Посмертні записки Піквікського клубу/XXIII
| ◀ XXII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXIII |
XXIV ▶ |
|
|
Моторні, як бджілки, зійшлися чотири піквікці ранком двадцять другого грудня того року, коли відбувалися ці правдиво списувані нами події. Надходила галаслива різдвяна пора; пора гостинности, веселощів і щирої сердечности. Старий рік готувався, як робили то давні філософи, зібрати круг себе своїх друзів, щоб серед шуму святкування тихенько та спокійно піти собі геть. Веселий і радісний наближався час; весело й радісно було, принаймні, чотирьом, між сили інших, серцям, що з приємністю чекали на його прихід.
Та й дійсно, для сили сердець недовгі різдвяні свята — пора втіхи та щастя. Скільки родин, що їх боротьба за існування порозпорошувала й порозкидувала по цілому світі, на ту пору знову гуртуються й провадять, нехай короткий, час, об'єднані дружбою та цілковитим розумінням одним одного. Скільки старих спогадів і заснулих симпатій збуджує різдвяна пора.
Ми пишемо наведені рядки за тисячі миль од того місця, де рік-у-рік стрічали цей день у веселому та безтурботному товаристві. Багато сердець, що так весело бились тоді, тепер спинилися; багато поглядів, колись таких життєрадісних, тепер примерхли: руки, шо їх ми тоді стискували, захолонули; очі, що дивились на нас з таким полиском, забрала могила. А проте, і старий дім, і покої, і веселі голоси, і усмішливі обличчя, і жарти, і гри — всі найменші, найнезначніші подробиці, зв'язані з тими щасливими зустрічами, що різдва тиснуться в нашому мозку так, ніби все то було лише вчора. Щаслива пора, що повертає нас до химерних мрій дитинства; що нагадує старому радощі його юнацьких днів; що переносить морця й мандрівця за тисячі миль назад до рідного краю та семйового вогнища!
Але ми захопилися описом різдвяних принад і залишили містера Піквіка з друзями мерзнути на імперіялі маглтонського диліжанса, куди вони тільки но сіли, закутані в шуби, шарфи та довгі подорожні плащі. Поклавши в ящик під диліжансом всі валізки, портпледи, з півдванадцятка барилець з устрицями та здоровезний короб з тріскою (і устриці, і тріска становлять приватну власність містера Піквіка), містер Велер і кондуктор схоплюються на задні сідці. Фурман лізе на передок, піквікці обгортають круг ніг свої плащі, встромляють носи в шарфи, конюші відпускають гнуздечки, фурман бадьоро гукає „Гаразд!“ — і коні шарпають з копита.
О третій годині того ж таки дня веселі та свіжі подорожні стояли вже на сходах маглтонського готелю „Голубий Лев“, набравшись дорогою чималою кількістю елю та бренді, що дозволило їм чинити опір морозові, який закув у залізні кайдани землю й прегарним мереживом вимережив дерева та живоплоти. Містер Піквік лічив барильця з устрицями й доглядав за тим, як з ящика диліжанса витягали короб з тріскою, коли йому здалося, що хтось легенько смикає його за рукав. Озирнувшись навкруги, він побачив, що особою, яка в такий спосіб намагалася притягти увагу до себе, був улюблений козачок містера Вордля, читачам цієї неприкрашеної історії відомий більше під назвиськом гладкого хлопця.
— Ага! — сказав містер Ціквік.
— Ага! — промовив гладкий хлопець і, глянувши на короб з тріскою та барильця з устрицями, радісно заквоктав. Він протягом останнього часу ще погладшав.
— А цера у вас досить таки рожева, голубчику, — зауважив містер Піквік.— Я заснув трохи перед самим коминком, — пояснив хлопець, що обличчя його по годинному сні коло вогню набуло кольору цегли. — Хазяїн прислав мене сюди з візком, щоб я одвіз ваш багаж додому. Він хотів був одрядити во вас верхові коні, а потім вирішив, що такого холодного дня вам краще буде пройти пішки.
