Посмертні записки Піквікського клубу/XXXVIII
| ◀ XXXVII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXVIII |
XXXIX ▶ |
|
|
Аби не злякати юне подружжя несподіваним з'явленням Бена Елена та Боба Сойєра, містер Піквік, спинившися сам у готелі „Джордж і Яструб“, запропонував молодим медікам пошукати іншого притулку, і ті охоче пристали на це.
— Матінко, це ви, містер Велер! — скрикнула гарненька покоївка, стрінувши Сема в коридорі.
— І дуже радий, що це я, а не хтось інший, — одповів Сем, відстаючи трохи, щоб пан не чув його. — Та й вродлива ж ви дівчина, Мері.
— Ви завжди верзете дурниці, — запротестувала покоївка. — О, бога ради, не робіть цього, містер Велер!
— Не робити чого, моя ясочко? — спитав Сем.
— Та оцього ж, — пояснила Мері. — Киньте краще та ідіть собі геть! — Вичитавши йому так, гарненька покоївка відіпхнула Сема й оповістила, що він пом'яв їй чепчика і розкуйовдив волосся. — І не дали мені сказати те, ще я хотіла, — додала Мері. — Тут на вас уже чотири дні чекає якийсь лист. Він прийшов за півгодини, як ви поїхали. І на конверті написано „спішний“.
— А де він, моє серденько? — зацікавився Сем.
— Я зберегла його для вас, бо інакше він давно вже загубився б. Ось він. Правду сказати, ви на це не заслуговуєте.
Сем сів на підвіконня, посадовив поруч себе Мері, розірвав конверта, витяг листа й став його роздивлятися.— Ало! — зненацька згукнув він. — Що це все значить?
— Сподіваюся, нічого поганого, — сказала Мері й заглянула поверх його плеча.
— Які у вас чудові оченята! — зауважив Сем, підводячи голову.
— Забудьте ви за мої очі й читайте краще, що там написано, — промовила гарненька покоївка й послала йому очима бісика. Сем не устояв і мусив був поцілувати її. Відсвіжившися поцілунком, він став серйозний і вголос прочитав таке.
- Дуже шкодую мати приємність бути вістівником поганих новин твоя мачуха мала необачність сидіт задовго на вогкій траві під дощ слухаючи пастиря що розливався до самої ночі бо налигався бренді з водою і не міг спинитись доки не протверезився що взяло багато часу доктор каже якби вона випила гарячого бренді зараз же замість вечора не було б нічого колеса їй підшмарували б своїчасно і зробили б усе аби вона могла їхати далі твій батько сподівався що вона працюватиме як і передніш але саме завіртаючи за ріг мій хлопче вона потрапила у вибій пірекинулась і пішла шкереберть так швидко що доктор хотів загальмувати її та не міг і вчора ввечері двадцять перед шостою вона проїхала останю заставу значно швидше як годілося б мабуть через те що в неї було мало багажу доречі твій батько каже що йому було б дуже приємно якби ти міг приїхати та побачитись зо мною Семі бо я тепер зовсім самотній Семі пр-тка він думає що все тут написано правильно і як було і що про стільки єсть поговорити що твій пан не буде заперечувати звичайно не буде Семі бо я його добре знаю так що переказує привітання до якого я приєднуюсь і залишаюсь Семі з дідька твій
Тоні Велер“
— Може, хтось писав для нього, а він тільки підписав потім? — висловила думку гарненька покоївка.
— Заждіть хвилинку, — попросив Сем, ще раз перебіг очима по листу і трохи помовчав, міркуючи. — Ви вгадали. Джентлмен, що писав, оповідає про всі його нещастя від себе, а подеколи втручається з своїми зауваженнями батько, і тоді все плутає. Це якраз його маніра. Маєте рацію, Мері-голубонько.
Задовольнивши свою цікавість у цьому питанні, Сем перечитав листа ще раз і, тільки тепер збагнувши цілком його зміст, промовив замислено:
— Отже, померла таки, бідолашна. Мені шкода її. Вона була б непогана жінка, якби той їхній пастир не забивав їй баки.
Містер Велер сказав це таким серйозним тоном, що гарненька покоївка спустила очі й похнюпилась.
— Ну, та нічого не вдієш, — зідхнув Сем, кладучи листа в кишеню. — Що судилося, того не оминеш, як казала стара леді, одружившись із своїм лакеєм. Тепер уже лихові нічим зарадити не можна. Хіба я не правду кажу, Мері?
Мері похитала головою й собі зідхнула.
— Треба просити в пана відпустки, — міркував Сем.
Мері знову зідхнула. Адже лист був такий зворушливий.
— Бувайте! — сказав Сем.
— На все краще! — відповіла гарненька покоївка й одвернула голову.
— Ви навіть не хочете попрощатись, — дорікнув Сем.
Дівчина простягла руку, дуже маленьку, дарма що то була рука покоївки, і підвелася з підвіконня.
— Я хутко повернуся, — запевнив Сем.
