Посмертні записки Піквікського клубу/XXVI
| ◀ XXV | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXVI |
XXVII ▶ |
|
|
— Цікаво, що мав сьогодні до сніданку старшина присяжних, — ранком пам'ятного чотирнадцятого лютого сказав містер Снодграс, щоб підтримати загальну розмову.
— Хотів би я, щоб він добре поснідав — мовив Перкер.
— А чому ви цього хочете? — спитав містер Піквік.
— Та це ж вельми важливо, дорогий сер, вельми важливо, — відповів Перкер. — Коли присяжний голодний або в поганому гуморі, він завжди віддає свій голос позивачеві.
— Чого ж воно так? — здивувався містер Піквік.
— Точно не знаю, але думаю, що це просто економія часу. Коли обіди вже близько, то старшина, пішовши з присяжними на нараду, витягає перш за все свого годинника. „Боже милий, джентлмени! Вже за десять п'ята, а в мене на п'яту обід“. — „Так само, як і в мене“, кажуть усі за винятком двох-трох, що обідають о треій і через це нетерпеливляться ще більше. Старшина всміхається й кладе годинника на стіл перед себе. „Ну, джентлмени, який же буде наш вирок? Я з свого боку гадаю… але то моя особиста думка… отже, я гадаю… тільки я не хочу ні на кого впливати… я гадаю, що позов слід було б задовольнити“. Тут виявляється, що двоє чи троє присяжних увесь час думали так само, і незабаром питання одноголосно розв'язується на користь позивача.— Гей-гей, — перебив самого себе маленький чоловічок, — десять на десяту. Треба йти, дорогий сер. Порушення обіцянки одружитись… на таких справах у суді завжди буває повно люду. Звеліть краще покликати кеба, дорогий сер, а то ми можемо запізнитись.
Містер Піквік зараз же подзвонив, і за кілька хвилин чотири піквікці з містером Перкером на чолі їхали до Гільдголя каретою, а Сем Велер, містер Лявтен і синя торба з документами поспішали за ними в кебі.
— Лявтене, — сказав Перкер, коли вони ввійшли до залі засідань, — примістіть друзів містера Піквіка в ложу для практикантів, а він сам сяде поруч зі мною. Сюди, любий сер, сюди!
Взявши містера Піквіка за рукав, маленький чоловічок провів його до низенької лави, що стояла під пюпітрами адвокатів. Такий розполіг дозволяє аторнеям шушукатись із адвокатами й давати їм потрібні вказівки підчас судоговоріння. Тих, хто сидить на цій лаві, більшість публіки не бачить, бо сидять вони зовсім унизу, спиною до неї і обличчям до суддів.
— Це, я гадаю, ложа для свідків? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличке підвищення ліворуч од нього у формі катедри з мідяними бильцями.
— Це — ложа для свідків, любий мій сер, — ствердив Перкер, витягаючи з синьої торби, що її Лявтен поклав коло його ніг, силу різних документів.
— А тут, певно, сидять присяжні? — показав містер Піквік на дві лави за загорожею праворуч од нього.
— Так точно, любий сер, — одповів Перкер і постукав по віку своєї табатирки.
Містер Піквік у стані величезного збудження стояв і роздивлявся навкруги. На галерії було вже чимало глядачів, а за адвокатськими пюпітрами сиділо багато джентлменів у перуках; цікава збірка найрізноманітніших носів і бурців, що ними вславила себе адвокатська корпорація Англії. На превелике здивування містера Піквіка, всі вони поділилися на невеличкі групи і в найбільш невимушений спосіб обговорювали останні новини, так нібито ніякого засідання й не мало бути.
Не встиг містер Піквік оддати поклін містерові Фанкі, що, ввійшовши, сів на адвокатську лаву, у залі з'явився доктор Снабін у супроводі містера Малярда. Поставивши на пюпітр здоровезну червону торбу, за якою доктор Снабін сховався на половину, Малярд стиснув Перкерові руку й ретирувався. Потім увійшли ще два або три доктори, і один з них, дуже тілистий і з червоним обличчям, по-приятельському кивнув головою до доктора і сказав, що сьогодні чудовий ранок.
— Хто цей червоновидий добродій, що привітався з нашим адвокатом? — зацікавився містер Піквік.
— Доктор Бацфас, — одповів Перкер. — Він адвокат противної сторони. А он той джентлмен, позад його, — містер Скімпін, його помічник.
Обурений людським падлюцтвом, містер Піквік саме збирався спитати, як їхній ворог, доктор Бацфус, насмілюється говорити про погоду з доктором Снабіном, коли всі адвокати піднеслися з своїх місць, а судовий пристав згукнув „Увага!“ Озирнувшись, він побачив, що то входить суддя.
Через хворобу старшого судді обов'язки його виконував містер Старлей, надзвичайно низенький чоловік і такий ситий, що здавалось, ніби ввесь він складається тільки з камізельки та обличчя. На своїх коротеньких ніжках він укотився в залю наче опука, врочисто вклонився адвокатам, що й собі віддали йому врочистий поклін, поклав на стіл свого трикутнього капелюха й сунув під стіл свої коротенькі ніжки. Коли суддя Старлей зробив це все, від його залишилась тільки пара маленьких вертких оченят, широке червоне обличчя та половина здорової й дуже кумедної на позір перуки.
Скоро тільки суддя сів на своє місце, пристав у залі засідань владно згукнув: „Увага!“. „Увага!“ — невдоволеним тоном повторив пристав на галерії. „Увага!“ — обізвались обурені голоси трьох чи чотирьох приставів у суміжних покоях. Далі якийсь джентлмен у чорному вбранні, що сидів нижче від судді, почав викликати на ймення присяжних. По довгих суперечках виявилось, що з дванадцяти названих присяжних присутні лише десять. На вимогу доктора Бацфаса чоловік у чорному викликав двох запасних — городника та аптекаря.
— Зараз ви складатимете присягу, — попередив джентлмен у чорному. — Річард Апвіч! — Тут, — озвався городник.
— Томас Грофін!
— Тут, — одповів аптекар.
— Беріть книгу, джентлмени. Повторюйте…
— Прошу суд вибачити, — перепинив його аптекар, — але, я сподіваюся, ви звільните мене від виконання обов'язків присяжного.
