Посмертні записки Піквікського клубу/XVIII
| ◀ XVII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XVIII |
XIX ▶ |
|
|
— Це багаж твого пана, Семі? — звідався містер Велер у свого ніжного сина, коли той ступив у двір готелю „Бика“ у Вайтчепелі, несучи в руках дорожню валізку та невеличкий портплед.
— Ач, який ти метикуватий, старий! — схвалив містер Велер-молодший, спускаючи на землю свою ношу й вмощуючись на ній, як на стільці. — А зараз буде й сам пан.
— Він їде кебом, я гадаю? — сказав батько.
— Так. Хоче набратись почувань небезпеки на цілих вісім пенсів, — одповів син. — Ну, а як сьогодні мачуха?
— Щось чудне з твоєю мачухою, Семі, щось надзвичайно чудне, — і містер Велер ураз став серйозніший. — Вона останнім часом, здається, вступила до методистів зробилась надзвичайно святобожна. Вона — занадто святе створіння для мене, Семі, і я сам бачу, що негідний її.
— Ну, це вже самозневажання, — сказав Семюєл.
— Але це так, — зідхнув родитель. — Вона вигадала якусь штуку, нібито доросла людина може народитись знову. Вони звуть це, здається, друге народження. Дуже хотів би я побачити цю систему в житті, Семі. Здорово було б, якби твоя мачуха народилася знову; оддав би я її мамці та й край!
— А як ти думаєш, що вони виробляють, ті баби, Семі? — вів далі містер Велер по короткій павзі, протягом якої він устиг разів із шість ляснути себе пальцем поносу. — Як ти думаєш, що роблять вони майже щодня, Семі?
— Не знаю, — одповів Семі, — а що саме?
— Вони влаштовують вечірки з чаєм для якогось жевжика, що зветься у них пастир. Стою я оце якось коло крамниці картин на базарі, дивлюсь — на ній висить маленький білетик з написом: „Квитки по півкрони… З усіма запитаннями звертатись до комітету. Секретарка містріс Велер“. Повертаюсь додому, аж у нас засідає той комітет. Чотирнадцять бабів. Шкода, що ти не чув їх, Семі. Виносили вони і якісь резолюції, і голосували пожертви, і різні такі штуки. Присікалася до мене твоя мачуха. Каже: ходім та ходім. Я думав, що буде смішно та й узяв квитка за півкрони. В п'ятницю о шостій вечора вбираюсь я в свій найкращий костюм та й іду з своєю старою. Приходимо в один будинок і там на першому поверсі, бачу, влаштовано вже чай на тридцять осіб. Сидить у кімнаті сила жінок і весь час поглядають на мене та перешіптуються, наче ніколи не бачили огрядного джентлмена під шістдесят років. Потім чую — на сходах якась метушня, і в кімнату вдирається довготелесий хлопець із червоним носом, в білій краватці та як заспіває: „Гряде пастир одвідати свою вірну паству“, а за ним втискується гладкий дядя, весь у чорному, з білим видом і сміється немов херувим. Тоді й почалося, Семі! „Поцілунок миру“, каже пастир і цілує всіх жінок, а коли перецілував усіх, став цілувати їх червононосий. Я саме обмірковував, чи не почати й мені цілуватись, — бо якраз коло мене сиділа уже гарненька леді, — аж тут принесли чай, а за чаєм виступала й твоя мачуха, Семі. Та й вчепились же вони всі за їжу — і зубами, і нігтями. Любо було дивитись, як вони вминали та лизали. Бачив би ти, як накинувся той пастир на шинку та тартинки! Ніколи не доводилось мені бачити такого жеруна та питця. Червононосий і собі не давав маху, але куди ж було йому до пастиря! Ну, добре. Попоївши, заспівали ще якогось гімна, а потім пастир почав провіщати, і провіщав не погано, навіть дуже добре, як узяти на увагу, що перед тим він добре таки напхав собі черево. Раптом схоплюється він з місця та як заверещить: „Грішник! де нещасний, неспокутаний грішник?“ Тут усі баби встромили свої очі в мене та як завели — наче перед покійником. Мені здалося це трохи дивним, але я й пари з рота не пустив. Зводиться він на ноги знову і, дивлячись просто на мене, гукає: „Де грішник? Де нещасний, жалюгідний грішник?“ а все жіноцтво заквилило за ним, разів у десять голосніш, як уперше. Тут я вже розсердився, ступив кроків два наперед та й кажу: „Це ви на мене натякаєте, приятелю? І що ж ти думаєш, Семі? Замість перепросити, як личило б пристойному джентлменові, він розійшовся ще більше. Він назвав мене посудом, Семі! посудом гріха та іншими подібними іменами. Тоді я вже не витримав — стусонув разів зо три його, дав два чи три добрих ляпаси тому червононосому і пішов собі додому. Шкода, що ти не чув, Семі, як вищали баби, коли витягали свого пастиря з-під столу. О, а це вже й твій пан.
