Початки громадянства/Загальне/Розвій соціольоґичної науки і ґенетичної соціольоґії з окрема

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
◀ Вступні замітки Початки громадянства. Загальне
Михайло Грушевський
Розвій соціольоґичної науки і ґенетичної соціольоґії з окрема 		Соціольоґичний закон чи рітм соціяльного житя? ▶
Прага: 1921

Розвій соціольоґичної науки і ґенетичної соціольоґії з окрема. Як я уже сказав, виясненнє початків соціяльного (громадського) житя людства та його розвою вважаєть ся ділом соціольоґії, а саме тої частини її, яка зветься соціольоґією ґенетичною, або дінамичною, — а могла б звати ся й просто соціольоґією історичною,[1] бо узагальнює явища історії людства, шукаючи в ній певних загальних прикмет, більш або меньше спільних всьому людству. Тільки ж з історією звичайно звязуєть ся понятє того, що зветь ся „історичними часами“ в житю народів: коли вони дійшли вже такого соціяльного і культурного розвитку, що у них появляють ся „історичні памятки“, тягла і неперервана історична традиція. Тим часом ґенетична соціольоґія займаєть ся найбільше часами раннішими, „перед-історичними“, стараєть ся розслідити завязки суспільного житя і розвиток його форм, починаючи від найбільш простих і примітивних, та висвітлити ті дороги, якими воно приходить до тих складнійших форм, в яких ріжні народи виступають на початках доби, що зветь ся „історичною“ та служить предметом історичних дослідів. В тім ґен. соціольоґія приподоблюєть ся до иньшої такої „перед-історичної“ науки, археольоґії, яка так таки й зветь ся инакше „перед-історією“ („преісторією“). Тільки та ставить своїм головним завданнєм висвітленнє початків матеріяльної культури (їжі, одежі, житла, господарства і зносин) і студіює для сього матеріяльні останки і памятки сеї культури (струмент, посуду, останки їжі, одежі, житла, похоронів). А ґенетична соціольоґія, розсліджуючи початки соціяльної орґанізації, звертаєть ся до старинних літературних памяток, а ще більше (останніми часами особливо) — до матеріялів етнольоґичних: до студій над народами, які зістались на низших, так би сказати — перед-історичних ступенях культури і соціяльного житя. Широко переведені протягом останнього столітя досліди й описи побуту таких народів виказали, що майже всі ступени культури і громадського житя можна бачити на яв, перед собою, у сих народів, і коли їх уміючи підібрати і поставити поруч себе, очистивши від ріжних сторонніх додатків, за помічю порівняних етнольоґичних студій, то ми дістанемо перспективу соціяльного розвою, дуже ріжнородну, з масою варіянтів, яких даремно б ми шукали в історичних наших відомостях.

Трохи, правда, запізно наука взялась до студіювання сих пасербів історії: деякі встигли вже й вигинути під натиском на них європейської „цівілізації“, поки діждались сеї ласкавої уваги. Але все ж таки сі досліди, переведені протягом особливо останнього півстолітя перед війною, уратували, для науки бодай, дуже богато. Заразом вказали вони шлях, котрим належить іти, щоб дійти ясного розуміння доріг, якими вищі культурою народи, так звані історичні, вийшли на ті вищі степени культурного життя, де вже починаєть ся їх історичне істнуваннє, котрим займаєть ся історія, а так звана „фільософія історії“ стараєть ся звести до більш меньш одностайних, спільних моментів безконечне богацтво фактів і подробиць сього історичного житя. Ґенетична соціольоґія таким чином пророблює немов вступні розвіди до сеї науки, яка розвинулась півстолітєм ранішнє, головно під впливами німецької ідеалістичної фільософії. Деякі дослідники навіть дивлять ся на соціольоґію взагалі, як на те саме, чим мала бути та „фільософія історії“[2]. Але глибока відмінність напрямів новійшої соціольоґії від тої старої, ідеалістичної історії фільософії, робить таки з соціольоґії не по назві тільки, а по самому духу і змісту науку глибоко відмінну. В своїх початках (у Конта особливо) соціольоґія стояла дуже близько до тої ідеалістичної фільософії історії — але потім відійшла далеко й пішла иньшою дорогою.