— На якій підставі, сер? — спитав суддя.
— У мене немає помічника в аптеці, мілорде.
— Це мене не обходить, — одповів суддя. — Найміть когонебудь.
— Не маю грошей, мілорде.
— Мусите мати, — аж зашарівся з пересердя суддя.
Вдача в містера Старлея була запальчаста, і він не зносив заперечень.
— Хотів би, та не можу, мілорде.
— Візьміть з джентлмена присягу! — звелів суддя.
Пристав устиг промовити тільки три перші слова тексту, коли аптекар знову перепинив його.
— Отже я всетаки маю присягатись, мілорде? — спитав він.
— Безперечно, сер, — ствердив свій наказ дражливий маленький суддя.
— Нехай так, мілорде, — скорився аптекар. — Тоді в місті ще перед кінцем засідання буде зареєстровано зайве вбивство. А тепер — беріть з мене присягу. — І аптекар зложив присягу раніш, як суддя встиг вимовити хоч би одне слово.
— Я хотів лише попередити суд, мілорде, — пояснив аптекар, невимушено сідаючи на своє місце, — що в аптеці в мене лишився один лише учень. Він дуже гарний хлопчик, мілорде, — але зовсім не розуміється на ліках. Він плутає епсомську сіль з синьою кислотою і не відрізняє сенського сиропу від опіюму. — І, сказавши це, аптекар вигідніше влаштувався на лаві й прибрав задоволеного вигляду, готовий, здавалося, до найгіршого.
Пройнятий жахом містер Піквік перелякано дивився на аптекаря, коли серед присяжних відчулося якесь збудження, і до залі ввійшла місіс Бардл, підтримувана своєю подругою Кляпінс. В край знеможена, вона важко впала на лаву, де сидів наш герой, і зараз же містер Додсон з одного боку, а Фог — з другого, з виразом глибокого співчуття та суму на обличчях, передали їй пару гальош і незвичайно велику парасольку. Далі на порозі з'явилася постать місіс Сендерс, що тягла за руку добродія Бардля. Побачивши своє дитя, місіс Бардл здригнулася й схопилася з місця, але раптом опанувала себе і вкрила хлопця нестямними поцілунками. Потім, здитинившись і втративши свідомість місця й часу, бідолашна леді стала допитуватись, де вона. Замість одповідати, пані Кляпінс і Сендерс одвернули голови й ревно заридали, тоді як пани Додсон і Фог намагалися умовити позивачку заспокоїтись. Доктор Бацфас тер собі очі великою білою хусточкою й проречисто поглядав на присяжних. Суддя, очевидно, розчулився, а серед глядачів багато хто почав кахикати, щоб кашлем приховати своє зворушення.
— Здорово зроблено, нема чого й казати! — шепонув Перкер містерові Піквіку. — Ловкі хлоп'ята ці Додсон і Фог; знають, як справити ефект. Чудово вигадано, мій любий сер. Надзвичайно гарна ідея!
Тимчасом місіс Бардл поволі приходила до пам'яті, і місіс Кляпінс, сумнівно оглянувши всі ґудзики та петельки на костюмчику добродія Бардля, поставила його коло матері навпроти суду. Посідаючи таку позицію, він не міг не збуджувати симпатій і жалю як з боку судді, як і з боку присяжних. Молодий джентлмен, поки його приміщували там, чинив чималий опір і вмивався гіркими. В його бо уявленні стати під оком судді було лише прелюдією до негайної тілесної кари або, принаймні, до довічного заслання до заморських країн.
— Бардл проти Піквіка! — вигукнув джентлмен у чорному, оголошуючи назву першої в спискові справи.
— Я виступаю з боку позивачки, мілорде, — сказав доктор Бацфас.
— Хто ваш помічник, колего Бацфасе? — спитав суддя.
Містер Скімпін уклонився, даючи на розум, що помічник — то він.
— Я захищаю інтереси відповідача, мілорде, — сказав доктор Снабін.
— У вас єсть помічник, колего Снабіне? — звідався суддя.— Містер Фанкі, мілорде, — відповів доктор Снабін.
— Доктор Бацфас і містер Скімпін на боці позивачки, — промовив суддя, записуючи прізвища в свою кишенькову книжку й читаючи їх уголос, — доктор Снабін і містер Манкі[1] — з боку відповідача.
— Фанкі, перепрошую мілорда.
— Нехай Фанкі, — погодився суддя. — Я ніколи не мав приємности чути ім'я джентлмена. — Тут містер Фанкі вклонився й усміхнувся. Усміхнувся, вклоняючись, і суддя, після чого містер Фанкі, почервонівши аж до білка очей, став удавати, нібито не помічає, що всі дивляться на нього.
— Ідемо далі, — сказав суддя.
Судебні пристави ще раз зажадали уваги, і містер Скімпін „узявся до викладу справи“. Виявилося, що в ній нічого інтересного не було, а якщо й було дещо, то знав про це тільки містер Скімпін. В усякому разі, коли він за три хвилини знову сів на своє місце, присяжні були обізнані з суттю позова не більше, як перед його виступом.
Потім з усією величністю, гідною видатного значіння справи, звівся на ноги доктор Бацфас. Кинувши пошепки кілька слів Додсонові, нашвидкуруч порадившись із Фогом, великий адвокат поправив на своїх плечах тогу, причепурив зачіску на перуці і вдався з промовою до присяжних.
Почав він із запевнення в тому, що ні разу за свою практику, ніколи, від перших моментів своєї юридичної діяльности, не випадало йому підходити до справи з почуттям такого глибокого хвилювання та свідомости своєї відповідальности. Він не зніс би тягара цієї відповідальности, якби його не підтримувало переконання, навіть абсолютна певність, що він захищає праве та справедливе діло: діло безвинно й жорстоко покривдженої жінки, що не може не зворушити серця дванадцяти висококультурних джентлменів, яких він бачить у ложі перед собою.
Бувалі адвокати завжди починають з такого вступного слова. Воно відразу притягає до них симпатії присяжних, що складають дуже високу ціну їхній проникливості, і дозволяє виявити свій ораторський хист в найкращому світлі. Добре вплинуло й це слово, бо багато присяжних зараз же заходились робити обіймисті нотатки.