— Вас ніколи не буває вдома, — з ледве помітним незадоволенням сказала Мері. — Не встигнете ви приїхати, як їдете знову.
Містер Велер притяг красуню до себе і шепотів їй щось, аж доки та не повернула голови й не глянула на нього. Коли вони нарешті розпрощалися, дівчині довелося піднятись до себе в кімнату, причепуритись трохи, але, і стоячи на сходах, вона раз-у-раз перехилялась через поренчата й обдаровувала Сема усмішками та дружніми кивами.
— Я перебуду там щонайбільше два дні, сер, — запевнив Сем, переказавши своєму панові про нещастя, що спіткало його батька.
— Сидіть скільки буде треба, Семе, — відповів містер Піквік. — Я дозволяю вам жити в батька невизначений час.
Сем уклонився.
— І скажіть йому, Семе, що я з великою радістю допоможу йому чим можу, — додав містер Піквік.
— Спасибі, сер, — подякував Сем, — перекажу неодмінно.
І, замінявшися ще кількома фразами, що свідчили про взаємну приязнь і порозуміння, пан і слуга розлучилися. О сьомій рівно Семюєл Велер зліз з імперіяла диліжанса, що, проїздячи через Доркін, спинявся на сто кроків од готелю Маркіз Гранбі. Був холодний, похмурий вечір. Маленька вуличка виглядала пустельно та непривітно, а вивіска благородного маркіза, розхитуючись на всі боки і зловісно стогнучи, здавалася ще сумнішою, ніж звичайно. Жалюзі були спущені і майже всі віконниці зачинені. Не знайшовши нікого, хто міг би відповісти на його запитання, Сем увійшов у двері і зараз же побачив свого родителя.
Удівець сидів коло круглого столика в невеличкій кімнаті ззаду ресторану і, замислено дивлячись у коминок, смоктав люльку. Похорон, очевидно, відбувся тільки сьогодні, бо з капелюша на голові старого звисала жалібна стрічка ярдів у півтора завдовжки. Містер Велер був у надзвичайно відлученому та споглядальному гуморі. Не зважаючи на те, що Сем кілька разів окликнув його, він сидів так само нерухомо і так само задумливо палив, утупивши в огонь очі. Опритомнів він тільки тоді, як син, підійшовши, поклав йому на плече руку.
— А, Семі! — сказав містер Велер. — Дуже радий тебе бачити.— Я озивав тебе принаймні півдванадцятка разів, мовив Сем, вішаючи на дерев'яний гвіздок свого капелюша — та ти не чув нічого.
— Нічого, Семі, — ствердив містер Велер, знову дивлячись у коминок, — я мріяв, Семі.
— Мріяв? — здивувався син. — Про що ж ти мріяв?
— Я мріяв про неї, Семі, — і містер Велер хитнув головою в напрямі до доркінського кладовища, даючи тим на розум, що мрії його снувалися круг покійної місіс Велер. — Я думав, Семі, що кінець-кінцем і не зважаючи ні на що я шкодую за нею.
— Ну, що ж; адже так воно й мусить бути, — схвалив Сем.
Містер Велер притакуючи кивнув головою і занурився в хмару диму та в свої мрії.
— Вона робила цілком справедливі зауваження, Семі, — по довгій мовчанці сказав містер Велер, розганяючи тютюновий дим рукою.
— Які зауваження? — спитав син.
— Зауваження, що їх вона робила, як лежала недужа.
— А що то були за зауваження? — звідався Сем.
— Ось які. „Велере“, казала вона, „я думаю, що поводилась із тобою не зовсім так, як слід було б поводитись. В тебе добряча душа, і я мусила була дати тобі більше вигод у хатньому житті. Я починаю думати“, казала вона, „що заміжня жінка, яка хоче догоджати богові, повинна перш за все виконувати сумлінно свої хатні обов'язки — дбати про те, щоб родина була весела і вдоволена. А якщо їй і заманеться піти до церкви, то це можна робити тільки на дозвіллі й так, щоб релігійність не обернулась на лінощі та на розпусту. Я винна в цьому“, казала вона, „бо гаяла час і витрачала кошти на людей, що були грішніші за мене. Але, коли я помру, Велере, ти згадуй мене таку, якою я була з натури, до того часу, як спізналася з цими людьми“. „Сюзано“, кажу, і мушу признатись, Семі, вона зовсім приголомшила мене, „Сюзано, ти була мені добра дружина. Не будьмо краще за це й згадувати. Одужуй мерщій, моя люба, і побачиш ще, як я одлупцюю того Стігінса, що дурив вам усім голови своїми казаннями“. Вона всміхнулася, Семі, — закінчив старий джентлмен, затягуючись, щоб задавити зідхання, — вона всміхнулася і все ж таки померла.
— Що ж поробиш, старий? — сказав Сем, намагаючись хоч трохи розговорити батька, — всі там будемо, рано чи пізно.
— Та я й сам це знаю, Семе, — не заперечував містер Велер-старший.
— Це така вже наша доля, — філософствував Сем.
