Польот над Кавказом/5
| ◀ РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ | Польот над Кавказом РОЗДІЛ П'ЯТИЙ |
РОЗДІЛ ШОСТИЙ ▶ |
|
Який жаль — нас розлучили! Але Кавказ ми побачимо. Ми шукаємо та не шукають нас. Інженер Нікітін розповідає химерні історії про професора Жуковського — основоположника аеро-динаміки. Де ж справді поділись літуни „218“? По Ростову прекрасним автом. Парусник дальньої плавби „Вега“. Сельмаштрест. Завод із муром у 9 кілометрів довжиною і вартістю в 100 тисяч карбованців. Як літак робив хмари у чистому небі
… Лише о третій годині ночі ми дістались Ростова. У Батайську нам допоміг аґент ДПУ і негайно викликав авто-дрезину на 20 душ, перелякавши свого друга звісткою, що вони мають ловити вночі банду в 15 душ. Передаю уривок розмови аґента з його другом:
— Ти, лахудро, вставай! Якщо жінка не пускає, скажи що я завтра з нею розщитаюсь. Я маю оперативне завдання і пропоную тобі негайно натягти штани. Без автодрезини не появляйся на вокзалі.
Дзенькнув дзвінок і через пів години ми мчали з Батайська великою водяною рівниною по стрімкому залізничому полотну. Ось він той розлив Дону, його повінь, що над хвилями її ми летіли вдень. Ростов одбивався тоненькими стовпчиками світла і мерехтів міріядами електричних лямпок. Чудова картина нічної панорами зворушила нас. Авто-дрезина мчала, як біс і іноді покрикувала приємною сиреною.… Двадцять п'ять годин ми були на ногах. Ростовські комсомольці уже приготували нам місце в готелю і автом відвезли до «Московской гостинницы».
Починався третій день наших мандрів — третє травня.
О 10 годині ранку ми подзвонили на повітряну станцію товаришеві Тихомірову і дізнались, що ні з Тифлісу, ні з Сочі відповіді нема. Тихоміров нічого не може сказати про долю «218».
— Я оптиміст, — сказав він. — Всі літуни «Укрповітряшляху» мають чудовий досвід і тому не дозволять смерті заволодіти ними.
Лише об 11 годині під час нашого сніданку приходить телеграма від Касьяненка. Ми радісно хапаємо її: за нами прилетить з Тифлісу машина. Вона буде ввечері. Про Волковського в телеграмі ні слова.
Минає знову дві години. Тихоміров зв'язується з Сочі і отримує звістку, що «218» не прилітав і досі.
Висновки ясні…
Поки ми снідаємо в готелі, до нас підходить авіо-інженер Нікітін і один із льотних робітників т. Позен. Ми знайомимось ближче і починаємо цікаву розмову з галузі авіяції.
Нікітін високий, худорлявий мужчина, з мужньою красою, сідає біля нас, його чорні очі поблискують цікавістю. Йому приємно познайомитись із делеґатами-комсомольцями і він починає розказувати різні історії із життя авіо-робітників. Нікітін трошки шкутильґає, і це дає нам привід почати з, так званих, аварій. Він розказує про життя військових літунів і хай це дивно читати вам, шановний читачу, більшість із них лишається живими і живе досить довго.— Ви думаєте, Волковський загинув? Чорта з два! Не такі літуни люди, щоб губитися перед першою небезпекою і тікати від неї. Ви думаєте, зі мною не було таких випадків, коли мої товариші по три-чотири дні не мали про мене жадних відомостей. Я сам колишній літун і добре знаю авіяційні пригоди. Іноді літаки падають, розбиваються вщент. Мотори виходять із строю, псуються. Лускають товстолезні авіяційні труби, що витримують навантаження в дві три тисячі раз більше за власну вагу. Але як не дивно, людина лишається завжди жива. Ну, прикладом, апарат поламає крила і лежить як величезна купа роздертого полотна, переплутаних тросів, розщіпленого дикту тощо. А розвернеш її, чекаючи побачити купу розчавленого людського м'яса і зрадієш: Твій друг живий, цілісінький і простягає руку, мовляв: допоможи вилізти з чортової завали та поклич лікаря, бо здається чотири зуби вилітіло…
Нікітін запалюється від власної розповіді і, знайшовши у нас співчуття, розгортає перед нами кольористу бинду авіяційних пригод. Голова його похитується в такт розмові, а тонкі губи наче танцюють під носом. Слова сами ллються з вуст і ваблять нас своїми цікавими зворотами.
