Посмертні записки Піквікського клубу/XXXV
| ◀ XXXIV | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXV |
XXXVI ▶ |
|
|
До кінця липня лишалося ще коло тижня. В літньому садку одного з лондонських передмість сиділи за столиком місіс Бардл з сином, наші старі знайомі панії Сандерс та Кляпінс і сестра останньої — місіс Радл — і розкошували чаєм з смачними бутербродами. Банкет був саме в розпалі, коли на шляху задеренчали колеса екіпажа, що їхав з міста й нарешті спинився біля воріт садка.
— Ще відвідачі, — сказала місіс Сандерс.
— Якийсь джентлмен, — додала місіс Радл.
— Та це ж містер Джексон, молодий чоловік з контори Додсона та Фога! — скрикнула місіс Бардл. — Боже милий! Невже ж це містер Піквік погодився сплатити мені відшкодування!
— Або пропонує побратись із ним, — висловила гадку місіс Кляпінс.
— Ну чого він там марудиться? — нетерпеливилася місіс Радл. — Чому не поспішає?
Тимчасом містер Джексон, замінявшися кількома фразами з своїм супутником — пошарпаним чоловіком у чорних штанях і з грубезним ясеновим ціпком у руках — простував до того місця, де снідали дами.
— В чім справа? Трапилося щось важливе, містер Джексон? — нервувалася місіс Бардл.— Нічого особливого, мадам, — заспокоїв її містер Джексон. — Добридень, леді. Як ся маєте? Прошу вибачити, що непрошений вдираюся до вашого товариства, але закон, леді… закон. — Перепросивши, містер Джексон чемно вклонився й поправив своє волосся, що разу-раз вилізало йому з-під капелюша. Місіс Радл пошепки зауважила, що він дуже чепурний молодий чоловік.
— Я заїздив до вас на Госвелську вулицю, — пояснив містер Джексон, — а довідавшись, що ви тут, взяв карету й з'явився сюди. Моє начальство просить вас, місіс Бардл, зараз же їхати до Лондону.
— Боже! — згукнула леді, вражена несподіваною вимогою.
— Так точно, — ствердив Джексон, покушуючи собі губи. — Справа дуже важлива та термінова і баритись із нею не можна. Так казав мені Додсон і те ж саме чув і від Фога. Спеціяльно для вас я навіть найняв карету.
— Щось дивне! — вихопилось у місіс Бардл.
Леді погодилися з тим, що все це дуже дивно, але однодушно визнали, що справа мусить бути вельми важлива, бо інакше ні Додсон, ні Фог не стали б посилати по неї. А якщо справа важлива, казали вони, то й місіс Бардл мусить їхати негайно.
Не можна не пишатися, коли ваші адвокати викликають вас та ще й так нагально. Почувала себе влещеною й місіс Бардл і через це, покомезившись трохи, теж прийшла нарешті до висновку, що їй треба їхати.
— Але, мабуть, ви відсвіжилися б після вашої подорожі, містер Джексон? — переконливим тоном спитала місіс Бардл.
— У мене дуже мало вільного часу, — завагався Джексон, — і до того ж зо мною компаньйон, — указав він на чоловіка з ясеновим ціпком.
— То нехай він зайде сюди, — запропонувала місіс Бардл. — Будьте ласкаві, попросіть його завітати до нас, сер.
— Дякую, але навряд чи це можна зробити, — відповів Джексон, трохи зніяковівши — Він не звик до жіночого товариства і завжди соромиться, як опиниться серед дам. Коли вже ви хочете почастувати його, загадайте лакеєві однести йому чарчину. Може, він і вип'є. Спробуйте! — Тут Джексон покрутив пальцями коло свого носу, даючи на розум, що останні його слова були іронія.
Негайно до соромливого джентлмена відряджено лакея, і соромливий джентлмен вкинув таки чарчину. Загладив дорогу Джексон; хильнули з гостинности й дами. Після того Джексон сказав, що більше баритися не можна, і місіс Бардл з приятельками та з Томі сіли в карету.
— Ісаче! — мовив Джексон, звертаючись до джентлмена з ясеновим ціпком, що сидів уже на передку й палив сигару.
— Ну?
— Це — місіс Бардл.
— О, я давно вже вгадав її, — одповів джентлмен.
Сидячи в кареті, місіс Бардл мимоволі обмірковувала слова Джексонового друга. Мудрий народ юристи. Крізь землю бачать.
