Посмертні записки Піквікського клубу/IX
| ◀ VIII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов IX |
X ▶ |
|
|
В Лондоні єсть багато старих готелів, що колись були штаб-кватирями славетних диліжансів, а тепер змиршавіли до стану звичайної корчми, де спиняються приїжджі з сіл подорожні.
На дворі одного з таких готелів під бучною назвою „Білий Олень“ ранком наступного за списаними в попередньому розділі подіями дня якийсь чоловік старанно ваксував пару заболочених чобіт. На ньому була смужката куртка з чорними перкалевими рукавами й синіми скляними ґудзиками, суконні штани й високі штиблети. Жарка хусточка недбайливим широким вузлом оповивала йому шию, а старий білий капелюш якимось чудом сидіз на одному боці голови. Перед ним стояло два шереги чобіт: один — чистих, а другий — закаляних, і кожен раз, ставлячи новий чобіт до першого ряду, він спинявся і з видимим задоволенням оглядав наслідки своєї роботи.
Задзвонив дзвоник, і на верхній галереї з'явилась гарненька покоївка. Постукавши в одні з дверей і діставши з нумера якесь доручення, вона перехилилась через поруччя й гукнула:
— Семе!
— Ало! — відповів чоловік у білому капелюші.
— Двадцять другий нумер просить чоботи.
— Спитай у двадцять другого нумера, хоче він одержати їх зараз або почекає, поки я їх почищу..jpg)
— Гарний у тебе голос. Просто хоч на сцену, — зауважив Сем. — Подивись но сюди — одинадцять пар чобіт і одна черевиків; це того, з шостого нумера, на милиці. Чоботи треба подати всі на пів до восьмої, а черевики — на дев'яту. Хто такий двадцять другий нумер, щоб з-за нього чекали всі інші? Ні, ні: „пильнуйте черги“, як казав Джек Кеч, коли йому випадало вішати по кілька чоловіка разом. „Шкодую, що примушую вас дожидатись, сер, але прийде й ваш ряд“.
Кажучи так, чоловік у білому капелюші працював над чобітьми з ростучою енерґією.
— Семе! — скрикнула господиня готелю. — Та де ж цей ледащо? де цей роззява? А, он де ви? Чому ви не відповідаєте?
— Не хотів заважати вам, доки ви не скінчите.
— Ось почистіть мені негайно черевики з сімнадцятого і однесіть зараз же до окремого кабінету, нумер п'ять, на першому поверсі.
Господиня кинула в двір пару жіночих черевиків і зникла.
— П'ятий нумер! — сказав Сем, підбираючи черевики й відзначаючи нумер крейдою на підошвах. — Жіночі черевики і окремий кабінет. Певно, не на возі приїхала.
— Вона приїхала сьогодні ранком, — пояснила покоївка, що все ще не відходила від поренчат, — приїхала в кареті, з джентлменом, що зараз оце вимагав свої чоботи. Давай вже краще мерщій. Ось що!
— Чому ти не сказала мені цього раніш? — обурився Сем, витягаючи вказані чоботи з купи взуття, що стояла перед ним. — Я думав, це один з тих, що дають по три пенси на чай. А тут тобі окремий кабінет, та ще й леді на додаток! Якщо він справжній джентлмен, то тут заробиш і шилінга за день, не рахуючи різних доручень.
Підбадьорений цими міркуваннями, Сем став до ваксування з таким завзяттям, що за кілька хвилин і чоботи, і черевики прибули вже до дверей п'ятого нумера.— Увійдіть! — озвався чоловічий голос, коли Сем постукав у двері.
Ступивши в кімнату, Сем оддав свій найкращий поклін і опинився перед леді і джентлменом, що сиділи за сніданком. Поставивши чоботи коло ніг джентлмена, а черевики — коло ніг леді, Сем ще раз уклонився і позадкував до дверей.
— Чистильнику! — покликав джентлмен.
— Сер! — відповів Сем, причиняючи двері й тримаючись за ручку.
— Знаєтє ви, де у вас той… як його… юридична консультація?
— Так, сер.
— А де?
