Посмертні записки Піквікського клубу/VI
| ◀ V | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов VI |
VII ▶ |
|
|
Одведений до добре вмебльованої спальні, містер Піквік менше ніж за п'ять хвилин запав у глибокий сон і прокинувся тільки тоді, як блискотюче проміння ранішнього сонця з докором зазирнуло до нього в кімнату. Містер Піквік не був сонько і з запалом вояка вискокнув з-під свого намета-запони над ліжком.
Чудовий ніжний дух од стогів сіна, сотні пахощів з квіткових грядок під вікном виповнювали повітря. Темнозелені луки блищали під ранковою росою, тремтячи кожною травичкою. А птахи співали так, ніби кожна крапля роси була для них джерело надхнення. Містер Піквік аж закам'янів у надпориві й поринув у чарівні мрії.
— Ало! — очутив його чийсь оклик.
Він глянув направо — нікого. Перевів погляд у лівий бік — там лежала алея. Підвів очі на небо — не помітив ні живого духа. Нарешті великий муж зробив те, що звичайна людина зробила б одразу: подивився просто в сад і побачив містера Вордля.
— Як ся маєте? — закричав веселий суб'єкт, що ледве зводив дух од лишку розкошів. — Гарненький ранок. Га? Дуже радий, що ви так рано встали. Спускайтесь мерщій униз та виходьте в сад. Я чекатиму на вас.Містер Піквік не потребував, щоб його просили вдруге. Десяти хвилин вистачило йому завершити свій туалет, і по упливі цього часу він стояв уже поруч старого джентлмена.
— Ало! — і собі промовив містер Піквік, побачивши одну рушницю в руках свого компаньйона, а другу на траві коло нього. — Навіщо це?
— Як навіщо? — сказав господар. — Ми з вашим другом збираємось постріляти грачів перед сніданком. Він, здається, добрий стрілець.
— Каже, що чудовий, — одповів містер Піквік. — Тільки ніколи не доводилось бачити його на полюванні.
— Скоріш би він уже виходив, — нетерпеливився старий. — Джо, Джо!
Гладкий хлопець, що під збудним впливом ранку спав тільки на три чверті з гаком, з'явився в отворі дверей.
— Піднімись, постукай до джентлмена і скажи йому, що ми з містером Піквіком будемо в гайворонячій алеї. Покажи йому дорогу. Чуєш?
Хлопець подавсь виконувати доручення, а господар, озброївшись на кшталт Робінсона Крузо двома рушницями, пішов із саду.
— Ось тут! — сказав він, спинившись по десяти хвилинах ходи. Оповіщення було зайве, бо безнастанне крюкання несвідомого гайвороння досить ясно вказувало на місце їхнього перебування. Старий джентлмен поклав одну рушницю на землю й зарядив другу.
— А он і вони! — сказав містер Піквік. Віддалік замаячили постаті містера Тапмена, містера Снодграса й містера Вінкля. Гладкий хлопець, не зовсім певний, кого саме треба кликати, розсудливо покликав їх усіх, аби уникнути помилки.
— Мерщій! — гукнув містер Вордл, звертаючись до містера Вінкля. — Такий митець, як ви, давно б уже мусив був бути тут, хоч вас нашою дичиною й не здивуєш.
Містер Вінкл узяв рушницю з виглядом, що хоч і мав, мабуть, визначати радість, але чомусь нагадував смуток.
Старий джентлмен кивнув головою, і два пошарпані хлопці полізли на дерева.— Що вони роблять? — спитав містер Піквік, починаючи хвилюватися: йому спало на думку, що зубожіння землеробів, за яке він багато читав, примушує сільських хлопчиків шукати випадкового й небезпечного заробітку, пропонуючи свої послуги як живі цілі для малодосвідчених спортсменів.
— Тільки виганяють дичину, — відповів сміючись містер Вордл.
— Що?
— Ну, як казати звичайною англійською мовою — лякають грачів.
— О, тільки це?
— Безперечно. Це вас задовольняє?
— Цілком.
— Дуже добре. Можна починати?
— Прошу, — сказав містер Вінкл, радий і такому відроченню.
Хлопець скрикнув і струснув галузку, де було гніздо. Півдванадцятка юних грачів, жваво розмовляючи про причини цього переполоху, піднялись угору. На відповідь старий джентлмен випалив з обох цівок. Один грач упав. Решта улетіла.
— Підбери його, Джо! — наказав містер Вордл. — Ваша черга, містер Вінкле! — промовив господар, заряджаючи свою зброю.