— Правильно, правильно, — поквапився відповісти містер Піквік, добре пригадуючи останню свою подорож по цій дорозі. — Ми краще підемо пішки. Семе!
— Сер? — озвався містер Велер.
— Допоможіть служникові містера Вордля покласти багажа у візок та їдьте потім разом із ним. Ми трохи випередимо вас.
Віддавши таке розпорядження й розрахувавшися з фурманом, містер Піквік з трьома приятелями побрався стежкою через поля й незабаром щезнув з очей, залишивши містера Велера вперше віч-на-віч з гладким хлопцем. Сем здивовано й не мовивши й слова глянув на гладкого хлопця та почав класти у візок багаж, а хлопець спокійно стояв поруч і, здавалося, з великим інтересом дивився на Сема, ніби питаючи себе, чи впорається той з роботою сам.
— О! — сказав Сем, кинувши на тачку останню валізку. — Готово!
— Правда ваша, — ствердив гладкий хлопець із виглядом цілковитого задоволення. — Готово.
— Ну, добре, — промовив Сем, — а ти п'єш щонебудь?
— Я волію їсти.
— А, та так воно й треба було думати. Я власне хотів запитати, чи не ковтнув би ти краплі чогось теплого, щоб зогрітися. Може, тобі під такою покришкою й холодно ніколи не буває?
— Чому? — одповів хлопець — Буває подеколи, і тоді я не відмовляюся хильнути чогонебудь, аби воно було хороше.
— О, не відмовляєшся! — повторив Сем. — Тоді ходім.
До буфету було недалеко, і хлопець, не поморщившись, проковтнув цілу склянку пуншу, що відразу надало йому ваги в очах містера Велера.
— Умієте ви керувати коні? — спитав гладкий хлопець, коли Сем, і собі хильнувши склянку, сів із ним у візок.— Думаю, що вмію.
— Тоді нате! — хлопець передав йому віжки й показав на дорогу. — Держіть увесь час просто і не заблукаєте.
По цих словах він ліг на дно, поклав голову на барильце з устрицями і, ніжно притиснувшись до короба з тріскою, зараз же заснув.
— Ну й ну! — здивувався Сем. — З усіх нецеремонних хлопців, що я будь-коли бачив, цей найнецеремонніший. Гей, ти, юна водяна хворобо, прокинься!
Але що юна водяна хвороба не прокидалася, то Сем сів на передок і, вдаривши віжками по старій коняці, рішуче покотив до Мейнорської ферми.
Тимчасом містер Піквік і його приятелі, пожвавивши ходінням свій кровобіг, весело посувались наперед. Земля була тверда, як криця. Припорошена намороззю трава хрумтіла під ногами. Сухе чисте повітря проймало морозом. А швидке наближення сірого присмерку примушувало піквікців з великою приємністю думати про вигоди, що чекали їх на гостинній фермі.
Звернувши на стежку, що йшла між двома живоплотами, вони почули шум багатьох голосів і, раніш як устигли розібрати, звідки він виходить, опинилися в центрі товариства, що дожидалося їхнього прибуття. Там був старий Вордл, що стрінув їх голосним „Ура!“ і виглядав, як би то було можливо, веселішим, ніж звичайно; була Бела з своїм вірним Трандлем і, нарешті, Емілія з вісьмома чи десятьма молодими леді. Леді приїхали на весілля, що мало відбутися наступного дня, і трималися невимушено та врочисто, як то завжди буває з паннами за таких важливих випадків.
Церемонія рекомендування була дуже нескладна. Ми сказали б навіть, що церемонії не було ніякої. За дві хвилини містер Піквік кепкував з молодих леді, що відмовлялися перелізати через пліт, поки він на них дивиться, або, мавши гарненькі ніжки, по п'ять хвилин простоювали на перелазі, удаючи, що бояться ворухнутися, і поводився з ними так, ніби знав їх усе життя. Цікаво відзначити, що містер Снодграс пеклувався коло Емілії значно більше, ніж того вимагали жахні умови трифутового — та ще з двома кам'яними щаблями — перелазу; а одна кароока молоденька панна в чепурних оторочених хутром черевичках аж надто верещала, доки містер Вінкл не запропонував їй свої послуги. Всі почували себе вдоволеними й щасливими.