— Одні міщани гадають, що перед польотом треба написати 40 заповітів, розподілити майно поміж жінкою і синами, перецілуватися з усіма родичами й знайомими й траґічно прошепотіти: «ну, сьогодні і я полечу», — врятуй мене, боже, от сутички з дощовою хмарою, бо крила зразу відлітять»… Такий боягуз буде христитись, тривожно поглядати на небо і тремтіти від жаху. Він з легшим серцем згодиться піти на фронт, аніж полетіти…
Поволі ми звертаємо до аеро-динаміки — великої авіяційної науки, що вивчає повітря, рух у повітряному океані та його закони. Нікітін кілька хвилин постукує цигареткою по цигарковій коробці і замріяно починає:— Хто полюбив повітря, той до самої смерти не покине його. Він буде любити його, як батьків, а може й більше. Думки про блакить опанують його назавжди і людина може стати розкиданою, неуважною. От, прикладом, згадаємо про професора Жуковського, основоположника аеродинаміки, першого світового вченого в галузі авіяції. Коли б не теоретичні роботи Жуковського, Лілієнталь, що перший в світі полетів на апараті важчим за повітря, не мав би такого успіху наприкінці XIX століття. Всі вчені і авіятори Европи та Америки в XIX і XX столітті користувалися з наслідків праці Жуковського. Так от — кілька слів про життя цього вченого. Він ніколи не міг сам пройти вулицею і часто не знав де ж він живе.
Одного разу без асистента, що завжди супроводив його з університету до дому, він переходив вулицю. Захоплений думками про повітря, він зупинився посередині, забув, що йому треба перейти і попростував трамвайними рейками. В Москві рух великий. Позаду йшов трамвай. Вагоновожатий уважно стежив за шляхом і тому сильно подзвонив у тамбурі. Професор не звернув на це жадної уваги, навіть не оглянувся. Трамвай наздогнав його і пішов за ним, немов провожаючи. На вулиці зчинився великий дзвін. Професор не покидав колії, трамвай скажено дзвонив.
Але що Жуковському до життя. Він захопився одною з проблем аеродинаміки. І таким чином на одному з московських майданів через цього палкого повітряного ентузіяста зупинилося шість трамваїв. Безумовно, його вилаяли б і потягли в міліцію, та глянувши на його півторааршинну бороду і могутню голову, люди просяклися пошаною і залишили його на самоті…
Нікітін зупинився, перекинувся з Позеном кількома словами і теплим поглядом пірнув у чисте ранкове небо. Блакить сяяла над нами своєю глибиною і прозорою банею висіла над містом. Там не було жадної хмарини. Чистота вимитого неба, його чепурність привабила нас і ми мимохіть закинули голови догори. Ми сподівалися побачити там тифліський аероплян, але небо мовчало в безпропелернім спокої.
— Інщим разом професор Жуковський почвалав до свого асистенту, маючи з ним зробити чергову роботу. Перед уходом він повісив у себе на дверині звичайну записку.
«Якщо мене дома не застанете — приходьте через годину».
Професор блукав довго по місту і ніяк не міг знайти асистента і після довгих вагань, нарешті, згадав його адресу. Зраділий він хуткою ходою помчав туди. Голова його запрацювала ясними думками і переповнилась новими ідеями. Коли він порівнявся з будинком згаданого асистента він на дверині прочитав записку:
«Якщо мене не застанете дома — приходьте через годину».