Містер Вінкл ступив наперед і підніс рушницю. Містер Піквік і піквікці інстинктовно присіли до землі, боячись, що їм може зашкодити град з гайвороння, який неминуче падатиме після спустошливого вистрілу їхнього друга.
Врочиста павза… шум… од хлопання крилами… ледве чутний стукіт.
— Ало! — згукнув старий джентлмен.
— Не стріляє? — запитав містер Піквік.
— Осічка, — пояснив містер Вінкл, блідий, імовірно, з досади.
— Дивно! — сказав старий джентлмен, беручи рушницю. — Вона ніколи не давала осічки. Дозвольте! я ніде не бачу капсля.
— Боже мій! — скрикнув містер Вінкл. — Це ж я забув покласти капсля.Прикру помилку виправлено. Містер Піквік знову присів. Містер Вінкл з рішучим виглядом ступив наперед. Містер Тапмен визирав з-за дерева. Хлопець верескнув. З гнізда вилетіли чотири птиці. Містер Вінкл вистрелив. Хтось — тільки не грач — зойкнув, як кричать з фізичного болю. То містер Тапмен врятував життя незліченних некривдних пташок, діставши порцію шроту з свою ліву руку.
Не можна списати замішання, що сталося в наслідок цього. Не можна переказати, як містер Піквік у першому пориві обурення узвав містера Вінкля негідником; як лежав, розпластавшись на землі, містер Тапмен; як коло нього навколішках стояв уражений розпачем містер Вінкл; як містер Тапмен прикликав чиєсь жіноче ім'я, розплющував спершу одне око, потім — друге, підводився трохи, а потім падав знову й заплющував обидва. Докладно списати все це було б не легше, ніж списати, як поволі опритомнював безталанний поранений, як схвильовані друзі перев'язували йому руку хусточками і, йдучи нога за ногою, вели його під руки додому.
Коло садової хвіртки товариство зустріли панни, що чекали на нього й на сніданок. Дівуля-тітка всміхалася й просила поспішати. Очевидно, вона не знала ще про жахливий випадок, бідолашна. Іноді не знати буває щастям. Група підійшла ближче.
— Що там таке з маленьким старим джентлменом? — сказала Ізабела Вордл. Тітка пустила ці слова проз вуха: вона думала — вони стосуються до містера Піквіка. Для неї Тресі Тапмен був молодий чоловік; вона дивилась на його вік крізь поменшувальне скло.
— Не лякайтесь! — застеріг господар, боячись схвилювати свої дочки. Невеличка купка тісно оточила містера Тапмена, і розібрати, що саме скоїлось, було ще не можна.
— Не лякайтесь! — повторив господар.
— У чім річ? — вискнули дами.
— Містера Тапмена спіткала невеличка неприємність. Оце й усе.
Дівуля-тітка випустила пронизливий крик, зайшлася гістеричним реготом і впала на руки племінниць.— Виверніть на неї трохи холодної води, — наказав містер Вордл.
— Ні, ні! — бурмотіла тітка. — Мені вже краще. Емо, Еміліє, покличте хірурга. Він поранений. Може, помер? Мабуть… ха!… ха!.… ха! — Тут тітка зазнала нападу нумер два гістеричного сміху всуміш із вищанням.
— Заспокойтеся, — простогнав містер Тапмен, майже до сліз уражений таким співчуттям до його страждань. — Заспокойтеся, люба пані!
— Це — його голос! — верескнула тітка, і в неї стали позначатись симптоми нападу нумер три.
— Не хвилюйтесь, прошу, люба мадам, — ніжно промовив містер Тапмен. — Мене ледве зачепило. Запевняю вас.
— То ви не вмерли? — вигукнула гістерична леді. Скажіть, о скажіть, що ви не вмерли.
— Не кажи дурниць, Рахіль, — втрутився містер Вордл трохи, мабуть, брутальніше, ніж це пасувало до поетичного характеру сцени. — Яка користь тобі, що він скаже, що не вмер?
— Ні, ні! Я не вмер! — ствердив містер Тапмен. — І не потребую ніякої іншої допомоги, крім вашої. Дозвольте мені спертись на вашу руку… о міс Рахіль! — пошепки додав він. — Стурбована жінка підійшла й подала йому свою руку. В їдальні містер Тапмен почтиво притиснув її руку до своїх уст.
— Вам млосно? — занепокоїлась Рахіль.
— Ні. Нічого. Вже проходить. Тепер мені буде краще, — і він заплющив очі.
