Посмертні записки Піквікського клубу/V
Небо було чисте, повітря — запашне, і все навкруги видавалося гарним, коли містер Піквік, спершись на поруччя Рочестерського моста, споглядав природу та чекав сніданку.
По ліву руку від споглядача височив зруйнований мур, що подекуди завалився, а подекуди безформною важкою озією нависав над вузькою смужкою положистого берега. Величезні жмути морських водоростей спускалися з гостро зазубленого каменя, розхитуючись од кожного подуву вітру, а сумний зелений плющ оповивав темні зруйновані бійниці. Позад муру здіймався вгору старовинний замок з баштами без даху і з готовими впасти стінами, що гордовито промовляли за свою міць та силу, як і сімсот років тому, коли в них лунав брязкіт зброї й шум бенкетів та бесід. З обох боків, скільки кинути оком, бачити було береги Медвея, вкриті ланами та пасовиськами з розкиданими по них вітряками й церквами. Багаті та різноманітні краєвиди здавались ще гарнішими, як їх затьмарювала тінь од легеньких, майже непомітних хмарок, що коли-не-коли затуляли ранкове сонце. Блискуча іскрава поверхня ріки, що нечутно котила свої хвилі, відбивала в собі ясну блакить неба, а весла рибалок з якимось чистим, кристалічним звуком занурювались у воду, коли важкі, але мальовничі човни пливли за водою.Повернувшись у готель, містер Піквік застав своїх компаньйонів уже на ногах. Вони чекали на нього, щоб сісти до столу, де стояв спокусливий сніданок. По його приході яйца, шинка, чай, кава й сендвічі почали зникати із швидкістю, що свідчила і за добру якість їстивного, і за гарні апетити споживачів.
— А як же ми поїдемо на Мейнорську ферму? — спитав містер Піквік.
— Мабуть, найкраще було б порадитись із слугою? — сказав містер Тапмен.
— Дінглі-Дел, джентлмени? — відповів запрошений зараз же слуга. — П'ятнадцять миль… дорога вибоїста… привести кабріолета, сер?
— У кабріолет улізе тільки двоє, — сказав містер Піквік.
— Правда, сер… Прошу пробачити, сер… Тоді, може, в шарабані, сер… Два місця ззаду, одне на передку для того, хто править… О! вибачте, сер, це знову ж таки тільки для трьох.
— Що ж його робити? — спитав містер Снодграс.
— Мабуть, хто з вас захоче поїхати верхи, сер? — висловив думку слуга, дивлячись на містера Вінкля. — Чудові верхові коні, сер… А хтось з людей містера Вордля, бувши в Рочестері, приведе його назад.
— Правильно! — погодився містер Піквік. — Чи не поїхали б ви верхи, Вінкле?
На споді душі містер Вінкл був дуже непевний щодо своїх кавалерійських здібностей, але, не бажаючи виносити свої сумніви на явність, мужньо відповів:
— Звичайно, і з великою охотою.
Містер Вінкл наражав свою долю на велику небезпеку, але вороття вже не було.
— Тоді нехай коні будуть тут на одинадцяту, — наказав містер Піквік.
— Слухаю, сер, — відповів слуг
Поснідавши, подорожні порозходились по своїх кімнатах, щоб узяти по зміні білизни для майбутньої експедиції.
Закінчивши свої приготування, містер Піквік зійшов у буфет і почав розглядати перехожих. Незабаром слуга доповів, що шарабан подано, і слова його ствердив сам екіпаж, з'явившись перед вікнами кімнати.То був курйозний невеличкий ящик на чотирьох колесах з низьким сідалом на дві особи ззаду і з високим передком для одного, запряжений здоровезним гнідим конем з надзвичайно несиметричним скелетом. Поруч із екіпажем стояв конюший, тримаючи за поводи другого величезного коня — очевидно, близького родича першого, засідланого для містера Вінкля.
— Боже милий! — скрикнув містер Піквік, коли вони були вже на вулиці й дивилися, як укладають їхні речі. — Боже милий! Хто ж правитиме? Я про це й не подумав.
— О! А хто ж, як не ви? — сказав містер Тапмен.
— Звичайно, — приєднався містер Снодграс.
— Я! — зойкнув містер Піквік.
— Не бійтесь, сер, — втрутився конюший. — Він зовсім тихий. З ним і дитина впорається.
— Ви кажете — він не лякається? — спитав містер Піквік.
— Лякається! Він не злякався б і зустрівши цілий вагон мавп із опаленими хвостами.