— Коло собору святого Павла, сер. Низенькі ворота ліворуч. З одного боку — книгарня, а з другого — готель, а посередині два швайцари в'язнуть з своїми дозволами, наче комісіонери які.
— В'язнуть з дозволами?
— Дозволи на одруження, — пояснив Сем. — Два молодці в білих фартушинах. Скидають капелюші, як тільки вступиш: „Дозвола, сер, дозвола?“
— Навіщо ж вони це роблять?
— Роблять! Вони обдурюють, сер. Та це ще не найгірше, ні! Вони втовкмачують старим у голови таке, що їм ніколи й на думку не спало б. Мій батько, сер, був фурман. Він був удівець і гладкий незвичайно. Його пані померла й заповіла йому чотириста фунтів. Ну, ясна річ, пішов він до консультації — побачити фахівця й спитати, куди примістити гроші. Причепурився: ботфорти, в петельці квіти, модний капелюш, зелена краватка. Справжній джентлмен. Проходить під ворітьми, наближається до нього той комісіонер, скидає капелюша: — Дозвола, сер, дозвола? — Що то за дозвіл? — питається батько. — Дозвіл на одруження. — Туди ік бісу, каже батько, — та я й не думав за нього. — А я гадав, вам потрібний дозвіл. — Батько поміркував трохи й каже: — Ні, каже, я надто старий і до того ж занадто гладкий. — Нічого подібного, сер, — заперечує той. — Ви думаєте? — питає батько. — Певний, — відповідає той, — минулого понеділка ми одружили джентлмена вдвоє огряднішого за вас. — Та невже? — здивувався батько. — Але це так, сер. Ви — просто лялька проти його. Сюди, сер, сюди! — вже просить зайти. І батько пішов за ним, наче мавпа за болгарином. Приводять його в якусь контору, десь на задньому дворі. Там серед брудних паперів та бляшаних ящиків сидить якийсь хлопець і удає, що дуже занятий. — Сідайте, прошу, сер, а я тимчасом напишу вам свідоцтво, — каже адвокат. — Батько сів, розплющив очі, роззявив рота та й роздивляється написи на ящиках. — Як ваше прізвище, сер? — питає адвокат. — Тоні Велер. — А вашої нареченої? — Батька наче грім ударив: — Чорт мене побирай, як я його знаю, — каже. — Невже ж не знаєте? — Не більше за вас, — одповідає батько, — мабуть, можна буде вписати його згодом? — Ні в якім разі. — Ну, то добре, — каже батько, трохи поміркувавши, — пишіть міс Кларк. — Яка Кларк? — Сусана Кларк з готелю „Маркіз Гренбі“ в Доркінгу. Вона не відмовиться, коли її попросити. Я, що правда, не казав ще їй нічого, але певний, що вона не відмовиться. — Дозвола дали. Вона не відмовилась і, що ще гірше, живе з ним досі. А я так і не одержу спадщини в чотириста фунтів.
— Вибачте, сер, — перепросив Сем, закінчивши своє оповідання, — але коли я розповім оце все, мені нібито стає легше, — і, перечекавши хвилину, чи не буде яких розпоряджень, пішов.
— Пів на десяту… саме час… зараз уходжу… сказав джентлмен, що його навряд чи треба рекомендувати як містера Джінгля.
— Час… для чого? — кокетуючи спитала тітка.
— Дозвіл, найкращий з янголів… повідомити в церкві… назвати вас завтра моєю, — відповів містер Джінгл, потискуючи їй руку.
— Дозвіл! — зашарілась Рахіль.
— Дозвіл, — повторив містер Джінгл.
— Як ви поспішаєте! — сказала Рахіль.
— Поспішаю… все поспішатиме, як одружимось… години, дні, тижні, місяці, роки… поспішати!.. вони летітимуть, як пароплав… як паротяг… тисяча кінських сил… ніщо не спинить.— А чи не можемо ми одружитись ще перед завтрашнім ранком? — спитала Рахіль.
— Неможливо… повідомлення в церкві… сьогодні дістанемо дозвола, завтра — весілля.
— Я так боюся, що брат викриє нас.
