Посмертні записки Піквікського клубу/XXXVI
| ◀ XXXV | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXVI |
XXXVII ▶ |
|
|
Містер Бен Елен і містер Боб Сойєр сиділи в маленькій кімнатці поруч з аптекою, пережовуючи телячі котлети й пляни на майбутнє. Од цих тем розмова природно перейшла на лікарську практику Боба й на шанси, що їх він мав, стати цілком незалежним і жити виключно на прибутки з своєї благородної професії.
— А вони, я думаю, — зауважив містер Боб Сойєр, вони, Бене, я думаю, досить сумнівні.
— Що, ти кажеш, сумнівне? — спитав містер Елен, загострюючи свої розумові здібності здоровезним ковтком пива.
— Та шанси ж.
— А я й забув, — признався містер Бен Елен. — Пиво допомогло мені пригадати те, що я забув. Правда твоя, Бобе. Вони таки сумнівні.
— Просто дивно, до чого протегують мені різні нужденні та вбоги люди, — задумливо мовив Боб. — Вони стукають у мої двері і вдень, і вночі; ковтають таку силу ліків, що й повірити трудно; обліплюються плястерами та п'явками зі щирістю, гідною кращого вжитку; множаться з жахною швидкістю. Шість повідомлень про пологи протягом одного дня, Бобе, і скрізь я маю бути присутній.
— Так що? Хіба ж тобі не приємне таке довір'я? — спитав містер Елен, підсуваючи свою тарілку ближче до блюда з котлетами.— О, дуже, — погодився Боб. — Але довір'я пацієнтів, що мають зайвий шилінг у кишені, куди приємніше. Становище чудово було списано в оголошенні про передачу практики, Бене. „Широка Практика“. Практика і справді широка; та це й усе.
— Бобе, — мовив містер Бен Елен, кладучи на стіл ніж та виделку й пильно дивлячись в обличчя свого друга. — Я знаю, як запомогти цьому.
— Як?
— Ти мусиш без щонайменшої затримки стати владарем Арабели та її тисячі фунтів.
— Капіталу, що дає три відсотки річно і внесений на її ім'я в Англійський Банк під розписку директора й членів ради, — додав Боб Сойєр, уживаючи банківських термінів.
— Точнісінько так, — ствердив Бен. — Вона одержить його, або дійшовши повних літ, або одружившися. До повноліття їй лишається ще рік, а до весілля, якщо ти підбадьоришся трохи, не доведеться чекати й місяця.
— Вона — вродлива й чарівна дівчина, — визнав містер Роберт Сойєр, — і має, скільки мені відомо, лише одну хибу. На нещастя, ця єдина хиба — відсутність художнього смаку. Я їй не подобаюсь.
— На мою думку, вона сама не знає, хто їй до вподоби, — зневажливим тоном кинув Бен.
— Мабуть, — згодився містер Боб Сойєр. — Але зате знає, хто їй не до вподоби. І це — важливіш.
— Я тільки хотів би знати, — сказав містер Елен, зціпивши зуби й більше нагадуючи войовничого дикуна, який годується сирим вовчим м'ясом, ніж тихомирного джентлмена, що їсть телячі котлети, — хотів би я знати, який то бандит спокусив її й намовляє побратися. Мені здається, я задушу його своїми руками, Бобе.
— А я загоню йому кулю, нехай тільки він нагодиться мені під руку, — запевнив містер Сойєр, спинившись на мить цмулити пиво й злісно визираючи з-поза кухля. — А в разі куля не візьме, я сам вийматиму її, і тоді вже доконаю його.
Містер Бенджемен Елен замислився й кілька хвилин мовчки дивився на свого друга, а потім спитав:
— Ти ніколи не освідчувався їй, Бобе?— Ніколи, бо бачив, що то буде надаремне.
— Ти освідчишся їй раніш, як збіжить двадцять чотири години, — рішучим тоном сказав Бен. — Вона побереться з тобою або скаже мені про причини відмовлення. Я таки використаю свій авторитет її опікуна.
— Гаразд, — відповів містер Боб Сойєр, — там побачимо.
