Посмертні записки Піквікського клубу/XVII
| ◀ XVI | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XVII |
XVIII ▶ |
|
|
На першому поверсі похмурого будинку в найдальшому закутку Фріменс-Каурта в Корнгілі сиділи чотири клерки панів Додсона й Фога — адвокатів його величности при королівському суді та найвищій судовій палаті. Заглибившись у свою працю, зазначені клерки користувались денним світлом та сонячним променем, наскільки це дається людям, що сидять на дні глибокого колодязя, з тою тільки ріжницею, що не бачили вдень зірок, як бачать останні.
Кімната клерків у конторі панів Додсона та Фога було темне, вогке, що дхнуло землею, приміщення, поділене високим бар'єром, що відокремлював клерків од простого люду. Пара старих дерев'яних стільців, дзиґарі, що цокали надзвичайно гучно, альманах, стійка на парасольки, вішалка для капелюшів і кілька полиць із занумерованими пачками брудного паперу та силою більш-менш побитих пляшок різних форм та розмірів з-під атраменту становили всю обстанову дожидальні. З цієї кімнати виходили в передпокій скляні двері, і по той бік їх ранком наступного за списаними подіями дня з'явився містер Піквік у супроводі Сема Велера.
— Заходьте! Хіба вам хто заважає? — озвався голос із-за перетинки у відповідь на делікатний стукіт містера Піквіка; і містер Піквік з Семом зайшли.— Містер Додсон або містер Фог удома, сер? — чемно запитав містер Піквік, ступивши трохи вперед і тримаючи в руці капелюша.
— Містера Додсона немає вдома, а містер Фог невільний, — одказав голос, і в той же час голова з пером за ухом, звідки виходив цей голос, перехилилася над бар'єром і глянула на містера Піквіка.
То була дуже неохайна голова, піскуватого кольору напомажене волосся на ній поділялося проділом з одного боку і дрібними кучерями облямовувало плискате обличчя, оздоблене двома маленькими оченятами, дуже брудним комірчиком і чорною, приношеною краваткою.
— Містера Додсона немає вдома, а містер Фог невільний, — сказав чоловік, якому належала ця голова.
— Коли повернеться містер Додсон, сер? — спитав містер Піквік.
— Не можу сказати.
— А чи скоро звільниться містер Фог, сер?
— Не знаю.
Тут чоловік заходивсь спокійнісінько точити перо, а другий клерк, що під захистом своєї конторки розмішував содові порошки, ухвально засміявся.
— То я зажду, я думаю, — промовив містер Піквік.
Відповіді не було, і містер Піквік, не дочекавшись запрошення, сів на стілець і почав прислухатись до цокання дзиґарів та до приглушеної балаканини клерків.
— Хватські хлопці! — зауважив містер Велер, що також чув оповідання клерків про різні випадки з практики контори Додсон і Фог, — дивовижні в них погляди, сер.
Містер Піквік на ознаку згоди нахилив голову й злегенька кахикнув, аби звернути на себе увагу молодих джентлменів за бар'єром. Ті, давши собі полегкість дружніми балачками, ласкаво помітили відвідача.
— Можливо, що Фог тепер уже й вільний, — сказав Джексон.
— Піду подивлюся, — промовив Вікс, спроквола підводячись з свого дзиґлика. — Як доповісти про вас містерові Фогові?
— Піквік, — одповів славетний герой цих спогадів.Містер Джексон зараз же подавсь на гору і, миттю повернувшися, повідомив, що містер Фог прийме містера Піквіка за п'ять хвилин, а після того знову сів до своєї конторки.
— Як, він каже, його звуть? — прошепотів Вікс.
— Піквік. Винуватець у справі Бардл і Піквік.
З-за бар'єра почулося якесь шарудіння й придушений сміх.
— Це вони глузують з вас, сер, — пояснив містер Велер.
— Глузують з мене? Що ви хочете цим сказати, Семе? — здивувався містер Піквік.
Замість відповідати, містер Велер показав великим пальцем через своє плече, і, глянувши назад, містер Піквік побачив чотири клерківські види, що з виразом надзвичайної цікавости роздивлялись обличчя й загальний вигляд гаданого спокусника жіночих сердець і порушника жіночого спокою. Раптом усі голови, що виткнулись з-за бар'єра, кудись зникли, і в кімнаті затріщали пера.
