоджуємось. З яким сумом ми покидаємо аеропляна! Яка досада гризе наше серце, дряпає по нервах! Ми готові розпалитися й розлаятись. Похнюплені, сердиті ми з нашими валізками простуємо полем, дивимося у бік залізниці і з великою люттю поглядаємо на кручений селянський шлях, на три кілометри, що їх треба пройти пішки в задусі.
Через тисячу кроків спиняємось. Сідаємо на межі недалеко від залізничного полотна і злими очима стежимо за «218».
Звідци він маленький, сріблясто-білий і екзотичний. Сонце блистить на його крилах, грає відблиском на лякованому полотні. Навкруги ідеальна рівнина, широченний степ із рідкими хуторами.
Хай сонце нас пече! Не хочемо йти! Ми байдужі до всього світу! Одне турбує нас — що буде з літаком, якщо Волковський насмілиться летіти далі.
Через півгодини «218» злітає без ніякого старту і стрибнувши разів пять-шість по полю, відокремлюється від землі. Ми підводимо голови і з великою скорботою проважаємо його в небезпечну путь. «218» меншає, трохи знижується над землею, даленіє і зникає, як комар, в повітряному океані.
Скорбота, скорбота!!!
Світова скорбота! Ми «славетні авіо-делеґати», сини блакиті, широчезного надхмар'я — «комсомольські орли», стали звичайними «повзунами».
— Рождьоний ползать, лєтать нє может, — патетично промовляє Євентов, витягаючи з кишені незмінну книжку Кириленка — «Кучеряві дні». Мені не відомо, чи він хоче читати, чи лише втопити очі від сорому в рядках цікавої книжки. Одне зрозуміло, що в нашому становищі від несподіванки можна стати чим завгодно — акробатом, ходити догори ногами, повзуном першої марки, подібним до тургана, щоб одшукати щілину та сховатись од сорому.
Я позаздрив Євентову: він мав цікаву книжку про партійний побут. Обличчя його ставало спокійнішим і спокійнішим і зморшки на обличчі розплилися в хвилях трагічного читання.
Я позаздрив Усенкові — Павлуша озброїв свої очі біноклем і почав розважатись, шукаючи будь-якої людини на порожньому полі. Халява і Голуб теж не відстати від них. Перший завдався розбити об м'який ґрунт пляшку від нарзану. Безумовно, в полі зробити це не можна. Як не кидай пляшку, а вона ціла й лишиться! Бідний Халявавкрився краплинами поту і, нарешті, з досади кинув її далеко в поле.
Другий поставив три валізки поруч і почав виважувати — чия найважча — Усенкова, Євентова чи моя. Це завдання він розв'язав легко: найважча — моя.
Не знаю чим скінчились би наші заняття, коли б Усенко урочисто не урвав нашого мовчання й схвильованим голосом сказав:
— На обрії з'явилося дві корови. Як не корови, то воли. Пропоную послати Кузьмича делеґатом і зв'язатися з ними. Він здається знає багато мов, у тім числі й коров'ячу. Сподіваюсь, йому легко буде зговоритись і навантажити на них наші валізки!
Ви, читачу, можете сміятись! Це — правда! Усенко покинув бінокля, узяв свою валізку й вийшов назустріч. З нас ніхто не посміхнувся. Ми вийшли на шлях, порівнялися з залізницею.
Через кілька хвилин до нас під'їхав візок запряжений конячкою. Попереду бігло теля, а позаду була прив'язана корова.
Очевидно, вона зраділа зустрічі з нами і радісно замугикала. Хвіст її знявся до гори і вона почала крутити «авіо-спіралі». Теля, з очевидної ласки матері, оглянулося назад, підстрибнуло тричі і замикало, напевне зрадівши, що такі поважні люди, як ми, маємо честь розмовляти з її матір'ю.
Зустріч із коровою стала за порятунок. Без жадного слова я поклав три валізки на два мішки збіжжя і пішов поруч. Корова, очевидно, зацікавилась моєю особою і подружньому штрикнула мене рогом у спину. Мовляв, я затуляю перед її очима надзвичайно цікавий краєвид. Я пішов швидше. Але вона не вгомонилася і ще раз мугикнула.
— Ви сідайте, сідайте — привітно озвався господар візка, якого ми сперше не помітили за коровою. Він був маленький, непомітний, доречі, одягнений в якусь сіру одежину, що зовсім не різнилася від лантухів.