Поява і розвиток соціольоґії як науки се діло останнього столітя. Правда, коли її починають просто з „Курса позитивної фільософії“ Конта, котрий руба поставив питаннє про неминучість утворення сеї науки (котрій він перший і дав її нинішню назву — „соціольоґії“), то се виходить трохи занадто формально. Не казати вже, що ідея науки про людське громадянство, як таке, носила ся в гадках учених, які інтересували ся соціяльними відносинами, дуже здавна: стара „політика“, що веде свої початки від Плятона і Аристотеля, була властиво вже такою наукою про громадянство, тільки все збивалась на науку про державу, і питаннє про відносини між громадянством і державою було для неї центральним. Оден з визначних представників сеї дісціпліни, анґлійський фільософ Гоббс (1588—1679) висунув і дуже значущий термін для сеї науки — „соціяльна фільософія“. Але XVIII вік не оцінив відповідно сеї ідеї. У Монтескіє і Кондорсе, котрих Конт уважав своїми попередниками, знаходимо не богато нового в порівнянню з попередніми „політиками“, і тільки велика революція та викликані нею глибокі політичні й соціяльні зміни змусили глибше застановитись над соціяльним ладом і основними факторами його розвитку.

„Великий зачинатель ідей“, насичений вражіннями епохи, ґр. Сен-Сімон (1760—1825) в своїх безконечних, безсистемних, часом навіть суперечних з собою писаннях, написаних під вражіннями наполєонівської і реставраційної реакції, доходить до глибоких виводів, які відограли велику ролю в розвою европейської мисли.[3] Переходячи історію Франції, — ті умови, які привели до утворення феодального режіму, потім його розкладу і орґанізації необмеженої королівської монархії, до революційного вибуху і реставрації, він порівнює її з історією Анґлїї, з анґлійською революцією і реставрацією, і констатує повну анальоґичність розвитку сих двох країв, поставлених, на перший поглад, в такі глибоко відмінні обставини. Се вказує йому на спільність основних сил, які керують історією народів. Форми державної орґанізації, політичні зміни — котрі так швидко проходили в останніх десятилітях — мають другорядне значіннє. Основу становить економична орґанізація громадянства: право власности, поділ праці, форми продукції і орґанізація суспільних кляс, яка з того витікає. „Парляментарне правліннє тільки форма, а власність — се ґрунт; закон про права і форми правління не мають такого значіння як ті, що уставляють права власности і реґулюють їх користаннє; їх обґрунтованнє се правдива підстава соціяльної будови.“ Поруч сих економичних підстав відограють в політичних змінах велику ролю також ідеї — моральні, реліґійні, фільософичні. Кожда політична система має своє обґрунтованнє в системі фільософічній. Політична орґанізація середньовіча була ділом середньовічних мислителів — духовенства, а розвій позитивного знання, принесеного Арабами до Европи, не меньше послужив розкладови феодалізму, ніж визволеннє міських комун. Про взаємовідносини сих двох катеґорій сил — економичних і духових, Сен-Сімон не висловлюєть ся виразно, але часами у нього виривають ся замітки, які признають першинство за факторами економичними: „поступи індустрії мають найбільш позитивний характер“, велика революція мала своєю метою уставленнє „індустріяльної системи“ і революційна енерґія не вичерпаєтъ ся, поки ся система не закріпить ся (правда, що сю індустріяльну систему Сен-Сімон бере широко, включаючи сюди всі продуктивні, працюючі елєменти: підприємців, робітників і трудову інтеліґенцію).

В кождім разі сі сили проявляють себе з такою ж постійністю і непохитністю, як сили фізичні. „Хід цівілізації не залежить від нас“. Хід людського духа єдиний і незмінний, великі люде не творять, лише збирають до купи розкидане. Спеціяльно політичні події підлягають законности ще більш абсолютній, ніж математичні ряди. Тому тут навіть більше ніж в науках природничих можливе передбачаннє, виводи на будуще з фактів минулих; добра історія минувшини заразом буде історією будуччини людства. Досі вона була чисто літературною роботою, дійсною наукою вона стане тільки тоді, коли почне „координувати факти, і з них виводити загальні закони“. На сих історичних виводах мусить тоді спертись і нова „політика“: вона послугуватиметь ся методами фізики й иньших природничих наук і подібно до них ставитиме своїм завданнєм — з даних фактів передбачати їх вислід. Се й є властиве завданнє людської працї — людську проникливість наблизити можливо „до передбачання божого“.