— Ми будемо бачити, голубчику, — загрозливо відгукнувся містер Бен Елен і по короткій павзі голосом, що тремтів з хвилювання, додав: — Ти любив її змалку мій друже. Ти кохав її, як ви були підлітки й училися разом у школі. Але й тоді вже вона заносилась і глузувала з твоїх почувань. Пригадуєш, як одного дня ти з усім палом дитячого кохання намагався, щоб вона взяла від тебе два бісквіти та одне яблуко, чепурненько загорнені в аркушик із зошиту на слова?
— Пригадую.
— І вона, здається, одмовилась?
— Одмовилась, — ствердив Боб. — Вона сказала, що пакунок задовго лежав у кишені моїх штанів, і яблуко через це стало неприємне — тепле.
— Пригадую і я, — похмуро мовив містер Елен. І після того ми з тобою з'їли все самі.
Боб Сойєр, на згадку про це, меланхолійно насупив брови, і деякий час обидва приятелі, заглибившись у спогади, сиділи мовчки.
Поки вони замінювались цими зауваженнями і поки хлопчик у сірій лібереї, засмучений незвичайною загайкою обіду, тоскно поглядав крізь скляні двері на залишки телятини, вулицями Брістоля статечно котив приватний екіпаж, пофарбований у бруднозелений колір. Тягнув його гнідий кінь з непомірно великою головою, а правив конем вовкуватий чоловік, з ногами, одягненими, як у грума, і з тулубом у камізельці фурмана. Такі карети належать здебільшого старим леді ощадної вдачі. І в цьому екіпажі сиділа стара леді — його господиня і власниця.
— Мартіне! — окликнула стара леді вовкуватого чоловіка.
— Я! — озвався той, піднісши руку до свого капелюша.— До містера Сойєра.
— Я туди і їду, — відповів вовкуватий чоловік.
Стара леді кивнула головою, вдоволена його догадливістю. Вовкуватий чоловік хвисьнув довгим батогом по коняці з непомірно великою головою, і незабаром всі вони були коло дверей аптеки містера Боба Сойєра.
— Мартіне! — згукнула стара леді, коли екіпаж спинився.
— Я! — відповів Мартін.
— Попросіть хлопця вийти й попильнувати коня.
— Я й сам догляну його, — відказав Мартін і поклав батіг на покрівлю екіпажа.
— На це я аж ніяк погодитись не можу. Ваше свідчення дуже важливе, і ви мусите бути зо мною. Ви не повинні відходити від мене, доки наша розмова не скінчиться. Чуєте?
— Чую, — одповів Мартін.
— Ну, і добре! А чого ж це ви стоїте? Кого ви чекаєте?
— Нікого, — одмовив Мартін. Сказавши таке, вовкуватий чоловік зліз з передка, прикликав хлопця в сірій лібереї, відчинив дверці карети, одкинув ступицю і рукою в темній замшевій рукавичці витяг стару леді з такою нецеремонністю, ніби то була коробка на капелюші.
— Боже мій, — промовила стара леді, — я так хвилююся. Я вся тремчу, Мартіне.
Містер Мартін кахикнув у темну замшеву рукавичку, але не висловив співчуття, і стара леді, упорядкувавши трохи свої нерви, побралась по сходах до містера Сойєра.
Тимчасом містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр встигли вже заховати спиртні напої й розбили слоїчок з якимись вадкими ліками, щоб перебити дух тютюну.
— Люба тіточко! — скрикнув Бен, кидаючись до старої леді, скоро тільки та вступила в аптеку, — як то хороше з вашого боку завітати до нас. Містер Сойєр, тіточко; мій друг — містер Боб Сойєр, за якого ми з вами говорили тоді з приводу… пригадуєте, тіточко? — і містер Елен, що був ще не занадто тверезий, вигукнув слово: „Арабела“, гадаючи, що промовляє його пошепки.— Любий Бенджемене, — сказала стара леді, змагаючись з дихавицею і тремтячи з голови до п'ят, — не хвилюйся, голубчику… але, мені здається, я мушу одну хвилиночку поговорити віч-на-віч з містером Сойєром. Тільки одну хвилиночку.
— Може, ти пройдеш з моєю тіткою до аптеки, Бобе? — запропонував містер Бен Елен.
