Посмертні записки Піквікського клубу/XXV
| ◀ XXIV | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXV |
XXVI ▶ |
|
|
Ввечері наступного дня до готелю „Джордж і Яструб“ у Лондоні прийшов якийсь джентлмен і спитав, чи живе в них такий собі містер Піквік.
— Поклич слугу містера Піквіка, Томе, — сказала служниця з буфету.
— Не турбуйтесь, прошу, — спинив джентлмен коридорного. — Я прийшов у справах, і, якби ви ласкаво показали мені кімнату містера Піквіка, я піднімуся туди сам.
— Як ваше прізвище, сер? — спитав коридорний.
— Джексон, — одповів знайомий нам клерк Додсона й Фога.
Коридорний побрався нагору попередити про прихід містера Джексона, але той ішов слідом за ним і ступив у номер раніш, як слуга встиг вимовити слово.
На той вечір містер Піквік запросив своїх друзів до себе обідати, і вони всі сиділи біля вогню та пили вино, коли до хати в списаний вище спосіб увійшов містер Джексон.
— Як живете, сер, — кивнув головою містер Джексон.
Містер Піквік і собі вклонився і з деяким подивом роздивлявся обличчя свого гостя, абсолютно не пригадуючи його.
— Я від Додсона й Фога, — пояснив містер Джексон.
— Зверніться до мого довіреного, сер, до містера Перкера на Грейс-Іні, — аж схопився з стільця містер Піквік. — Коридорний, виведіть джентлмена!— Перепрошую, містер Піквік, — сказав Джексон, невимушено ставлячи свій капелюш на підлогу й витягаючи з кишені стяжку пергаменту. — Але особисте побачення в подібних випадках, містер Піквік, це — просто конче потрібна річ… Звичайна обачність… законна форма… розумієте?..
Тут містер Джексон глянув на пергамен, поклав його на стіл, прикрив руками і, з чарівною усмішкою озираючись навкруги, промовив:
— Ну, та не будьмо сперечатися з-за таких дрібниць. Хто з вас, джентлмени, зветься містер Снодграс?
Замість одповідати на це запитання містер Снодграс здригнувся так одверто, що іншої відповіді було вже не треба.
— Я так і думав, — ще люб'язніш сказав містер Джексон. — Маю потурбувати вас дечим, сер.
— Мене? — скрикнув містер Снодграс.
— Це — тільки оповістка. Позивачка в справі „Бардл проти Піквіка“ викликає вас як свідка, — заспокоїв містер Джексон, відокремлюючи аркушик паперу й видобуваючи шилінга з кишені своєї камізельки. — Процес одбуватиметься пізніш, ніж зазначено в оповістці. Ми гадаємо, це буде чотирнадцятого, а не десятого лютого. Ось ваша, містер Снодграс, — і Джексон поклав йому в руку оповістку й шилінга.
Містер Тапмен мовчки дивився на цю процедуру, коли Джексон, раптом повернувшись до нього, спитав:
— Ваше ім'я, як не помиляюся, Тапмен?
— Містер Тапмен зиркнув на містера Піквіка і, не вздрівши в широко розплющених очах цього джентлмена й тіні поради відмовлятись од свого імени, сказав:
— Моє ім'я дійсно Тапмен, сер.
— А той джентлмен, я гадаю, містер Вінкл? — допитувався далі Джексон.
Містер Вінкл промимрив щось незрозуміле, після чого обидва джентлмени дістали по клаптю паперу й по шилінгу.
— Боюся надто надокучати вам, — промовив Джексон, — але я бажав би побачити ще одну особу. В мене єсть оповістка на ім'я Сема Велера, містер Піквік.— Покличте сюди мого слугу, коридорний, — звелів містер Піквік і запропонував Джексонові сісти.
Впала гнітюча мовчанка, зламана безневинним одповідачем.
— Здається, сер, — почав містер Піквік, дедалі більше обурюючись, — здається, ваші принципали збираються використати проти мене свідчення моїх друзів?
Містер Джексон поляскав себе пальцем по носі, даючи цим жестом зрозуміти, що прийшов не для того, щоб викривати секрети своєї фірми, і жартівливо відповів:
— Не знаю, а тому й сказати не можу.