Професор Жуковський покрутився біля дверей, зняв свій капелюх, одмахнувся від мухи і розчаровано пробуркотів:
— Яка досада! Асистента немає вдома! Треба прийти через годину.
І схвильований, він пішов геть, не взнавши навіть, що він сплутав власну адресу з адресою асистента…
Довго ми слухали Нікітіна, розважалися і поволі набирались авіо-знань. Тим часом із Крайкому партії приїхала авто-машина і наш старий знайомий ростовський комсомолець запросив нас покататися в місті.
— Напевне ми набридли вам, як мухи, — сказали ми після першого вітання…Як приємно себе почувати в чудовій авто-машині, що мчить по місту з швидкістю 50–90 кілометрів рівними розлінованими вулицями. За цей день ми побачили надзвичайно багато. І знову ствердилось перше вражіння — Ростов велике індустріяльне місто з чудовими перспективами на майбутнє. Своїм виглядом він нагадував Відень. Будинки з вишуканою архітектурою і прикрасами минали повз нас і іноді дивували своїм багатим стилем.
Ось будинок у стилі барокко. Ось ампір. Там майнув будинок із маврітанськими арабесками, невеличкими банями покрученими східними і жмутками на них. Де-не-де промчать білі колони сановитого будинку, Держбанку чи електричного тресту.
Ніжно погукуючи на поворотах, авто пролітає порожніми кварталами на аеродром, відтіля до заводу «Сельмаштресту», що виростав на очах у ростовців. Ви, напевне, чули про цей завод, любий читачу. Наша преса багато писала про нього і, напевно, перед вами мусив повстати в феєричних фарбах завтрашнього майбутнього цей величезний завод із фордівськими цехами, конвеєрами, численними будинками і конторами. «Сельмаштрест» через кілька років буде найбільшим заводом сільсько-господарських машин. Ми ще першого травня звернули увагу на безугавний рух внизу перед аеродромом, на численні сталеві вантини, що перепліталися одна з одною, спородивши нове сплетіння сталевих кісток для нового м'яса епохи.
— Гляньте, який мур довгий! — здивувався Халява.
Наш ростовський ґід з охотою розповідає історію цього заводу. Він пророчить, як і всі ростовці, прекрасну долю Сельмаштрестові. Уже прокладено трамвайну колію до заводу від Ростова протягом вісім кілометрів. Він запалюється і мимохіть підносить руку:— Щоб уявити собі розмір нашого велетня-завода, ви гляньте на мур, отой, що оточив величезну територію заводу. Ви гадаєте, він маленький? О, ні. Довжина цього муру 9 кілометрів і коштує він, тільки сам він, сто тисяч карбованців. Шість-сім отаких заводів, поставлених поруч — і ви матимете територію Москви з 3-х мільйонною людністю.
Ми охоче згоджуємося з ґідом. Розмах будівництва вражає нас своїм радянським американізмом. Десятки цехів височать понад муром. Їхні голі бантини втикаються в порожнє небо і наче прохають, щоб їх швидше покрили дахами і врятували від найбільшого ворога в світі — тиші. Ще три-чотири роки і тут працюватиме кілька десятків тисяч робітників. Тут загуркотять парові молоти, попливуть конвеєрною биндою частини машин, щоб з'єднавшись залюбки міцними гайками, вискочити з неї цілковито офарбованою готовою машиною. Незабаром тут завирує бурхливе життя і замість кількох хатинок, ви побачите велике місто.
Автомобіль швидко мчить навкруги муру, а він, нескінчений, все тягнеться і тягнеться, аж поки ми не звертаєм убік, щоб в'їхати у браму і подивитися на робітниче селище.