— Ви чули вже від мого освіченого колеги, джентлмени, — вів далі доктор Бацфас, чудово знаючи, що від його освіченого колеги присяжні нічого не чули, — ви чули вже від мого освіченого колеги, джентлмени, що позов складено за порушення обіцянки одружитись і що суму відшкодування визначено в тисячу п'ятсот фунтів стерлінгів. Але мій освічений колега не казав вам — бо те й не було його завдання — не казав вам нічого про подробиці цієї справи. Про ці подробиці докладно розповім вам я, джентлмени, і слова мої ствердить безталанна жінка, яка стане перед вами отут у ложі.
Зробивши на слові „ложа“ врочистий наголос, доктор Бацфас потужним ударом пястука струсонув катедру й глянув на Додсона й Фога, що захитали головами, захоплені промовистістю доктора й обурені підлотою відповідача.
— Позивач, джентлмени, — тихим і мелянхолійним голосом казав доктор Бацфас, — позивач — вдова. Так, джентлмени, вдова. Небіжчик містер Бардл, що на протязі багатьох років користався пошаною та довір'ям свого державця і святобожно пильнував його прибутків, майже непомітно покинув наш світ і перейшов туди, де вічний мир і злагода, що їх не може дати жадна митниця.
Характеризуючи цими повними захвату словами покійного містера Бардла, що сконав у пивниці від удару кухлем по голові, вчений доктор ледве стримував своє зворушення.
— За кілька місяців перед смертю він залишив нам свою подобу в особі маленького хлопчика, — провадив далі доктор Бацфас. — З цим маленьким хлопчиком на руках, єдиним, що лишилося від покійного митного урядовця, місіс Бардл зреклася світу й оселилася в тиші відлюдної Госвелської вулиці, приліпивши до вікна вітальні об'яву: „Помешкання для самотнього джентлмена. Спитати тут“. Тут доктор Бацфас спинився, щоб присяжні встигли записати цю фразу.— На об'яві не було дати? — зацікавився старшина присяжних.
— Дати не було, джентлмени, — одповів доктор Бацфас, — але мені відомо, що висіла вона на вікні три роки тому. Звертаю вашу увагу на першу половину цього документа. „Помешкання для самотнього джентлмена“. Ставлення місіс Бардл до противного полу ґрунтувалося на її спостереженнях неоцінитних чеснот покійного її чоловіка. „Містер Бардл, — казала до себе самої вдова, — був людина порядна, господар свого слова. Містер Бардл не був ошуканець. Містер Бардл теж був колись самотній. Самотній джентлмен захистить і підтримає мене. В самотньому джентлменові я завжди бачитиму щось од містера Бардля тих часів, коли він офірував мені свою юність та недосвідченість. Отже, самотньому джентлменові винайматиму я своє помешкання“. Спонукувана такими прекрасними міркуваннями (найкращими в недосконалій природі людській, джентлмени!) самотня й невтішна вдова обтерла сльози, умеблювала перший поверх кватири, притиснула до своїх грудей безневинного хлопчика і наліпила на вікно об'яву. Чи довго ж висіла вона там? Ні. Гадюка стежила за нею, гадюка не спускала її з ока. Міну готувалося. Сапер і підривник робили, не покладаючи рук. Не провисіла об'ява й трьох днів — і трьох днів, джентлмени! — як у двері кватири місіс Бардл постукалось двоноге створіння, що зовні мало всі ознаки людини і зовсім не скидалось на чудовисько. Його запрошено ввійти. Він найняв помешкання і наступного ж дня переїхав. Ця людина був Піквік; Піквік — одповідач.
Доктор Бацфас, що аж почервонів з напруги, спинився, щоб звести дух. Раптова тиша розбудила суддю, і містер Старлей зараз же заходився записувати щось пером без атраменту.
Вигляд у нього був вельми поважний. Йому дуже хотілося показати присяжним, що він думає і з заплющеними очима.
— Про цього Піквіка я не буду багато розводитись, — казав далі доктор Бацфас. — Тема мало приваблива. Ні мене, ні вас, джентлмени, не може тішити споглядання обурливої безсердости та систематичної підлоти.Тут містер Піквік, що довгий час мовчки йорзався на своєму місці, раптом підскочив, немов йому спало на думку кинутись на доктора Бацфаса у високій присутності суду. Владний жест містера Перкера спинив нашого героя, і він уже спокійніше слухав ученого доктора, обпікаючи його обуреним оком, що різко контрастувало із причарованим обличчям місіс Кляпінс та місіс Сендерс.
— Я кажу: „систематичної підлоти“, джентлмени, — повторив доктор Бацфас, прошиваючи поглядом містера Піквіка й звертаючись до нього. — А тепер, коли це слово вже вжито, дозвольте мені сказати відповідачеві Піквікові, в разі він тут, — а я чув: він таки тут, — дозвольте мені сказати йому, що він зробив би благородніш, тактичніш і розумніш, якби не приходив сюди зовсім. Дозвольте сказати йому, що ніякі знаки протесту, що їх він тут подаватиме, не вплинуть на вас, панове, бо ви знаєте, чого вони варті. Дозвольте також сказати йому, як у дальшому казатиме вам мілорд суддя, що присяжних, свідомих своїх обов'язків, не можна ні ошукати, ні залякати. Нехай же він знає, що всі спроби в цьому напрямкові окошаться на наважникові незалежно від того, буде це позивач, чи відповідач, і зватимуть його Піквік, Ноакс, Стоакс, Стайлс, Бравн або Томпсон.
В наслідок цього маленького відбігу від теми очі цілої залі повернулись до містера Піквіка, а доктор Бацфас, спустившися трохи з моральних високостей, куди перед тим занісся, перейшов до викладання суті справи.