Але коли так любо та весело було поза будинком, то як же щиро та сердечно привітали наших подорожніх на фермі! Стара леді сиділа на своєму звичайному місці в залі, тільки, бувши в трохи поганому гуморі, недочувала більше, ніж звичайно. Взимку вона не виходила на повітря і, подібно до багатьох інших старих, вважала за особисту образу, коли хтось дозволяв собі щонебудь, чого не можна було їй.
— Мамо, — сказав містер Вордл, — містер Піквік. Ви впізнаєте його?
— Кинь це, — поважно відповіла леді, — і не турбуй містера Піквіка таким старим мотлохом, як я. Нікому я зараз не потрібна, і зрештою — це зрозуміла річ. — Тут стара пані хитнула головою й тремтячими руками почала обсмикувати свою шовкову сукню кольору лаванди.
— Вибачте, мадам, — промовив містер Піквік, — але ви кривдите свого старого друга. Я приїхав сюди спеціяльно, щоб перекинутися з вами словом та заграти робера у віст, і ми покажемо всім оцим хлопцям та дівчатам, як треба танцювати менуета, ще перед тим як вони постаріють на сорок вісім годин.
Стара леді повеселішала, але не хотіла показати цього відразу й тому сказала тільки:
— На жаль, я не можу чути його.
— Та годі вже, мамо, — втрутився містер Вордл, не сердьтесь. Згадайте про бідну Белу. Мусите підбадьорювати її.
Добра стара леді чула його слова, і губи їй затремтіли. Але вік має право на деякі примхи. Були вони і в неї. Отже, вона ще раз обсмикнула свою сукню і, звертаючись до містера Піквіка, промовила:
— Ах, містер Піквік, коли я була дівчина, молоді люди були зовсім інші.
— Безсумнівно, мадам, — погодився містер Піквік, і ось чому мені так до вподоби ті кілька чоловік з них, що зберегли ще сліди старовини. — І, кажучи таке, містер Піквік притягнув до себе Белу, поцілував її в лоб і примусив сісти на ослінчика коло ніг старої. Чи то вираз на обличчі внуки, повернутому до бабусі, чи то зворушливі слова містера Піквіка розчулили стару леді; мабуть, була тут яка інша причина — ми цього не знаємо. В кожному разі, стара зовсім розтанула, кинулась на шию Бели, і ввесь її поганий гумор вилився разом із мовчазними сльозами.
Непомітно й весело минув вечір. Врочисто проходили десятки роберів, що їх містер Піквік грав у парі з старою леді. Галасливі були жарти та регіт навколо круглого столу. Довго ще по тому, як пішли до себе жінки, ходили круг столу келіхи з старим вином, посмаченим прянощами. Міцний був сон і солодкі снилися сни цієї ночі. Інтересно зазначити, що сни містера Снодграса мали постійний зв'язок з Емілією Вордл, а головною постаттю в мріях містера Вінкля була молода кароока леді з лукавою усмішкою на вустах і в надзвичайно гарненьких черевиках, оторочених хутром.
Світанком наступного дня містер Піквік прокинувся від шуму голосів і тупотіння ніг, достатнього, щоб розбудити навіть гладкого хлопця. Він сів на ліжку й прислухався. Жінки-служниці та гості ввесь час бігали туди й сюди. Літепла просили так голосно, голок і шпильок вимагали так часто і стільки разів приглушеним голосом скрикували: „ідіть бо та затягніть мене, душко!“, що містер Піквік з сердечної простоти спершу подумав був, що в домі скоїлось щось жахне і, тільки очунявшись трохи, згадав про весілля. Що випадок цей був незвичайний, то містер Піквік і убирався ще дбайливіш, ніж завжди, а вбравшися, зійшов до їдальні.