Соціяльні науки, таким чином зреформовані методом наук природничних, мусять війти в нову систему „позитивної фільософії“, котру Сен-Сімон запроектував задовго до своєї знайомости з її будучим творцем та своїм учеником Оґюстом Контом. В своїх „Lettres philosophiques et sentimentales“ він писав, в 1811 р., коли Конт іще був підлітком:

„Окремі науки — се елєменти загальної науки, названої фільософією; ся наука в своїй пасивній части являєть ся підсумком (резюме) здобутих відомостей, в части активній — показчиком нових наукових шляхів і переглядом способів для нових відкрить і завершень уже розпочатих. Розглядаючи релятивний і позитивний характер науки в її цілости й частях, бачимо, що й цілість і части з початку повинні були мати характер здогадний (конєктуральний), далі мусіли дістати характер на половину здогадний, на половину позитивний, і нарешті вся наука і части її мають здобути характер можливо вповні позитивний. Ми й прийшли до моменту, коли перший вдатний підсумок окремих наук (des sciences particulières) утворить позитивну фільософію (la philosophie positive).“

Утворити таку систему позитивного знання Сен-Сімонови не було дано: його відомости були занадто поверховні, хоч і ріжнородні, й зачерпені з других рук. До сього діла взявсь його ученик і співробітник з останніх літ житя Оґюст Конт (Comte, 1798—1857). Тому що Конт і Сен-Сімон під кінець розійшлись, Конт і його ученики можливо затушковували ідейну залежність їх праці від Сен-Сімонових ідей; як сказано вже, Конт більш налягав на звязок своїх ідей з поглядами Монтескіє і Кондорсе і промовчував Сен-Сімона, а декотрі з контистів навіть навпаки — доводили вплив Конта на Сен-Сімона.[4] Одначе залежність діла Конта від вище наведених ідей Сен-Сімона не підлягає сумніву. Своїм „Курсом позитивної фільософії“ (6 томів, 1830—1842) Конт сповняв проґраму „підсумку окремих наук“, поставлену Сен-Сімоном, його побажаннє бачити „добру історію минувшини людства“, котра б давала проґноз його будуччини, і начеркував нову проґраму нової науки про суспільність, тої „соціяльної фізики“, котра б уставила закони соціяльного розвою, такі ж певні та непохитні як закони фізики. Тільки — і в сім Конт не додержав ся на висоті гадок свого учителя, — він упростив його концепцію соціяльних факторів. Лишив без відповідної уваги все сказане Сен-Сімоном про фактори економичні, індустріяльні, клясові, і в основу своєї концепції взяв тільки фактор духовий, псіхольоґичний — принаймні в тій більш суцільній части своєї історії соціяльного розвитку, котра у нього доводить ся до нової европейської історії.[5]

Перед усім уставляє він систему окремих наук, їх „єрархію“ в порядку їх складности — від загальнійших і простійших до більш складних, скомплікованих. Се славна Контова „клясіфікація наук“, яка уставлає їх в такім порядку: математика, астрономія, фізика, химія, біольоґія, і за біольоґією, яка студіює устрій і функції живих, чи орґаничних тіл, по гадці Конта, мусить бути ще наука, присвячена устроєви, розвоєви і функціям людської суспільности. Сій будучій науці він дав назву соціольоґії, яка й зістала ся за нею, невважаючи, що такий термін, зложений з двох ріжномовних слів — одного латинського, другого грецького, викликав чимало опозіції. Ціла половина Контового „Курса“ (тт. IV, V і VI) присвячена виясненню принціпів і завдань сеї нової, ним постулірованої науки. В дусі Сен-Сімона сі завдання і методи ставлять ся по анальоґії з фізикою: як біольоґія так і соціольоґія трактують ся як відділи фізики в широкім розумінню слова. Фізика властива досліджує закони неорґаничної природи; біольоґія, або „орґанична фізика“, займаєть ся тілами орґаничними, а соціольоґія, котру Конт инакше називає „соціяльною фізикою“, має досліджувати устрій людського громадянства (що Конт по анальоґії з фізикою називає „соціяльною статікою“) і його розвій — що він називає „соціяльною дінамікою“. В сім досліді має вона знаходити оті вимагані Сен-Сімоном тверді й непохитні закони, котрі в соціяльним житю мусять бути також як у всякій иньшій сфері природних явищ. Базу в сім приготовляє для соціольоґії біольоґія, котрої частину становить „фізіольоґія мозку“, або псіхольоґія, яка аналізує соціяльні інстинкти людини (sociabilité humaine). Аналіз історичного розвою людства мусить розкрити закони, котрі ними керують. Основною силою соціального розвитку являєть ся людський дух: „весь соціяльний механізм в останнім рахунку спочиває на ідеях“ (tout le méchanisme social repose finalement sur les opinions).