Над столами клерків задеренчав дзвоник, що прикликав містера Джексона до апартаментів містера Фога, звідки Джексон незабаром повернувся й сповістив, що містер Фог готовий прийняти містера Піквіка, якщо той підніметься на гору.
Містер Піквік так і зробив, залишивши внизу містера Сема Велера. На однопільних дверях чіткими літерами було написано проречисте слово „Містер Фог“, і, постукавши в них та діставши запрошення входити, Джексон увів туди містера Піквіка.
— Містер Додсон у конторі? — спитав містер Фог.
— Тільки но повернувся, сер, — одповів Джексон.
— Попросіть його завітати до мене.
— Слухаю, сер, — і Джексон вийшов.
— Сідайте, прошу, сер, — сказав Фог. — Ось газета. Мій компаньйон зараз прийде, і тоді ми поговоримо.
Містер Піквік сів і взяв газету, але замість читати обдивився поверх неї свого бесідника — літнього, худорлявого джентлмена з прищуватим обличчям, у чорному сурдуті, темних штанях і чорних гетрах. Він здавався частиною конторки, за якою сидів і навряд чи мав пристрастей більше, ніж вона..jpg)
— Це містер Піквік, — одрекомендував містер Фог.
— А, ви — винуватець у справі Бардл і Піквік, сер? — спитав містер Додсон.
— Так, це я, сер, — одповів містер Піквік.
— Гаразд, сер, — сказав Додсон, — що ж ви пропонуєте?
— О! — промовив містер Фог, вкладаючи руки в кишені штанів і відкидаючись на спинку крісла, — що саме ви пропонуєте, містер Піквік?
— Тихо, Фоге, — спинив його Додсон, — нехай містер Піквік одповість мені, що має він сказати.
— Я прийшов сюди, джентлмени, — промовив містер Піквік, цілком спокійно поглядаючи на обох компаньйонів, — я прийшов сюди висловити здивування, викликане в мене вашим листом, і спитати у вас про причини позову.
— Причини… — почав був Фог.
— Містер Фог, — перебив йому мову Додсон, — я буду говорити.
— Вибачте, містер Додсон, — перепросив Фог.
— Щодо причин, сер, — сказав Додсон тоном проповідача, — то вам треба спитати про це ваше сумління й ваші почуття. Ми керуємося, сер, виключно свідченнями нашої клієнтки. Ці свідчення, сер, можуть бути правдиві, а можуть бути й неправдиві, сер. Вони можуть бути імовірні і неймовірні. Та незалежно від того, чи правдиві та ймовірні її свідчення, я мушу сказати, сер, що підстави нашого позову міцні й непохитні. Ви або жертва непорозуміння, або дійсно ошуканець. Але якби ви спитали мене, сер, як юриста і як чесну людину, про вашу поведінку, я не вагаючись сказав би, що маю цілком певну і єдину думку з приводу цього.
Тут Додсон випростався з виглядом покривдженої невинности й глянув на Фога, що засунув свої руки ще глибше в кишені і, поважно хитнувши головою, тоном цілковитої згоди промовив: „Безперечно!“
— Тоді, сер, — сказав містер Піквік з виразом муки на обличчі, — дозвольте мені запевнити вас, що я — жертва непорозуміння.— Сподіваюся, сер, — одмовив Додсон, — хотів би думати, що так воно й було, сер. І якщо ви невинні в тому, в чім обвинувачують вас у цій справі, то ви, і справді, нещасна людина. Що скажете ви, містер Фог?
— Цілком приєднуюсь до вас, — промовив Фог з посмішкою недовір'я.
— Нашу скаргу, сер, — вів далі Додсон, — зложено й подано до суду за законною формою і в загальному порядкові. Де наша розсильна книга, містер Фог?
— Ось вона, — відповів містер Фог, подаючи йому квадратної форми книгу в пергаменовій палятурці.
— Зміст скарги такий: Мідлсекс. Сторони: Марта Бардл, вдова, і містер Семюєл Піквік. Сума позову — тисяча п'ятсот фунтів стерлінгів. Адвокати позивача — Додсон і Фог. Подано 28 серпня 1830 року. Все в порядкові, сер. В абсолютному порядкові. — Додсон кахикнув і зирнув на Фога, що й собі сказав: „В абсолютному порядкові“, і потім обидва вони глянули на містера Піквіка.