— Для чого ж іншого ці оповістки? — настоював містер Піквік.
— Дуже добре поставлене запитання, — схвалив Джексон, повільно похитуючи головою. — Та надаремно. Краще й не спитуйтесь; з мене однаково нічого не витягнете. Перкерові віродавці мусять самі здогадатись, навіщо ті оповістки. А не здогадаються — доведеться їм чекати суду. Там вони зрозуміють.
Містер Піквік кинув на свого небажаного гостя погляд, повний зневаги, і, імовірно, вирік би клятьбу панам Додсонові й Фогові, якби на заваді тому не стало з'явлення Сема.
— Семюєль Велер? — спитав містер Джексон.
— Це — одна з небагатьох правдивих фраз, які вам випало вимовити протягом останніх років, — спокійним тоном одповів Сем.
— Ось оповістка для вас, містер Велер, а ось і ориґінал справи.
— Де? — перепитав Сем.
— Тут, — і Джексон вимахнув пергаменом.
— А, так це ориґінал, сер, — сказав Сем. — Дуже радий побачити ориґінала. Я люблю ориґіналів, це дуже втішна штука.
— А ось і шилінг од контори Додсона й Фога.
— З боку Додсона й Фога це надзвичайно люб'язно робити подарунки, знавши мене так мало, — сказав Сем. — Я страшенно вдячний. Вони вміють нагороджувати справжні чесноти, і це робить їм честь. Вони просто розчулили мене.Така поведінка Сема збила трохи з пантелику містера Джексона. Та оповістки було вже вручено, говорити більше не було про що, і, удаючи, що вдягає рукавичку, яку він про людське око завжди мав у руці, Джексон пішов до контори складати звіта.
Цієї ночі містер Піквік спав мало і ранком, взявши з собою Сема, подався до Грейс-Інського скверу, щоб побачитись із містером Перкером. Коло входу до контори стояв якийсь убого одягнений чоловік у чоботях без носків і в рукавичках без пальців і крізь напіводчинені двері розмовляв з Лявтеном. На всій його постаті й манірах лежала печатка нестатків і злиднів, майже відчаю; і він розумів це, бо, побачивши містера Піквіка, одступив у темний куток під сходами.
— А, яке нещастя, — зідхнув незнайомий.
— Вам і справді не пощастило, — погодився Лявтен, видряпуючи на одвірку своє ім'я вістрям і стираючи його борідкою гусячого пера. — Мабуть, ви хочете переказати йому щось?
— А коли, думаєте, він повернеться? — спитав незнайомий.
— Це абсолютно невідомо, — відповів Лявтен, підморгнувши до містера Піквіка, коли незнайомий спустив очі долу.
— Може, мені краще було б заждати його в конторі? — і незнайомий зазирнув у контору.
— О, ні, це нічого вам не дасть, — одмовив клерк, одсуваючись углиб кімнати. — Він, напевно, не повернеться на цьому тижні, а можливо, що його не буде ще й за тиждень. Річ у тім, що, коли Перкер уїздить з міста, він ніколи не квапиться повернутись.
— Так його немає в місті? — скрикнув містер Піквік. — Яке нещастя!
— Не уходьте, містер Піквік, — спинив його Лявтен, у мене єсть лист для вас. — Незнайомий, видима річ, вагався і коли знову спустив очі, клерк лукаво підморгнув до містера Піквіка, ніби тут одбувалася якась кумедна вистава.
— Зайдіть, містер Піквік, — запросив Лявтен. — А ви, містер Воті, перекажете щось або завітаєте ще раз?— Попросіть його, будь ласка, написати мені хоч кілька слів, як посувається моя справа, — сказав той. — Тільки, бога ради, не забудьте, містер Лявтен.
— Ні, ні, не забуду, — пообіцяв клерк. — Заходьте містер Піквік. Бувайте, містер Воті. Чудова погода для прогулянок. Правда? — Бачивши, що незнайомий все ще вагається, він зачинив двері перед самим його носом, впустивши попередньо Сема Велера.