Голуб, Усенко, Євентов і Халява відстали. Візок покотив швидше. Селянин, узнавши хто ми, просякнувся повагою, пожалів, що його син не комсомолець і не читає «Комсомольця України», щоб полетіти на Кавказ. Він пожалів, що його син не знає української мови. За 5 хвилин ми стали щирими друзями.
За двадцять хвилин ми під'їхали до церкви і дружньо розлучилися з візником. Одна корова виявила свій сум за валізками, особливо за валізкою Євентова. Чи там було щось цікаве, чи може пахло чим приємним — вона щиро лизала її й змахувала хвостом.
Станція була поруч. Обминувши незграбну дерев'яну церкву, ми перейшли через чотири лінії і ступили на перон. Тут нас чекало товариство станції «Степная». Здивованими поглядами проводили дівчата, підходили ближче, уважно обдивлялись і знову простували по перону. Ми зайшли до кімнати начальника станції.
Людина низького росту, в уніформі залізничного службовця і в червонім кашкеті на голові, привітно стрінула нас і знаючи хто ми, почала клопотатись.
Ми вмились, причепурились і поївши трохи в буфеті, скликали нараду. Начальник станції обіцяв посадити на перший вантажний поїзд до Ростова.
— От бачите, товаришу, — сказав Голуб, звернувшись до нього, — летіли сорок хвилин на літаку, двадцять хвилин їхали на корові і таким чином з XX століття стрибнули в XI. Сподиваємось, ви допоможете нам і ми через годину будемо в поїзді.
Між іншим, добрі стосунки з начальником станції, підтримали наш дух. Ми поволі звикли до свого становища. Правда, нас пригнічувала обстанова. Самотня степна станція, яку ми огледіли за 10 хвилин, не давала ніяких розваг. Навпаки, для всього села ми стали за надзвичайне видовище. Перон переповнився сільськими дівчатами. Довкола крутилися їхні кавалери і всі розмови точилися навкруги однієї теми: як ми раптово спустилися вниз і як сіли. Вони вперше бачили літака і тих людей, що літають. Безперечно, наша посадка в районі Степної дасть матеріял для розмов років на три.
Ми почали оглядатись. Вийшли на майдан, глянули на забруднений сельбуд і повернулись до вокзалу без жадного бажання знайомитись із «досягненнями» станції «Степная». Саме тоді Голуб вів переговори з Ростовом. Телефонний апарат дзенькав щохвилини, начальник станції весь час промовляв незрозумілі для незалізничника, слова — різні ото — ДНБ, УЦД, ТЧ і т. д.
— Через півгодини йтиме поїзд. Я вас посадовлю, — відповів начальник станції.
Ми заспокоїлись. Здавалось все гаразд. Але біда ніколи не йде сама. Ніхто не сподівався, що й на станції «Степная» нам доведеться провести вісім цікаво-проклятих годин.
Уявіть — картину!
З гуркотом і лязгом наближається величезний поїзд з величезним паротягом «Ех». Ми виходимо на перон і гадаємо, що він зупиниться. Дивимось на широкі могутні груди локомотива і поки він поважно суне першою лінією, прощаємось з начальником. Той здіймає кашкета і, здається, щось ховає од нас. Ми всі помічаємо зміну в настрої начальника.
— Дайте сиґнал для зупинки, — кричить Голуб крізь гуркіт вагонних колес.
Тоді начальник підходить до нас і невесело промовляє:
— Діспетчер Ростову (начальник руху) заборонив зупиняти поїзди. Я дзвонив знову і, здається, по другому поїзду він дасть дозвіл сісти на тормоза. Проте, я раджу вам як авіо-делеґатам, сісти в м'який вагон «Москва-Сочі» і не їхать до Ростову, це зайве!
— А коли ж ми будемо в Сочі, коли сядемо сьогодні у вас, — запитую я, міркуючи над тим як би виграти час і наздогнати експедицію.
— Завтра о четвертій годині.
Нас не вабить перспектива опинитись у Сочі через 18 годин їзди, коли аеропляном можна долетіти за три з половиною.
Поїзд не спиняючись пролітає повз вокзал і незабаром колесні передзвони затихають у передвечірній млі.
Ми розчаровані. З сумом повертаємо назад, в приміщення станції. «Через годину йтиме поїзд», — сповіщають нам. «О 7 годині ви будете в Ростові».