Всі служниці в новісіньких сукнях з рожевого мусліну і в білих чепчиках на головах ганяли по всьому будинкові в стані такого збудження, якого й списати не можна. Стара леді вийшла до столу в глясетовій сукні. Остання протягом двадцяти років не бачила світла, як не рахувати кількох гультяїв — сонячних променів, що крізь шпарку зазирнули в скриню, де вона лежала. Містер Трандл тримався бадьоро і майже не виявляв хвилювання. Добрячий старий джентлмен намагався прибрати безтурботного, хватського вигляду, але не завжди мав успіх у своїх спробах. Всі дівчата були в білому мусліні і в сльозах, за винятком двох трьох вибраниць, вшанованих дозволом бути на горі коло нареченої й дружок. Піквікці вбралися в свої найкращі костюми і аж сяли в них. З площадки перед домом долинав гамір цілої юрби хлопців, юнаків і дорослих, так або інак зв'язаних з фермою. У петельці в кожного з них був білий бант, і всі вони метушились та галасували під проводом містера Велера, що встиг набути величезної популярности і почував себе на фермі так, ніби й народився тут.
Не заходячи в подробиці, скажемо, що вінчання відбулося в парафіяльній дінглі-дельській церкві; що підпис містера Піквіка ще й досі зберігся під шлюбним актом; що кароока молода леді накреслила своє ім'я непевним і трохи тремтячим письмом; що підписи Емілії та інших дружок — дуже нечіткі; що вся церемонія пройшла якнайкраще; що всі панни знайшли її значно пристойнішою, ніж вони думали передніш; і, дарма що власниця карих очей та лукавої усмішки запевняла містера Вінкля, що нізащо в світі не погодилась би на таке, ми, проте, маємо найсерйозніші підстави гадати, що вона помилялася. До наведеного вище маємо додати, що містер Піквік перший поздоровив молоду і, здоровлячи, одяг їй на шию прекрасного золотого годинника на золотому ланцюжку, яких до того часу, крім ювілера, не бачило жодне око людське. Потім весело, як міг, оддзвонив старий церковний дзвін, і вся громада подалась додому снідати.
— Вордле, — сказав містер Піквік, скоро тільки вони сіли до столу, — склянку вина на честь цього щасливого випадку!
— З величезною охотою, друже, — відповів містер Вордл. — Джо! Ач, клятий хлопець, знову заснув!
— Ні, я не сплю, сер, озвався гладкий хлопець, вилазячи з темного кутка, де він уминав різдвяний пиріг, хоч далеко не з тою повільністю та поважністю, що характеризували всі вчинки цього джентлмена.
— Налляй вина містерові Піквікові.
— Слухаю, сер.
Гладкий хлопець наповнив склянку містера Піквіка і став позад стільця свого пана, з похмурою радістю стежачи за рухом ножів та виделок і за переходом містимого тарілок до ротів товариства.
— Щасти вам боже, приятелю, — сказав містер Піквік.
— І вам того ж, друзяко, — одповів Вордл, і вони випили один до одного.
— Місіс Вордл, — промовив містер Піквік, — нам, старим, з цієї радісної нагоди слід було б перехилити чарчину.
Стара леді в своїй глясетовій сукні сиділа на чільному місці стола, мавши по один бік од себе новоодружену внуку, а по другий — містера Піквіка. Дарма, що наш герой говорив не дуже голосно, вона відразу зрозуміла його і випила повну склянку на його щастя та довгий вік. Потім люба старенька вдалася в найточніше та найпросторіше оповідання про своє власне весілля, докладно списала високі закаблуки, що носили тоді, і окремо розповіла декілька подробиць з життя та пригод небіжки — вродливої леді Толімглавер. Оповідаючи, стара леді весело реготала, а молоді панни й собі заходилися сміхом, бо аж ніяк не могли зрозуміти, про що розказує бабуня. Їхній регіт примусив стару леді розповісти ще одну знамениту історію, яка мала вдесятеро більше успіху, і це остаточно створило їй гарний настрій. Потім розрізали пиріг, — і, коли він кружляв по столу, молоді панни відламували від своєї пайки маленький кавалочек, щоб, поклавши його під подушку, побачити уві сні суженого.