— Погана штука, оті витрати на нашого брата, — зауважив Джексон, коли панії Сандрес і Кляпінс поснули. Я маю на оці гонорар за провадження судових справ.
— Дуже шкодую, що не могла сплатити його, — одповіла місіс Бардл, — але коли ви, юристи, беретесь до якоїсь справи на свій страх, вам треба враховувати й можливість невдачі.
Ви, здається, після суду видали їм векселя на суму гонорару? так мені переказували, принаймні.
— Так, але то ж була тільки формальність.
— Безперечно, — зимно погодився Джексон. — Сама формальність. Тільки.
Незабаром заснула й місіс Бардл і прокинулась лише тоді, як карета спинилася.
— Невже це вже Фріменс-Каурт? — спитала леді.
— Ми їдемо не так далеко, — відповів Джексон. — Виходьте, будьте ласкаві.
Місіс Бардл, ще не зовсім отямившись, скорилася. То була якась дивна будівля. Товстелезний мур з ґратами посередині. Скрізь горіли газові лямпи.— Ну, леді! — гукнув чоловік з ясеновим ціпком, зазирнувши в карету й добре таки струсонувши місіс Сандерс, — вилазьте! — Збудивши приятельку, місіс Сандерс разом із нею висіла з карети. Місіс Бардл під руку з Джексоном увійшла вже до портику, тягнучи з собою Томі. Дами рушили слідом за нею.
Кімната, куди вони вступили, мала вигляд ще старовинніший, ніж портик. І стільки люду навколо! І всі так цікаво дивляться на них.
— Що це за будинок? — почала вже хвилюватися місіс Бардл.
— Одна з наших контор, — одповів Джексон, пропихуючи її крізь якісь двері й озираючись назад. — Увага, Ісаче!
— Будьте певні! — заспокоїв чоловік з ясеновим ціпком. Важкі двері зачинилися, і вони зійшли вниз короткими сходами.
— Нарешті добулися! Цілі й ув'язнені, місіс Бардл, — задоволено вигукнув Джексон, роздивляючись навкруги.
— Що ви хочете сказати? — спитала місіс Бардл, і серце їй закалатало швидше.
— Це саме, — одказав Джексон, одводячи її трохи на бік. — Не лякайтеся, місіс Бардл. Не було ще людини, делікатнішої за Додсона й людянішої, ніж Фог. То ж їхній службовий обов'язок посадовити вас у в'язницю за несплату гонорару. Але вони не хотіли завдавати вам зайвих хвилювань. Хіба вам неприємно буде згадувати за їхню дбайливість. Це Флітська в'язниця, мадам. На добраніч, місіс Бардл. На добраніч, Томі.
І в той час, як Джексон і чоловік з ясеновим ціпком квапилися відійти, інший чоловік з ключем у руці провадив перелякану жінку до другого поверху. Зненацька місіс Бардл зойкнула, Томі заверещав, місіс Кляпінс прикипіла на місці, місіс Сандерс скрикнула „Уф!“ і не спромоглася більше вимовити ані слова. Вони побачили містера Піквіка, що відбував свою нічну прогулянку, а поруч із ним ішов Сем. Вздрівши місіс Бардл, містер Велер глузливо вклонився їй, а його пан обурено відвернув обличчя.
— Не кепкуйте з неї, — сказав Семові вартовий. Її тільки но привезли сюди.— Її ув'язнено! — Сем знову наклав на голову свого капелюша. — За що? В якій справі?
— За несплату грошей конторі Додсон і Фог, відповів вартовий.
— Джобе, Джобе, сюди! — згукнув Сем. — Біжіть до містера Перкера, Джобе. Нехай прийде зараз же. Він мені конче потрібний. Перемога! Ура! Де мій пан?
Та відповіді на ці вигуки не було, бо Джоб, як навіжений, кинувся виконувати доручення, скоро тільки дістав його, а місіс Бардл знепритомніла; на цей раз навсправжки.
|
|
Не загаюючи швидкости й ні на хвилинку не спиняючись перед будь-якими перепонами, Джоб Тротер усе ж таки запізнився. Ворота Грейс Іна зачинили ще за півгодини до його приходу, а коли він розшукав пралю містера Перкера і за допомогою її — містера Лявтена, що своїм звичаєм перебував у корчмі, дзиґарі вибили десяту годину.