— Такого в'їдливого банкрута не було, я думаю, від створіння світу, — поскаржився Лявтен, кидаючи перо з виглядом покривдженої людини. — Його справа не тягнеться ще й чотирьох років, а він надокучає нам двічі на тиждень. Сюди, прошу, містер Піквік. Перкер у конторі, і вас, я знаю, він прийме. Збіса холодно сьогодні, — додав він роздратованим тоном. — А тут стій коло дверей та розмовляй із різними волоцюгами. — І, перегромадивши надзвичайно маленькою кочергою здоровезні поліна в коминку, клерк подався до свого принципала сповістити, що прийшов містер Піквік.
— А, дорогий мій сер! — підвівся з крісла містер Перкер. — Ну, що нового у вашій справі, любий сер? Як ведеться нашим приятелям з Фріменс-Каврта? Там не сплять, я знаю. Вони, — ловкі хлопці. Безперечно, дуже ловкі.
— Вони — дуже великі негідники, — розсердився містер Піквік.
— Гай-гай! — сказав Перкер. — Це — як до цього ставитись. Ну, та не будемо сперечатись за терміни, бо ви, очевидно, не можете стати на професійну точку зору. Ну, та й ми часу не гаяли. Я запросив на захисника доктора прав Снабіна.
— Він — добрий адвокат? — спитав містер Піквік.
— Добрий адвокат! — повторив Перкер, — та що ви кажете, любий сер! Доктор Снабін — це ж краса корпорації. Заробляє втроє більше, ніж будьхто з нас. Його запрошують на всі найважливіші справи. Цього не слід розголошувати, але ми, фахівці, добре знаємо, що доктор Снабін плете сухого дуба всім суддям.
— Вони прислали оповістки трьом моїм друзям, — сказав містер Піквік.— Та звичайно, — одповів Перкер. — Це вельми важливі свідки, бо бачили вас у дуже делікатному становищі.
— Але ж вона знепритомніла зовсім не через мене і сама впала мені на руки, — запротестував містер Піквік.
— Можливо й цілком природно, мій любий сер. Та хто доведе це?
— Вони закликають і мого слугу, — ухилився відповісти містер Піквік, бо запитання Перкера досить прикро вразило його.
— Сема?
Містер Піквік ствердив цю гадку свого довіреного.
— Правильно, любий сер, правильно. Я знав, що вони так зроблять, і міг сказати вам ще місяць тому. Бачите, любий сер, коли ви, мавши довіреного, втручаєтесь у справу самі, вам самому доводиться й відповідати за наслідки.
— А нащо він їм придався і про що може свідчити? — спитав містер Піквік, помовчавши дві-три хвилини.
— Він засвідчить, що ви посилали його до позивачки й пропонували їй залагодити справу компромісом, — відповів Перкер. — А втім, по-моєму, це маловажно. Не думаю, щоб їм пощастило щось з нього витягти.
— Не думаю і я, — не зважаючи на досаду, — посміхнувся містер Піквік, уявивши собі виступ Сема, як свідка.— Ну, а нам що ж робити?
— Нам лишається тільки одне — перехресний допит свідків. А далі покладімось на проречистість Снабіна. Напустимо мани на суддю й віддамось на призволяще присяжних.
— А якщо вирок буде проти мене?
Містер Перкер усміхнувся, взяв велику понюшку табаки, перегромадив у коминку, знизав плечами й красномовно змовчав.
— Ви думаєте, мені доведеться платити? — спитав містер Піквік, що уважно стежив за телеграфними знаками відповіді.
Перкер ще раз перегорнув дрова в коминку, дарма що це було непотрібно.— Боюся, що так, — сказав він.
— Тоді мушу попередити вас, що я твердо поклав не платити нічоґо, — урочисто промовив містер Піквік. — Нічого, Перкере. Жаден фунт, жаден шилінг, жаден пені з моїх грошей не перейде до кишень Додсона й Фога. Це — моє остаточне й невідмінне рішення. I містер Піквік на доказ невідмінности своїх намірів щосили стукнув кулаком по столу.
— Чудово, мій любий сер, чудово, — не сперечався Перкер. — Вам то краще знати.
— Звичайно, — поквапливо відповів містер Піквік. — А де живе доктор Снабін?
— На старому сквері в Лінкольнс-Іні.
— Я хотів би побачити його.