— Містер Мілер, — удався містер Піквік до нашого старого знайомого — гучноголосого джентлмена, — склянку вина.
— З великою охотою, — врочисто відповів гучноголосий джентлмен.
— А зі мною хіба не вип'єте, — спитав добротливий старий священник.
— А зо мною, — примовилась його дружина.
— І зо мною, і зо мною, — підхопили двоє вбогих родичів на останніх місцях, шо завзято пили та їли і з усього сміялися.
Містер Піквік із захопленням приймав кожну нову пропозицію, і його очі випромінювали радість та задоволення.— Леді й джентлмени! — раптом виголосив він, звівшись на ноги.
— Слухайте, слухайте! — в надпориві почувань скрикнув містер Велер.
— Покличте сюди слуги, — звелів містер Вордл і тим урятував Сема від привселюдної догани, яку той інакше неодмінно дістав би від свого пана. — Дайте їм по склянці. Нехай вип'ють за здоров'я молодих. Прошу далі, Піквік.
І посеред цілковитої мовчанки, перериваної подеколи шепотінням служниць, містер Піквік розпочав свою промову.
— Леді й джентлмени… ні, я не казатиму — леді й джентлмени, а назову вас — мої друзі, мої любі друзі, якщо дами дозволять мені таку вільність…
Тут мову йому перебив громовий вибух оплесків з боку жіноцтва. Джентлмени вторували ним, і серед цього шуму виразно чути було голос власниці карих очей, що обіцяла розцілувати любого містера Піквіка. Містер Вінкл люб'язно запропонував їй свої послуги як посередника. „Ідіть собі геть!“ — відповіла на це кароока леді, додавши поглядом: „коли можете“.
— Мої любі друзі — казав містер Піквік, — я пропоную випити до молодої й молодого; нехай благословить їх бог. (Оплески й сльози). Мій юний друг Трандл, — я його знаю, — чудова всіма сторонами людина; а його дружина — чарівна жінка, що, я певний, спроможеться дати і в іншому місці щастя, яке протягом двадцяти років сіяла вона в отцевому домі. (Тут гладкий хлопець вибухнув таким ревним плачем, що містер Велер мусив був узяти його за комір і вивести з кімнати). Я хотів би бути молодший, — казав містер Піквік далі — аби стати чоловіком її молодшої сестри. (Оплески). На жаль, це неможливо, і я щасливий тим, що старість дозволяє мені бути їй батьком. Принаймні, ніхто не закидатиме мені будь-яких прихованих лихих намірів, коли я скажу, що однаково люблю й поважаю їх обох. (Оплески й схлипування). Батько молодої, наш спільний друг — чесна й благородна особа, і я пишаюся тим, що знайомий із ним. Це — чудова, добряча, незалежна в своїх поглядах, гостинна й щедра людина. (Ентузіястичний ухвальний гомін з боку вбогих родичів). Я певний, ми всі однаково гаряче бажаємо, щоб його донька жила якнайщасливіш і щоб, дивлячись на її щастя, він мав той душевний спокій і задоволення, на які він цілком заслуговує. Отже, вип'ємо до них та побажаймо їм здоров'я і довгого безтурботного життя.
Містер Піквік закінчив свою промову серед бурі оплесків, і легеням численної банди під керуванням містера Велера довелося попрацювати ще раз. Містер Вордл випив до містера Піквіка. Містер Піквік випив до старої леді. Містер Снодграс випив до містера Вордля. Містер Вордл випив до містера Снодграса. Один з убогих родичів випив до містера Тапмена; другий — до містера Вінкля. Всі раділи й веселилися, аж доки заник під столом двох убогих родичів не дав на розум, що настав час перепочити.