Розвиваючи висловлену досить ясно вже у Тюрґо і Сен-Сімона ідею, котру Конт одначе вважав своїм винаходом,[6] він уставляє свою теорію „трьох стадій“, які переходила в своїм розвою мишленнє, а з нею і соціяльне житє всіх народів: з початку давалось усьому обясненнє теольоґичне (волею і творчістю богів), потім метафізичне (з певних абстрактних первооснов) і нарешті думка стає на позитивний ґрунт: шукає реальних законів, себ-то фактичного звязку явищ в їх розвитку і співістнуванню. Відповідно сьому Конт ставив черговим завданнєм науки поставити на ґрунт „позитивної фільософії“ і студіюваннє соціяльного людського житя та згідно з її вислідами його орґанізувати. Прикметами позитивного досліду він уважав: обєктивизм, себто підпорядкуваннє гадок предметови досліду, реальність досліджуваних явищ, їх певність і можливість перевірки, точність сліду і свідомість релятивности його результатів — тому що явища кінець кінцем пізнають ся нами не в своїй абсолютній істоті, а в їх відносинах між собою і в відносинах до обсерватора чи дослідника.

Виходячи з сих принціпів Конт начеркує в своїм курсі образ розвою людського житя і його перспектив в будучности.

Вихідною формою соціяльної орґанізації, association élémentaire, являетъ ся сімя; се соціяльна одиниця, дана природними (біольоґичними) умовами. Вона опираєть ся не на поділі праці — основнім принціпі соціяльної орґанізації, „який в сімї проявляє себе тільки в деякій мірі“, — а на інстинктах людської симпатії. Ті ріжниці і нерівности, які істнують в сімї, виявляють ся в підпорядкованню жіночого елєменту мужеському, і дитинячого покоління батьківському: при всіх змінах форм сімї власть чоловіка над жінкою і батьків над дітьми мусить зіставатись завсіди; підкопуваннє сімї якими небудь теоріями Конт уважає симптомом соціяльної анархії.

З сімей виростають племена, з племен народи. Виходячи за рамці сімї, людські одиниці підпадають уже впливам соціяльного процесу, глибоко відмінного від біольоґичного істнування. Супроти одиниць суспільність являєть ся самостійною силою, взаємовідносинами одиниць і поколінь обмежує вона впливи законів фізіольоґичних, включно з псіхольоґичними, і розвиваєть ся по своїм власним законам соціяльної дінаміки. Першим і основним таким соціольоґичним законом являєть ся закон проґресу, від котрого не може ізолюватись ніяка соціяльна сфера: як в статіці так і в дінаміці громадянства істнує внутрішня звязь між усіми частинними його рухами. Дає напрям сьому рухови, як ми вже знаємо, людський дух. Біольоґичні умови соціяльного житя (milieux biologiques): раса, фізичні прикмети теріторії, клімат — мають другорядне значіннє, прискорюють або затримують його розвій, але не впливають на його напрям. Так само другородне значіннє має соціяльна конкуренція, яка виникає з намноження людности і з тим звязаного попиту за житєвими засобами, поділу праці і кооперації. Історія громадянства се історія людського духу; еволюція духова і соціяльна покривають ся обопільно. З кождого духового піднесення виникає ініціятива в иньших сферах соціяльного житя — мистецтві, політиці, індустрії. Тому з духового житя починаєть ся революція і реформа; одинокий спосіб реформи — се реорґанізувати насамперед думку, щоб потім перейти до обичаю, і нарешті до інституцій.

Одначе сила духу також не безмежна: як усе матеріяльне він підлягає фізичним законам, як закон інерції, ділання і протиділання, й ин. Тому помилкою являєть ся віра в безмежну силу індівідуальної ініціятиви, спеціяльно — впливу законодавця: він може тільки підтримувати спонтаничний хід соціяльного процесу, а не затримати, не змінити його напрям.