— Спить, — прошепотіла тітка (зоровий орган його був заплющений коло двадцяти секунд). Любий, любий містер Тапмен!
Містер Тапмен схопився на ноги.
— О, повторіть, повторіть ще ці слова! — благав він.
— Ви ж, певно, не чули їх? — зашарілась леді.
— Адже чув, — відказав містер Тапмен. — Якщо ви хочете, щоб я видужав, повторіть їх.
— Тихо! — перебила леді. — Мій брат.
Містер Тресі Тапмен прибрав попередню позу. В кімнату в супроводі хірурга ввійшов містер Вордл.Оглянувши руку, лікар перев'язав рану, знайшовши її зовсім легкою. Заспокоївши своє сумління, товариство заходилось заспокоювати свої шлунки. До всіх повернувся веселий настрій. Тільки містер Піквік сидів похмурий і мовчазний. Події цього ранку підірвали його довір'я до містера Вінкля.
— Чи граєте ви в крикет? — спитав містер Вордл у невдатного стрільця.
Іншим разом містер Вінкл відповів би позитивно, але тепер він відчув делікатність свого становища і скромно сказав:
— Ні.
— А ви, сер? — зацікавився містер Снодграс.
— Грав колись, а тепер давно вже не грав, дарма що входжу до числа членів тутешнього клубу.
— Сьогодні, здається, розігрують великий матч, — зауважив містер Піквік.
— Так, — відповів господар, — і ви, думаю, хотіли б побачити його?
— Я, сер, — промовив містер Піквік, — люблю всякий спорт, де життя людське не наражається на небезпеку від самонадійних неуків.
Містер Піквік спинився і пильно подивився на містера Вінкля, що під пронизливим поглядом свого лідера ладен був піти під землю. За кілька хвилин великий муж одвів свої очі й спитав:
— Нам не дорікатимуть, якщо ми припоручимо нашого пораненого друга дамам?
— Не можна припоручити мене кращим рукам, — сказав містер Тапмен.
— Дійсно, не можна, — ствердив і містер Снодграс.
Залишивши містера Тапмена під опікою жіноцтва, решта гостей на чолі з містером Вордлем вирушила на місце, де мало відбутись спортивне змагання, що вивело з стану заціпеніння соннивий Маглтон і прищепило Дінглі-Делеві гарячкову енерґію.
До міста було не більше як дві милі. Путь ішов крізь тіняві алеї, розмова в'язалася біля краси окружної місцевости, і містер Піквік, що, віддавшись міркуванням, трохи відстав од гурту, майже шкодував, коли побачив себе на головній вулиці Маглтону. Поклавши завести до записної книжки спостереження, зроблені ним підчас подорожі, і свої думки, викликані цими спостереженнями, наш герой похопився приєднатись до друзів, які тимчасом звернули в бічний провулок і підходили до бойовища.
Ворота було вже поставлено. Розіпнули й два намети для відпочинку та підживлення противних сторін. Гра ще не починалася. Двоє чи троє дінглі-делців і стільки ж маглтонців велично бавились, недбало перекидаючись м'ячем. А сила інших джентлменів, як і вони, в солом'яних брилях, фанальових жакетах і білих штанях, сновигали між наметами, до яких прямувало й наше товариство.
Численні „доброго здоров'я“ привітали з'явлення старого добродія. Багато солом'яних брилів піднялось, багато фанальових жакетів нахилились наперед, коли він рекомендував своїх гостей — джентлменів із Лондону, що прагнуть утішитись видовиськом, яке, він не має жадного сумніву, не омилить їхніх сподівань.
— Вам краще зайти в намет, сер, — сказав дуже огрядний джентлмен. Його тулуб і ноги нагадували половину велетенського сувою фаналі на двох товстелезних стовпах.
— Там вам було б вигідніш, — ствердив інший огрядний джентлмен, що страшенно скидався на другу половину згаданого сувою.
— Ви дуже ласкаві, — відповів містер Піквік.
— Сюди, прошу, — запрошував перший, — це — найкраще місце, — і крикетист, відсапуючись, повів їх до намета.
— Надзвичайна гра… розкішний спорт.… чудові справи… дуже… — були слова, що вразили вухо містера Піквіка, скоро тільки він ступив у намет. А перше, що впало там йому в очі, був його зеленофрачний друг з рочестерського диліжанса, що повчав добірні кола маглтонських глядачів. Костюм на ньому було трохи полагоджено, на ногах мав він чоботи, але помилитись було не можна.
