Посмертні записки Піквікського клубу/XXVII
| ◀ XXVI | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXVII |
XXVIII ▶ |
|
|
— Адже, дорогий мій сер, ви несерйозно відмовляєтесь платити відшкодування? — наступного ранку казав маленький Перкер, прийшовши до містера Піквіка в його нумер.
— Ні фарсинга, — рішуче мовив наш герой, — ні фарсинга! Мої друзі спитувались уже відрадити мене від цього наміру, — надаремно. Я житиму, як і жив, аж доки мої супротивники дістануть права вимагати виконання присуду, і якщо їм стачить підлости скористатись із свого права та заарештувати мене, я скорюся безжурно й з чистим серцем. А коли можуть вони зробити це?
— Вони дістануть наказа рівно за два місяці, — відповів Перкер.
— Добре, — сказав містер Піквік, — а тимчасом, голубчику, не нагадуйте мені про цю справу. Тепер же, — вів далі великий муж, позираючи на своїх приятелів з добродушною всмішкою і іскрами в очах, що їх не могли затемнити або приховати жадні окуляри, — тепер нам треба вирішити тільки одне питання: куди ми зараз їдемо.
Містер Тапмен і містер Снодграс були занадто вражені героїчністю свого друга, щоб спромогтися відповісти. Містер Вінкл ще не зовсім очуняв од вчорашнього виступу на суді і не був здатний мати свою думку.— Гаразд, — промовив містер Піквік, не дочекавшись відповіді, — тоді, якщо ви даєте це питання мені до вибору, я спинився б на Басі. Там ніхто з нас, здається, не був.
І правда — піквікці ніколи не були в Басі. Перкер енерґійно підтримав цю пропозицію, гадаючи, що невеличка зміна в житті й деякі розваги примусять містера Піквіка складати більшу ціну волі й менше пориватись до в'язниці для винуватців. Решта не заперечувала, і Сема негайно відряджено по квитки на диліжанс, що мав одходити від готеля „Білого Коня“ завтра на пів до восьмої рано.
Найближчий ранок удавсь для подорожі зовсім несприятливий — було хмарно, мрячно й холодно. Доручивши Семові рятувати їхній багаж од сімох чи вісьмох носіїв, містер Піквік і його друзі ввійшли в дожидальню. На той час там був тільки один джентлмен, років коло сорока п'яти, з грізними очима, лисою головою, облямованою по боках і ззаду досить широкою смугою чорного волосся, і з рясними бурцями. На ньому був застібнутий до самого підборіддя рудуватий сурдут, а поруч його лежали на стільці подорожній кашкет з тюленячої шкіри, пальто і плащ.
— Ви їдете до Басу? — спитав незнайомий.
— До Басу, сер, — одповів містер Піквік.
— А інші джентлмени?
— Вони їдуть зо мною.
— Тільки ж не на внутрішніх місцях… будь я проклятий, коли на внутрішніх! — грімнув незнайомий.
— Дозвольте сказати вам, дорогий сер, — мовив містер Піквік, — що ви надаремно хвилюєтесь. На внутрішніх місцях їдуть тільки двоє.
— Радий чути це, — мовив лютий джентлмен. — Беру свої слова назад. Прошу вибачити. Ось моя візитова картка. Будьмо знайомі!
— З великою приємністю, — погодився містер Піквік. — Нам випадає подорожувати разом, і, я сподіваюся, ми не шкодуватимемо, мавши таке товариство.
— Сподіваюся, — ствердив лютий джентлмен. — Навіть певний, що не шкодуватимете. Ви мені подобаєтесь. Ваші обличчя припадають мені до натури. Ваші руки й прізвища, джентлмени?Звичайно ж, по цій ласкавій промові подорожні замінялися дружніми привітаннями, і лютий джентлмен, не гаячи часу, розповів своїм новим приятелям усю свою біографію, вживаючи тих же коротеньких, уривчастих речень. Виявилося, що звуть його Давлер; що їде він до Басу, щоб трохи розважитись; що давніш служив він в армії, а тепер вийшов на демісію; що живе прибутками з капіталу, і що друге місце в диліжансі він купив не для кого іншого, як для його дружини — славнозвісної місіс Давлер.