На історичних прикладах першої, реліґійної стадії соціяльного житя людства Конт стараєть ся показати все се конкретно. Він розділяє сю стадію на три степени: фетішізму, політеізму і монотеізму, і показує на кождім степени, як певному ідейному світоглядови відповідає певна соціяльна система. Фетішізм полягає на єдино можливому для примітивної людини трактованню всього доохрестного як індівідуальних істот, укритих у всіх, навіть, на погляд, бездушних річах. З сього витікає пошана для користних для її прожитку звірят, привязаннє до рідної землї, з тим до хліборобства. Сей многоважннй поступ господарства треба толкувати з духових мотивів: поясненнє збільшеннем людности і запотрібованнєм поживи не годить ся, бо псіхольоґія показує фальшивість виводу здібностей з потреб. Що до соціяльної орґанізації, то вона в сій добі не виходить властиво за рамці сімї. Священничої верстви ще нема, тільки ріжні чародії. Мистецтво слабо розвинене, в нім нема ще творчої фантазії, яка виявляєть ся в політеїстичній добі.

Культ небесних тіл творить перехід до політеізму — реліґії ширшої, яка обєднує більші круги людности спільними віруваннями і спільним підпорядкувавннєм божеській силі, творить нації, держави і патріотичну свідомість. Але ріжниця в реліґійних віруваннях, в божествах приводить до війн, — старинні війни всі мають до певної міри реліґійний характер. Вони витворюють невільництво, а з невільництва виростає роскіш, жадність і соціяльні нерівности. В орґанізації влади з початку теократія, пануваннє священничих верств, але що наслідком многобожности вона не консолідуєть ся, то у ріжних народів (Греків, Римлян і ин.) перевагу бере власть світська, військова, що зле відбиваєть ся на моральности громадянства. Натомість найвищого розцвіту доходить мистецтво.

Доба монотеістична — европейське середньовіче — дає єдине священство, завдяки католицькій церкві, для котрої Конт не знаходить слів подиву і поважання, вважаючи її діло верхом політичної мудрости людства. Утворений нею розділ власті світської і духовної і самостійність церкви дали незвичайно корисні наслідки для соціяльного розвою. Реліґія обмежила війну, облекшила клясові нерівности, спеціяльно невільництво. Мистецтву дала етичний зміст і т. д.

Таким чином на сих трьох світах: примітивнім, античнім і середньовічнім Конт послідовно переводить свою теорію залежности соціяльного процесу від ідеольоґії. В характеристиці нової доби, приблизно від XIV в., вона не переведена так послідовно. В порівнянню з суцільною, закінченою будовою европейського середньовіча сі пять століть Контови представляють ся добою розкладу і анархії, в котру внесе лад тільки будуча доба позитивизму. З трьох „серій“ явищ, які виступають при кінці середньовіча — індустріяльної, естетичної і науково-фільософічної, ся остання тратить приналежну їй ініціятивну, провідну ролю, порядок залежности зміняєть ся, напрям дає індустріялізм, який завдячує свою енерґію повному визволенню підданих. Провідну ролю фільософія починає брати з XVIII в., а повне панованнє її прийде з добою позитивизму, дорогу котрому Конт промощує своєю творчістю. Загалом же характеристика сеї „метафізичної стадії“ випала у нього далеко меньш послідовно і ясно, ніж стадії попередньої.

Сю Контову концепцію історії соціяльного розвою людства приходить ся оцінювати тепер дуже неґативно, але сама ідея науки про суспільність як таку, і побажання „позитивного“ розсліду явищ соціяльного процесу були почином плодотворним. Йому пощастило захопити безпосередньо по своїм проголошенню двох визначних анґлійських мислителів, котрі дали дальший розвиток ідеям Конта. Джон Стюарт Міль в своїй „Системі льоґики“ (1842) піддав близшому розборови питаннє про метод досліду соціяльних явищ, поставлене Контом, і поставивсь прихильно до його постулятів. А Герберт Спенсер, оден з найвизначнійших фільософів нової доби (1820—1903) самостійно переробивши основні ідеї Конта[7], з далеко більшим апаратом відомостей з сфери орґаничного житя, з соціяльних наук, і спеціяльно з етнольоґії[8], узявсь до будови нової системи соціольоґії. З початку дав начерк „Соціяльної Статіки“ (1851), де вже ясно виступають основи системи, розвинені потім в студії про „Соціяльний Орґанизм“ (1860) і положені в основу його ґрандіозної „Системи сінтетичної фільософії“, котру він почав публікувати з 1860 років, немов в розвиток ідеї „Курса позитивної фільософії“. В ній Спенсер присвятив богато місця соціольоґії,[9] окремо в співробітництві з кількома помічниками випустив серію томів „Описової Соціольоґії“,[10] і популярний виклад „Студіювання соціольоґії“ — загальні замітки про те як належить підходити до сих студій. Всіми сими працями і своїм великим авторитетом він значно посунув соціольоґичні студії, і незалежно від слабших сторін свого методу дав могутний импульс розвитку нової науки — так що властиво від Спенсерових праць, від його „Основ Соціольоґії“ особливо, можна рахувати істнуваннє соціольоґії як конкретної науки. Тому мусимо спинитись над тім головнійшім, що він вніс сюди.[11]