За обідом усі зійшлися знову, відбувши перед тим, за порадою містера Вордля, подорож миль у двадцять п'ять, що мала знищити прикрий ефект вина та сніданку. Убогі родичі, аби досягти тих же наслідків, цілісінький день пролежали в ліжку, але їхні спроби були надаремні, і так вони там і лишилися. Містер Велер увесь час підтримував веселий настрій у слуг, а гладкий хлопець поділяв своє дозвілля між сном та їдінням.
Обід пройшов не менш галасливо й жваво, як сніданок, але на відміну від сніданку підчас обіду не було сліз. Далі прийшла черга на десерт і на нові тости. Потім подали каву й чай і нарешті влаштували баль.
Найкраща вітальня на Мейнорській фермі була гарна довга кімната з темною лиштвою і високим коминком з такою широченною дошкою, що по ній вільно можна було б проїхати в новітньому кебі. В одному кінці вітальні, в альтанці, зробленій з різака та плюща, сиділи два добірні скрипалі й єдина на цілий Маглтон арфістка. В кожному закутку, на кожному виступі стояли масивні срібні свічники на чотири свічки кожен. Килим знято; свічки горіли ясно; вогонь у коминку палав; потріскували дрова; веселі голоси та щирий сміх дзвеніли в кімнаті.
Ніби щоб додати зайвого інтересу цьому цікавому видовиську, містер, Піквік, уперше за пам'яти своїх найдавніших друзів, з'явився без гетрів.— Ви збираєтесь танцювати? — запитав його Вордл.
— Авжеж збираюсь, — відповів Піквік. — Хіба ви не бачите, що я вбрався спеціяльно для цього? — І містер Піквік показав на свої смушкаті шовкові панчохи й бальові дуже гарно шнуровані ботини.
— Ви в шовкових панчохах? — насмішкувато скрикнув містер Тапмен.
— А чому б ні, сер? Чому б ні? — спалахнув містер Піквік.
— О, звичайно, чому б вам і не носити їх, — відповів містер Тапмен.
— Я думаю, сер, я думаю, — рішучим тоном промовив містер Піквік.
Містер Тапмен за малим не засміявся, але, зрозумівши, що справа серйозна, прибрав поважного вигляду й сказав, що панчохи дуже гарненькі.
— Сподіваюся, — відмовив містер Піквік, пильно дивлячись на свого друга — Ви, думаю, не вбачаєте нічого екстраординарного в тому, що я взагалі ходжу в панчохах?
— Безумовно, ні; безумовно, — сказав містер Тапмен і відійшов од містера Піквіка, обличчя якого зараз же набуло свого звичайного добротливого вигляду.
— Ми, здається, готові, — сказав містер Піквік, стоячи з старою леді в першій парі. Він так нетерпеливився, що чотири рази починав, і все невчасно.
— Зараз почнемо, — одповів Вордл. — Можна.
Дві скрипки й арфа взяли перші ноти, а містер Піквік зробив перші па, коли навкруги заплескали в долоні й залунали крики:
— Стійте, стійте!
— В чім річ? — спитав містер Піквік, що почав уже розпалюватись і не спинився б нізащо в світі, якби не спинились музики.
— А де ж Арабела Елен? — згукнуло з дванадцятко голосів.
— І Вінкл, — додав містер Тапмен.
— Ми тут, — озвався названий джентлмен, виринаючи з якогось кутка з своєю гарненькою дамою. І важко було сказати, хто був червоніший — він чи юна кароока леді.— Дивна річ, Вінкле, — із серцем сказав містер Піквік — Невже ви не могли давніш стати на своє місце?
— Нічого тут дивного немає, — одповів містер Вінкл.
— Та й правда, немає — з промовистою усмішкою погодився Піквік, глянувши на Арабелу. — Тепер я й сам бачу, що це не дивно.