— Я покажу вам, джентлмени, що протягом двох років Піквік безпереривно жив на кватирі в місіс Бардл. Я покажу вам, що ввесь цей час місіс Бардл доглядала його; дбала за його вигоди; годувала його; стежила за його білизною, коли він оддавав її прати; церувала її, пришивала ґудзики й провітрювала, коли прачка приносила її назад. Словом, користалася цілковитим його довір'ям. Я покажу вам, джентлмени, що він часто давав її хлопчикові по півпені, а один раз навіть шість пенсів. Від одного свідка ви почуєте — і цього свідчення мій учений колега не спроможеться спростувати або послабити його значіння — ви почуєте, як одного разу він погладив хлопчика по головці і, звідавшись, чи багато
Ця частина промови вченого доктора справила на авдиторію величезне вражіння, і, щоб підсилити ефект, він видобув з торби два клаптики паперу і, вимахуючи ними, переможно пішов далі.
— Тепер мені лишається сказати небагато. Серед документів єсть два листи, писані рукою відповідача. Листи ці промовляють за цілі томи і на ввесь зріст викривають удачу цієї людини. Це не відверті, палкі, красномовні послання, що говорить мовою гарячої пристрасти. Ні, то лукаві, коротенькі, двозначні повідомлення. На щастя, вони переконливіші за будь-які поетичні твори; треба тільки пильним і недовірливим оком глянути на них. Очевидно, Піквік писав їх з наміром збити з пантелику третіх осіб, до рук яких вони могли б потрапити. Дозвольте мені прочитати їх. Перше: „Гарсвей, 12 години. Люба місіс Б., биті котлети й підлеву з помидорів. Ваш Піквік“. Що це позначає, джентлмени? „Биті котлети й підлеву з помідорів. Ваш Піквік“. Биті котлети. Праведне небо! та ще підлева з помідорів. Невже ж, джентлмени, з щастя довірливої й чутливої жінки можна глузувати в такий негідний спосіб? Другий лист не має ніякої дати, що само по собі викликає вже підозру. „Люба місіс Б.! Повернуся додому лише завтра. Диліжанс трапився занадто забарний“. Далі знаходимо таку надзвичайно показову фразу: „Не турбуйтесь за грільню“. Грільня! Хто стане турбуватись за грільню, джентлмени? Коли то було, щоб спокій будь-якого чоловіка або жінки порушувала якась грільня? — приладдя безневинне, корисне і, додам від себе, дуже вигідне в хатньому житті. Чого б то став він так настирливо умовляти місіс Бардл не турбуватися за грільню? Ясно, ця грільня позначає прихований вогонь, і Піквік вигадав цю систему листування з єдиною метою підготовити собі на майбутнє шляхи до відступу. А що то за натяк на забарний диліжанс? Скільки я розумію, цим диліжансом може бути тільки сам Піквік. Він і справді занадто барився в своїх відносинах з місіс Бардл, але, я сподіваюся, його хода стане віднині швидшою, бо ви, джентлмени, примусите його витратитись та підшмарувати собі колеса.
Доктор Бацфас заждав хвилиночку, щоб подивитись, чи не засміявся хто з його дотепу. Пересвідчившись, що зрозумів його тільки городник, який саме цим ранком шмарував свій візок і всміхнувся, згадавши про це, доктор визнав за краще закінчити свою промову в трагічніших тонах.
— Але годі про це, джентлмени, — сказав він. — Неможна сміятись, коли щось гнітить тобі душу. Не слід жартувати, коли збуджено найглибші наші почуття. Надії та мрії моєї клієнтки пішли з вітром, і не буде поетичним перебільшенням сказати, що з вітром пішло і її заняття. Об'яви нема, але в помешканні в неї немає пожильця. Цілком пристойні джентлмени проходять повз вікна, та ніхто й ніщо не запрошує їх завітати. Похмуро й мовчазно в будинкові. Не чути навіть голосу дитини. Йому нецікаві дитячі розваги, коли мама його плаче. Він закинув свої крем'яшки й паці і забув уже застережливий оклик „не шахрай“. А Піквік, джентлмени, Піквік — немилосердний нищитель хатньої оази на Госвелській вулиці; Піквік, що отруїв там криниці й засипав попелом зелені муріжки; Піквік, що виступив сьогодні перед вами з своїми безсердими підлевою з помидорів та з грільнею; Піквік все ще з безсоромним нахабством дере вгору свою голову і, без єдиного зідхання жалю дивиться на вчинену ним руїну. Примусити сплатити відшкодування — тільки цим ви й можете покарати його і хоч трохи забезпечити мою клієнтку. І з проханням про відшкодування вона й звертається до своїх освічених, розважливих, справедливих, добросердих, чулих і безсторонніх земляків, що сидять сьогодні на лаві присяжних.
По блискучому закінченні цієї прекрасної промови доктор Бацфас сів, а суддя Старлей прокинувся.
— Прошу викликати Елісабету Кляпінс, — сказав доктор Бацфас, перепочивши хвилинку. Найближчий пристав запросив Елісабету Тапінс, другий, що стояв неподалеку, гукнув Елісабету Джапкінс, а третій що духу вибіг на вулицю і, аж доки не захрип, шукав Елісабету Мафінс.
Тимчасом місіс Бардл, місіс Сендерс, містер Додсон і містер Фог спільними зусиллями підважили місіс Кляпінс і влаштували її в ложі для свідків. Коли вона міцно загніздилася на верхньому щаблі, місіс Бардл примістилась на нижчому з хусточкою та гальошами в одній руці і з пляшкою нюхальної соли — в другій. Місіс Сендерс, тримаючи пальця на пружині парасольки й готова відкрити її на першу вимогу, стала поруч приятельки і вп'ялась очима в обличчя судді.
— Заспокойтеся, прошу, місіс Кляпінс, — сказав доктор Бацфас. Звичайно ж скоро її попрошено заспокоїтись, місіс Кляпінс заридала ще ревніш і виявила загрозливі ознаки близьких млостів.
— Чи не пригадаєте ви, місіс Кляпінс — по кількох другорядних запитаннях сказав доктор Бацфас, — як ранком минулого липня вам довелося зайти до місіс Бардл? Вона тоді саме витирала порох в помешканні свого пожильця, а ви були в задній кімнаті.
— Так, я пригадую це, мілорде й панове присяжні, — ствердила місіс Кляпінс.
— Вітальня містера Піквіка, здається, на першому поверсі й виходить на вулицю?