Містер Піквік тимчасом висів з кеба і ввійшов у двір.
— Чудовий ранок, сер, — зустрів його містер Велер-старший.
— Розкішний, — погодився містер Піквік.
— І справді, розкішний, — обізвався червоноволосий джентлмен з допитливим носом і в синіх окулярах, що одночасно з містером Піквіком вийшов з іншого кеба. — Їдете до Іпсвіча, сер?
— До Іпсвіча, — одповів містер Піквік.
— Незвичайний збіг обставин. І я їду до Іпсвіча.
Містер Піквік вклонився.
— Ви їдете на імперіялі?
Містер Піквік вклонився знову.
— Боже мій, як надзвичайно! Я теж їду на імперіялі, — скрикнув червоноголовий. — Нам просто судилося бути вкупі, — і джентлмен, що прибирав увесь час дуже поважного вигляду і по закінченні кожної фрази одкидав назад голову, засміявся, ніби зробивши найбільш несподіване відкриття, що будь-коли випадало робити розумові людському.
— Дуже радий, що подорожуватиму у вашому товаристві, сер, — шляхетно запевнив містер Піквік.— Але це ж буде корисно для нас обох, — відповів той, — товариство — це, бачите, така річ… річ… дуже відмінна від самотности. Чи не так?
— Це безперечно вірно, — вкинув своє слово містер Велер і люб'язно посміхнувся. — Це очевидна істина, як одповів один сажотрус покоївці, що не хотіла визнавати в ньому джентлмена.
— А! — промовив червоноволосий, змірявши містера Велера поглядом з голови до п'ят. — Ваш друг, сер?
— Не зовсім, — притишеним тоном сказав містер Піквік. — Він — мій слуга, але я дозволяю йому деякі вольності в поводженні. Між нами кажучи, я люблю все незвичайне і трохи пишаюся навіть моїм слугою.
— Ну, то справа смаку, — зауважив червоноголовий. — Щодо мене, то я не дуже влюбляю ориґінальне і не вбачаю в ньому жадної потреби. Як ваше прізвище, сер?
— Ось моя картка, — замість відповіді простягнув йому свою візитову картку містер Піквік, зацікавлений несподіваністю запитання й незвичайними манірами незнайомого.
— А, — сказав червоноголовий, кладучи картку в кишеню, — Піквік. Дуже добре. Я волію знати, як звуть тих, з ким доводиться мати справи. Це позбавляє ває зайвого клопоту. Ось моя картка, сер. Моє ім'я, як зволите бачити, Магнус, сер. Хороше ім'я. Чи не так, сер?
— І дійсно, дуже хороше ім'я, — ствердив містер Піквік, не мавши сили втриматись од сміху.
— Диліжанс подано, джентлмени, — оповістив господар готелю. — Чи готові ви?