— Викриє!… Нісенітниця… занадто потрусило при падінні… вжив усіх застережних заходів… вийшли з карети… ішли пішки… найняли кеб… спинилися тут… найвідлюдніше місце в світі… сюди звернеться на останку… чудово змислено… надзвичайно. Ха!.. ха!.. ха!.. дуже.
— Тільки не баріться, — ніжно попросила тітка, коли містер Джінгл натиснув на голову капелюша.
— Бути довго без вас? Жорстока чарівнице! — містер Джінгл поштиво приклав свої губи до пальців тітки і, пританцьовуючи, вийшов з кімнати.
— Любий мій! — зідхнула тітка, коли двері за ним зачинилися.
— Стара дурепа! — буркнув містер Джінгл.
Джінгл повертався з міста до готелю, коли в двір його ввійшли два огрядні джентлмени і один сухорлявий і почали озиратись навколо, немов шукаючи авторитетну особу, яка могла б дати їм потрібні відомості. Містер Семюєль Велер саме ваксував пару ботфортів — власність одного фермера, що тимчасом підживлювався легким сніданком з трьох фунтів холодного м'яса й відповідної кількости портеру.
— Слухайте, голубчику! — озвався до Сема худорлявий джентлмен.
— Напевно, хоче спитати щось на дурничку, — подумав Сем, — інакше не був би він такий люб'язний. — До ваших послуг, сер!
— Слухайте, голубчику, — сказав сухорлявий джентлмен дружнім тоном. — Чи багато у вас пожильців? Справи йдуть добре? Га?
Сем глянув на джентлмена. То був невисокий худорлявий чоловічок із смаглявим обличчям, маленькими неспокійними чорними оченятами. На ньому був чорний костюм, блискучі, як його очі, чоботи; біла краватка і чиста сорочка. З кишені на камізельці звисав золотий ланцюжок з печатками. Чорні лайкові рукавички він носив не на руках, а в руках, а коли говорив, то засував руки під фалди фрака, як людина, що звикла ставити послідовні запитання.
— Добре йдуть справи, га? — повторив він.
— О, дуже добре, сер, — відповів Сем. — Не банкрутуємо, але й капіталів не набуваємо. Їмо телятину без каперців, але віддаємо перевагу м'ясу перед хріном.
— А ви, я бачу, дуже язикатий, — зауважив чоловічок.
— Мій старший брат хворів на цю хворобу. Вона, певно, заразлива, бо я спав в одній кімнаті з ним.
— Цікавий у вас будинок; знати, старий? — озирнувся навколо чоловічок.
— Якби ви повідомили, що завітаєте до нас, ми б його відремонтували, — не вгамовувався Сем.
Низенький чоловічок трохи оторопів перед такою меткістю, і між ним і двома огрядними джентлменами відбулась коротенька нарада. По закінченні її низенький чоловік узяв понюшку табаки і, видимо, намірявся відновити розмову, коли в неї втрутився один з огрядних джентлменів, що на додаток до добротливого обличчя мав ще пару окулярів і пару чорних гетрів.
— Річ у тім, — сказав добротливий джентлмен, — що мій друг (і він показав пальцем на другого огрядного джентлмена) дасть вам півгінеї, коли ви відповісте йому на одне чи два…
— Ні, — перепинив худорлявий, — прошу, дозвольте мені, сер. Найперший принцип у таких справах полягає в тім, що, коли їх доручається фахівцям, сторонні люди не повинні встрявати. Мусите покладатись на фахівця. Отже, містер… містер, я забув прізвище вашого друга, — звернувся він до другого огрядного джентлмена.
— Піквік, — сказав містер Вордл, бо то був не хто інший, як ця весела особа.
— А, Піквік… отже, вибачте, містер Піквік, я дуже охоче прийму вашу пораду, але тільки зроблену в приватний спосіб, а не тут, коли я виконую свої офіційні обов'язки. Ви ж бо тільки шкодите мені, знявши оце розмову про гінею. Не можна так, любий сер, право не можна, — і низенький чоловік узяв ще одну понюшку табаки й дуже виразисто глянув на містера Піквіка..jpg)
— Цілком правильно, цілком правильно, — погодився чоловічок.
— І тому я й удався до аргументу, що, як я знаю з власного досвіду, найкраще діє на людей в усіх випадках.