Нам дух захопило. Коли взяти українські маштаби, то розмах ростовського «Сельмаштресту» можна порівняти в певній мірі до розмаху Дніпрельстану. Пляновість і організованість панували тут. Правда, іноді траплялись порожні місця, але незабаром і їх мали забудувати. Нам потім переказували, як бояться інженери, що не вистачить місця і на просторі дев'ятикілометрового муру. Чарівна смуга немов заворожила нас. Вона неначе дратувала своїм довгим пасмом. Але ми не сердились. Навпаки.
Ми раділи, що п'ятирічка народнього господарства вже здійснюється. Авто хутко вискочив із «Сельмаштресту» і помчав за кілька кілометрів до механічної фабрики взуття, до лікарні і до інших великих будов, що свідчили, як зростає країна невпинним темпом і стає повнокровною.
Молодець же наш шофер! Як не похвалити його, коли він одчайдушно пускав машину з хуткістю 100 кілометрів і раптово спиняв її перед поворотами і старенькими трамваями, що іноді перетинали наш шлях. Шофер, як мистець, керував машиною. О, це був не ремісник, це був мистець руху і тому ми відчували повну красу нестримної гонитви за нашим життям.
За кілька годин ми огледіли весь порт, подивилися на пристань, на затони і головну свою увагу зосередили на огляді великого парусника «Вега». Він височив трьома стрункими височенними щоглами і кілька цікавих прапорів майорило на реях. Ванти вражали наше незвикле око, а борти чорносмольні, наче глузували з нас, бо ми з пристані зовсім не бачили, що лежить на його палубі.
— «Вега» — це парусник дальньої плавби. Не так давно він обплив Европу з Ленінграду до Одеси, гостював за кордоном, цілувався з французькими зрадливими хвилями, обнімався з італійськими валами, що біля Неаполю та Соренто. Цього року він підремонтується у нас і попливе в навколосвітну мандрівку, — продовжував розповідати наш ґід.
Потім ми поїхали дивитися житлове робітниче будування і знову бачили, що країна вирушила у надзвичайно цікаву путь безупинного зросту і крилатого зльоту в майбутнє життя. Радісні почуття панували нами в ті хвилини. Ми об'їздили геть увесь Ростов. Можливо, не кожний ростовець знає Ростов так добре, як пізнали ми.
А на вулицях газетники кричали з усієї сили про останні новини і про велику перемогу ростовської команди «Динамо» над харківським «Динамо». Харків програв Ростову — 0 : 4. Між іншим, нас охопило національне почуття і ми стиха вилаяли наших земляків, що програли північному Кавказу свою футбольну честь. У грудях заворушилось почуття зневаги до харківчан.
Нас запросили на сьогоднішній футбольний мачт між збірною Харкова і збірною Північного Кавказу. Ми з радістю поїхали, — однаково, робити щось треба було: обіцяна машина з Тифлісу не прилетіла. Хлопці, здавалось, забули про нас, не прислали ні грошей, ні звістки про себе. Ми опинились на стадіоні і з невеликою охотою стежили за спокійним повільним матчем, що йшов без напруги й інтересу з обох боків.
Харків здорово мазав, кавказці — ще більше. М'яч частенько перелітав з краю на край і, як побите цуценя, бігав поміж ногами в футболістів. Перший хавтайм закінчився з ліком 1 : 0 на користь Харкова. Другий хавтайм так само. Адже на цей раз почуття міського патріотизму заспокоїлось і ми дарували своїх земляків вдячними поглядами. Харків виграв — 2 : 0.
Повернувшись із стадіону ми знову подзвонили на станцію і Тіхоміров радісним голосом прокричав:
— Машина вилетіла із Тифлісу, незабаром мусить бути тут.
Увесь день над нашими головами крутився «Юнкерс» і скільки мороки він завдав нам, коли на дальньому обрію ми бачили його і гадали, що це летить «Меркур» — найкраща німецька машина.
— Невже од Волковського нема жадної звістки?