— А мій багаж покладено весь? — спитав містер Магнус.
— Весь, сер.
— І червоний лантух?
— Так, сер.
— І смужкату торбу?
— В ящику під передком, сер.
— А пакунок у коричневому папері? Під сідалом, сер.
— А шкіряна коробка з капелюшем?— Також, сер.
— Мабуть, ми будемо входити? — запропонував містер Піквік.
— Перепрошаю, містер Піквік, — мовив метушливий джентлмен, влазячи на колесо, — але я не можу виїздити в стані такої непевности. З манір цього чоловіка я бачу, що вони не поклали моєї шкіряної коробки.
— Ви таки страшенно нервова людина, сер, правда? — спитав містер Велер-старший, скоса поглядаючи на Магнуса, коли той піднимався на своє місце.
— Усі ці дрібниці завжди турбують мене, — погодився той, — але тепер я вже цілком спокійний.
— Хвалити бога, — зрадів містер Велер. — Семі, допоможи ж бо своєму панові злізти нагору. Не ту ногу сер. О, тепер так, давайте руку сер. Лізьте. Ви певне важили менше, як були хлопець, сер.
— Ви не помиляєтесь, містер Велер, — не заперечував захеканий містер Піквік, сідаючи поруч його.
— Стрибай, Семі! — сказав містер Велер. — Виведи коні, Вільяме! Бережіть голови під ворітьми, джентлмени! Дякую, Вільяме. Пускай тепер!
Завдяки дуже інтересним і повчальним розмовам з містером Велером, наші подорожні проїхали більшу частину дня зовсім непомітно. Тем не бракувало, бо коли говіркий містер Велер хоч на хвилинку спинявся, його з успіхом заступав містер Магнус. Він дуже цікавився всіма подробицями з біографії своїх компаньйонів і на кожній зупинці виявляв тривогу щодо безпечности та добробуту своїх двох торб, шкіряної коробки з капелюшем і пакунка в коричневому папері. На головній вулиці Іпсвіча, проминувши площу Ратуші, ліворуч стоїть готель, відомий на всю округу під назвою готелю „Великого Білого Коня“. Коло дверей його й спинявся щовечора лондонський диліжанс, і цього вечора з нього вийшли містер Піквік, Сем Велер і містер Пітер Магнус.
— Ви спиняєтесь у цьому готелі, сер? — спитав містер Магнус, коли і червону торбу, і смужкату торбу, і пакунок у коричневому папері, і шкіряну коробку з капелюшем було знято й поставлено в коридорі.— Думаю спинитись тут, — одповів містер Піквік.
— Боже милий! — аж скрикнув містер Магнус. — Ніколи за мого життя не доводилось мені спіткатись із таким незвичайним збігом обставин. Адже і я тут спиняюся. Пообідаємо, може, разом?
— З охотою, — погодився містер Піквік. — Не знаю тільки, чи приїхали вже мої приятелі. Немає у вас джентлмена, Тапмен на ймення, офіціянте?
Тілистий чоловік з серветкою двотижневого віку під пахвою і однолітками панчохами на ногах повільно обернувся од вікна, звідки він визирав на вулицю, і, пильно оглянувши містера Піквіка від вершка капелюша до найнижчого ґудзика на гетрах, відповів:
— Ні.
— Ні джентлмена, що зветься Снодграс? — питався містер Піквік.
— Ні.
— А Вінкля?
— Ні.
— Мої друзі не приїхали сьогодні, сер, — сказав містер Піквік. — Доведеться нам обідати самим. Дайте нам окремий кабінет, офіціянте.
За годину подорожнім подали рибу й біфстекса, а коли прибрали з столу, містер Піквік і містер Пітер Магнус присунули свої стільці до коминка і, замовивши на користь корчмаря пляшку надзвичайно поганого й надзвичайно дорогого портвайну, почали пити, на свою власну користь, бренді з водою.