Ми чекаємо…
Навколо сумно. Сонце сідає і ховається за пакгавзом, востаннє блиснувши зеленим промінням. Степ завмирає. Здаля випливають підводи і з пилюкою в'їздять у село біля елеватора. Нами опановує неспокій. Щось тривожне вривається в думки і ми думаємо не так про себе, як про пілота Волковського. Нас тривожить оцей льот над перевалом з перегрітим мотором. Добре, коли все буде гаразд, а що як будь-яка пружинка лусне в критичний момент перельоту…
Тоді не побачимо більше Волковського…
Мимохіть ми згадуємо останні рухи, останні слова одчайдушних літунів, що полетіли виконуючи наказа.
— Погане життя! — зідхає Халява, — розвіявся героїчний романтизм первісної доби авіяції. Що таке теперішній пілот, як не повітряний візник, якого можна викликати телефоном і якому можна сказати: вези на Тифліс. Я знаю, що ти ремісник і спокійно довезеш мене. Ти був героєм десять років тому, тепер же ти «повітряний звощик».Цю думку чув Халява серед пілотів. Яка вона не дивна, зате правдива. Ми довго розмовляємо про літунство і ніяк не можемо заспокоїтись. Що станеться з Волковським, коли він не долетить до Чорномор'я через темряву.
— Нам добре, ми на землі, — втручається Усенко, а як там їм, з перегрітим мотором…
З наших телефонних і телеграфних розмов нічого не виходить. У Ростові сидить якийсь диявол — впертий бюрократ і циркулярних, якого не стосується наше авіо-лихо.
Другий поїзд іде повз станцію.
— Сядемо?..
Знову без зупинки пройманули довгі вагони. Заборонив діспетчер. Ми бачимо, що з наших лойяльних переговорів нічого не вийде і в наступну хвилину виймаємо з кишень різні мандати, посвідки тощо. І від несподіванки радіємо. Ви подумайте — ми зовсім не знали хто ми єсть.
На стіл полетіли такі папірці:
1) Делеґат 5-го конґресу КІМ'у — від України.
2) Делеґат 16 Всесоюзної партконференції.
3) Член Уряду УСРР.
4) Редактор журналу «Молодняк» — органа ЦК ЛКСМУ.
5) Член Комітету повітряного права тощо, тощо.
Одним словом — ми здорово перелякались од своїх мандатів. Досі думали, що ми тільки п'ятеро добрих хлопців комсомольців і що ніхто не може запідозріти нас, що ми є делегати та члени відомих установ.
Поява документів перед зором начальника робить свій вплив. Він негайно телеграфує діспетчеру, що делеґація складається з секретаря ЦК Комсомолу України, двох членів ЦК і двох українських письменників. Але діспетчер впертий…
Начальник станції, доречі, симпатична людина, з добрими намірами і вийняткова серед залізничників своєю доброзичливістю, допомагав нам, як міг. От що він сказав про діспетчера.
— Зараз там дежурить найгірший із діспетчерів. То якийсь ідіот.
… Тим часом надійшла чорна непроглядна весняна ніч. Вона обхопила землю і впала щільною брилою темряви, розсипалась дрібною сажею на ланах. Притиснула все живе до землі і проковтнула всілякий рух. Рідко я переживав такі чорні ночі. Відійдеш від станції кроків двісті і моторошно стає на серці. Наче опинився в закинутій шахті, нібито чорний велетень простяг до тебе вогкі холодні руки і повітряною запоною натискує на груди.
Дихати тяжко. Спереду клясична темрява. І коли б не вогні станції на гасових лямпках та не вогники дальніх та ближчих стрілок, з нудьги удавилася би людина.
Один із сільських комсомольців підходить до нас, знайомиться і запрошує до сельбуду, де після вечора почнуться народні танки. Він натискує на слова «танки», наче хоче спокусити нас вечером і розвіяти нашу нудьгу. Але ми одмовляємось — ми чекаємо поїзду…
І стара історія трапляється з нами. Поїзд — беззупинки!!!
Тут ми не витримуємо і щиро лютуємо. Діспетчер малюється незграбною пліснявою постаттю, що закамініла над обіжниками і не бачить живого життя. Щоб не гаяти часу ми бомбардуємо Сочі (і Тифліс одноразово) своїми тривожними телеграмами.
За кілька годин ми послали чотири блискавки. Передаю по пам'яті їхній зміст. Перша, що дав нам Волковський полетіла проводами ще о четвертій годині:
Вимушена посадка станції Степна. Перегріву мотору. Пасажири «218» виїхали Ростов. Лечу Сочі.
Пілот Волковський
Інші телеграми мають подібний зміст. І як не дивно Сочі і Тифліс мовчали, не зважаючи на лихо.