— Отже, я бачу, що ви й дійсно маєте намір порушити справу проти мене…
— Бачите, сер? Вам, безсумнівно, слід бачити, — одповів Додсон, і на його поважному обличчі майнула нібито усмішка.
— І позов складено на тисячу п'ятсот фунтів? — казав містер Піквік.
— Ви можете бути певні, що, якби то залежало від нас, ми визначили б суму втроє більшому розмірі, — признався Додсон.
— Я, скільки пригадую, чув, ніби місіс Бардл не зменшить її ні на фарсінг, — вкинув слово Фог, поглядаючи на Додсона.
— І, безперечно, маєте рацію, — ствердив Додсон. Справа тільки розпочиналась, і адвокатам не хотілося компромісу, якби навіть містер Піквік і згодився був на нього.
— Ви не ставите своїх умов, сер? — сказав Додсон, розгортаючи правою рукою сувій пергамену, а лівою передаючи містерові Піквікові його копію. — Я краще вже залишу вам копію, сер.— Добре, джентлмени, дуже добре, — підвівся з свого місця містер Піквік, безсилий стримувати свій гнів. — Я пришлю до вас мого довіреного.
— Будемо раді, — і Фог потер собі руки.
— Вельми раді, — додав Додсон, одчиняючи двері.
— Але раніш, як піти, дозвольте мені сказати вам, джентлмени, — гарячився містер Піквік, — що з усіх шахрайських і підлих вчинків…
— Заждіть хвилиночку, сер, — дуже чемно попросив Додсон. — Містер Джексон! Містер Вікс!
— Сер! — обидва клерки були вже на середині кабінету.
— Я хотів би тільки, щоб ви чули, що казатиме джентлмен, — пояснив Додсон. — Прошу далі, сер. Ви сказали, здається, „шахрайських і підлих вчинків“?
— Сказав, — не заперечував Піквік, не тямлячись од злости, — я сказав, що з усіх шахрайських і підлих вчинків ваш вчинок — найпідліший і найбільш шахрайський. І я повторюю свої слова, сер.
— Ви чули, містер Вікс? — спитав Додсон.
— Ви не забудете цих виразів, містер Джексон? — звідався Фог.
— Мабуть, вам завгодно було б назвати нас жульманами, сер? — сказав Додсон. — Прошу дуже, якщо вам охота, сер.
— Завгодно, — ствердив містер Піквік. — Ви таки й єсть жульмани.
— Чудово! — радів Додсон. — Вам там унизу добре чути, містер Вікс?
— О, дуже добре, сер, — заспокоїв його Вікс.
— Вам, може, краще було б піднятись ще щаблів на два, — додав Фог. — будь ласка, далі, сер. Чи не бажаєте ви сказати, що ми — злодії? Або, може, ви вдарили б кого з нас? Прошу дуже, сер. Якщо ви робитимете так, ми не вчинимо ні щонайменшого опору. Запевняємо вас, сер.
І Фог спокусливо підсунувся під самий кулак Піквіків. Нема ніякого сумніву, що цей джентлмен не встояв би й з великою приємністю задовольнив прохання містера Фога, якби Сем, що чув усю розмову, не ввійшов у кабінет і рішуче вхопив свого пана за руку.— Ходім! — промовив містер Велер. — Теніс дуже інтересна гра, тільки не тоді, як ви — м'яч, а два адвокати — ракети. Ходім, сер! Якщо вам кортить розважитись, можете, зійшовши в двір, ударити мене. А тут ця втіха стане вам занадто дорого.
І містер Велер безцеремонно потяг свого пана по сходах, виволік надвір і, нарешті, бережко поставивши серед вулиці, ступив назад, ладний тепер коритися розпорядженням.
Містер Піквік байдужно пішов уперед, перетяв вулицю навпроти ратуші й напрямився до Чіпсайду. Сем ніяк не міг зрозуміти, куди вони йдуть, коли його пан обернувся до нього й сказав:
— Я маю відвідати містера Перкера, Семе.
— Вам слід було б зайти туди ще вчорашнього вечора, — одповів Сем.
— Здається, ви маєте рацію, Семе, — зідхнув містер Піквік.
