Посмертні записки Піквікського клубу/XIX
| ◀ XVIII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XIX |
XX ▶ |
|
|
Ранком наступного дня в маленькій кімнаті поруч із стайнями сидів містер Велер-старший і готувався до поїздки в Лондон. На столі перед ним стояв кухоль елю, кусень холодної яловичини і дуже поважного розміру окраєць хліба, що їх він по черзі й цілком безсторонньо обдаровував своєю ласкою. Він саме відрізав здоровезну скибку хліба, коли кроки когось, хто ввійшов у кімнату, примусили його підвести голову. То був його син.
— Доброго ранку, Семі! — привітався батько.
Син підійшов до кухля з елем і, багатозначно хитнувши головою до батька, почав замість відповіді дудлити питво.
— Ми розлучаємось, Семі, — урочистим тоном промовив родитель, — і невідомо, коли побачимось ізнову. Мабуть, мене доконає твоя мачуха, а, може, зо мною скоїться ще тисяча якихось пригод раніш, як ти почуєш за славнозвісного містера Велера. Честь підтримувати добре ім'я нашої родини перейде, може, до тебе, Семюєле, і я сподіваюся, ти не зганьбиш його. Щодо виховання, то на тебе я можу покластись, як на самого себе. Отже, мені лишається дати тобі тільки одну пораду. Якщо тобі перескочить колись за п'ятдесят і заманеться тобі одружитись — маловажно з ким — біжи ти до своєї кімнати (в разі в тебе буде своя кімната) і отруїся власною рукою. Вішатись — занадто вульґарно, і тому я не раджу тобі цього способу. Отруїся, Семюєле, отруїся, синку, і ти ніколи не шкодуватимеш.
По цих дружніх словах містер Велер промовисто зирнув на свого сина, повернувся на закаблуках і повільно вийшов з кімнати.
В споглядальному настрої, викликаному зворушливою промовою батька, містер Семюєл Велер і собі пішов з готелю „Великого Білого Коня“. Попоблукавши деякий час, він опинився в дуже відлюдній містині — якомусь дворі. Сем збирався був, уже уходити, коли хвіртка в зеленому паркані, що відділяв садок у кінці двору, одчинилася, і з садка вийшов чоловік. Чоловік той щільно зачинив за собою зелену хвіртку і швидкою ходою попростував до містера Велера. Та тільки встиг він кинути на Сема оком, як змінився на виду й спинився, ніби вагаючись, куди йти далі. Зелена хвіртка була щільно причинена і, щоб вийти з двору, він мусив був пройти повз містера Семюєля Велера. Не бачивши іншого виходу, незнайомий зрушив з місця й пішов ще хутчій, як передніш, дивлячись просто перед себе. Найбільш незвичайним у ньому було те, що вія кривив своє обличчя в найжахніші та найдивовижніші гримаси.
— Дивно, — промовив містер Велер, коли незнайомий наблизився до нього. — Я міг би заприсягтись, що це він. Але його тут тільки кармазинова ліберія та чорне волосся. Щодо обличчя, то такої пики я ще ніколи не бачив.
Під цю хвилину незнайомий скривив незносно огидну гримасу. Проте, йому довелося пройти зовсім близько Сема, і метке око цього джентлмена викрило під усіма кривими мінами і щось знайоме — маленькі оченята містера Джоба Тротера.
— Галло, ви, сер! — люто скрикнув Сем.
Незнайомий опинився.
— Галло! — повторив Сем ще лютіше. Людина з викривленим обличчям цікаво глянула в один бік двору, потім — у другий, далі подивилася на вікна найближчих будинків, словом — скрізь, тільки не на Сема Велера — і лагодилась іти далі, коли її спинив новий оклик.
— Галло, ви, сер! — утретє згукнув Сем. Тепер уже не можна було помилитись щодо джерела, звідки виходив голос, і незнайомий нарешті примушений був глянути Семові в обличчя.
— Це не проходить, Джобе Тротере, — сказав Сем. — Годі! Не крутіть дурника! Ви не такий уже красунь, щоб мали змогу зневажати багато ваших природних окрас. Поставте свої очі на їхнє власне місце, або я випру вам їх кулаком з голови. Чуєте?
Що містер Велер, здавалось, був готовий здійснити цю загрозу, то обличчя містера Тротера поволі набуло свого звичайного виразу. Сам же містер Тротер, удаючи радість од неслодіваної зустрічі, скрикнув:
— Кого я бачу? Містер Волкер!
— А ви таки справді раді мене бачити? — спитав Сем.
— Радий! — повторив Джоб, — о, містер Волкер, коли б ви знали, як я чекав цієї зустрічі! Це вже занадто, містер Волкер. Я не можу більше, — і вмиваючись сльозами, він у надпориві оповив руками шию містера Велера й міцно притиснув його до себе.
