Посмертні записки Піквікського клубу/VIII
| ◀ VII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов VIII |
IX ▶ |
|
|
Вечеря була на столі. Круг столу стояли стільці. На буфеті вишикувались пляшки, кухлі та склянки, і все вказувало на наближення пори найбільш товариської за всі двадцять чотири години.
— А де Рахіль? — спитав містер Вордл.
— І Джінгл? — додав містер Тапмен.
— І правда. Я щось давно його не бачив і голосу не чув уже, принаймні, дві години. Еміліє, голубко, подзвони, прошу.
На дзвін з'явився гладкий хлопець.
— Де міс Рахіль? — Він не міг сказати.
— Де тоді містер Джінгл? — Він не знав.
Всі здивовано переглядалися. Було вже пізно — початок на дванадцяту. Містер Тапмен нишком посміхався. Вони десь гуляють і розмовляють про нього. Здорово вигадано! Надзвичайно!
— Ну, нічого, — по недовгій павзі промовив містер Вордл. — Вони скоро повернуться, сподіваюся. Я ніколи й ні на кого не чекаю з вечерею.
— Прекрасне правило! — захопився містер Піквік. — Чудове!
— Сідайте, прошу, — запросив господар.
На столі стояло велетенське блюдо холодного м'яса, містеру Піквікові постачили чималу його порцію. Він підніс уже виделку до губів і саме збирався відкрити рота, коли з кухні долинув шум багатьох голосів. Містер Піквік спинився й поклав виделку на стіл. Містер Вордл, що різав м'ясо, і собі спинився й подивився на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на нього.В коридорі залунали важкі кроки. Двері їдальні раптом одчинилися, і в кімнату ввалився слуга, що першого дня ваксував чоботи містера Піквіка, а за ним і вся челядь.
— Що то в біса за знак? — гримнув господар.
— Чи не горить кухня, Емо? — занепокоїлась стара леді.
— Що ви, бабуньо! — скрикнули панни.
— В чім справа? — грізно спитав господар.
— Слуга набрався духу й тихо відповів:
— Вони поїхали, пане! Зовсім поїхали, сер! (Тут містер Тапмен поклав ніж на виделку й пополотнів).
— Та хто поїхав? — розлютився містер Вордл.
— Містер Джінгл і міс Рахіль, сер. В кареті з „Голубого Лева“ в Маглтоні. Я був там, але не міг спинити їх і тому зараз же прибіг сюди.
— А я сплатив його витрати! — як навіжений схопився з свого місця містер Тапмен. — Він узяв у мене десять фунтів. Держіть його! Він обдурив мене. Я не залишу цього. Я позиватиму, Піквік! Я не дозволю цього. — І, вигукуючи якісь безладні фрази, безталанний джентлмен у нападі розпачу забігав круг кімнати.
— Пожалься, боже! — згукнув містер Піквік, злякано дивлячись на незвичайну жестикуляцію свого друга. — Він з'їхав з глузду! Що його робити?
— Робити! — галаснув господар, почувши тільки останнє слово. — Запряжіть коня в кабріолет! Я поїду до готелю й наздожену їх. А де цей лайдак Джо?
— Я тут. Але я не лайдак, — озвався голос гладкого хлопця.
— Пустіть мене, Піквік, — кричав Вордл, кидаючись до сонливого хлопця. — Його підкупив цей негідник Джінгл, щоб збити мене з пантелику, і він понавигадував казначого про мою сестру й мого друга Тапмена. — Пустіть мене до нього!
— Не пускайте! — верещали жінки, що серед голосів їх виразно чути було голосіння гладкого хлопця.
— Не смійте держати мене! — кричав старий. — Заберіть ваші руки, містер Вінкл! Пустіть мене, містер Піквік!
Любо було дивитись, яким спокійним і філософічним залишалося підчас цієї колотнечі обличчя містера Піквіка. Він тільки з напруги трохи зашарівся, коли, цупко обхопивши руками широкі ґруди їхнього тілистого господаря, стримував пориви його завзятої вдачі, а об'єднане жіноцтво тягло, пхало й виштовхувало з кімнати гладкого хлопця. Містер Піквік випустив свою жертву тільки тоді, як слуга сповістив, що кабріолет уже готовий.
— Не пускайте його їхати самого, — верещали жінки. — Він неодмінно вб'є когонебудь!
— Я поїду з ним, — сказав містер Піквік.
— Ви — славний хлопець, Піквік, — промовив господар, стискуючи йому руку. — Емо, дай містерові Піквіку шаль обгорнути шию! Ворушись! Доглядайте бабуні, доньки! Он дивіться — вона знову зомліла. Ну, готові?
Містер Піквік, якому встигли вже закутати великою шаллю рота, накласти на голову капелюша їй дати в руки плаща, відповів позитивно.
Вони скочили в кабріолет і незабаром були в Маглтоні.
— На скільки вони випередили нас? — гаркнув містер Вордл, коли кабріолет спинився коло готелю „Голубий Лев“, круг якого, не вважаючи на пізній час, юрмилося чимало люду.