Незнайомий зараз же впізнав свого приятеля і стрілою кинувся наперед, схопив містера Піквіка за руку і з властивою йому навальністю потяг до стільця, безнастанно базікаючи так, ніби він був тут головний розпорядчик.
— Сюди, сюди… надзвичайна штука… сила пива… свинина… м'ясо… цілі туші… гірчиця… вози… розкішний день… сідайте, прошу… будьте, як удома… радий вас бачити… дуже.
Містер Піквік сів, як йому було наказано. За вказівками свого таємничого друга сіли і містер Вінкл, і містер Снодграс. Містер Вордл дивувався мовчки.
— Містер Вордл, мій друг, — одрекомендував містер Піквік.
— Ваш друг!.. Любий сер!.. як ся маєте?.. Друг моїх друзів!.. Вашу руку, сер! — І незнайомий схопив руку містера Вордля з таким запалом, ніби вони товаришували вже багато років, потім одступив трохи назад, подивився на нього здаля і знову стиснув йому руку, якби то було можливо, ще гарячіш, ніж передніше.
— Спасибі, а ви як сюди потрапили? — спитав містер Піквік з посмішкою, де добротливість змагались із подивом.
— Як?.. Попав!.. спинився в готелі Корони… в Маглтоні… стрінув партію… фанальові жакети… білі штани… анчоуси… сендвічі… нирки з перцем… гарні хлопці… розкіш.
Містер Піквік був досить обізнаний з стенографічною системою розмови чужинця і з його уривчастих пояснень зрозумів, що він якось пізнався з маглтонськими крикетистами, своїм звичаєм обернув просту знайомість у дружбу і дістав запрошення на матч. Отже, задовольнивши свою цікавість, наш герой наклав на носа окуляри й приготувався стежити за грою, що саме розпочиналася.
Перші починали маглтонці, і всі з захопленням дивилися, як містер Дамкінс і містер Подер, два найвідоміші грачі славетного маглтонського клубу, з киями в руках підійшли до своїх воріт. Містер Лафі, найвидатніша окраса Дінглі-Делю, мав виступати проти грізного Дамкінса, а містера Страглса обрано, щоб учинити таку ж таки послугу непереможному Подерові. Та надаремно палкий Лафі й ентузіястичний Страглс показували чуда спритности й досвіду, щоб підтримати славу Дінглі-Делю — нічого не помагалося. Дінглі-делці мусили здатись і визнати перевагу маглтонців.
Незнайомий тимчасом їв, пив і безперестанку балакав. За кожен влучний удар він поблажливо й протекторально висловлював похвалу, а за кожну хибу виливав на голову винного своє незадоволення в таких виразках, як: йолоп, вайло, шахрай і таке інше. Ці поклики зробили йому репутацію великого й непомильного судді в таємницях благородної гри — крикета.
— Надзвичайна гра… здорово грали… деякі вдари чудові, — казав незнайомий, коли по закінченні матчу обидві партії зійшлись під наметом.
— А ви самі грали колинебудь, сер? — спитав містер Вордл, якого дуже втішала балакучість незнайомого.
— Чи грав? Я думаю… тисячі разів… не тут… у Вест-Індії… страшенно підгониста штука… захоплює… дуже.
— В таких скварних країнах це — занадто гаряча розвага, — зауважив містер Піквік.
— Гаряча!… до біса жарка… пекуча…… Одного разу грав матч… парний… мій друг полковник сер Томас Блазо… один з найвидатніших крикетистів у світі… Кидаємо жеребка… починаю перший… сьома година ранку… прислуговують шестеро тубільців… спека неймовірна… всі шість знепритомніли… унесли… свіжих півдванадцятка… теж зомліли… Б'є Блазо… підтримують під руки двоє тубільців… не може мене вибити… і собі зомліває… уносять полковника… нема з ким грати… вірний слуга… Кванко Самба… лишається один… сонце палить… киї розпечені, як залізо… м'ячі стали аж чорні… п'ятсот сімдесят равндів… майже знемігся… Кванко збирає останні сили… вибиває мене… а я пішов скупався й сів обідати.
— А що сталося з тим чоловіком, сер? — спитав старий джентлмен.
— З Блазо?
— Ні, з іншим.
— Кванко Самба?
— Так, сер.