— Геть з руками від мене! — скрикнув обурений Сем, надаремно силкуючись визволитись з обіймів свого ентузіястичного знайомого. — Геть! кажу вам… Ну, а тепер, що ви можете сказати мені перед тим, як я скручу вам в'язи? — загрозливим тоном сказав містер Велер.
— Га? — перепитав містер Тротер, удаючи ображену безневинність.
— Що ви можете сказати?
— Я, містер Волкер?
— Не взивайте мене Волкером, мене зовуть Велер, і ви це добре знаєте. Отже, що ви мені скажете?
— Та, боже ж мій, містер Волкер… тобто Велер… багато чого я можу сказати, тільки не тут, а десь-інде, де ми влаштуємось вигідніше. А коли б ви знали, як я чекав на вас, містер Велер!
— Нетерпляче, правда? — сухо спитав Сем.
— Дуже, дуже нетерпляче, сер, — відповів Тротер і не зморгнувши. — Але дозвольте ж мені стиснути вашу руку.
Сем кілька секунд дивився на свого бесідника, а потім, немов під впливом якогось нового настрою, задовольнив його прохання.— А як живе ваш симпатичний пан? — спитав Джоб, коли вони йшли назад. — О, він дуже пристойний джентлмен, містер Велер. Я сподіваюся, він не застудився тої ночі?
В погляді Джоба Тротера було стільки лукавства, що кулак містера Велера мимохіть стулився, але він стримав себе й одповів, що містер Піквік здоровий.
— Дуже радий, — сказав містер Тротер. — Він тут тепер?
— А ваш? — і собі спитав Сем замість відповіді.
—Та тут; і, мені боляче казати, містер Велер, вигадує щось нове, гірше ще, ніж тоді.
— А-а! — зацікавився Сем.
— О, соромно казати; жах такий!
— Знову в пансіоні?
— Ні, не в пансіоні, — і Джоб знову лукаво глянув на містера Велера.
— В будинкові з зеленою хвірткою?
— О, ні, ні! — поквапився, більше, ніж звичайно, відповісти Джоб, — зовсім не там.
— Що ж ви там робили? — і Сем пильно подивився на Тротера. — Мабуть, опинилися там випадково?
— Е, ні, — признався Джоб і пошепки, ніби повіряючи секрет який, пояснив, — в цьому будинкові, містер Велер, багато слуг і між іншими — одна куховарка, що ощадила трохи грошей. І вона хоче, містер Велер, одружитись і одкрити маленьку дрібну торговлю. Ми зустрічались із нею в церкві, містер Велер… і… і, можливо, я буду господарем тої крамнички. Головна перевага мого нового життя, містер Велер, — тут на очі йому набігли сльози, — полягає в тому, що тоді я спроможуся кинути службу в цієї поганої людини і стати чесним.
— Нещастя мені з вами, — перепинив його Сем. Справжній водогін, а не людина. Ну, чого ви тепер топите землю слізьми? Сумління заговорило?
— Я не можу втриматися, містер Велер, — сказав Джоб по короткій павзі. — Ви ж подумайте тільки: мій пан підслухав тоді нашу з вами розмову, підмовив молоду леді сказати, що вона зовсім не знає його, підкупив начальницю, мене посадовив у екіпаж і увіз. А тепер лаштується зробити щось ще гірше. О, містер Велер, я й досі здригаюся, як згадаю цю історію.— Так ось як воно було, — сказав Сем.
— Запевняю вас, що саме так.
— Ну, то добре, — промовив Сем, коли вони підійшли до готелю. — Мені охота побалакати ще з вами, Джобе, і я дуже хотів би, щоб ми зійшлися сьогодні у цьому готелі, скажімо — о восьмій вечора.
— Я напевне прийду, — пообіцяв Джоб.
— Та вже краще приходьте, — промовисто глянув на нього Сем, — бо інакше, знаєте, мені доведеться самому йти до вас… туди… по той бік зеленого паркану.
— Я, напевне, прийду, — повторив містер Тротер і, сердешно стиснувши руку Семові, подавсь своєю дорогою.
— Справа посувається, сер, — оголосив Сем, входячи в кімнату містера Піквіка.
— Куди посувається і яка справа, Семе? — зацікавився той.
— Я знайшов їх.
— Кого їх?
— Та нашого приятеля з його меланхолійним чорноволосим хлопцем.
— Не може бути, Семе! — запалився містер Піквік. — Де ж вони? Де вони, Семе?
— Тихо, тихо! — заспокоював свого пана містер Велер і, допомагаючи йому одягатись, виклав пляна дій, якого він передбачав додержувати.
— Коли тільки спроможемося ми зробити це все? — нетерпеливився містер Піквік.
— Свого часу, сер, — одповів Сем.
Чи було воно зроблено свого часу, чи ні, ми побачимо далі.