— Не більше як на три чверті години, — відповіли всі хором.
— Запрягайте карету четвернею! Живо! Кабріолета пришлете мені потім.
— Гайда, хлопці! Четверню в карету. Мерщій! — закричав господар готелю.
І слуги, і господар побігли. По всьому двору замигтіли ліхтарі. Задзвеніли копита коней. Задеренчали колеса карети, що її викочували з возовні. Все навкруги шуміло та метушилося.
— Ну, чи скоро ж ви? — нетерпеливився містер Вордл.
— Зараз виїздимо, сер, — одповів господар.
Карету викотили. Коні запрягли. Фурман скочив на передок, конюші — на коні. Подорожні влізли в середину.
— Дивиться ж мені! Щоб не менше як чотирнадцять миль на годину! — гукнув містер Вордл.
— Рушай! — і коні помчали в чвал.„Гарненьке становище!“ — подумав містер Піквік, коли йому нарешті випала хвилина, щоб поміркувати. — Гарненьке становище для першого президента Піквікського Клубу. Брудна карета… якісь чужі коні… п'ятнадцять миль на годину… і дванадцята година ночі.
Займалось уже на світ, і вони проїхали вже три станції, коли містер Вордл, що виглядав у вікно щодві-три хвилини, повернув до містера Піквіка своє закаляне болотом обличчя і, задихаючись з радощів, скрикнув:
— Ось вони!
Виткнув голову з вікна й містер Піквік. Дійсно, на невеликій од них відстані неслася в чвал друга карета.
— Вперед, вперед! — волав старий джентлмен. — По гінеї на кожного, хлопці. Женіть, женіть!
Коні в передній кареті мчали на всі заставки. Вордлівська карета не відставала.
— Я бачу його голову! — біснувався старий джентлмен. — Нехай я буду проклятий, коли я не бачу його!
— І я теж, — сказав містер Піквік, — це — він.
Містер Піквік не помилявся. Обличчя містера Джінгля, все забризкане колесами, ясно було бачити у вікно карети, а порухи руки, якою він вимахував до фурмана та конюших, свідчили за те, що він намовляє їх прискорити ходу.
Містер Піквік тільки но втягнув голову в карету, а знесилений кричанням містер Вордл саме намірявся наслідувати його, коли жахливий товчок жбурнув їх на передок екіпажа. Раптом щось затріщало, колеса заскреготіли, і карета перекинулась.
За кілька секунд загального подиву та замішання, коли чути було тільки борсання коней і дзенькання побитих шибок, містерові Піквікові здалось, що його тягнуть з-під уламків карети. Але, лише ставши на ноги й визволивши голову з-під плаща, що заважав його окулярам виконувати свої обов'язки, побачив він на цілу величінь лихо, що їх спіткало.
Старий містер Вордл без капелюша і в пошматованому вбранні стояв коло розбитої карети. Конюші, невпізнавані під грубим шаром грязива, що обліпило їхні обличчя, перерізали вже посторонки й тримали коні за поводи. Ярдів на сто попереду була друга карета. Вона спинилася, коли їздці почули хруск в екіпажі переслідувачів. Конюші, регочучись на ввесь рот, повернулись на сідлах і глузували з нещастя своїх супротивників, а містер Джінгл з видимим задоволенням визирав з вікна карети.
— Ало! — гукнув безсоромний Джінгл. — Ніхто не поранений?.… Літні джентлмени… вага не мала… небезпечна штука…… дуже.
— Ви — паскуда! — закричав містер Вордл.
— Ха!.. ха!.. ха!.. — відповів Джінгл і, підморгуючи та показуючи великим пальцем на середину карети, додав: — А вона, знаєте… дуже добре… вітає… просить, щоб не турбувалися… Каже, що любить Тапі… Мабуть, поїдете в нас на задку? — Рушаймо, хлопці!
Конюші сіли на свої місця; карета покотила; містер Джінгл, кепкуючи, вимахував з вікна хусточкою.
Ніщо в усій цій пригоді, навіть розбиття карети, не могло зрушити тихомирної вдачі містера Піквіка. Але йому несила була витримати підлоту негідника, що спершу позичив у свого друга гроші, а потім глузливо взивав його „Тапі“. Він почервонів аж до верхнього краю своїх окулярів і промовив поважно та повільно:
— Якщо я надибаю колись цю людину, я…
— Правда, правда, — перебив Вордл, — все це правильно, але, поки ми стоїмо тут та балакаємо, вони будуть уже в Лондоні, дістануть дозвола й одружаться.
Містер Піквік спинився й запхав жадобу помсти на самий спід грудей.
— Як далеко до найближчої станції? — спитав містер Вордл в одного з конюших.
— Миль із шість; як ти думаєш, Томе?
— Як не більше.
— Трохи більше як шість миль, сер.
— Нічого не поробиш, — сказав містер Вордл, — треба йти пішки. Ходім, Піквік.
— Нічого не поробиш, — повторив великий муж.