Містер Пітер Магнус і з природи був дуже відвертої здачі, а бренді з водою викликали до життя приховані на самому споді його душі секрети.
Докладно розповівщи про себе, про свою родину, своїх знайомих, друзів, свої розваги, свою працю й про своїх братів (балакучі люди завжди мають багато чого розповісти про їхніх братів), містер Магнус втупив крізь свої кольорові окуляри синій погляд у містера Піквіка і, удаючи скромність, спитав:
— А як, на вашу думку, містер Піквік, навіщо я сюди приїхав?
— Слово чести, — завагався містер Піквік, — я не можу вгадати. Мабуть, у справах?— Ви почасти вгадали, сер, — одповів містер Магнус, але почасти й помилилися. Спробуйте ще раз.
— Мені доводиться здатись на вашу ласку. Захочете — скажете, захочете — ні: бо я ніколи не домізкуюсь до цього, нехай метикував би через цілу ніч.
— Та невже? Хе-хе-хе! — засміявся, зашарівшись містер Пітер Магнус. — А що сказали б ви, містер Піквік, якби я приїхав сюди освідчитись? Хе-хе-хе!
— Сказав би, що ви маєте багато шансів на успіх, — посміхнувся своєю променистою всмішкою містер Піквік.
— Та ну! Ви й справді так думаєте? Справді? Скажіть.
— Безперечно!
— Ні, то ви, напевне, жартуєте?
— Ні в якім разі.
— Тоді дозвольте вже утаємничити вас в один секрет, містер Піквік, дарма що я людина страх яка ревнива. Леді вже тут, у цьому будинкові. — По цих словах містер Пітер Магнус зняв свої окуляри, підморгнув і наклав їх знову.
— Ось чого ви раз-у-раз вибігали з кімнати перед обідом! — лукаво зауважив містер Піквік.
— Так, ви вгадали. Але я не такий дурний, щоб навертатись їй на очі.
— Що ви кажете?
— Правда. Ви ж вважайте — я тільки но подорожував. Почекаймо до завтра. Шанси тоді подвояться. В цьому мішку, сер, у мене лежить костюм, а в тій коробці — капелюші, і вони, я сподіваюся, справлять найкраще вражіння.
— Я думаю, — погодився містер Піквік.
— Ви помітили, мабуть, як я хвилювався сьогодні за свій багаж. Це тому, що іншого костюма та капелюша, що так пасували б до мене, більше не знайдеш ні за які гроші.
Містер Піквік повіншував щасливого власника невідбивного одягу з таким набутком, і містер Пітер Магнус деякий час мовчав, очевидно, замріяний.
— Вона — чудове створіння, — сказав він нарешті.
— Правда?
— Надзвичайне, — ствердив містер Магнус. — Вона живе миль за двадцять звідси. Я знав, що вона мала приїхати сюди сьогодні над вечір і перебути тут цілий завтрішній день і скористався з нагоди. Я гадаю, що готель — дуже хороше місце, щоб освідчуватись. Жінка, подорожуючи, завжди більше відчуває самотність, ніж бувши вдома. Як на вашу думку, містер Піквік?
— Дуже можливо, що й так, — одповів той.
— Вибачте, дуже прошу, — перепросив містер Пітер Магнус, — але я людина з природи дуже цікава, і мені страшенно хотілося б знати, що привело вас сюди.
— Значно менш приємна справа, як ваша, — признався містер Піквік, і на саму згадку кров набігла йому на обличчя. — Я приїхав сюди, сер, викрити оману й брехливість одної особи, що на неї я сліпо звірявся.
— Це й дійсно дуже неприємна справа, — погодився містер Пітер Магнус. — Жінка, я гадаю. Га? Ну, та й хитрун же ви, містер Піквік. Не хотів би я ні за що в світі бути на вашому місці. Прикра історія, сер, дуже прикра. Не вважайте на мене, містер Піквік, коли хочете дати собі полегшення. Я знаю, що то значить бути ошуканим, сер. Мене самого обдурювали разів три чи чотири.