— Маєш рацію, — притакуючи хитнув головою батько. — І що робили б трумнарі, якби було інакше, Семі?
Загубившись на безмежних просторах думок, викликаних останнім зауваженням, містер Велер старший одклав на бік свою люльку й заходився перегромаджувати жар у коминку. Впала довга мовчанка.
— Хтось стукає в двері, — промовив Сем.
— Нехай собі стукає, — згорда відповів його батько.
Не чувши запрошення, незнаний одвідач наважився прочинити в кімнату двері й просунув туди голову. То були обличчя й чорні патли містера Стігінса — червононосого пастиря, що його ми стрічали у вісімнадцятому розділі цього правдивого оповідання.
Отвір у дверях потроху ширшав, і, коли в його могла пролізти худорлява постать містера Стігінса, преподобний пастир прослизнув у кімнату й старанно зачинив по собі двері. Повернувшись до Сема, червононосий зняв угору руки та підвів очі на знак невимовного співчуття лихові, що спіткало родину. Далі він підсунув до коминка крісло з високою спинкою і, сівши на самий кінчик його, витяг з кишені брудну хусточку й приклав її до очей.
Деякий час містер Стігінс тримав хустку коло свого обличчя і жалібно, але чемно зідхав. Нарешті, потужним зусиллям подолавши хвилювання, він поклав її в кишеню, потім застібнувся на всі ґудзики, взяв коцюбу, перемішав у коминку, потер собі руки й глянув на Сема.
— О, любий мій друже, — сказав містер Стігінс, — яке жахне нещастя!
Сем досить непевно хитнув головою.
— А для цього грішника й поготів, — додав містер Стігінс — На саму згадку про це серце праведника обкипає кров'ю.
— Чи не знаєте ви, молодий чоловіче, — спитав Стігінс, що не чув цього зауваження, — може, вона заповідала щось Емануелеві?
— Кому? — не зрозумів Сем.
— Церкві, — пояснив містер Стігінс, — нашій церкві, нашій пастві.
— Вона не відписала нічого ні пастві, ні пастиреві, овечкам, ні собакам, — категоричним тоном одповів Сем.
Містер Стігінс лукаво зиркнув на Сема, перевів очі на старого джентлмена, що сидів із заплющеними очима і, здавалося, куняв, а тоді присунув свого стільця ближче й стиха запитав:
— І нічого для мене, містер Семюєле?
Сем заперечливо похитав головою.
— Я думаю, вона мусила була щось залишити, — настоював містер Стігінс, помітно пополотнівши. — Пригадайте, містер Семюєле; невже ж вона не відписала мені нічого?
— Нічогісінько, що варто було б бодай держала вашої старої парасольки.
— Але, мабуть, — спитав, поміркувавши трохи, містер Стігінс, — мабуть, вона заповіла, щоб старий грішник узяв мене на своє пеклування?
— Щось таке нібито вона і дійсно заповіла, — ствердив Сем. — Батько оце перед самим вашим приходом почав був розповідати мені про вас.
— Невже!.. — зрадів, аж засяяв Стігінс. — Він таки, значить, змінився. Ми чудово житимемо вдвох, га, містер Семюєле? Я доглядатиму його, як ви поїдете; та ще як доглядатиму; ось побачите.
Сем мовчки нахилив голову. В цій хвилині з того кутка, де сидів старий, долинув якийсь незвичайний звук, чи то рики, чи то зідхання, чи то рохкання, чи то хропіння.
Містер Стігінс, узявши ці звуки за стогін каяття, потер руки, заплакав, усміхнувся, знову заплакав, а тоді підійшов до мисника, взяв з його склянку й поклав у неї чотири грудочки цукру. Після того він озирнувся, тяжко зідхнув і попрямував до буфета, звідки незабаром повернувся зі склянкою, до половини наллятою ромом. Доливши туди до вінець теплої води з чайника, червононосий розмішав грог, покуштував його, сів у крісло, висьорбнув чималу частку питва і звів дух.
Поки відбувалися всі попередні маневри, містер Велер удавав, що спить, але, коли преподобний пастир зводив дух, він миттю звівся на рівні ноги, кинувся до містера Стігінса, вихватив у його склянку, вихлюпнув решту грогу йому в обличчя, жбурнув склянку в коминок і, вхопивши проповідача за комір, почав копати його ззаду своїм важким чоботом.
— Семі, — попросив за хвилину старий, — насунь мені глибше капелюша.
Сем, як годиться слухняному синові, виконав доручення, після чого старий джентлмен, стусаючи свого ворога з подвоєною енерґією, випхав його на вулицю, сунув головою в колоду з водою й тримав там, доки той за малим не задушився.
— О! — згукнув містер Велер, виснажуючи свою енерґію надзвичайно складним штурханом і дозволяючи містерові Стігінсові витягти нарешті голову з колоди. — Присилайте до мене всіх ваших ледарів-пастирів, і я їх спершу зітру на порох, а потім утоплю в колоді. Поможи мені здертися на сходи, Семі, та дай скляночку бренді. Я зовсім захекався, синку.