— Так, так, — сказав низенький чоловік, — дуже добре; безперечно, ви маєте рацію, але вам слід було доручити зробити це мені.
— Але в чім же тут річ? — примовився Сем. — Ви хотіли були дати мені півгінеї. Я ласкаво згоджуюсь узяти її. Найближче питання таке: якого біса вам од мене треба? — як казав колись один, побачивши привид.
— Нам треба знати… — почав був містер Вордл.
— Але прошу вас, любий сер, прошу вас, — перебив йому мову діловитий чоловічок.
Містер Вордл знизав плечима й замовчав.
— Нам треба знати, — урочисто сказав чоловічок, — і ми питаємо саме вас, щоб не знімати бучі в готелі — ми хочемо знати, хто у вас тепер стоїть.
— Хто стоїть? — перепитав Сем, що в уявленні його пожильці ототожнювались із частинами туалету, дорученими його доглядові. — В нумері шостому — милиця; в тринадцятому — чоботи з гесенської шкіри; на комерційній половині — дві пари полуботок; оці ботфорти — в кімнаті біля буфету, а ще п'ять пар ботфортів — у загальній кімнаті.
— І більше нічого? — сказав низенький чоловік.
— Заждіть трохи, — відповів Сем, пригадуючи. — А, єсть ще пара здорово підтоптаних велінгтонів та пара жіночих черевиків з нумера п'ятого.
— Які черевики? — спитав містер Вордл, що разом із містером Піквіком зачудовано слухав незвичайний перелік пожильців.
— Провінційної роботи, — відповів Сем.
— А прізвище майстра єсть?
— Бравн з Маглтона.
— Це — вони! — скрикнув містер Вордл. — Хвалити бога, ми таки знайшли їх.— Тихо! — застеріг Сем. — Велінгтони пішли до консультації.
— Невже? — сполошився низенький.
— Так, по дозвіл.
— Ми прийшли вчасно, — зрадів Вордл. — Де кімнати? Не можна гаяти й хвилинки.
— Прошу, любий сер, прошу! — непокоївся низенький. — Обережно, обережно! — Він видобув з кишені шовковий червоний гаманець і, витягаючи звідти соверена, пильно подивився на Сема, а той — знову посміхнувся.
— Одведіть нас до неї — і соверен ваш, — пообіцяв низенький чоловік.
Сем поставив на бік ботфорти й повів їх темним коридором і сходами на другий поверх. В кінці другого коридору він спинився й протяг руку.
— Тут? — спитав худорлявий, кладучи монету на долоню їхнього провожатого. Сем стверджуючи хитнув головою й ретирувався. Старий Вордл одчинив двері, і всі троє ввійшли в кімнату саме тоді, як містер Джінгл, що тільки но повернувся, передавав тітці дозвіл.
Тітка верескнула й упала в крісло, затуляючи руками обличчя. Містер Джінгл вихопив у неї дозвіл і заховав його собі в кишеню. Небажані гості підійшли ближче.
— Ви — неприторенний негідник, сер! — скрикнув містер Вордл, задихаючися з пересердя.
— Тихо, тихо, любий сер! — умовляв чоловічок, кладучи свій капелюш на стіл. — будьте обачні. За образу ви можете відповідати. Заспокойтеся, прошу, сер.
— Як ви насмілились увезти мою сестру з дому? — лютував старий.
— А, оце так! — ухвалив худорлявий. — Так ви й повинні питати. Як ви насмілились, сер, га?
— Та хто ви в біса такий? — спитав містер Джінгл тоном, що примусив маленького добродія мимохіть ступити два кроки назад.
— Хто він? — втрутився містер Вордл. — Ти хочеш знати, хто він, мерзотнику. Він — мій довірений, містер Перкер. Перкере, я позиваю цього молодця… я знищу його… А ти, — удався містер Вордл до своєї сестри, — ти, Рахіль… тобі, Рахіль, у такі літа слід було б не бігати з якимось волоцюгою й віддавати на ганьбу всю родину та й саму себе. Бери капелюша — і ходім! Гей, хто там єсть! Покличте карету та подавайте рахунок цієї леді! Чуєте, ви?