Заперечувати останні слова було не можна. Містер Тапмен і містер Снодграс сіли в шарабан. Містер Піквік стеребкався на своє сідало і сперся ногами на спеціяльно влаштовану для цього жердину.
— Вйо! — гукнув містер Піквік на велетенське чотириноге, що виявило виразне бажання податись назад у вікно буфету.
— Но! — вторували з шарабана містер Тапмен і містер Снодграс.
— Це він бавиться, джентлмени, — заспокоював конюший. — Подерж коня, Вільяме! — Помічник стримав запальчасту тварину, а головний конюший допомагав тимчасом добутись до сідла містерові Вінклеві.
— Не з того боку, прошу, сер!
— Дивно буде, як джентлмен не дасть кумеля не з того боку, — шепонув насмішкуватий хлопчисько до невимовно задоволеного цим видовиськом слуги.
Поінструктований містер Вінкл сп'явся на сідло з такими труднощами, ніби ліз на борт панцерника.
— Все гаразд? — спитав містер Піквік, в душі переконаний, що все — негаразд.
— Гаразд, — невпевнено відповів містер Вінкл.— Пустіть його, сер! — гукнув конюший. — Натягніть віжки, сер! — І шарабан з містером Піквіком на передку, і верховий кінь із містером Вінклем на спині зрушили з місця на загальну втіху цілої вулиці.
— Чого це він іде у вас боком? — спитав у містера Вінкля містер Снодграс.
— Не знаю, — відповів містер Вінкл. Його кінь посувався наперед у надзвичайно загадковий спосіб — повернувшись головою до одного пішохода, а хвостом до протилежного.
Містер Піквік не мав часу спостерігати ті чи інші особливості, бо всі його сили було зосереджено на керуванні конем, запряженим у шарабан. Кінь виявляв різноманітні властивості, дуже інтересні для стороннього доглядача і зовсім неінтересні для тих, хто сидів у екіпажі. Він раз-у-раз смикав головою, що дуже утруднювало становище містера Піквіка, і, крім того, мав ориґінальну звичку то раптом кидатись до якогось боку дороги, то так само несподівано спинятись, а потім мчати знову.
— Чого це він таке викручує? — спитав містер Снодграс, коли кінь удвадцяте виконав один і той самий маневр.
— Хто його знає, — сказав містер Тапмен. — Думаю, він лякається. Як по-вашому?
Містер Снодграс намірявся відповісти, аж його перебив голосний оклик містера Піквіка:
— Я загубив пугу!
— Вінкле, — удався містер Снодграс до верхівця, що, трусячись усім тілом і з кашкетом на потилиці, під'їхав на той час до шарабана. — Вінкле, підійміть, будьте ласкаві, пугу.
Містер Вінкл натягнув поводи так, що аж почорнів з напруги, але нарешті спинив коня, зліз з нього, передав пугу містерові Піквікові і налагодився сідати знову.
Чи то кінь його був у жартівливому настрої і хотів безневинно побавитись із містером Вінклем, чи то він вирішив, що без верхівця можна перебути день не гірше, ніж із ним, це — питання, на які ми не можемо дати точної й виразної відповіді. Та якими мотивами не керувався б кінь, але безперечне те, що скоро тільки містер Вінкл доторкнувся до поводів, як кінь перекинув їх через свою голову і посунув задки, витягнувши їх на всю довжину.
— Конику, кониченьку, гарний мій конику! — заспокоював його містер Вінкл. Та гарний коник, видима річ, не любив підлещування, і за десять хвилин містер Вінкл був од нього не ближче, ніж коли почав свої умовляння.
— Що робити? — скрикнув містер Вінкл, пропанькавшись із конем ще чимало часу. — Я ніяк не можу підійти до нього.
— Проведіть його за гнуздечку до найближчої застави, — порадив містер Піквік.
— Та він не піде, — гримонув містер Вінкл. — Злізьте й подержте його.
Містер Піквік був утілена добрість і гуманність. Він закинув віжки на спину коневі, спустився з передка, одвів екіпаж у бік, щоб не заважав нікому проїздити по шляху, і, залишивши в шарабані містера Снодграса і містера Тапмена, поспішився допомогти приятелеві.