— Бідний Кванко… вже не одужав… вибив мене… і помер, сер.Тут незнайомий притиснувся обличчям до великого кухля. Чи то він хотів приховати своє хвилювання, чи бажав порозкошувати пивом, ми того не знаємо. Знаємо тільки, що він раптом спинився і, затаївши духа, став занепокоєно дивитись на двох старшин дінглі-делського клубу, що підійшли до містера Піквіка і сказали:
— Ми влаштовуємо обід у готелі „Голубий лев“ і сподіваємось, що ви з вашими друзями приєднаєтесь до нас.
— Звичайно, — додав містер Вордл, — до числа ваших друзів ми залічуємо й містера… містера… — і він глянув на незнайомого.
— Джінгля, — сказав балакучий джентлмен, одразу повеселішавши. — Джінгл, Альфред Джінгл, есквайр, власник маєтку „Ніякого“, що міститься в „Ніде“.
— Дуже буду радий, — одповів містер Піквік.
— І я теж, — сказав містер Джінгл і, взявши під руку одною рукою містера Піквіка, а другою — містера Вордля, конфіденційно зашепотів на вухо першому:
— З біса добрий обід… холодний, але смачний… ранком зазирнув на кухню… птиця… пироги… і все таке… хороші хлопці… добре виховані… чемні… дуже…
За чверть години всі сиділи у великій залі маглтонського готелю „Голубий Лев“. Головував містер Дамкінс. Обов'язки віце-президента виконував містер Лафі. Коли кожен наївся донесхочу, скатерку зняли і на стіл поставили пляшки, склянки й десерт, після чого слуги вийшли, щоб „не заважати“, а навсправжки — щоб доїсти всі залишки.
Серед загальних веселощів і голосних розмов дивно було бачити маленького чоловічка з пихатим обличчям, де було написано: „не заперечуй мені, або я сердитимусь“, що сидів спокійно й самотньо. Коли розмова трохи стихала, він зневажливо озирався навколо й покашлював із виглядом недосяжної вищости. Нарешті, скориставшись порівняльною мовчанкою, чоловічок озвав голосно й врочисто:
— Містер Лафі!
Зараз же впала цілковита тиша, і той, до кого звернувся чоловічок, відповів:— Сер!
— Я хотів би сказати кілька слів, сер, і прошу джентлменів сповнити їхні склянки.
Протекторальне „Слухайте, слухайте!“ містера Джінгля підтримано рештою товариства, склянки виповнено, і віце-президент, прибравши уважливого вигляду, запросив:
— Містер Степле!
— Сер! — почав маленький джентлмен, підводячись із свого стільця. — Я звертаюсь до вас, а не до нашого шановного голови, через те, що наш шановний голова до певної, і я сказав би до значної, міри становить предмет моєї… моєї…… так мовити…
— Розвідки, — підказав містер Джінгл.
— Так, розвідки, — погодився маленький чоловічок. Дуже дякую моєму шановному другові, якщо він дозволить назвати його так, за поміч. (Чотири: „слухайте!“, що з них одне, безперечно, належить містерові Джінглеві). Я не маю чести бути мешканцем Маглтона і, щиро сказати, не домагаюся цієї чести. Зараз поясню — чому (слухайте, слухайте!). Я охоче визнаю всі заслуги Маглтона і всі поваги, на які він цілком законно претендує.
Проте, сер, пам'ятаючи, що в Маглтоні народилися Дамкінс і Подер, не забуваймо, що Дінглі-Дел може пишатись Лафі й Страглсом. (Оглушливі оплески). Не подумайте, що я хочу зменшити заслуги двох перших джентлменів. Кожен, хто слухає мене, знайомий, мабуть, із відповіддю, даною одною дуже видатною особою імператорові Олександрові: „Якби я не був Діоген, я хотів би бути Олександр“. Так і тепер ці джентлмени могли б сказати: „не був би я Дамкінс, я хотів би бути Лафі“ і „якби я не був Подер, я хотів би бути Страглс“. (Загальний ентузіязм). Але, шановні мешканці маглтонські, хіба ж ваших співгромадян уславлює тільки крикет? Чи чули ви колинебудь, щоб ім'я Дамкінса поєднувалось колись зо зрадою? Хіба ж Подер не стояв завжди на сторожі священного права власности? (Оплески). Джентлмени, я пропоную вшанувати гідні всілякої шани об'єднані імена Дамкінса й Подера. Маленький чоловічок спинився, і в залі знялася ціла буря, що лютувала до самого кінця обіду. Проголошено й інші тости. За предмет надпоривних величань ставали по черзі і містер Лафі, і містер Страглс, і містер Піквік, і містер Джінгл, і кожен з них якнайпристойніш оддячив промовцям.