— Так точно, сер.
— А що ж ви робили в задній кімнаті, мадам? — запитав маленький суддя.
— Я не хочу обманювати вас, мілорде й панове присяжні, — помітно хвилюючись, запевнила місіс Кляпінс.— Вам і не треба нікого обманювати, мадам, — сказав маленький суддя.
— Місіс Бардл не знала, що я там. Я вийшла з дому з кошиком, бо хотіла купити три фунти ниркового лою, що коштувало тоді два з половиною пенси, і побачила, що двері з помешкання місіс Бардл одчинені. Я думала тільки сказати їй доброго ранку і, піднявшись сходами, тихесенько пройшла до задньої кімнати. У вітальні хтось розмовляв, джентлмени, і я…
— І ви, напевно стали прислухатися, місіс Кляпінс? — спитав доктор Бацфас.
— Вибачте, сер, — гордовито відповіла місіс Кляпінс, — ніколи не дозволила б собі прислухатися. Розмовляли так голосно, що я мимоволі все чула.
— Нехай так, місіс Кляпінс. Значить, ви не прислухалися, а просто чули голоси. Один з них належав містерові Піквікові?
— Належав, сер.
І місіс Кляпінс, засвідчивши, що містер Піквік розмовляв з місіс Бардл, поволі, одповідаючи на силу направних запитань, повторила всю знайому вже нам розмову.
Присяжні підзорливо перезирнулися. Доктор Бацфас усміхнувся й сів на своє місце. Підозра перейшла в певність, коли доктор Снабін одмовився взяти свідка на перехресний допит з тої причини, що містер Піквік визнав свідчення за правдиве по суті.
Зламавши мовчанку, місіс Кляпінс скористалась з нагоди й зайшла в найдрібніші подробиці свого хатнього життя. Вона довела до відома суду, що тепер у неї восьмеро дітей, але місяців за шість вона сподівається подарувати містерові Кляпінсові ще й дев'ятого. На цьому інтересному місці маленький суддя чомусь розсердився й перебив їй мову, і незабаром шановна леді в товаристві місіс Сендерс і під доглядом містера Джексона мусила була залишити залю засідань.
— Натанієл Вінкл! — викликав містер Скімпін.
— Тут, — одповів ледве чутний голос. Містер Вінкл увійшов до ложі свідків і, давши належну присягу, поштиво вклонився судді.
— Не дивіться на мене, сер, — роздратовано промовив суддя замість відповіді на поклін. Дивіться на присяжних.Містер Вінкл скорився й став дивитись туди, де, на його думку, сиділи присяжні, бачити яких він у такому збудженому стані аж ніяк не міг. Депит почав містер Скімпін, молодий чоловік сорока двох або трьох років, що подавав великі надії. Завданням його було збити з позиції свідка, очевидно — прибічника противної сторони, і збезцінити його свідчення.
— Будьте ласкаві сказати мілордові судді й присяжним, як вас зовуть, сер, — містер Скімпін нахилив на один бік голову й глянув на присяжних, даючи їм на розум, що такий природний ошуканець, як містер Вінкл, напевне назоветься чужим ім'ям.
— Вінкл, — одповів свідок.
— Це — прізвище. А ваше ім'я, сер? — ущіпливим тоном спитав маленький суддя.
— Натанієл, сер.
— Данієл. А друге ім'я?
— Натанієл, сер… тобто мілорде.
— Натанієл-Данієл, або Данієл-Натанієл?
— Ні, мілорде: тільки Натанієл. Данієля немає зовсім.
— Тоді чому ж ви спершу сказали, що вас зовуть Данієл, сер? — спитав суддя.
— Я не казав цього, мілорде, — запротестував містер Вінкл.
— Ви сказали, сер, — гнівно насупив брови суддя. — Чого б тоді записував я в себе „Данієл“, якби ви сказали інакше?
Заперечувати такий арґумент, звичайно, було не можна.
— У містера Вінкля коротка пам'ять, мілорде, — втрутився містер Скімпін, знову красномовно глянувши на присяжних. — Сподіваюся, ми знайдемо засіб одсвіжити її на сьогоднішньому засіданні.
— Будьте уважні, сер, — попередив маленький суддя, кинувши на свідка загрозливим оком. Бідолаха містер Вінкл уклонився й постарався прибрати невимушену позу, що надавала йому вигляд кишенькового злодія.
— Ну, містер Вінкл, — сказав містер Скімпін, — тепер я попрошу вас пильно прислухатись до моїх слів і раджу вам, у ваших власних інтересах, не забувати застереження мілорда судді про уважне ставлення до своїх свідчень. Ви, здається, особистий друг одповідача — містера Піквіка?
— Скільки я можу пригадати, з містером Піквіком ми знайомі вже…
— Прошу вас, містер Вінкл, не ухилятись од мого запитання. Я хочу знати, чи друг вам відповідач…
— Я саме збирався сказати, що…
— Чи буде вам завгодно одповісти на моє запитання, сер?
— Якщо ви не відповідатимете на запитання, вас оштрафують, сер, — попередив суддя.
— Ну, сер, — настоював містер Скімпін, — так або ні?
— Так, я йому друг.
— Так, ви йому друг. А чому ви не могли сказати цього відразу, сер? Мабуть, ви знайомі і з позивачкою?
— Я не знайомий із нею, але бачив її.
— А, ви не знайомі, але бачили. Будьте ласкаві пояснити присяжним, що ви хочете сказати цим, сер.
— Я хочу сказати, що не був представлений їй, але бачився із нею, коли приходив до містера Піквіка на Госвелську вулицю.
— А як часто бачились ви з нею, сер?
— Як часто?
— Авжеж, містер Вінкл, як часто. Я можу повторити моє запитання хоч двадцять разів, якщо вам буде завгодно, сер.
Це запитання зняло силу юридичних непорозумінь, дуже звичайних за таких випадків. Перш за все містер Вінкл сказав, що абсолютно не може пригадати, скільки разів він бачив місіс Бардл. Тоді його спитали, чи довелося їм стрінутись двадцять разів. „Звичайно, більше“, — одповів містер Вінкл. Потім він мусив був сказати, чи бачив її сто разів; чи може присягнутись, що то було тільки п'ятдесят, або сімдесят п'ять, і так далі. Єдиним позитивним наслідком допиту була порада не ухилятись од істини й пам'ятати, де він стоїть.