Побачивши містера Піквіка з пугою в руці, кінь змінив коловоротні рухи на відступні і примусив містера Вінкля, який все ще висів на одному кінці поводів, бігти хутчіш, ніж перше. Містер Піквік кинувся йому на поміч, але що швидше біг містер Піквік наперед, то швидше кінь посувався назад. Нарешті містер Вінкл, що руки йому за малим не вийшли з суглобів, випустив поводи. Тоді кінь спинився, озирнувся, кивнув головою, повернувся й спокійно подався до Рочестера. Містер Піквік і містер Вінкл розгублено дивилися один на одного. Шум коліс неподалеку взяв на себе їхню увагу.
— Боже мій! — в розпачі скрикнув містер Піквік. Оце й другий кінь тікає.
Це була суща правда. Тварина перелякалася. Віжки були в неї на спині. Наслідки передбачити не трудно. Вона понеслася разом із шарабаном і містерами Тапменом та Снодграсом у ньому. Гони тривали недовго. Містер Тапмен викинувся з екіпажа просто в живопліт, що ним було облямовано дорогу. Містер Снодграс пішов його слідом. Наткнувшись на дерев'яні поруччя моста, екіпаж зовсім розвалився. Тоді кінь спинився і став роздивлятись на наслідки заподіяної ним руїни.Першим ділом наших двох друзів було визволити своїх компаньйонів з їхнього живоплітного ліжка, після чого вони із невимовним задоволенням констатували, що Снодграс і Тапмен одбулися самими численними дряпаками від колючок та пошматованими костюмами. Далі треба було зняти з коня збрую. Закінчивши цю складну процедуру, товариство поволі пішло далі, ведучи з собою коня й залишивши шарабан на призволяще.
Тільки над вечір четверо наших друзів і їхній чотириногий компаньйон вийшли на дорогу, що вела до Мейнорської ферми.
— Де це ви були? — встрів їх гостинний джентлмен. — Я чекав на вас цілий день. Е, та який же у вас втомлений вигляд! А це, що? Дряпаки. Не поранені, сподіваюся? Ні? Дуже радий. Та ви й подерлися! Га? Маловажно! Тут це зчаста трапляється. Джо! Спить знову! Джо, візьми коня джентлменів і відведи в стайню.
Гладкий хлопець забрав коня, а старий джентлмен, співчуваючи гостям у тій частині їхніх пригод, що її вони визнали за можливе розповісти, повів їх на кухню.
— Зараз усе поладнаємо, а тоді я представлю вас нашим. Емо, принеси вишнівки! Джейн — голку й ниток! Мері — води й рушників! Ну, ну, дівчата, живо, не баріться!
Три чи чотири рум'яні дівчини кинулись виконувати його завдання, а двоє головатих повновидих хлопців, вставши з-перед коминка, де, не вважаючи на травень, палав огонь, метнулись у якийсь темний закуток і повернулись звідси з ваксою й півдванадцятком щіток.
— Готові? — спитав старий джентлмен, коли його гості були помиті, полагоджені, наваксовані та напились вишнівки.
— Цілком, — одповів містер Піквік.
— То ходім! — і товариство, пройшовши багатьма темними переходами, підійшло до дверей залі.
— Вітаю вас, джентлмени, з прибуттям до Мейнорської ферми! — сказав господар будинку, широко розкриваючи перед ними двері.
Всі, хто були в залі, встали, щоб привітати містера Піквіка і його друзів, і поки точилася церемонія рекомендування за формальностями, наш герой мав.jpg)
Дуже стара леді — очевидно, персонаж не менший, ніж мати містера Вордля — у високому чепці й злинялій шовковій сукні сиділа на почесному місці з правого боку від коминка. Тітка, дві молоденькі леді й містер Вордл, навперебивки стараючись показати свою до неї увагу, купчились круг крісла старої. Хто держав їй говірну трубку, хто подавав помаранчу, котрий мав напоготові слоїк з нюхальним спиртом, которий підправляв подушки, що на них вона спиралася. З другого боку сидів лисий, дуже літній джентлмен з добрячим веселим обличчям — дінглі-делський пастор, а поруч із ним його дружина, огрядна квітнуча леді, що, видима річ, не тільки вміла по-мистецькому готувати покріпні трунки на велике задоволення інших, а при нагоді куштувала їх і для підживлення власних сил. Маленький чоловік з поморщеним, як печене яблуко, обличчям в одному з кутків розмовляв з ситим старим добродієм, а ще троє старих джентлменів і троє старих леді, гордовито випроставшись, непорушно сиділи на стільцях і дивились на містера Піквіка та його компаньйонів.
— Містер Піквік, мамо! — на повен голос згукнув містер Вордл.