— Звичайно, — відповів Боб, прибираючи лікарського вигляду. — Сюди, дорога мадам. Заспокойтеся, прошу. Ми вас миттю приведемо до ладу, мадам; я не маю щодо цього ні найменшого сумніву. Сюди, люба мадам, сюди. Сідайте, будь ласка. — І, посадовивши стару леді на стільця, містер Боб Сойєр зачинив двері, сів сам і став чекати докладного оповідання про симптоми якоїсь хвороби, що лікування її мало дати йому великі бариші.
Стара леді почала з того, що довго хитала головою, а потім вибухнула плачем.
— Нерви, — поблажливим тоном сказав Боб. — Камфарні краплі з водою тричі на день і заспокоююче питво проти ночі.
— Не знаю, як і почати, містер Сойєр, — вагалася стара леді. — Все це так болісно й так важко.
— Можете не казати нічого, мадам, — перепинив її містер Сойєр. — Я заздалегідь знаю, що у вас. Перш за все вам болить голова.
— Ні, я думаю, серце, — зідхнула леді.
— З боку серця жадної загрози немає, — заспокоїв її Боб. — Причина тут — шлунок.
— Містер Сойєр! — схопилася з стільця стара леді.
— Це, безсумнівно, шлунок, — настоював Боб, — і вчасно вжиті ліки, люба мадам…
— Містер Сойєре, — промовила стара леді, — ви або знущаєтесь з мене, або не розумієте мети моєї візити. Якби я могла передбачати те, що скоїлось, або мала змогу запобігти цьому, повірте, я б ужила була всіх заходів. Краще вже я відразу б звернулась до мого небожа, — додала леді, обурено торгаючи свій редикюль і підводячись із стільця.
— Дозвольте, одну хвилину, мадам, — попросив Боб. — Я й дійсно не зрозумів вас. Скажіть же мені, що там таке у вас трапилось?— Моя небога, містер Сойєре, — почала була леді, — сестра вашого друга…
— Так-так, мадам, — нетерпеливився Боб, бо стара леді, дарма що вкрай схвильована, заходила в зайві подробиці, як то зчаста роблять старі жінки. — Що ж далі, мадам?
— Залишила мій будинок, містер Сойєр, три дні тому. Вона удала, що збирається відвідати мою сестру — другу її тітку, — що має пансіон якраз поруч із верстовим стовпом. Там ще коло того стовпа росте височезний берест і стоїть дубовий паркан, — пояснила леді, спиняючись на хвилинку, щоб утерти очі.
— Хай йому сто чортів, тому берестові, мадам! — скрикнув Боб, цілком забувши про своє почесне лікарське звання. — Розповідайте швидше; піддайте пари, мадам.
— Цього ранку, — повільно провадила стара леді, цього ранку вона…
— Вона повернулася, мадам, я сподіваюся? — спитав, помітно нервуючись, Боб. — Вона повернулась додому?
— Ні, вона не повернулася, а прислала листа.
— І що ж написано в тому листі?
— Там написано те, містер Сойєр, до чого я хотіла поволі підготувати вас і Бенджемена. Арабела пише… лист у мене в кишені, містер Сойєр, але я забула в кареті окуляри і без них нічого не прочитаю… одне слово, вона пише, що одружилася.
— Що? — сказав або, вірніш, гримнув містер Боб Сойєр.
— Одружилася, — повторила стара леді.
Містер Боб Сойєр не став слухати далі, а вихопився з аптеки, вбіг до свого приватного помешкання і оглушливо скрикнув:
— Бене, голубчику, вона втекла!
Містер Бен Елен, що, попустивши голову на фут нижче від колін, куняв за конторкою, раптом звівся на рівні ноги, метнувся до містера Мартіна і засунув кулака під краватку мовчазного слуги з явним наміром зараз же задушити його.
Кілька секунд містер Мартін стояв спокійно, але, побачивши безпосередню загрозу своєму життю, пробурмотів щось незрозуміле, жбурнув містера Бена Елена на поміст, а що руки цього джентлмена заплутались у його краватці, то слідом за ним упав і сам. Поки вони борюкалися, качаючись по підлозі, двері відчинилися, і товариство збільшилось на дві нові особи; містера Піквіка та Семюєля Велера. Побачивши бійку, містер Піквік з властивою йому енерґією кинувся до здивованих споборників і почав просити глядачів розборонити їх.