— Дуже вдячний за співчуття, що його ви виявили в мойому сумному випадкові, — сказав містер Піквік, накручуючи свого годинника й кладучи його на стіл, — але…
— Ні, ні, — перебив йому мову Пітер Магнус. — Ні слова більше! Це, правда, дуже сумний випадок. Я ж бачу, я бачу. А яка тепер година, містер Піквік?
— Початок на першу.
— Боже мій, як пізно. Час уже лягати. Я пошкоджу собі, сидячи тут, бо буду занадто блідий ранком.
Згадавши про можливість такого лиха, містер Пітер Магнус зараз же подзвонив на покоївку. Коли смужкату торбу, червону торбу, шкіряну коробку на капелюш і пакунок у коричневому папері віднесли до нього в спальню, він і сам пішов туди з японським свічником у руках. Містера Піквіка з другим японським свічником покрученим коридором одведено в інший кінець будинку.
— Це — ваша кімната, сер, — сказала йому покоївка.— Гаразд, — промовив містер Піквік, роздивляючись навкруги.
То був досить просторий нумер з двома ліжками й з коминком. Кінець-кінцем вигідніше приміщення, ніж міг сподіватися містер Піквік на підставі своєї недовгої знайомости з готелем.
— На другому ліжкові ніхто, звичайно, не спить? — спитав містер Піквік.
— О, ні, сер.
— Дуже добре. Перекажіть моєму служникові, щоб він приніс мені літепла завтра о пів до восьмої і скажіть йому, що сьогодні він мені більше не потрібний.
— Слухаю, сер, — і, віддавши на добраніч, покоївка пішла, залишивши містера Піквіка самого.
Посидівши деякий час біля коминка, містер Піквік відчув, що засинає, і почав роздягатися, аж тут йому спало на думку, що внизу на столі він забув свого годинника. Годинник той користався спеціяльними симпатіями містера Піквіка, який носив його в сутені камізелькової кишені більшу кількість років, ніж її нам хотілося б назвати. Думка про можливість заснути, не чувши його лагідного цокання під подушкою або на столику коло ліжка, здавалась містерові Піквікові неймовірною. Отже, не бажаючи дзвонити такого пізнього часу, він уліз у фрак, який тілько но скинув, і, взявши в руку японський свічник, тихенько подавсь на перший поверх.
Що більше шаблів проходив містер Піквік, то більше їх, здавалося, залишилося пройти ще, і, коли йому випадало, потрапивши в якийсь вузький коридор, почати віншувати себе із закінченням подорожі, перед його здивованими очима раптом з'являлись нові сходи. Нарешті йому пощастило добутись до передпокою, через який, він пригадував, вони входили в будинок. Дослідивши низку проходів і зазирнувши в силу кімнат, він кінець-кінцем опинився таки в тому кабінеті, де вони перебули вечір, і знайшов на столі свою запропащену власність.
Містер Піквік, тріюмфуючи, ухопив годинника й побрався назад до своєї спальні. Але коли зійти наниз зв'язано було з труднощами, то подорож на гору здавалася незрівняно труднішою. В усіх напрямках ішли ряди кімнат, оздоблених коло дверей чобітьми щонайрізноманітніших розмірів, фасонів і фірм. Двадцять разів повертав він ручку дверей кімнати, що достеменно нагадувала його спальню, але брутальний оклик „що треба?“ примушував його тікати з надзвичайною швидкістю. Він доходив аж до розпачу, коли його увагу взяли на себе відчинені двері. Він глянув усередину. Нарешті! В кімнаті стояли два ліжка так само, як, він то чудово пам'ятав, стояли вони в його спальні, і в коминку жеврів ще вогонь. Свічка, не дуже довга й тоді, як він її одержав, через протяги в коридорах, згоріла швидше, ніж звичайно, і погасла скоро тільки він причинив двері. „Нехай“, подумав містер Піквік, „я можу роздягтися й при світлі коминка“.