— Скажіть, містер Вінкл, — спитав Скімпін, коли свідок остаточно зденервувався, — чи не були ви в помешканні відповідача на Госвелській вулиці одного ранку в липні минулого року?— Був.
— З вами були й ваші приятелі, Тампен і Снодграс на ймення?
— Так.
— Вони тут?
— Тут, — одповів містер Вінкл, безпорадно дивлячись на те місце, де сиділи його друзі.
— Я попрошу вас звертати більше уваги на мене й забути про ваших друзів, містер Вінкл, — і містер Скімпін знову промовисто глянув на присяжних. — Вони свідчитимуть без попередньої наради з вами. А, може, ви заздалегідь змовились із ними? Тепер, сер, розкажіть присяжним, що бачили ви, коли ввійшли того ранку до вітальні відповідача. Не баріться, сер. Вам доведеться сказати про це рано чи пізно.
— Одповідач, — з деяким зрозумілим ваганням сказав містер Вінкл, — держав позивачку за поперек, а вона лежала в нього на руках і, здавалося, була непритомна.
— Чи чули ви, що говорив їй одповідач?
— Я чув, як він називав її голубонькою і просив заспокоїтись, бо хтось іде.
— Тепер ще одне запитання, містер Вінкл, і не забувайте застереження мілорда судді. Чи можете ви присягнути, що відповідач Піквік не казав: „Місіс Бардл, голубонько, заспокойтеся. Вам бо треба буде до цього призвичаюватись“, або щось у такому дусі?
— Я… я зрозумів його слова зовсім інакше, — пробелькотів містер Вінкл, ошелешений таким перекрученням свого свідчення. — Я був на площадці коло дверей і не міг чути виразно. Вражіння в мене…
— Присяжні зовсім не цікавляться вашим вражіннями, містер Вінкл, — перепинив його містер Скімпін. — Люди порядні не базують своїх висновків на вражіннях. Ви були на площадці й не чули виразно його слів, кажете? Гаразд. Я питаю вас, чи можете ви заприсягтись, що Піквік не сказав наведеної мною фрази. — Не можете?
— Ні, не можу, — відповів Вінкл, і містер Скімпін сів на своє місце з виглядом переможця.
До цього моменту становище містера Піквіка було таке погане, що погіршити його, здавалось, було не можна. Проте, його можна було поліпшити, і містер Фанкі вирішив зробити це, удавшись до перехресного допиту свідка. Що з того вийшло ми зараз побачимо.
— Скільки я знаю, містер Вінкл, — сказав Фанкі, — містер Піквік далеко не юнак.
— О, ні, — відповів містер Вінкл, — він може бути моїм батьком.
— Ви казали моєму шановному колезі, що знаєте Піквіка здавна. Чи були у вас колинебудь підстави думати, що він збирається одружитись?
— О, ні, ніколи! — одповів містер Вінкл з таким запалом, що містерові Фанкі, власне, слід було б увільнити його від дальшого допиту. Адвокати кажуть, що шкідливі свідки поділяються на дві категорії — занадто притайкуваті і занадто балакучі. Містер Вінкя належав до обох категорій разом.
— Я піду далі, містер Вінкл, — лагідним тоном мовив містер Фанкі. — Чи не вбачали ви, за останніх років принаймні, в манірах містера Піквіка або в його поводженні з противним полом чогось, що виявляло б його матримоніяльні наміри?
— О, ні! безперечно, ні! — запевнив містер Вінкл.
— Його поведінка щодо жінок завжли була поведінкою чоловіка, що, дійшовши похилого віку, ставиться до них, як поставився б батько до своїх дочок?
— В цьому немає ні щонайменшого сумніву, — з повні серця аж скрикнув містер Вінкл.
— І ви ніколи не помічали нічого підозрілого в його відносинах з місіс Бардл або з іншими жінками? — спитав містер Фанкі, збираючись сідати, бо доктор Снабін підморгував уже до нього.
— Ні, ні! — відповів містер Вінкл. — За винятком хіба єдиного випадку, який, проте, дається легко з'ясувати.
Коли б безталанний містер Фанкі сів зараз же, як доктор Снабін почав підморгувати до нього, або коли б доктор Бацфас з самого початку опротестував цей незаконний перехресний допит, суд не почув би такого признання. Ледве встиг містер Вінкл вимовити останні слова, а містер Фанкі сісти на лаву, як доктор Снабін сказав свідкові, що він може йти. Містер Вінкл з радістю лагодився залишити ложу, коли його спинив оклик доктора Бацфаса.— Заждіть, містер Вінкл, заждіть, — сказав доктор Бацфас. — Чи не розпитаєте ви його ласкаво, мілорде, про винятковий випадок у поводженні з жінками з боку людини, що могла б бути йому батьком?
— Ви чуєте, що каже доктор, сер? — звернувся суддя до приголомшеного містера Вінкля. — Розкажіть нам про випадок, за який ви згадали.
— Я не хотів би робити цього, мілорде, — благав бідолашний Вінкл, тремтячи в розпуці…
— Дуже можливо, але ви мусите розповісти.
І серед цілковитої тиші містер Вінкл, заїкаючись, розповів, як одної ночі містер Піквік опинився в спальні дами; як у наслідок цього розладилось її одружіння і як їм усім довелося мати справу з містером Напкінсом, суддею й мером міста Іпсвіча.
— Тепер можете йти, — одпустив його доктор Снабін.
Містер Вінкл зараз же залишив ложу і з навіженою швидкістю побіг до готелю „Джорж і Яструб“, де за кілька годин його присутність викрив коридорний. Невдалий свідок лежав на софі і, засунувши голову під подушки, жалісно стогнав.
Тресі Тапмена й Августа Снодграса допитувано по кілька разів. Обидва вони ствердили свідчення свого безталанного друга, і обох їх призвели до розпачу причіпки адвокатів.