— Зараз, сер! — відповів Сем, з'являючися з швидкістю, що мусила б уразити кожного, хто не знав, що око Семове підчас усієї розмови було прикладене до дірки в замку.
— Беріть капелюша! — повторив містер Вордл.
— Не робіть цього! — сказав Джінгл. — Залиште кімнату, сер… нема чого робити… леді вільна в своїх вчинках… має більше як двадцять один рік.
— Більше як двадцять один! — гнівно вигукнув містер Вордл. — Більше як сорок один!
— Неправда! — сказала тітка. Обурення перемогло в неї бажання зомліти.
— Та тобі буде п'ятдесят; зажди лише годину! — настоював містер Вордл.
Тут уже тітка не витримала і впала непритомна.
— Склянку води, — сказав людяний містер Піквік, покликавши господиню.
— Склянку! — повторив розлючений Вордл! — Цебро! І обілляйте її всю. Вона цілком заслуговує на це.
— А, який же ви звір! — оступилася добросердна господиня. — Бідна леді.
— Карета готова, сер! — сповістив Сем.
— Ходім! — скомандував містер Вордл. — Я віднесу її на руках.
По цих словах гістерика в леді поновилася з подвійною силою.
Господиня збиралась була піднести голосний протест проти такого брутального поводження і лагодилась запитати, чи не зважає себе містер Вордл за власника цього бідного створіння, коли на сцену виступив містер Джінгл.
— Коридорний, — гукнув він. — Покличте поліцію!
— Стоп, стоп! — втрутився містер Перкер. — Спершу обміркуйте краще.
— Мені нема чого обмірковувати, — не здавався Джінгл. — Вона сама собі господиня… її не можна увозити… якщо вона не хоче цього.— Не смійте увозити мене! — промимрила тітка. — Я не хочу! (Тут стався новий пароксизм гістерики).
— Слухайте, панове, — чоловічок одвів на бік містерів Піквіка й Вордла. — Ми — в дуже двозначному становищі. Випадок вельми неприємний. Я такого ще не бачив. Ми й справді не маємо права контролювати вчинки леді. Я ще перед приходом попереджав вас, любий сер, що тут можна дійти згоди тільки шляхом компромісу.
Запала коротка павза.
— Який же компроміс ви рекомендуєте? — спитав містер Піквік.
— Та який же, любий сер? Наш друг у досить прикрому становищі. Доведеться піти на грошеві витрати.
— Я піду на що завгодно, аби уникнути цього сорому — і для нас, і для неї, — сказав містер Вордл.
— Я думаю, це можна влаштувати, — зрадів чоловічок. — Будьте ласкаві, містер Джінгл, вийти з нами на хвилину.
Містер Джінгл погодився, і ввесь квартет перейшов у вільний нумер.
— Ну, сер, — почав чоловічок, щільно причиняючи двері, — давайте побалакаємо. Сідайте, прошу, на хвилиночку… отут коло вікна… тут нам ніхто не заважатиме. Ну, а тепер, любий мій сер, між нами кажучи, ми добре знаємо, що ви зазіхали тільки на гроші леді. Не суптеся, сер, не суптеся. Я кажу між нами: мною та вами. Ми з вами — з порядного товариства і знаємо дуже добре, як треба поводитись із таким людом, що там… га?
Обличчя містера Джінгля повеселішало, і в кутку лівого ока на мить майнула іскра усмішки.
— Добре, добре, — сказав чоловічок, спостерігши вражіння, що справили його слова. — Тепер перейдімо до суті справи. Річ у тім, що, опріч кількох сотень, у леді нема нічого аж доти, доки жива її мати, симпатична бадьора старенька.
— Старенька! — з притиском повторив Джінгл.
— То правда, — погодився повірений, — маєте рацію, дорогий сер, вона таки доволі старенька. Але в її родині всі живуть надзвичайно довго; тільки один помер, мавши лише вісімдесят п'ять років, та й то тому, що йому відтяли голову за королювання якогось Генрі. А леді має тільки сімдесят три, мій любий сер. — Чоловічок спинився й узяв понюшину табаки.
— Ну? — скрикнув Джінгл.