— О! — сказав Лявтен, — тепер вас уже не пустять спати до в'язниці. Доведеться ночувати на вулиці.
— То маловажно, — відповів Джоб. — Спати я можу де завгодно. Але краще було б побачити містера Перкера сьогодні, щоб він прийшов до нас завтра з самого ранку.
— Ну, що ж, — поміркувавши трохи, погодився Лявтен. — Перкер не любить, коли його турбують удома, але це ж містер Піквік. Ми, я думаю, можемо взяти кеба й сплатити його коштом контори.
— У чім там справа, Лявтене? — спитав маленький містер Перкер, коли клерк викликав його з вітальні, де він приймав гостей. — Який важливий лист, чи що?
— Ні, сер. Це — посланець од містера Піквіка.
— Од містера Піквіка? — маленький чоловічок живо повернувся до Джоба. — Що з ним трапилося?
Додсон і Фог завдали в тюрму місіс Бардл за несплату гонорару, сер, — одповів Джоб.
— Не може бути! — містер Перкер сунув руки в кишені й прихилився до буфету.
— Свідчуся небом, — скрикнув Перкер, сплеснувши руками, — це найхитріші пройди, з якими мені будь-коли випадало працювати.
— Спритніших ділків я ніколи не бачив, сер, — зауважив Лявтен.
— Спритніших! — підхопив Перкер. — Верткі такі, що їх і впіймати не можна.
— І справді, не впіймаєш, сер, — підтримав його Лявтен. І на кілька секунд і патрон, і клерк занурились у міркування з таким виразом на обличчях, ніби тут ішлося про найдотепніший і найпожитовніший винахід генія людського. Коли вони очуняли від захвату, Джоб Тротер переказав решту доручення.
— О десятій рівно я буду у вас, — обіцяв маленький чоловічок і повернувся до своїх гостей. Клерк подався знову до корчми, а Джоб — до Ковентгарденського ринку, де перебув ніч у порожньому коші на городину.
Наступного ранку о призначеній годині маленький добротливий аторней стукав у двері кімнати містера Піквіка, що, замислившись, сидів коло вікна.
— Містер Перкер, сер, — оповістив Сем, одчинивши двері. — Оце добре, що ви надумались завітати до нас. Моє начальство, здається, має сказати вам дещо.
Замінявшись із Семом поглядами, Перкер дав йому наздогад, що не зрадить його і удасть ніби прийшов сюди з власної ініціятиви, а потім прикликав його до себе й сказав щось пошепки.
— Та не може бути, сер! — аж одкинувсь назад уражений Сем.
Перкер кивнув головою й усміхнувся. Містер Семюєль Велер зиркнув на маленького аторнея, потім на містера Піквіка, потім на стелю, потім знову на Перкера, потік зайшовся голосним реготом і, нарешті, схопивши з підлоги свого капелюша, щезнув з кімнати.
— Що все це значить? — спитав до краю здивований містер Піквік.
— Нічого, нічого, — заспокоїв його Перкер. — Присувайте свого стільця ближче до столу, дорогий сер, і побалакаймо.— Що це за папери? — звідався містер Піквік, показуючи на невеличку в'язку документів, що її поклав за стіл Перкер.
— Документи в справі Бардл проти Піквіка, — одповів аторней.
Містер Піквік відхилився на спинку стільця, схристивши на грудях руки і суворо глянув (якщо він взагалі міг суворо дивитись) на свого судового приятеля.
— Вам, здається, не до вподоби навіть назва цієї справи? — сказав Перкер.
— Я за неї й чути не хочу.
— Шкода, дуже шкода, бо саме про цю справу ми з вами й говоритимемо.
— Я хотів би, щоб за неї ми з вами ніколи не розмовляли, Перкере.
— Та-та-та, дорогий мій сер, — мовив маленький чоловічок, спромігшися нарешті розв'язати червону тасьму, якою було перетягнено документи, — а розмовляти таки доведеться. Я спеціяльно за тим і прийшов сюди. Ну, що ж, готові ви вислухати те, що я маю вам сказати? Не кваптесь. Не хочете — можна згодом. Я не поспішаю. При мені сьогоднішня газета. Я вас не скоритиму. О! — по цих словах маленький чоловічок перекинув ногу на ногу й удав, що дуже пильно читає газету.
— Та добре вже, — зідхнув і разом із тим усміхнувся містер Піквік. — Кажіть, що там у вас. Стара історія?