— Вона — чудова жінка, — сказав містер Давлер. — Я пишаюся нею. І маю всі підстави для цього.
— Маю надію незабаром пересвідчитись у цьому, — люб'язно посміхнувся містер Піквік.
— І пересвідчитесь, — запевнив Давлер. — Я представлю їй вас. Ви, напевне, сподобаєтесь їй. Я залицявся до неї в незвичайний спосіб. Узяв приступом. О! Побачив. Покохав. Освідчився. Вона відмовилась. „Ви кохаєте іншого?“ — „Не примушуйте мене червоніти“. — „Я знаю його?“ — „Знаєте“. — „Гаразд. Якщо він не зникне звідси, я оббілую його“.
— Боже милий! — мимохіть вихопилось у містера Піквіка.
— І ви оббілували того джентлмена? — зацікавився містер Вінкл, пополотнівши.
— Я написав йому записку. Сказав, що мені дуже неприємно. І дійсно, я почував себе погано.
— Я думаю, — вкинув слово містер Вінкл.
— Я сказав, що дав слово чести оббілувати його. Тут ішлося про мою честь, честь джентлмена. В мене не було вибору. Як офіцер його величности, я мусив був оббілувати його. Я шкодував, що так сталося, але то був мій обов'язок. Він послухав голосу розуму. Він бачив, що правила служби категорично вимагали, щоб я вбив його. Він утік. Я одружився із нею. А ось і вона!
І містер Давлер показав на карету, що в'їхала в двір готеля. З відкритого вікна її визирало гарненьке личко в блакитному капелюші і перебігало очима по юрбі, мабуть, шукаючи того ж таки лютого джентлмена. Міст Давлер сплатив свій рахунок і вихопився з дожидальні разом із своїм подорожнім кашкетом, плащем та пальтом. Містер Піквік і його друзі вийшли слідом за ним. Містер Тапмен, містер Снодграс і Сем Велер здерлися на імперіял. Містер Вінкл і містер Піквік зайняли місця всередині диліжанса.
Підчас подорожі не трапилось нічого гідного згадки, і о сьомій вечора містер Піквік з супутниками і містер Давлер з дружиною сиділи по своїх нумерах у готелі „Білого Оленя“ якраз напроти будинку баських зцілющих вод.
Маючи на думці перебути в Басі щонайменше два місяці, містер Піквік вважав за доцільніше найняти для себе й для своїх друзів якесь приватне помешкання. Знайшовши за невеличку ціну досить вигідну кватиру на Королівській вулиці, вони здали від себе дві кімнати містеру Давлерові з дружиною, а решту другого поверху залишили собі. За три дні всі вони переїхали до нової оселі, і містер Піквік з надзвичайною реґулярністю почав лікуватися баськими водами. Він випивав чверть пінти перед сніданком — і сходив по тому на горбок.
Другу чверть пінти він випивав після сніданку — і тоді спускався в долину. По кожній новій чверті пінти містер Піквік урочисто й радісно оповіщав, що почуває себе значно краще, і це завдавало великої втіхи його друзям, дарма що ніхто з них не знав, на що саме він хворіє.
Щоранку найзавзятіші питці, і містер Піквік у тому числі, зустрічалися коло джерела, уживали своєї чверть пінти і йшли на вранішню прогулянку. На пообідній прогулянці сходились докупи і лорд М'ютенхед, вельмишановний містер Крашток, і леді вдова Снафенаф, і пані полковникова Ваґсбі, і інші видатні курортники, і всі завзяті ранкові питці. Побалакавши, товариство розлучалося: чоловіки йшли до читальні, а жінки додому. Якщо ввечері була театральна вистава, вони стрічалися ще й у театрі. В разі влаштовувався баль — бачилися в бальовій залі. А коли ввечері не відбувалося ні вистави, ні балю, сходилися тільки наступного дня. Дні минали з деякою одноманітністю, але й у тій одноманітності було щось приємне.Переживши один такий день, містер Піквік сидів у своїй вітальні і робив записи в щоденникові, коли легкий стукіт у двері примусив його підвести голову.