— Я напевне маю рацію, — відмовив Сем.
— Добре, добре, Семе, — погодився містер Піквік, — ми підемо туди зараз же, але спершу я хотів би випити склянку бренді з теплою водою, Семе. Де тут її можна дістати?
Містер Велер знав Лондон безмежно й бездоганно і, не міркуючи навіть, відповів:
— Другий провулок праворуч, передостанній будинок з правого ж таки боку. Беріть стіл, що стоїть коло самого каміна, бо тільки в цього стола нема середньої ніжки, і це куди зручніш.
Містер Піквік буквально додержав поради свого лакея і, наказавши Семові йти разом із ним, ступив у зазначену корчму, де незабаром перед ним стояло вже чимало бренді з водою. Містер Велер сидів за тим же столом, хоч і на поважній відстані від нього, і задовольнявся здоровою пляшкою портеру.
Корчма мала дуже затишний вигляд і, очевидно, перебувала під спеціяльною протекцією фурманів, бо коло столів сиділи, палили люльки та випивали значна кількість джентлменів, що, судячи з зовнішньости, належали до цієї вченої професії. Один з них, найбільш серед усіх літній, червоновидий, кремезний чолов'яга притяг чомусь до себе особливу увагу містера Піквіка. Він завзято палив, але раз-у-раз виймав люльку з рота й пильно придивлявся то до містера Піквіка, то до містера Велера. Потім він занурював своє обличчя в кухоль з портером, але й звідти, скільки дозволяли це розміри кухля, не переставав кидати оком то на одного, то на іншого. Після того старий глибокодумно з півдванадцятка разів затягався знову і знову таки позирав на них.
Нарешті кремезний чоловік став палити безперестанку і, притулившись спиною до стінки, втупив очі в наших приятелів так, ніби хотів запам'ятати їхні обличчя назавжди.
Спершу містер Велер не помічав еволюцій кремезного чоловіка, але згодом, спостерігши, що містер Піквік увесь час стежить за ним, і собі став дивитись у тому ж таки напрямкові. Ще далі він затулив долонею очі від світла і почав приглядатись пильніш, ніби впізнавав щось знайоме й хотів пересвідчитись, що не помиляється. А втім його сумніви незабаром було розсіяно, бо старий, випустивши з люльки цілу хмару диму, хрипким голосом, немов черевовіщун, промовив з-під величезної шалі, обмотаної круг його шиї:
— Здоров був, Семі!
— Хто це, Семе? — спитав містер Піквік.
— Ото! я ніяк не міг поняти самому собі віри, сер, — сказав містер Велер. — Та це ж старий.
— Старий! Що то за старий? — не зрозумів містер Піквік.
— Мій батько, сер. Як живеш, старий? — і появивши в такий спосіб свою синівську ніжність, містер Велер посунувся на лаві, звільняючи місце для кремезного чоловіка, що з люлькою в зубах і кухлем у руці підійшов привітати його.
— Адже ми не бачились уже щось коло двох років, Семі, — сказав батько.
— Як не більше, старий шкарбун, — відповів син. — А що мачуха?
— Слухай, хлопчику, — урочистим тоном промовив старий, — май завжди на оці приклад свого батька і не берися з удовою, а надто, коли в неї єсть корчма.Давши цю отецьку пораду, містер Велер-старший витяг з кишені нову люльку, набив її, запалив об жаринки в старій і почав смоктати.
— Вибачте, сер, — промовив він, звертаючись по досить довгій павзі до містера Піквіка, — сподіваюсь, я вас не образив, сер. Ви не одружені з удовою, сер?
— Ні, не одружений, — всміхнувся містер Піквік, а поки він посміхався, Сем пошепки повідомив свого батька про стосунки, в яких він був з цим джентлменом.
— Перепрошаю, сер, — скинув свого капелюша містер Велер-старший. — Я сподіваюся, ви задоволені Семі, сер?
— Цілком, — заспокоїв його містер Піквік.
— Дуже радий чути це, — одповів старий чоловік. — Мав я чимало клопоту з його вихованням, сер. Пускав його змалку ганяти по вулицях і пеклуватись за себе самого. Це ж бо єдиний спосіб загартувати хлопця, сер.
— І досить небезпечний, мені здається, — засміявся містер Піквік.