Ліжка стояли обабіч дверей, і між кожним з них і стіною було досить міста для плетеного стільця, куди сідали перед тим, як лягали спати, і після того, як уставали з постелі. Засмикнувши запону на своєму ліжкові з боку дверей, містер Піквік сів на стілець і не кваплячись скинув з себе гетри й черевики. Потім він зняв та дбайливо поскладав фрак, камізельку й краватку, витягнув свій плетений нічний ковпак, закріпив його на голові й пов'язав під підборіддям, як то завжди робив, поворозочками. Він саме лагодився розбиратись далі, коли на заваді йому стала несподівана перепона — в кімнату ввійшов хтось із свічкою і, причинивши двері, поставив її на туалетний столик.
Особа ввійшла так тихо, що містер Піквік не мав змоги ні озватись, ні спинити її. Хто б це міг бути? Злодій? Яканебудь зловмисна людина, що бачила, як він повертався з годинником у руках? Що його робити? Єдиним способом побачити таємничого гостя, не наражаючись на небезпеку бути ним викритим, було взлізти на ліжко, розсунути запону та глянути в кімнату. До такого маневру він і вдався і, наклавши окуляри та притримуючи руками запону, вистромив крізь отвір голову в нічному ковпаці.
Глянувши, містер Піквік мало не знепритомнів з жаху й сорому. Спиною до нього коло туалетного столика стояла немолода вже леді в жовтих папільйотках і розчісувала те, що дами звуть у себе буйним волоссям. Неуважлива леді не тільки зайшла в чужу кімнату, а, очевидно, збиралась і залишитись тут на цілу ніч, бо принесла з собою нічник під дашком і з обачности поставила його в таз із водою, де він горів як величезний маяк серед маленького ставка.
— Боже мій, ото жахливе становище! — подумав містер Піквік.
— Хм! — кахикнула леді, і голова містера Піквіка пірнула за запону.
— Ніколи не бував я в такому прикрому становищі, — казав до себе бідний Піквік, і його пройняв холодний піт.
Та бажання бачити все, що діялось у кімнаті, перемогло острах, і містер Піквік знову виткнув голову Картина була ще гірша. Немолода леді кінчила лагодити свою зачіску, убралась у мережаний чепець і замислено дивилась на вогонь у коминку.
— Що далі, то гірше, — подумав містер Піквік. — Треба щось робити. З самовпевненої поведінки леді мені ясно, що я потрапив не в свою кімнату. Якщо я озвуся до неї, вона збудить увесь дім, але коли я залишусь тут, наслідки можуть бути ще прикріші.
Нема чого й казати, містер Піквік був один з найскромніших і найделікатніших людей. Думка показатись леді в нічному ковпаку страхала його, а він, як на те, занадто затягнув кляті поворозки і ніяк не міг розв'язати вузла. Лишався тільки один вихід. Містер Піквік заховався за запоною і голосно кахикнув.
— Га-гм!
— Праведне небо! — скрикнула немолода дама. — Що це таке?
— Це… це… тільки джентлмен, мадам, — заспокоював її містер Піквік з-за запони.
— Джентлмен! — зойкнула перелякана леді.
— Все пропало! — майнула думка в голові містера Піквіка.
— Сторонній чоловік! — репетувала леді. Ще хвилинка — і весь будинок був би на ногах. Дама метнулась уже до дверей..jpg)
Дарма що містер Піквік виткнув голову без будь-якої певної мети, з'явлення її зараз же спричинилося до гарних наслідків. Як ми казали, леді була вже біля дверей. Їй лишалося тільки переступити поріг, добігти до сходів та зняти бучу, і вона безперечно встигла б уже зробити все це, якби нічний ковпак містера Піквіка не відкинув її до найдальшого закутка кімнати. Остовпіла леді стояла там і безтямно позирала на містера Піквіка, а містер Піквік і собі безтямно дивився на леді.