— Ну! — Беріть, прошу, табаки, сер… Не нюхаєте?.. краще для вас… Руїнницька звичка, любий сер. Ви — дуже милий молодий чоловік, людина з вищого товариства… Могли б далеко піти, якби гроші… га?
— Ну? — повторив містер Джінгл.
— Ви зрозуміли мене?
— Не зовсім.
— Чи не здається вам, любий сер, що п'ятдесят фунтів і воля краще, ніж міс Вордл і сподівання.
— Не підходить… І наполовину не підходить, сказав містер Джінгл і встав.
— Стійте, стійте, мій дорогий сер! — умовляв довірений, ухопивши його за ґудзика. — Непогана, кругленька сума. Людина вашого ґатунку потроїть її, як оком ізмигнути. З п'ятдесятьма фунтами багато чого можна зробити, любий сер.
— Зо ста п'ятдесятьма зробиш більше, — холодно відповів містер Джінгл.
— Добре, не будьмо гаяти часу на дрібниці, — примирчим тоном промовив чоловічок. — Ну, скажімо, сімдесят.
— Не підійде, — сказав містер Джінгл.
— Не уходьте, прошу, сер. Не кваптеся. Ну, вісімдесят. Зараз напишу вам чека.
— Не підійде, — знову сказав містер Джінгл.
— Добре, добре! — заспокоював його довірений. — Тоді скажіть, що ви хочете.
— Втратна операція, — сказав містер Джінгл. — Викинув силу грошей… карета — дев'ять фунтів, дозвіл три… — це вже дванадцять… компенсація сто… разом сто дванадцять… до того ж ще ганьба, втрата нареченої…
— Годі, годі! — перебив чоловічок, лукаво поглядаючи на нього. — Два останні пункти до списку не заводьте. Отже, ви нарахували сто дванадцять… скажімо сто… підходить?
І двадцять, — не знижав ціни Джінгл.
— Досить, досить, я пишу вам чека, — сказав чоловічок, сідаючи до столу. — Термін сплати я пишу позавтра, — глянув він на містера Вордла, — а ми тимчасом увеземо леді.
Містер Вордл мовчки хитнув головою.
— Значить, сто фунтів? — повторив чоловічок.
— І двадцять, — додав містер Джінгл.
— Мій дорогий сер! — докірливо сказав чоловічок.
— Давайте йому, що він хоче, і нехай він іде під усі чорти! — втрутився містер Вордл.
Довірений написав чека, а містер Джінгл поклав його в кишеню.
— А тепер зараз же геть звідси! — підскочив до Джінгля містер Вордл.
— Мій дорогий сер! — умовляв чоловічок.
— І знай, — вів далі містер Вордл, — що я ніколи не згодився б на мирову, якби не був певний, що з грошима в кишені ти потрапиш до пекла скорше, ніж без них.
— Мій дорогий сер! — заспокоював його чоловічок.
— Тихо, Перкере, — сказав Вордл. — Ідіть з кімнати, сер.
— Зараз, — одповів безсоромний Джінгл. — бувайте, Піквік.
Ніздрі містера Піквіка широко розійшлися, кулаки мимоволі стулились, коли він почув своє ім'я, вимовлене цим негідником. Але він стримав себе і не розтер його на порох.
— Ось, — закінчив нахабний зрадник, кидаючи дозвіл до ніг містера Піквіка. — Змініть прізвище… Одвезіть леді додому… впишіть Тапі.
Чи казати ж про голосіння, що розтяло повітря в нумері, коли міс Вордл довідалась про втечу віроламного Джінгля? Чи наводити цитати із зробленого містером Піквіком майстерного опису трагічної сцени? Його записна книжка, заплямована слізьми співчуття, лежить перед нами. Одне слово — і вона опиниться в руках друкаря. Та ні! Залишімось тверді. Не будьмо розпанахувати груди картиною таких страждань.
Зажурені їхали два приятелі й покинута леді, повертаючись наступного дня в маглтонському диліжансі додому. Темні й смутні впали на землю тіні літнього вечора, коли нарешті добулися вони до Дінглі-Делю і під'їхали до воріт Мейнорської ферми.