— І не зовсім певний, — додав Сем. — Цими днями я таки здорово вклепався.
— Та невже? — здивувався батько.
— Факт! — ствердив син і в небагатьох словах розповів, як пошився у дурні завдяки стратегії Джоба Тротера.
Містер Велер-старший уважно прислухався до оповідання і, коли Сем скінчив, спитав:
— Один з них такий високий та сухоребрий, з довгим волоссям і говорить, наче вчвал скаче?
Містер Піквік не зовсім добрав сенсу в останньому порівнянні, але зрозумів початок фрази і тому сказав: „Так!“
— А другий з чорним волоссям, з здоровезною головою і в кармазиновій ліберії?
— Так, так, це він! — у запалі ствердили містер Піквік і Сем.
— Тоді я знаю, де вони, — сказав містер Велер. — Вони в Іпсвічі; живі та здорові.
— Не може бути! — скрикнув містер Піквік.
— А проте це так, і я зараз розкажу вам, звідки я про це дізнався. Подеколи я їжджу за фурмана на Іпсвічському диліжансі замість одного мого приятеля. Був я на нім і на другий день по тому, як ви вночі вхопили ломця, сер. Вони сіли на диліжанса коло готелю „Чорний Хлопець“ в Челмсфорді та їхали до самого Іпсвіча і дорогою той — у кармазиновій ліберії — казав мені, що їм доведеться залишитись там на довгий час.
— Я поїду за ним, — сказав містер Піквік. — Нам однаково — оглядати Іпсвіч чи яке інше місто. Я поїду за ним.
— А ти певний, що то були вони, старий? — спитав містер Велер-молодший.
— Цілком певний, Семі, бо виглядають вони досить одмітно. До того ж мене здивувало ще й панібратство між паном і слугою. Більше того — я чув навіть, як вони сміялися та кепкували з старого вогнемета, якого, мовляв, вони здорово обдурили.
— Старого кого? — спитав містер Піквік.
— Старого вогнемета, сер. Я думаю, так вони називали вас, сер.
Власно кажучи, нічого виразно образливого в слові „старий вогнемет“ немає. Проте, таке назвисько ні в якім разі не можна вважати й за надто шанобливе та підлесливе. Спогади про всі кривди, вчинені йому Джінглем, запалили люттю мозок містера Піквіка з перших же слів містера Велера. Бракувало лише краплі, щоб виповнити чашу, і тою краплею був „старий вогнемет“.
— Я впіймаю його! — згукнув містер Піквік, запальчасто стукнувши кулаком по столу.
— Я їду до Іпсвіча позавтра, сер, — сказав містер Велер-старший. — Диліжанс одходить од готелю „Бика“ у Вайтчепелі, і коли ви і справді хочете їхати, то найкраще було б вам їхати зо мною.
— Так ми й зробимо, — погодився містер Піквік. — Я напишу в Бері й попрошу їх зустріти мене в Іпсвічі. Ми поїдемо з вами. Та чого ви поспішаєте, містер Велер? Чи не випили б ви трохи?
— Ви дуже люб'язні, сер, — одповів містер Велер, раптом спиняючись. — Хіба що чарочку бренді за ваше здоров'я й за успіхи Семі, коли дозволите.— Безперечно, дозволю, — сказав містер Піквік. — Шклянку бренді сюди! — Бренді принесено, і містер Велер, поштиво вклонившися містеру Піквікові й кивнувши головою до Сема, вкинув шклянку в свою містку горлянку так, ніби то був наперсток.
Сплативши рахунок, містер Піквік з Семом подались до Грейз Іну шукати містера Перкера. Та коли вони дійшли до цієї установи, на дзиґарях вибило восьму, і нескінчимий потік джентлменів у заболочених штанях, заплямованих білих капелюшах і обшмульганих пальтах виливався з усіх будинків, показуючи, що заняття в більшості контор уже скінчились. Не застали вони нікого і в конторі містера Перкера. Стара вбиральниця порадила їм переказати їхню справу старшому клеркові Лявтену і вказала корчму, де останній завжди перебуває в неслужбовий час.
Знайшовши зазначеного джентлмена в указаному місці, містер Піквік докладно розповів йому сумну історію позову місіс Бардл і дістав обіцянку, що містер Перкер і містер Лявтен зроблять усе, що буде треба.