А втім, розводитись у цьому питанні не було часу, бо скрипки й арфа із запалом стали вже до роботи. Схрестивши з своєю дамою руки, містер Піквік пройшов до противного кінця кімнати, далі повернув до коминка, потім — до дверей і, притупуючи ногами, спинився, щоб пропустити другу пару. Одна по одній протанцювали всі чотирнадцять пар; знеможена стара леді давно вже пішла до себе; давно вже її заступила дружина священника, а наш герой, щасливо всміхаючись, все пританцьовував на місці в лад музиці.
Задовго перед тим як містер Піквік утомився, молоді зійшли з кону. По закінченні танців у їдальні на першому поверсі влаштували вечерю й довго сиділи за нею. Прокинувшись наступного ранку досить пізно, містер Піквік невиразно пригадав, що запрошував обідати до себе в готель „Джордж і Яструб“, щось коло сорока п'яти осіб, скоро тільки вони будуть у Лондоні, і вробив з цього висновок, що трохи перебрав минулої ночі.
— Отже, ви кажете, сьогоднішній вечір уся родина переведе на кухні? — питав Сем в Еми.
— Так, містер Велер, — одповіла покоївка, — на свят-вечір всі вони щороку збираються в нас. Пан суворо додержує цього звичаю.
— Гарний хлопець ваш пан, — зауважив містер Велер. — Я ніколи не бачив такої добрячої людини й такого справжнього джентлмена.
— О, він таки й дійсно джентлмен, — пристав до розмови хлопець. Бачили б ви, якого кабана вигодував він до різдва.
— А ти таки нарешті прокинувся, юний боа констрікторе, — засміявся Сем, і всі троє пішли на кухню. Там тимчасом, згідно з старовинним звичаєм, що його споконвіку держала родина Вордлів, зібралась уже вся родина.До стелі посередині кухні старий Вордл власноручно почепив велику гілку омели, що дала привід до загальної й чарівної метушні та боротьби[1]. Серед усього цього гармидеру містер Піквік з галантністю, що зробила б честь нащадкові самої леді Толімглавер, взяв бабусю за руку, поставив під омелою й шанобливо поцілував. Старенька скорилася цьому прояву чемности з усією гідністю, що пасувала до серйозного та важливого обряду, але молоді панни трималися трохи інакше. Чи то вони не пройнялися повагою до традицій, чи то думали, що змагання надає більшої вартности поцілункові, тільки вони верещали та відбивалися, ховалися по кутках, загрожували, дорікали, словом — робили все, але не залишали кухні. І раптом, коли мені настирливі джентлмени, призведені до розпачу їхнім опором, вважали справу за програну, всі вони вирішили, що змагатися більше нема чого, і ласкаво дозволили поцілувати себе. Містер Вінкл поцілував леді з карими очами, містер Снодграс поцілував Емілію, а містер Велер, не визнаючи забобонів щодо омели, поцілував Ему й інших служниць, де натрапив. Убогі родичі цілували всіх, навіть найбільш некрасивых подруг молодої, що в замішанні раз-у-раз ставали під саму омелу. Вордл, притулившись спиною до коминка, з величезним задоволенням дивився на ці сцени, а гладкий хлопець, скориставшися з нагоди, привласнив і до щенту знищив чудовий окраєць пирога, прихований для когось іншого.
Метушня й гомін трохи вгамувалися. Обличчя палали, локони порозкручувалися. Містер Піквік, поцілувавши, як оповідалося вище, стару леді, стояв під омелою, коли кароока дівчина, шепонувши щось іншим паннам, зненацька вихопилась наперед і, обнявши вашого героя за шию, ніжно поцілувала в ліву щоку. Раніш як містер Піквік устиг отямитись, його оточило й перецілувало все жіноцтво.
Любо було бачити містера Піквіка в середині гурту, що тягнув його то в один, то в інший бік, і дивитись,
——————