— Побачити доктора Снабіна? — тоном величезного подиву скрикнув Перкер. — Неможливо, любий сер! Бачити доктора Снабіна! Та це ж нечувана річ. Його не можна бачити, не заплативши наперед за візиту й не визначивши заздалегідь часу консультації. Ні, цього зробити не можна, дорогий сер, абсолютно не можна.
Містер Піквік, проте, твердо вирішив, що це не лише можна, ба навіть треба зробити, і за десять хвилин разом із своїм повіреним був уже в конторі самого славетного доктора Снабіна.
То була досить простора кімната без жадного килима на підлозі. Біля коминка стояв величезний письменний стіл. Зелене колись сукно на ньому стало сіре від віку та пороху за винятком тих місць, де були чорнильні плями. На столі лежали численні купки паперу, поперев'язувані червоною тясмою, а за ними сидів літній клерк. Його випещене обличчя й важкий золотий ланцюжок од годинника були наочними доказами багатої та обширої практики доктора Снабіна.
— Доктор у себе в кабінеті, містер Малярд? — спитав Перкер з перебільшеною чемністю, частуючи клерка табакою.
— У себе, тільки він дуже невільний, — була відповідь. — Ви ж подивіться — в усіх цих справах не зроблено ще нічого, а гонорара нам уже заплачено.
Оце так практика, — зідхнув Перкер.— Непогана, — погодився клерк і собі почастував гостя табакою. — Але головне, що, крім мене, ніхто не може розібрати письма доктора. І всім доводиться чекати, доки я не скопіюю його висновка.
— А це корисно ще для когось, крім доктора, і примушує клієнта трохи ширше розкрити свою калитку, — засміявся Перкер. — А тепер, любий мій Малярде, одводячи клерка в куток, сказав Перкер, — мусите переконати доктора прийняти мене й мого клієнта.
— Що ви, що ви! — здивувався клерк. — Що ви вигадали? Бачити доктора ! Але це ж нісенітниця.
Проте, не зважаючи на абсурдність прохання, клерк дозволив відвести себе в найдальший кінець кімнати, де їх не міг чути містер Піквік, і по короткій переведеній пошепки розмові пройшов темним коридором і зник у святині адвоката. Звідти він повернувся на пальцях і повідомив містера Перкера й містера Піквіка, що всупереч усім установленим правилам і традиціям доктор погодився прийняти їх зараз же.
Коли клієнти вступили до кабінету, доктор писав. Розсіяно вклонившись містерові Піквикові, відрекомендованому Перкером, доктор попросив їх сісти, обережно поклав ручку на каламар і обхопив руками свою ліву ногу.
— Містер Піквік, одповідач у справі Бардл проти Піквіка, докторе Снабіне, — пояснив Перкер.
— А я беру участь у цій справі? — звідався доктор.
— Берете, сер, — одповів Перкер.
— Доктор похитав головою, чекаючи дальших пояснень.
— Містер Піквік хотів неодмінно побачитись із вами, сер, аби перед судом ще раз запевнити вас, що обвинувачення цілком безпідставне і що, якби він не був певний своєї безневинности, він не був би тут. Я нібито правильно переказую ваші думки, сер? — повернувся маленький чоловічок до містера Піквіка.
— Абсолютно правильно, — ствердив той. Доктор Снабін видобув свої окуляри, з великою цікавістю кілька секунд розглядав крізь них містера Піквіка, а потім, звертаючись до Перкера й ледве помітно всміхаючись, спитав:
— Хіба справа містера Піквіка така вірна?Довірений знизав плечима.
— Ви думаєте закликати свідків?
— Ні.
Усмішка на виду докторовім стала виразніша. Він енерґійно похитав ногою, відхилився на спинку крісла й кахикнув.
Хоч які дрібні були ці ознаки сумніву, та вони спали на спостережливе око містерові Піквікові. Він поправив свої окуляри, крізь які стежив за виявленням докторових почувань, і, не звертаючи уваги на підморгування та застережні знаки з боку містера Перкера, енерґійним тоном промовив:
— Ви звикли вдаватись у найскладніші юридичні питання, сер, і моє бажання бачити вас у такій дріб'язковій справі, напевно, здається вам примхою.
Доктор спитався прибрати поважного вигляду, та, не спромігся й знову всміхнувся.