— Єсть, — хвилюючись, одповів сухорлявий Тіхоміров, виймаючи теку телеграм.
Виявилось нарешті, що Волковський справді не долетів до Сочі.
— Не хвилюйтесь, шановні друзі, — літуни «218» обидва лишилися живі, після щасливої посадки біля станції Бєлорєчінська, що лежить вже перед самим перевалом. «218» спустився просто на поле перед дальнім лісом. Волковському довелося ночувати в полі, летіти далі було неможливо, темрява погрожувала полонити самольот, і розбити на аеродромі.
— А чого ж він не послав телеграми, — спитали ми.
— Це сталося далеко від залізниці в 20 верстах, в селі не було телефону і тому Волковський провів ніч у чистому полі, поруч із своєю новою машиною. Сідаючи наступного дня в Сочі, він мав нову неприємність: луснула камера на чужому колесі і довелося вдруге звертатися за допомогою до авіо-склепів.
Надвечір ми стали героями дня. Газетники, продаючи вечірні газети, надзвичайно зворушливо кричали про вимушену посадку і про наше нещастя. Публіка, що бачила нас в польоті, заінтриґовано хапала газети, читала невеличкий абзац про «аварію». На мою думку ростовські репортери виявили велику спритність, дізнавшись з якогось джерела про останню авіяційну подію. Вечірні і ранкові газети, де писали про посадку, розійшлися дуже швидко і вже ввечері не можна було дістати жадного примірника.
Хазяїни вічливо ставились до нас. Вони запросили «екіпаж» розбитого коробля» на цікаву виставу «Принцеса Турандот» — постава театру Вахтангова. Ростовський день кінчився добре: ми відпочили і наранок підвелися із свіжими силами, готуючись до нових пригод.
Четвертого травня о 10 годині дня ми сіли в найкращий німецький літак «Меркур» з мотором в 500 кінських сил, що встиг повернутися вже з Тифлісу за нами, і пілот, Юрашек Леопольд Іванович, ставна поважна людина радісно зустрів нас, здаля розкривши обійми і лаючи нас за те, що ми змусили його чекати на аеродромі більше 2-х годин.
З цього моменту настали спокійні хвилини. Ми вже знали, що нас ніщо не турбуватиме, бо один із найкращих пілотів (Юрашек) чудово скерує машину над гірними перевалами і кряжами Кавказу. Кинувши погляд на аеродром, — праворуч, ми помітили схилену хору машину німецької марки «Дорньє–2». Вона теж плакала, зламавши вчора колесо.
Може вас, читачу, хвилюють згадки про оці прокляті колеса і камери, та заспокойтесь: то сталося тому, що завод не встиг змінити на минулорічних машинах камери і вони не змогли витримати нової нагрузки. За технічними вимогами камери мають служити лише одно літо. От чому за весь путь луснуло шість камер. Про три ви вже читали, а про три почитаєте в наступних сторінках.
І коли б ви знали, мій симпатичний читачу, яка радість опанувала нас, коли ми впевнились, що зараз ми полетимо без зайвих затримок і побачимо, нарешті, Кавказ. Поперше, ми раділи, що дотримались до кінця своєї принципової засади — неодмінного польоту, подруге, що ніякі перешкоди не змогли вбити в нас бажання літати.
Ми стрибали, як молоді телята, а Юрашек ганявся за нами і міцними руками хапав та садовив у кабіну. «Меркур» уже стояв на старті, хутко злетів і як метелик, помчав над Ростовом. Мотор рівно фурчав у повітряних просторах, ні разу не змінивши свого басистого тембру. Крила поважно колисались, коли знизу ударяв струмок повітряного теплого стовпа, і знову в нестримному льоті линули вперед і вперед.
Знайомий Ростов розкинувся, як футуристична ковдра в глибині, Дон висвічував великим плесом, як велетенське люстро. Ми не бачили хвиль. Сьогодні він був спокійний і мудро стежив за небом. Ми зразу взяли височінь у 1000 метрів.