Потім викликано Сюзану Сендерс. Доктори Бафас і Снабін узяли її на перехресний допит. Вона завжди думала й казала всім, що містер Піквік і місіс Бардл поберуться. Знає, що після того, як місіс Бардл знепритомніла тоді в ліпні, їхнє одружіння було головною темою розмов у цілому кварталі. Це вона сама чула від місіс Мадбері (власниці дрібної крамнички) і від місіс Банкін (пралі-поденниці), але не бачить їх тут, на суді. Чула, як містер Піквік питався в хлопця, чи хоче той мати нового тата. Не знала, що тоді ж до місіс Бардл учащав один пекар; знає тільки, що за тих часів він був парубок, а тепер одружився. Не наважиться присягатись, що місіс Бардл не любила його, але гадає, що пекар не кохав її як слід, бо інакше не побрався б з іншою. Думає, що місіс Бардл знепритомніла через те, що містер Піквік просив її визначити день для весілля. Знає, що вона сама зомліла, коли з таким же запитанням звернувся до неї містер Сендерс, і вважає, що за подібних обставин мусить знепритомніти кожна порядна жінка.
На запитання присяжних місіс Сендерс додатково повідомила, що, коли містер Сендерс залицявся до неї, вона одержувала від його любовні листи, як і всі інші наречені. Листуючись, містер Сендерс часто взивав її „качечкою“ і ніколи не вживав пестливого ймення „биті котлети“ або „підлева з помідорів“. Він особливо любив підсмажені качки. Можливо, що якби йому подобалися биті котлети або підлева з помідорів, він узивав би її й цими словами.
По закінченні допиту місіс Сендерс, доктор Бацфас ще поважніш (коли це було б можна), ніж звичайно, підвівся й голосно згукнув.
— Введіть Семюєля Велера!
Та вводити Семюєля Велера було непотрібно, бо, скоро тільки доктор вимовив його прізвище, він був уже в ложі для свідків, поставив там на підлогу свій капелюш, сперся на бильця, вірлячим оком перебіг по всій залі і навдивовижу весело глянув на суддю та на присяжних.
— Як вас зовуть, сер, — спитав суддя.
— Сем Велер, мілорде.
— Як пишеться ваше прізвище: через В або У.
— Це — справа смаку того, хто пише, мілорде, — відповів Сем. — Мені за мого життя доводилось писати його тільки раз чи два, і я писав через В.
— Правильно, Семі, правильно, — голосно схвалив хтось на галерії. — Пишіть В, мілорде, пишіть В!
— Хто це там насмілюється звертатись у такий спосіб до суду? — обурився маленький суддя. — Приставе!
— Тут, мілорде.
— Приведіть сюди цю особу. Зараз же!
— Слухаю, мілорде.
Але що пристав не знайшов „тої особи“, то він і не привів винуватця. Хвилювання в залі потроху вгамувалося, і суддя, заспокоївшись настільки, що міг говорити, спитав:
— Ви знаєте, хто це говорив, сер?— Думаю, що то був мій батько, мілорде, — признався Сем.
— Ви бачите його?
— Ні, не бачу, — відповів Сем, вдивляючись у ліхтар у стелі залі.
— Якби ви могли вказати, я зараз же звелів би заарештувати його, — промовив суддя.
Сем удячно вклонився й повернув своє веселе обличчя до доктора Бацфаса.
— Ну, містер Велер, — сказав доктор.
— Ну, сер, — озвався Сем.
— Ви, здається, служите у містера Піквіка, одповідача в цій справі. Що ви можете сказати?
— Що я можу сказати? А ось що: я дійсно служу в цього джентлмена, і службою дуже задоволений.
— Мало роботи й багато заробітку, я думаю? — пожартував доктор Бацфас.
— О, заробітку досить, як казав один салдат, коли суд присудив учистити йому триста п'ятдесят батогів.
— Ви не повинні розповідати нам, що казав салдат або хтось інший, сер, — спинив йго суддя. — Це нам не інтересно.
— Дуже добре, мілорде, — згодився Сем.
— Чи не можете ви пригадати чогось незвичайного, що сталося того ранку, як ви найнялися до відповідача? — спитав доктор Бацфас.
— Пригадую дещо.
— Розкажіть, будьте ласкаві, про це присяжним.
— Того ранку я одержав нову трійку, джентлмени присяжні, — сказав Сем, — і як на ті часи, то була для мене найвидатніша подія.
Всі в залі засміялися, а маленький суддя, виткнувши з-за пюпітра невдоволене обличчя, застеріг:
— Будьте уважні, сер.
— О! так само казав мені тоді і містер Піквік, мілорде, — відповів Сем. — І я дуже дбав за свій костюм, сер. Пильнував, як міг.
Суддя хвилини зо дві пильно вдивлявся в Сема, але обличчя в того було таке спокійне й таке безвинне, що суддя не сказав нічого й запропонував докторові Бацфасові провадити допит далі.— Невже ж ви не бачили, містер Велер, як позивачка непритомна лежала на руках одповідача, як то списували інші свідки?
— Ні, не бачив, — ствердив Сем. — Я ввесь час стояв у коридорі, і коли мене прикликали до вітальні, старої леді там уже не було.
— Слухайте, містер Велер, — промовив Бацфас, умочуючи перо в чорнило й намагаючись залякати Сема тим, що записуватиме його слова. — Ви, кажете, стояли в коридорі і не бачили того, що відбувалось перед вами. Очі у вас єсть, містер Велер?
— О, очі в мене єсть, — відповів Сем, — але річ у тім, що це — тільки очі. Якби замість їх мав я пару мікроскопів, що збільшують у мільйон разів, мабуть, тоді, я й міг би побачити щось крізь грубезні двері. Але в мене звичайнісінькі очі, і мій зір через те дуже обмежений.
Сем сказав це з виразом такої щирости на обличчі й таким лагідним тоном, що авдиторія захихикала, маленький суддя всміхнувся, а доктор Бацфас розгубився. По короткій нараді з Додсоном і Фогом, учений юриста, приховавши своє замішання, знову звернувся до Сема.
— У мене до вас ще одне запитання, містер Велер.
— Прошу дуже, сер, — добродушно відповів Сем.
— Чи не пригадуєте ви, як одного вечора, в минулому листопаді, ви відвідали місіс Бардл?