— Перепрошую, сер, — зазирнула в кімнату місіс Кредок, їхня кватирна господиня, — вам більше нічого не потрібно, сер?
— Нічого, мадам, — одповів містер Піквік.
— Моя дівчинка вже обляглася, сер, — пояснила місіс Кредок, — а містер Давлер ласкаво погодився чекати, доки повернеться з балю місіс Давлер, і обіцяв сам одчинити їй двері. Отже, як вам не потрібно, то я піду спати.
— Прошу дуже, мадам.
— На добраніч, сер.
— На добраніч, мадам.
Місіс Кредок зачинила двері, а містер Піквік, позіхнувши кілька разів, закрив свій щоденник, поклав у шухляду ручку, поставив каламар, запалив свічку і з виглядом крайньої втоми побрався до спальні. Дорогою він своїм звичаєм зупинився коло помешкання Давлерів і постукав у двері, щоб оддати на добраніч.
— А, — сказав Давлер, — ви вже спати. Хотів би і я бути вже в ліжкові. Огидна ніч. Здається, здоровий вітер?
— Страшенний, — ствердив містер Піквік. — На добраніч!
— На добраніч.
І містер Піквік пішов спати, а містер Давлер, додержуючи необачної обіцянки чекати на свою дружину, присунувся ближче до коминка. Відчуваючи доброчесне обурення проти людей, що веселяться, він зовсім забував, що залишився вдома з власної волі, бо, як казав він дружині, йому боліла голова. Нарешті, за малим не впавши в коминок і ледве не обсмаливши собі обличчя об залізні ґрати, містер Давлер поклав прилягти на хвилинку, але ні в якім разі не спати.
— Сон у мене міцний, — казав до себе містер Давлер, вкладаючись на ліжко. — Засинати мені не можна. Я, думаю, почую звідси, як вона стукатиме. Авжеж. Я чую, як стукає калаташник. Ось він підходить. Тепер тихше. Повертає за ріг. Аа! — і, дійшовши до цього пункту, містер Давлер і сам повернув за ріг, коло якого стільки часу вагався, і заснув товстим сном.Саме коли дзиґарі вибили третю годину, на розі вулиці з'явився портшез з місіс Давлер всередині. Одив з носіїв був гладкий, короткий чоловік, а другий — довгий і худорлявий. Підійшовши до дверей, вони поставили портшез на землю й постукали. Сплило кільки часу. Ніхто не виходив.
— Слуги сплять в обіймах Морфея, — сказав короткий носій, відігріваючи руки над смолоскипом, що приніс похідник-хлопчик.
— Хоч би той Морфей добре скубанув та розбуркав їх, — висловив побажання довгий.
— Постукайте, прошу, ще, — згукнула місіс Давлер. — Стукніть два чи три рази, будьте ласкаві.
Короткий носій радо скорився і що сили оглушливо стукнув молотком чотири чи п'ять разів, а потім задріботів у двері обома кулаками. Довгий тимчасом одійшов на середину вулиці й роздивлявся, чи не блимне в якому вікні світло.
Ніхто не виходив. Скрізь панували темрява й мовчанка.
— Боже ж ти мій! — нервувалася місіс Давлер. — Постукайте, прошу, ще.
— А чи немає тут дзвоника, мадам? — спитав короткий носій.
— Є, втрутився в розмову хлопець з смолоскипом. — Я ввесь час його смикаю.
— То тільки ручка, — сказала місіс Давлер, — а дроту там нема.
— Хотів би я постукати по голові тутешнім слугам, — заричав довгий.
Я мушу знову потурбувати вас, — надзвичайно чемно попросила місіс Давлер. — Стукніть, будь ласка, ще.
Коротенький носій постукав знову, але без найменшого успіху. Його заступив довгий, що, загинаючи круті лайки, почав барабанить у двері молотком, наче хворий на голову листоноша.