— Єсть ріжниця, єсть ріжниця, дорогий сер, — відповів Перкер і, згорнувши документи, знову поклав їх у кишеню. — Місіс Бардл, позивачка у вашій справі, сидить тепер за цими мурами, сер.
— Знаю.
— Добре. І ви знаєте також, як вона сюди потрапила. Я хочу сказати, чи знаєте ви, в якій справі та на чию вимогу її ув'язнено?
— Сем розповідав мені про це, — удаючи байдужість одповів містер Піквік.
— Скільки мені відомо, Сем подав вам цілком вірну інформацію, — сказав Перкер. — Отже, перше питання, яке я вам ставлю, дорогий сер, — чи залишиться тут ця жінка.
— Чи залишиться тут? — повторив містер Піквік.— Авжеж, чи залишиться тут?
— Чому ви питаєте про це в мене? — здивувався наш герой. — Ви ж знаєте, що це залежить от Додсона й Фога.
— Нічого подібного, — енерґійно заперечив Перкер. Це не залежить од Додсона й Фога. Ви знаєте їх так само, як і я. Це залежить цілком і тільки від вас.
— Од мене! — скрикнув містер Піквік, нервовим рухом підвівшися з стільця й знову сідаючи.
Маленький чоловічок двічі стукнув по віку своєї табатирки, одкрив її, взяв велику понюшку табаки, закрив табатирку й ствердив:
— Од вас. Я казав, — зрезюмував маленький чоловічок, немов та понюшка додала йому нових сил, — я казав і кажу, що її звільнення або довічне ув'язнення залежить лише від вас. Вислухайте мене, любий сер, і не хвилюйтесь, прошу. Ви тільки спітнієте, а з цього нікому користи не буде. Я кажу, — вів далі Перкер, — загинаючи по кожній новій фразі новий палець, — я кажу що, крім вас, ніхто не може визволити її з цього вертепу, і визволити її можна, тільки сплативши тим акулам судові витрати за вас і за неї. Заждіть ще хвилиночку, любий сер!
Містер Піквік, що підчас Перкерової промови разу-раз мінявся на виду і, видима річ, збирався вже спалахнути гнівом, опанував себе. Перкер, підсиливши себе новою понюшкою табаки, провадив свою атаку далі.
— Сьогодні ранком я бачив ту жінку. В разі ви сплатите за неї судові витрати, вона відмовляється од відшкодування і до того ж — а це головне — зобов'язується на письмі ствердити, що вся справа з самого її початку — витвір Додсона й Фога, і що вона була тільки знаряддя в їхніх руках. Вона доручила мені також просити вас вибачити їй і врятувати її.
— За умови, що я сплачу за неї судові витрати! — обурився містер Піквік. — Багато чого вартий такий документ.
— Ніяких умов, любий мій сер, — з виглядом звитяжця сказав Перкер. — Ось лист, за який я казав. Його сьогодні о дев'ятій принесла мені якась жінка без будь-якого примусу з мого боку. Я тоді навіть і не бачився ще з місіс Бардл і, слово чести, не мав з нею ніяких зносин — По цих словах маленький аторней витяг з в'язки листа й поклав його містерові Піквікові на коліна.
— Це й усе, що ви хотіли мені сказати? — приязним тоном спитав великий муж.
Та не встиг ще Перкер одповісти, як у коридорі залунали притишені голоси і хтось боязко постукав у двері.
— Ото нещастя! — сказав містер Піквік, зворушений проречистістю свого друга. — Хто це стукає? Що треба?
— Це я, сер, — просунув голову в двері Сем.
— Не можу, Семе — мовив містер Піквік, — я зараз не вільний, Семе.
— Вибачте, сер, — перепросив містер Велер. — Тут стоїть одна леді і каже, що їй конче потрібно зараз же бачити вас сер.
— Я не можу бачити ніякої леді, — відповів містер Піквік, думаючи тільки про місіс Бардл.
— Не можу ручитися, але думаю, що ви заспівали б іншої сер, якби знали, хто там стоїть. Так сказав шуліка, почувши дрозда, що спокійнісінько висвистував собі за рогом.
— А хто там?
— Хочете подивитись? — спитав містер Велер, притримуючи двері рукою, немов за ними була якась цікава тварина.
— Мушу подивитись, — сказав містер Піквік, поглядаючи на Перкера.