— Пригадую, і добре пригадую, сер.
— А, ви пригадуєте, правда? — зрадів доктор Бацфас. — Я завжди думаю, що ми з вами таки договоримось до чогонебудь.
— І я думав так само, сер, — одказав Сем.
— Ну, мені здається, ви прийшли до неї порозмовляти трохи про сьогоднішній суд. Га, містер Велер? — спитав доктор Бацфас, проречисто підморгнувши до присяжних.
— Я прийшов сплатити їй комірне, — відповів Сем, але ми, справді, розмовляли й про її позов.
— О, так ви розмовляли про її позов? — зрадувався доктор Бацфас, передбачаючи зробити якісь дуже важливі відкриття. — Ну, а що ж саме ви говорили про позов? Будьте ласкаві повторити нам, містер Велер. — З величезною охотою, сер, — погодився Сем. — Дві шановні дами, що їх ви бачили тут сьогодні, базікали першу щось маловажне, а потім почали із захопленням вихваляти добродійних панів Додсона й Фога, отих двох джентлменів.
Ці слова, ясна річ, примусили авдиторію звернути увагу на Додсона й Фога, що прикладали всіх зусиль найбільше скидатись на добродійників.
— Аторнєїв позивачки, — пояснив доктор Бацфас. — Ну, і за що ж вихваляли вони панів Додсона й Фога? — Адже ви кажете — вони із захопленням вихваляли їх.
— Вихваляли за те, що Додсон і Фог запропонували місіс Бардл зложити позов і обіцяли не брати з неї ніякого гонорару в разі їй не пощастить одержати гроші з містера Піквіка.
Серед публіки знову захихикали, а містер Додсон і містер Фог, раптом зашарівшись, нахилились до доктора Бацфаса й почали шептати йому щось.
— Цілком маєте рацію, — з удаваною байдужістю промовив доктор Бацфас: — Я думаю, мілорде, ми нічого не добудемось од свідка. Він занадто дурний, і я не хочу клопотати суд, допитуючи його далі. Ідіть собі, сер.
— Може, ще хто хоче поставити мені якінебудь запитання? — сказав Сем, беручи свій капелюш і невимушено роздивляючись навкруги.
— Тільки не я, містер Велер, дякую вам, — засміявся доктор Снабін.
— Ідіть собі, сер, — нетерпеливився доктор Бацфас, вимахуючи рукою, і Сем зійшов униз, дошкуливши якнайбільше товариству Додсон і Фог і сказавши якнайменше про містера Піквіка.
— Якщо це могло б позбавити нас виклику зайвих свідків, мілорде, то я ладен заздалегідь визнати, що містер Піквік має значні засоби до життя і ніде не служить, — сказав доктор Снабін.
— Гаразд, — погодився доктор Бацфас, ховаючи два листи, що їх він мав зачитати. — Я не заперечую, мілорде.
Після того, захищаючи відповідача, з промовою до присяжних звернувся доктор Снабін. Він довго й з великим запалом говорив про чудову вдачу й прегарні прикмети містера Піквіка. Але що наші читачі краще, ніж доктор Снабін, обізнані з чеснотами й заслугами цього джентлмена, то ми не зважаємо за потрібне наводити тут точні слова вченого мужа.
Після промови захисника суддя, містер Старлей, за стародавнім звичаєм, зрезюмував суть справи. Він прочитав присяжним свої нотатки, скільки міг розібрати їх, і дав деякі пояснення до заслуханих свідчень. На його думку, в разі місіс Бардл була права, містер Піквік, безперечно, був ванний. Суддя пояснив також, що коли свідчення місіс Кляпінс правдиві, то присяжні повірять їм; і можуть не вірити, якщо вони викликають сумнів. Визнавши за доведене порушення обіцянки одружитись, присяжні мають право зобов'язати містера Піквіка сплатити відшкодування в тому розмірі, який вони самі встановлять, і, навпаки — визнавши позов за безпідставний, тим самим звільняють одповідача від будь-яких витрат.
Виголосивши резюме, суддя пішов до себе підживитись баранячими котлетами й склянкою вишнівки, а присяжні, вислухавши його, пішли на нараду.
Сплинуло млосні чверть години. Суддя підгодувався. Присяжні повернулися. Містер Піквік наклав на ніс свої окуляри й дивився на старшину. Обличчя йому палало. Серце калатало сильніш.
— Джентлмени, — спитав чоловік у чорному, — чи постановили ви вирок?
— Постановили, — відповів старшина.
— На чию користь: одповідача, чи позивачки?
— На користь позивачки.
— В якому розмірі визначили ви суму відшкодування?
— В розмірі сімсот п'ятдесяти фунтів.
Містер Піквік зняв свої окуляри, дбайливо витер їх, заховав у футляр, а футляр поклав у кишеню; потім одяг рукавички і, не спускаючи з ока старшину присяжних, машинально вийшов із залі слідом за містером Перкером і синьою торбою. В одній з бічних кімнат вони спинилися, і поки містер Перкер платив судові видатки, до містера Піквіка відійшли його друзі. Наблизились до нього й Додсон і Фог, що з видимим задоволенням потирали собі руки.— Ну, джентлмени? — удався до них містер Піквік.
— Ну, сер? — одповів містер Додсон за себе й за партнера.
— Ви, мабуть, думаєте, що я заплачу відшкодування? — спитав містер Піквік.
Додсон сказав, що вони вважають це за дуже ймовірне. Фог засміявся й запевнив, що вони намагатимуться одержати гроші.
— Намагайтесь собі, панове, — спалахнув містер Піквік. — Майте тільки на увазі, що з мене ви не дістане жадного фарсинга, нехай би мені хоч до живоття довелося просидіти у в'язниці.
— Ха-ха-ха! — зайшовся реготом містер Додсон. — Ви незабаром зміните свою думку, містер Піквік.
— Хі-хі-хі! — ми ще побачимо, — вторував йому містер Фог.
Занімівши з обурення, містер Піквік дозволив своєму адвокатові та друзям довести себе до виходу й посадовити в карету, замовлену завжди дбайливим Семом Велером.
——————
- ↑ Англійське „Манкі“ monkey — значить „малпа“.