— Люди вашої професії, сер, — вів далі містер Піквік, — бачать завжди найгірші боки природи людської. Всі її вади та хиби на ввесь зріст постають перед вами. З власного досвіду з присяжними ви знаєте, як багато важить ефект (я не роблю вам ніякого докору з приводу цього). І ви ладні накинути й усім іншим бажання користатись знаряддям, що до нього ви вдаєтесь в інтересах своїх клієнтів. Я думаю, що саме через це всі юристи підзорливі, недовірливі й аж надто обачні. Свідомий незвичайности свого становища, я, проте, прийшов до вас, сер, щоб, як казав мій друг Перкер, запевнити вас у своїй правоті. Я не винний у зрадницькому вчинку, в якому мене обвинувачують, і хоч яку високу ціну складаю вашій допомозі, та коли ви не певні моєї безневинности, я примушений буду відмовитись од ваших послуг.
Задовго до кінця цієї промови, занадто прозаїчної як на вдачу містера Піквіка, доктор занурився в міркування.
Проте, за кілька хвилин він знову повернувся до реального життя і, побачивши перед собою своїх клієнтів, підвів голову від паперу, на якому збирався вже був писати, і досить нечемним тоном спитав:
— Хто, крім мене, бере участь у вашій справі?
— Фанкі, Фанкі, — повторив доктор. — Ніколи не чув такого імени передніш. Він, певно, дуже молода людина?
— Так, дуже молода, — ствердив Перкер. — Він уперше виступив тільки цими днями. Дозвольте… зараз скажу… він у корпорації всього вісім років.
— А, я так і гадав, — промовив доктор тоном, яким дорослі звичайно говорять за безпорадних немовлят. — Містер Малярд, пошліть по містера… містера…
— Фанкі, Голборн Каврт, в Грейс Іні, — допоміг Перкер.
— Містера Фанкі й перекажіть йому, що я буду дуже радий бачити його в себе.
Містер Малярд подавсь виконувати доручення, а Снабін знову заглибився в метикування й метикував, аж доки не прийшов містер Фанкі.
Молодий як юриста, містер Фанкі іншими сторонами був цілком доросла людина. Він дуже нервувався й навіть трохи заїкався з хвилювання.
— Я не мав приємности бачити вас передніш, містер Фанкі, — сказав доктор Снабін поблажливим тоном.
Містер Фанкі вклонився. Щодо нього, то він мав приємність бачити доктора, і протягом восьми з чвертю років заздрив йому.
— Ви, здається, виступаєте разом зі мною в цій справі, — промовив доктор.
Був би містер Фанкі заможніший, він послав би по свого клерка довідатись, чи й дійсно він виступає. Був би він розумніший, приклав би пальця до лоба і удав, що пригадує, чи єсть таке діло серед багатьох доручених йому справ. Та був він незаможний і нерозумний і тому тільки почервонів і вклонився.
— Ви знайомі з документами, містер Фанкі? — спитав доктор.
Тут знову таки містерові Фанкі слід було сказати, що він забув усі деталі справи; але він сумлінно протягом двох місяців тільки й робив, що читав ці документи, і на запитання ще більше почервонів і ще раз уклонився.— Це — містер Піквік, — доктор ткнув пером у той бік, де сидів наш герой.
Містер Фанкі вклонився з пошаною, яку завжди викликає в адвоката перший клієнт, і знову схилив голову перед своїм принципалом.
— Може, ви пішли б та вислухали все, що вважатиме за потрібне сказати вам містер Піквік, — запропонував доктор. — Звичайно, потім ми з вами ще порадимось.
Натякнувши в такий спосіб, що в нього взяли забагато часу, доктор Снабін зараз же приклав до очей лорнета, недбайливо вклонився всім і знову пірнув у справу, що лежала перед ним.
В наслідок розмови, яку він мав з містером Фанкі на вулиці, містер Піквік довідався, що передбачити, який буде вирок, дуже важко, що ніхто не може заздалегідь сказати цього і що вони зробили дуже добре, перехопивши доктора Снабіна в противної сторони.
Прийшовши до контори Перкера, містер Піквік розбудив Сема, і, попрощавшися з Лявтеном, вони повернулись до свого готелю.