Заклик вченого мужа збудив Боба, наче спараліжованого шаленством свого друга. За допомогою цього джентлмена містер Піквік поставив Бена Елена на ноги. Містер Мартін, лишившися на підлозі сам, і собі підвівся та озирнувся навколо.
— Містер Елен, — сказав містер Піквік, — що тут у вас трапилося?
— Дурниця, — зневажливо відповів Бен.
— В чім річ? — удався містер Піквік до Боба Сойєра, — Занедужав він, чи що?
Та раніш як Боб устиг одповісти, Бен Елен ухопив містера Піквіка за руку і тоном глибокого жалю пробурмотів:
— Моя сестра, дорогий сер, моя сестра…
— А, тільки всього! — зрадів містер Піквік. — Ну, то, я сподіваюся, ми хутко залагодимо цю справу. Ваша сестра, любий сер, ціла й неушкоджена, і я приїхав сюди спеціяльно, щоб…
— Шкодую, що мушу припинити такі інтересні балачки, як казав один король, розпускаючи парлямент, втрутився містер Велер, зазираючи крізь скляні двері, — але тут ще один нумер, сер. У тій кімнаті на килимі лежить якась поважна стара дама й чекає чи то на розтин, чи то на гальванізацію, а, може, і на який інший науковий експеримент.
— А я й забув, — схаменувся містер Елен. — То ж моя тітка.
— Боже милий! — вжахнувся містер Піквік. — Бідна жінка! Обережно, Семе, обережно.
— Як на члена родини, становище не зовсім звичайне, — зауважив Сем, вмощуючи тітку в крісло. — Гей, ти, костопильців попихачу, тягни но сюди щось одживне!
Останні слова стосувалися до хлопця в сірому, який, доручивши доглядати коня вуличному сторожеві, прибіг подивитись, що то за шум учинився в аптеці. Спільними зусиллями хлопця в сірому, містера Боба Сойєра й містера Бенджемена Елена стару леді нарешті приведено до пам'яті, після чого містер Елен, звернувшись до містера Піквіка, попросив його закінчити так несподівано перервану фразу.
— Ми тут, гадаю, між друзів? — спитав містер Піквік, одкашлюючись і поглядаючи на мовчазного вовкуватого чоловіка, що приїхав каретою, запряженою конем з непомірно великою головою.
Ці слова звели містерові Сойєрові на пам'ять хлопця в сірому, який, витріщивши очі, цікаво прислухався до всього. Взявши майбутнього хеміка за комір і витришкавши його з кімнати, Боб Сойєр запевнив містера Піквіка, що тепер можна говорити просто й одверто.
— Ваша сестра, дорогий мій сер, — повернувся наш герой до Бена Елена, — в Лондоні, здорова й щаслива.
— Мене абсолютно не обходить її здоров'я, — махнув рукою Бен.
— А мене обходить її чоловік, сер, — сказав Боб Сойєр. — І я обійду його на відстані дванадцяти кроків, сер. Я таки завдам гарту цьому підлому негідникові, сер. Я…
— Тихо, тихо, сер, — спинив його містер Піквік. — Раніш, як прикладати такі круті епітети до цього джентлмена, обміркуйте безсторонньо ступінь його провини і згадайте, прошу, що він — мій друг.
— Хто? — звідався містер Боб Сойєр.
— Як він називається? — скрикнув Бен Елен. — Його ім'я?
— Натанієль Вінкл, — одповів містер Піквік.
Містер Бенджемен Елен розтрощив підборами свої окуляри і, підібравши скалки та розклавши їх по трьох кишенях, схристив руки, стулив губи і грізним оком глянув у сміливе обличчя містера Піквіка.
— Так це ви, сер, підстренчували та підохочували її на такі вчинки? — вимовив він нарешті.
— А це, я думаю, слуга джентлмена, — примовилася стара леді, — той чоловік, що вештався круг мого будинку і збив з пантелику мою покоївку, Мартіне!
— Я, — ступив наперед вовкуватий чоловік.
— Оце той хлопець, якого ви бачили тоді в заулкові?— Містер Мартін, що, як ви вже пересвідчились, не любив балакати, глянув на Сема Велера, притакуючи, кивнув головою і буркнув:
— Той самий.