— Починаймо! — згукнув Сем. — Бийте в гонг! Підіймайте завісу. На кін з'являються два змовці.
Кажучи таке, Сем Велер широко розчинив двері, і в кімнату вдерся містер Натанієль Вінкл, тягнучи за собою нікого іншого як молоду леді, що в Дінглі-Делі носила оторочені хутром черевички. Тепер вона являла собою приємну на позір мішанину замішання та рум'янцю з масаковим шовком та чепурним капелюшем і здавалася ще вродливішою, ніж передніш.
— Міс Арабела Елен! — скрикнув містер Піквік і підвівся з стільця.
— Ні, — падаючи навколішки, відповів містер Вінкл, місіс Вінкл. Вибачте, дорогий друже, вибачте.Містер Піквік не поняв би віри своїм очам, якби автентичности цих осіб не стверджувала усмішка на обличчі Перкера та присутність на задньому пляні Сема й гарненької покоївки.
— О, містер Піквік, — ледве чутно вимовила Арабела, немов перелякана загальною мовчанкою, — чи можете ви пробачити мені мою нерозважливість?
Містер Піквік не дав на цей запит усної відповіді. Він зняв окуляри, обіруч схопив ручки молодої леді, багато разів поцілував їх (мабуть, більше, як то було потрібно), а потім, затримавши одну її ручку в своїй, оповістив, що містер Вінкл нахабний молодий зальотник і звелів йому підвестися з колін. Коли той устав, містер Піквік поплескав його по спині і сердечно поручкався із Перкером, що, аби не пасти задніх, і собі люб'язно привітав і молоду, і гарненьку покоївку, за малим не відірвав правиці містерові Вінклеві і закінчив виявляти свою радість величезною понюшкою табаки, од якої через ціле життя чхали б, принаймні, півдванадцятка людей з носами нормальної конструкції.
— Ну, люба моя дівчинко, — сказав нарешті містер Піквік, — розкажіть же тепер, як це все сталося. Прошу, сідайте і розповідайте докладно. А як добре вона виглядає, Перкере! — додав містер Піквік, дивлячись на Арабелу з такою любов'ю й гордістю, ніби вона була його дочка.
— Чудово, дорогий сер, — одповів маленький чоловічок. — Не був би я одружений, я міг би позаздрити вам, молодий джиґуне. — Висловивши свої почуття, маленький аторней добре стусонув містера Вінкля в груди, а цей джентлмен повернув йому штовхана. Після того обидва вони засміялися, але не так гучно, як містер Семюєл, що дав вихід своєму хвилюванню, поцілувавши під захистом буфету гарненьку покоївку.
— Я завжди почуватиму себе вдячною вам, Семе, — мовила Арабела з найпривітнішою в світі усмішкою, — і ніколи не забуду ваших гімнастичних вправ у садку в Кліфтоні.
— Про це не варто й говорити, мадам, — відповів Сем. — Я тільки допомагав природі, мадам, як казав доктор матері одного хлопчика, що помер, коли йому кинули кров.
Арабела, зашарівшись, глянула на свого пана й володаря, що відповів:
— Три дні тому.
— Тільки три дні! — здивувався містер Піквік. — А що ж робили ви останні три місяці?
— А й то правда, — вкинув слово Перкер. — Це вже лінощі. Піквік, бачите, дивує, чому це не сталося кілька місяців назад.
— Чому? — скрикнув містер Вінкл, зиркнувши на свою дружину. Тому, що я довгий час не міг переконати Белу втекти зо мною. Коли ж переконав, не було змоги зараз же здійснити наші наміри. Довелося чекати слушного часу. Потім Мері мусила за місяць попередити своїх панів, що кидає службу, а без Мері ми не могли обійтися.
— Ну, знаєте, — згукнув містер Піквік, що встиг уже знову накласти окуляри і пестливим поглядом перебігав од Вінкля до Арабели й від Арабели до Вінкля, — ну, знаєте, я ніколи не думав, що ви, такі статечні люди, і можете робити так систематично. А ваш брат, моя люба, обізнаний з усім цим?
— О, ні, — відповіла Арабела й пополотніла. — Він мусить довідатись про це від вас, любий містер Піквік. Він такий запальчастий, такий упертий і до того… до того завжди тягнув руку за своїм другом Сойєром. Я боюся жахних наслідків, містер Піквік.