Єдине наше сподівання — це ранковий самольот. Коли з Сочі, або Тифлісу прилетить машина, ми забудемо все…
О пів на десяту на Ростов їде четвертий вантажний поїзд. У Ростові вже знають про нас і ДПУ наказало діспетчерові допомогти.
Поїзд зупиняється і привітний начальник садовить делеґатів на два тормаза поруч.
Я сів на тормаз вагону льодовика. І потім страшенно жалкував.
Я не зважив, що нам у легкій літній одежі і в плащах радянського виробу, що не стільки гріють, як холодять — доведеться добре змерзнути в дорозі. А тут уявіть: холодна ніч, легкий одяг і льодовик, од якого пашить холодним духом. Зі мною опинились — Халява і Євентов. Напроти нас, на другому тормазі — Голуб і Усенко.
— Забули про нас, — кричить Павло, — не шлють телеграми!
Довгий і різкий вигук паровозної сирени сповнює наші думки люттю і одчаєм. Нам сказали, що до Ростова три години їзди, і власно не до Ростова, а тільки до Батайська. Поїзд доїздить до Батайська і розташовується. Нам доведеться чекати передачі так званого «порожняка». І все це вночі, далеко од своїх, після численних пригод.
Поїзд вирушає в чорну путь…
— Телеграма, телеграма, — чуємо раптом ми. Визираємо і бачимо, як начальник станції жене за поїздом. На щастя поїзд не спішить, кволо сіпає вагони і тому ми встигаємо не лише прочитати телеграму, але й написати відповідь.
Що ж писалось у телеграмі? Як її прочитать? Та Усенко запасливий хлопець, виймає електро-ліхтаря і ми нервово перечитуємо такі рядки:
Наказую негайно повернути Ростов. Забрати ваших пасажирів і летіти на Сочі.
Касьяненко. Гоппе.
— Значить Волковський не долетів до Сочі, — кам'яним голосом промовляє Голуб. Ми всі німіємо і повні різних гадок, перечитуємо тричі телеграму. За текстом виходить, що літуни не дісталися моря, бо телеграма послана о 7 годині 45 хвилин вечора.
А Волковський ще в полі розповідав нам, що можна сідати тільки о 7 годині. Пізніше не можна робити посадки, бо земля вкривається млою і пілот не може відрізнити місце посадки від міських будов.
Значить їх чекали ще 45 хвилин. Значить у Сочі ночує не 7 машин, а тільки 6. Де ж остання?
У тривожних думках ми схиляємось. А ніч холодна і непроглядна непомітно пливе за нами. Од льодовика суне холодна хвиля і морозить спину. Плащ же, мов гнучкий лист холодної жерсти, позбавляє тіло останнього тепла.
На нашому тормазі 5 душ. Крім нас, провідник вагону і якийсь підозрілий тип. Ми тиснемося один до одного, Халява до Євентова, Євентов до мене, чіпляємось руками, щоб не впасти з тормаза і тримаємо один одного. Ми не спимо. Ми схвильовані звісткою, що Волковський десь загубився над гірним хребтом.
З боку починає дути східній вітер і ще більше дошкулює нам.Іноді в селах ми бачимо, як із церков виходять «християни» і обережно несуть свічечки. Це — страсний четвер.
Поволі я засипаю, стоячи на тормазі. Сісти не можна. З-під вагона пливуть холодні струмки розталого льоду. Як бачите, літати цікаво, і надзвичайно романтично, не зважаючи на тираду Халяви.
Спимо навстойки. Ні холод, ні вітер, ні стукіт колес, ані калюжа під ногами не заважають нам. Євентов теж схилив голову і спить. І сниться нам обом, що з пілотом Волковським сталася катастрофа.
Вони не долетіли і розбилися об якусь гору. І зараз лежать далеко від людей, в лісовій пустелі, без допомоги, без жадного крику — холодні та мертві. Може їхні кістки вже роздирають орли. А Євентову, здалось, що літак запалав над великим північно-кавказьким лісом і впав вогненою труною на землю. Літуни горять і їхні жахні крики лунають над верховіттям, лякаючи птахів та звірів.
Тяжка примара володіє нашими мозками. Майже одноразово ми прокидаємось од холоду і цокотимо зубами.
«Слава Марсові та Венері, ми їдемо на Тифліс, на льодових тормазах, оточені свічечками божевільних «християн».
Ми прокидаємось… Я захорів на нежить і з носу мого сочиться краплина за краплиною…