— А! — сказала, похитуючи головою, стара. — Тільки я не чую.
— Містер Піквік, бабуньо! — одними устами прокричали панночки.
— А! — промовила та. — Та це не має значіння. Йому, певно, байдуже до такої старої жінки.
— Запевняю вас, мадам, — запротестував містер Піквік так голосно, що аж його добротливе обличчя почервоніло, — запевняю вас, мадам, що для мене нема нічого приємнішого, як бачити леді вашого віку на чолі такої прекрасної родини і таку молоду та бадьору виглядом.
— А! — по короткій паззі сказала леді. — Все це дуже гарно, але я нічого не чую.
— Бабуся сьогодні не в доброму гуморі, — шепонула міс Ізабела Вордл. — Та нічого, вона поговорить ще з вами згодом.Містер Піквік нахилив голову, ладний подарувати старечі примхи, і пристав до загальної розмови.
— Чудова у вас місцевість, — сказав він.
— Чудова! — вторували йому містери Снодграс, Тапмен і Вінкл.
— Я думаю, — погодився містер Вордл.
— В Кенті немає кращої місцевости, сер, — примовився чоловічок з обличчям, як печене яблуко. — Безперечно, немає жадної. — Чоловічок переможно озирнувся навкруги, немов йому довелося витримати серйозну суперечку, з якої він вийшов звитяжцем.
— Немає в Кенті кращої місцевости, — повторив він ще раз по недовгій мовчанці.
— А Малінські луки? — врочисто зауважив ситий джентлмен.
— Малінські луки! — з глибоким призирством кинув той.
— Авжеж, Малінські луки! — не поступався ситий.
— Звичайно, Малінські луки — гарна місцевість, — підтримав його другий гладун.
— Навіть дуже, — приєднався третій.
— І кожен це знає, — ствердив господар будинку.
Маленький чоловік нерішуче глянув круг себе, побачив, що за нього меншість, прибрав милосердного вигляду й не сказав більше ні слова.
— Про що вони там розмовляють? — спиталась в одної з своїх онучок стара леді. Чути її було дуже добре, але вона, як усі глухі, не вміла розмірити сили свого голосу.
— Про маєтки, бабуньо.
— Про який маєток? Хіба в нас що скоїлось?
— Ні, ні. Містер Мілер каже, що місцевість у нас гарніша, ніж у Малінських луках.
— Що там він знає? — обурилась стара леді. — Дурний той Мілер. Можеш переказати це йому од мене. — І стара, думаючи, що говорила пошепки, одхилилась на спинку крісла і вбивчим оком глянула на злочинця.
— Годі, годі, — втрутився моторний господар, природно бажаючи змінити тему розмови. — Як поставились би ви до робера у віст, містер Піквік?— Я люблю цю гру більше як усі інші, — одповів джентлмен. — Тільки, будь ласка, не клопочіться за мене.
— О, мама теж страшенно любить віст, — заспокоїв його містер Вордл. — Чи не правда, мамо?
Стара леді, що в цьому питанні була значно менше глуха, ніж в усіх інших, відповіла згодою.
— Джо, Джо! — гукнув містер Вордл. — Джо, кляте створіння! А, ось де він. Став столи для карт.
Летаргічний юнак без зайвого запалу поставив два столи: один для віста, другий для попа-Джона. У віст грали містер Піквік і стара леді, містер Мілер і ситий джентлмен. Решта товариства сіли до другого стола.
Робер ішов з усією поважністю та врочистістю, що їх вимагає таке серйозне заняття, як віст, цілком помилково та неповажливо взиваний „грою“. За другим столом, навпаки, буяли такі гучні веселощі, що містер Мілер аж ніяк не міг достатньо заглибитись у свої карти й раз-у-раз робив злочинні помилки, що викликали гнів у ситого джентлмена і в однаковій мірі тішили стару леді.
Ізабела Вордл і містер Трандл були партнери, так само як Емілія Вордл і містер Снодграс. Навіть містер Тапмен і підстаркувата тітка зорганізували акційне товариство для обміну компліментами. Містер Вордл забавляв усіх своїми жартами та дотепами, а добротливий пастор з щасливою посмішкою стежив за грою. Отже, радість, дарма що була трохи галаслива, ішла від самого серця, а не тільки з губів. А це ж, зрештою, і єсть справжня радість.
Вечір минув непомітно, і, коли після ситої вечері товариство згуртувалося круг коминка, містер Піквік відчув, що ніколи за свого життя не переживав такої приємної хвилини.