— Та-та-та-та-тра-та-та! — тарахкотав молоток.
Містер Вінкл, що спальня його була над самими дверима, схопився з ліжка, натягнув панчохи, сунув ноги в капці, загорнувся в халат, запалив об жарини в коминку свічку й збіг сходами до парадних дверей.
— От якби я був ззаду його та ще з дрючком! — пробурмотів довгий.
— Хто там? — спитав містер Вінкл, одкидаючи ланцюжок.
— Ти не питайся, дурна твоя голова, — озвався зневажливим тоном довгий, певний, що розмовляє із слугою. — Не базікай, а відчиняй мерщій.
— Та звивайся швидше, сонько! — підбадьорював другий.
Напівсонний містер Вінкл механічно скорився, прочинив двері й визирнув на вулицю. Перше, що впало йому в око, було червоне полум'я смолоскипа. Вражений жахливою думкою, що будинок горить, він широко розчинив двері і, тримаючи над собою свічку, пильно вдивлявся в темряву. На цю хвилину порив вітру задув свічку. Щось штовхнуло містера Вінкля в спину й оджбурнуло на вулицю, а двері з грюкотом зачинилися.
— Здорово зроблено, молодий чоловіче! — сказав коротенький носій.
Містер Вінкл, угледівши через вікно портшеза жіноче обличчя, кинувсь до дверей і став що-сили стукати молотком та благати носіїв зараз же віднести портшез.
— Заберіть його, заберіть! — кричав містер Вінкл. — Он хтось виходить уже з сусіднього будинку. Пустіть мене в портшез! Заховайте мене! Допоможіть мені!
Бідолашний Вінкл трусився з холоду, і кожен раз, як підносив угору руку з молотком, його халат розкривався в найнечепурніший спосіб.
— Он хтось іде вулицею. Там і дами. Прикрийте мене чимнебудь! Станьте переді мною! — мало не плакав Вінкл. Та носії так знесилились од реготу, що не могли подати йому ніякої помочі, а дами раз-по-раз підходили ближче.
Містер Вінкл розпачливо стукнув у двері востаннє. Дами були вже за кілька будинків. Безталанний джентлмен кинув свічник, що ввесь час тримав у себе над головою, і сміливо метнувся в портшез, де сиділа місіс Давлер.
Нарешті гамір та метушню на вулиці почула й місіс Кредок. Напнувшись поверх чепчика шаллю, вона визирнула у вікно саме тоді, як містер Вінкл поринав у портшез. Побачивши це, поважна леді видала жахливий зойк і кинулась повідомити містера Давлера, що дружина його тікає з іншим джентлменом.
Вражений такою звісткою, містер Давлер, наче ґумова опука, скочив з ліжка і підбіг до свого вікна водночас з містером Піквіком. Перше, що вони вздріли, був містер Вінкл, який намагався втиснутись у портшез.
— Вартовий! — нестямно скрикнув містер Давлер. — Вартовий! Держіть його! Цупко держіть його! Затримайте, поки я не зійду вниз… Я переріжу йому горлянку… Дайте мені ножа… Од уха до вуха… Переріжу… пустіть, місіс Кредок! — І, вихватившись із рук переляканої господині й містера Піквіка, обурений чоловік схопив десертний ножик і вирвався на вулицю.
Та містер Вінкл не чекав на нього. Почувши жахливі загрози відважного Давлера, він вистрибнув з портшеза і, впустивши з ніг свої капці, дременув униз по вулиці, переслідуваний Давлером і вартовим. Оббігши круг кварталу, він кинувся в одчинені вже двері свого будинку, грюкнув ними перед самим обличчям містера Давлера, зачинився на ключ в своїй спальні, забарикадував двері рукомиєю, комодою та столом і почав укладатися, щоб світанком залишити Бас. Давлер, підійшовши до зачинених дверей, заприсягався крізь дірку в замку, що завтра же переріже містерові Вінклеві горлянку, і довго ще із вітальні чути було суперечки й переконливий голос містера Піквіка, що намагався дати всьому лад.