— Негідник! — скрикнула леді, ховаючи між долонями своє обличчя. — Чого вам треба?
— Нічого, мадам; абсолютно нічого, — поважно запевнив містер Піквік.
— Нічого? — повторила леді, озираючись.
— Нічого, мадам; слово чести, нічого, — і містер Піквік так енерґійно трусонув головою, що поворозки під його підборіддям затанцювали. — Я ладний піти крізь землю, як подумаю, що стою перед дамою в ковпаку (тут леді миттю смикнула чепчик з своєї голови) але я ніяк не можу розв'язати його, мадам. Я бачу тепер, мадам, що зайшов не до своєї кімнати. Я не був тут і п'яти хвилин перед вашим приходом.
— Це занадто неймовірна історія, щоб могла вона бути правдивою, сер, — не повірила дама, ревно ридаючи. — Зараз же ідіть звідси.
— Зараз, мадам, і з великою охотою, — одповів містер Піквік.
— Не баріться! — настоювала леді.
— Зараз, — повторив містер Піквік, з'являючись на ліжкові на цілий зріст. — Безперечно зараз же піду, мадам. Я страшенно шкодую, мадам, що був неповинною причиною вашого хвилювання і так зденервував вас.
Леді вказала на двері, і тут в усій красі виявилася одна з найкращих рис удачі нашого героя. Не зважаючи на те, що, поспішаючи, він поверх ковпака наклав ще капелюша; не зважаючи на те, що в руках він ніс черевики та гетри, а через плече в його були перекинені фрак і камізелька, ніщо не могло зламати його прирожденної чемности.
— Надзвичайно шкодую, мадам, — запевняв містер Піквік, низенько схиляючись перед леді.
— Ідіть мені зараз же, сер, зараз! — сердилася леді.
— Сію хвилиночку, мадам, — сказав містер Піквік, одчиняючи двері й упускаючи черевики, що з грюкотом упали на долівку. — Сподіваюся, мадам, — закінчив він, підбираючи черевики й знову схиляючись, — сподіваюся, що моя незаплямована репутація і щира повага, з якою я завжди ставився до жінок, можуть до деякої міри виправдати мене перед вами. — Та раніш як містер Піквік договорив останні слова, леді виштовхнула його в коридор і зачинила на ключ двері.
Хоч як віншував себе містер Піквік із щасливим закінченням такої небезпечної пригоди, а проте становищу його заздрити було не можна. Він був сам, у загальному коридорі, в незнайомому будинкові, серед ночі, напіводягнений. Трудно припустити, що в такій темряві він розшукає свою кімнату, яку не міг знайти і з свічкою, а до того ж, якщо він у своїх даремних спробах наробить шуму, його може підстрелити, ба навіть убити, якийнебудь лякливий пожилець. Випадало залишитись у коридорі до самого ранку. Отже зробивши навпомацки кілька кроків і натикнувшись на кілька пар чобіт, містер Піквік добувся до ніші в стіні й укляк там, вирішивши філософічно чекати світанку.
Але не судилося йому пережити ще й цей додатковий іспит. Просидів він у своїй схованці недовго, коли в кінці коридору замигтів огник і з'явилася постать людська. Містера Піквіка поняв невимовний жах, що незабаром обернувся в радість, бо в тій постаті він упізнав свого вірного слугу. І дійсно, це був Семюєл Велер, що забалакався з коридорними і тепер ішов до себе спочинути.
— Семе, — несподівано виринув перед ним містер Піквік, — де моя спальня?
Містер Велер глянув на нього з проречистим здивуванням, і містерові Піквікові довелося повторити запитання кілька разів. Тільки тоді Сем трохи отямив і провів свого пана до його апартаментів.