— Леді цілком має рацію, — примовився Перкер. І вам, дорогий сер, доконче треба перейняти цю справу на себе. До вас ті молоді люди поставляться з пошаною, а іншого кого вони й слухати не стануть. Ви мусите запобігти можливим неприємностям. У молодих людей таке гаряче серце. — Маленький чоловічок узяв запобіжну понюшку табаки й поважно похитав головою.
— Ви забуваєте, що я арештант, голубчику, — зауважив містер Піквік.
— Тільки не я, — втрутилася Арабела. — Я завжди пам'ятала про це й завжди думала, як повинні ви страждати тут. Але я сподівалася, що коли на вас не діяли міркування особистого характеру, може, на вас вплинула б небезпека, яка загрожує нашому щастю. Я певна, що, довідавшись про наше одруження од вас першого, мій брат погодиться з ним. В цілому світі в мене нема інших родичів, як він, і я боюся, що без вашого втручання, містер Піквік, я втеряю і його. Я зробила погано, дуже погано і сама це знаю. — Тут бідолашна Арабела затулила хусточкою обличчя й ревно заплакала.
Бачивши, що містер Піквік вагається, Перкер скористався з нагоди й спритно висунув наперед цілу низку доказів. Він указав на те, що містер Вінкл старший не знає ще нічого про важливий крок у житті свого сина; що майбутнє Вінкля молодшого цілком залежить од ставлення до нього Вінкля старшого; але навряд чи ставлення це буде прихильне, в разі Вінкл молодший довгий час робитиме тайну з свого одруження; що містер Піквік, бувши в Брістолі в містера Елена, вільно міг би завітати й до Бірмінгему відвідати містера Вінкля старшого; що містер Вінкл старший має всі підстави вважати містера Піквіка за напутника й поводатаря свого сина і що тільки містер Піквік і може вести перемовини з вищезазначеним Вінклем старшим.
Як на те, на Перкерову промову надоспіли містер Тапмен з містером Снодграсом і прилучили до його доказів дещо від себе. Нарешті містер Піквік, збитий з усіх своїх позицій і наражаючись на небезпеку бути збитим з плигу, схопив у свої обійми міс Арабелу, оголосив її найдосконалішим створінням, запевнив, що вкохав її з першого побачення, сказав, що не може стати на перешкоді щастю молодих, і просив порядкувати ним, як вони хочуть.
О третій годині вдень, глянувши востаннє на свою маленьку кімнатку, містер Піквік протиснувся крізь натовп винуватців до дверей в'язниці.
— Перкере, — мовив він, прикликавши до себе одного молодого чоловіка з юрби, — це містер Джінгл, за якого я вам говорив.
— Гаразд, дорогий сер, — одповів Перкер і пильно подивився на Джінгля. — Я до вас зайду завтра, молодий чоловіче. Маю надію, ви добре затямите собі те, що я хочу вам сказати.Джінгл почтиво вклонився, пальцями, що помітно тремтіли, стиснув руку містера Піквіка й ретирувався.
— Джоба, я думаю, ви знаєте? — спитав містер Піквік, рекомендуючи Перкерові цього джентлмена.
— Знаю шельму, — добротливим тоном сказав Перкер. — Доглядайте свого приятеля й будьте тут завтра ранком разом із ним. Чуєте? Ну, тепер усе?
— Все, — мовив містер Піквік. — Нехай благословить вас бог, любі мої друзі, — і, спираючись на руку Перкера, він поквапився залишити в'язницю, сумний і пригнічений значно більше, ніж тоді, як уступав сюди. Леле, скільки нещасних, безталанних людей лишалося ще між її мурів!
Веселі години перебуло товариство, що зібралося того вечора в готелі „Джордж і Яструб“. Легко й весело було на серці двох осіб, що наступного ранку виходили з гостинних дверей готелю. Серця ті належали містерові Піквікові й Семові Велерові. Перший з них вигідно вмістився всередині комфортабельної поштової карети, а другий хватськи стеребкався на маленький сідець ззаду.
— Сер! — гукнув до свого пана містер Велер.
— Що, Семе? — озвався містер Піквік, вистромивши з віконця голову.
— Хотів би я, щоб наші коні просиділи місяців зо три у в'язниці, сер.
— Чому так, Семе? — не зрозумів містер Піквік.
— Бо тоді вони бігли б куди швидше, сер, — пояснив містер Велер.