Містер Велер приязно всміхнувся до похмурого грума і в чемних виразах ствердив, що „знав його і передніш“.
— А я мало не задушив цього відданого чоловіка! — згукнув містер Бен Елен. — Як дозволили ви вашому волоцюзі-лакеєві зводити на неправу путь мою сестру, містер Піквік? Я вимагаю, щоб ви пояснили це, сер.
— Ви мусите вияснити всю справу, сер, — лютував Боб Сойєр.
— Це — змова, — мовив Бен Елен.
— Заздалегідь обміркований злочин, додав Боб Сойєр.
— Нечесне ошуканство, — верескнула стара леді.
— Справжнє шахрайство, — висловив свою думку й Мартін.
— Вислухайте мене, будь ласка, — попросив містер Піквік, коли Бен Елен упав у крісло, де він кидав кров своїм пацієнтам, і вдався до хусточки. — У цій справі я не брав жадної участи, як не рахувати, що один раз був присутній при побаченні молодих людей. Запобігти побаченню я не міг і думаю, що, бувши там, усунув плітки, які інакше могли б постати. Цим, і тільки цим, обмежилася моя участь; і я навіть не знав, що вони так скоро поберуться. А проте, — поквапився бути точним містер Піквік, — мушу признатись, я не став би перешкоджати їхнім намірам, якби й знав, що вони збираються одружитись.
— Ви чуєте? Всі чуєте, що він каже? — спитав містер Бенджемен Елен.
— Маю надію, що вони чують, — зауважив містер, Піквік, озираючись навкруги, — і сподіваюся, — додав він зненацька почервонівши, — вони чутимуть і те, що я зараз скажу. Скільки мені відомо, сер, ви не мали ніяких підстав силувати почуття вашої сестри. Навпаки, ви мусили були прикласти всіх зусиль, щоб заступити їй решту близьких родичів, що їх вона була позбавлена малку. Щодо мого юного друга, то він нічим не поступиться вам, а, може, де в чому і кращий од вас. В усякому разі, я відмовляюся провадити дальші розмови на цю тему, якщо ви не будете триматись чемніш і висловлюватись коректніш.
— До слів шановного промовця, що його ви оце чули, я маю додати небагато, — сказав містер Велер, роблячи один крок у напрямі до вовкуватого чоловіка; — один з вашої компанії назвав мене волоцюгою.
— Але тут нема нічого спільного з нашою розмовою, Семе, — втрутився містер Піквік. — Припніть, прошу, ваш язик.
Сталася коротка павза. Потім містер Бен Елен підвівся з свого крісла й заприсягся, що ніколи більше не бачитиме Арабели, а містер Боб Сойєр урочисто обіцявся помститись над щасливим молодим.
Але саме тоді, коли становище починало набувати загрозливого характеру, містер Піквік знайшов потужного спільника в особі старої леді, яка заходилась доводити своєму небожеві, що могло бути ще гірше, що кінець-кінцем нічого жахного не сталося і що треба коритися долі. Поки добряча жінка переконувала містера Бена Елена, Боб Сойєр і містер Піквік сиділи в задній кімнаті, де містер Сойєр не раз пригублював якусь чорну пляшку і раз-по-раз ставав лагідніший і веселіший. Нарешті він з пляшкою в руці вихватився з кімнати, ознайомив, що вважає себе за дурня, і запропонував випити за щастя містера та місіс Вінкл. Почувши це, містер Бен Елен раптом підвівся з крісла, вихопив з рук приятеля пляшку і так щиро приєднався до тосту, що й сам став чорний, як вона. Потім пляшка ходила круг кімнати, доки не спорожніла, а всі повеселішали до того, що навіть злите з бронзи обличчя містера Мартіна зволило всміхнутись.
— Ну, а тепер улаштуймо справжній бенкет! — згукнув Боб, потираючи руки.
— На жаль, мені треба повертати до готелю, — сказав містер Піквік. — Я не звик сидіти допізна і до того ж стомився від поїздки.
Як не просили його, містер Піквік не піддався. Відходячи, він умовився з Бенджеменом Еленом, що той товаришуватиме йому у візиті до старого містера Вінкля і, призначивши від'їзд на завтра, наш герой попрощався й попрямував до готелю „Чагарник“.