Уявіть чудову картину: внизу феєричними полутонами, ніжними смужечками простилались лани, села, численні весняні ручаї, що здавалися згори покрученими тривкими дротинками. Ідеальна рівнина бігла в усі чотири боки. Лише на захід вона спускалася до моря і розпливалася у безобрійнім сутінку. Там не було межі між небом та землею. На схід рівнина бігла вигладженою скатертиною і теж зникала у біло-фіолетовій млі. На південь вона підіймалась гнутим краєм і заповзала в білявий туман.
Попереду пливла перед літаком приємна прозорість. «Видимість», як кажуть літуни, була чудова. Позаду нарівні польоту густішала молочна мла і, здавалося, гналася за нами. Вона росла на очах і не відставала від «Меркура».
І вперше в житті ми спостерігли надзвичайно рідке явище в природі. Ми побачили, як творилися хмари.
До тої хвилини чисте туркезове небо підносилось вгору, закликаючи нас у горішні товщі повітряного океану. Жодна хмаринка не затримувала нашого погляду. Лише самотня холодна синява височила над головами і як ми не виміряли її, не могли знайти краю.
Очі з екстазом підносились угору. Ось, він той блакитний край, де у фантастичних розривах зникають посланці далекого космосу — метеорити. Ось та незаймана країна, що її клаптиком уже оволоділа людина. Довго ми шукаємо натяку на хмаринку. І не знаходимо її. За те ми бачимо чого не бачать на землі «презренные ползуны». Ми милуємось надзвичайною красою горішнього неба. Чудова блакить, з її ніжним переливом, з відбитком урочистого мовчання, розгорнула перед нами своє художнє полотно. Такого неба на землі нема. Тут повітря рідшає — сюди ніколи не долітає пилюка будь-яка легка. Жаден вітер не заносить на цю височінь зеленої квітняної пильці.
У цих краях майже не літають орли. Їм нема потреби так високо заносити шовкові крила. Звідси вони не побачать своєї жертви. І тому наша радість посилилась відчуттям аніонного льоту і спостереженням за незайманою туркезою неба.
Коли ми дивилися на обрій убоки, ми бачили, як великим квадратовим шаром підноситься з долин земна пара. Ми відчували, як надхмар'я насичувалось нею. Позаду виростала мла. І тут виразно кожен із нас помітив, як в метрах 400 за літаком завивалися легенкі сніжисті струмочки.
Це пропелер збаламучував насичену парами височінь і краплинки мчали скаженим вихорем назад де стикаючись одна з одною більшали і творили хмару. Бензина конденсувала їх. Звичайно, як не радіти цьому. Подумайте, лише мимохідь людина робить хмарину. Хай на нас пожаліються ростовці Раднаркому херувимів та серафимів! Хай подадуть величезну скаргу до блакитної інспекції з проханням, щоб наступного разу на нашому шляху стояв охоронець небесної чистоти — арханґел із вогненим мечем!
Принаймні, ми знатимем, що через нас не проллється зайвий дощ, а то, борони боже, — і — сатана, «Меркур» спричиниться до великої зливи над обробленими полями і дощ розмиє несподівано для всіх, отави.
Одним словом, «Меркур» став хмарною фабрикою. Наш пропелерний цех скупчував краплинки. Хвостовий цех розбивав їх на струмки, що з більшою силою кидав їх назад і залишав їх насамоті, мовляв, — робіться далі сами.
Правда, в той день над Ростовом пройшов великий дощ. Це нам розказували вже потім. Я не дивуюсь, і пропоную ростовцям видати «Меркуру» патента на хмарне виробництво.
Я захопився спостереженням і зовсім забув пошукати на землі оту прокляту станцію «Степну».
Наш льот тривав далі і ось вдалені повстав невиразний туман, в якому я вгадав обрис гори Гострої.