Перед усім треба підчеркнути се, що Міль і Спенсер внесли важну поправку в Контову систему наук, вказавши на важне значіннє псіхольоґії в досліді суспільного житя. У Конта, котрий мішав її з т. зв. френольоґією (теорією про залежність псіхики людини від форми черепа), псіхольоґія фіґурувала як галузь фізіольоґії, чи біольоґії, з доволі скромною і неясною ролею. Міль і потім Спенсер визначили сій науці місце між біольоґією і соціольоґією, як фундаментови соціольоґії, і в реальнім переведенню своєї системи ґенетичної (чи дінамичної) соціольоґії Спенсер так богато дав місця псіхольоґії примітивної людини, її віруванням і світоглядови, як основі соціяльних форм, що його „Основи Соціольоґії“ дійсно являлись орґаничним продовженнєм „Основ Псіхольоґії“[12].

При тім все він виходить з псіхольоґії людської одиницї, і вважає можливим соціольоґичну систему виводити апріорно, дедуктивно: в псіхольоґичних прикметах примітивної людини знаходити принціпи соціяльної орґанізації. Зближаючись з Контом в тім, що рішаючу ролю в соціяльній конструкції признаєть ся духовим функціям людини, Сненсер рішучо розминаєть ся в ним в сім признанню основного значіння одиниці. Тим часом як у Конта, який стояв під впливами французької реакції першої половини XIX в., головне значіннє має людський колектив, суспільство, яке розвиваєть ся по своїм власним законам, опановує людину зараз же за межами сімї і вповні підпорядковує своїм інтересам, — Спенсер зістаєть ся вірним індивідуалізмови старої анґлійської ліберальної „натуральної свободи“, клясично сформульованої Адамом Смітом. Обстоює „природні права“ одиниці, її рівноправність і свободу від реґляментації держави, від деспотії суспільности. В своїй „Соціяльній Статіці“ він так формулує сей свій основний принціп (проголошений Льоком): „кожда людина має право на повну свободу уживання своїх здібностей, без нарушення такої ж свободи, яку має кожда иньша людина“, і з незначними відмінами сей прінціп повторюєть ся потім в його пізнійшій системі. Правда, в своїх „Основах Соціольоґії“ (§ 10) він признає факт обопільного впливу: не тільки людських одиниць на суспільність, але і навпаки — суспільности на людські одиницї. Тим не меньше в конкретнім переведенню своєї соціольоґичної концепції він зістаєть ся на ґрунтї дедукції соціяльних відносин з індівідуальних прикмет людини.

Се приводило його до суверенности з біольоґичним принціпом, положеним в основу сеї концепції — власне з поглядом на людське громадянство як на орґанізм, що становить другу основну прикмету соціольоґичної системи Спенсера. В своїх соціольоґичних студіях він стояв під дуже сильним впливом перших реальних поступів біольоґичної науки в дослідах над орґаничною тканиною, над клітиною як живим атомом орґаничної будови ростин і звірят, і звязаною з тим системою „фізіольоґичного поділу праці“ в живих орґанізмах. Відкритя в сій сфері, зроблені в 1820-х, 30-х і 40-х рр., дали напрям сій провідній ідеї Спенсера про громадянство. Він викладає її вже в першій своїй працї про соціяльну статіку, обґрунтовує в спеціяльній студїї про „Соціяльний Орґанізм“, і потім кладе в основу своєї соціольоґичної системи, переводячи анальоґію між соціяльною людською будовою на ріжних степенях її розвитку з ріжними родами орґанізмів. Гадка сама по собі стара: всі ми знаємо латинську байку, вложену в уста представника римської аристократії, в науку збунтованому плєбсови, про подібність людського громадянства до людського тіла, в котрім ріжні класи і ґрупи сповняють ріжні функції, і тільки в своїй кооперації можуть задоволяти свої інтереси. З новійших „політиків“ сю анальоґію розвивав напр. Гоббс. Але перший Спенсер, опираючись на даних біольоґії, попробував глибше і детальнійше використати сю анальоґію. Прирівнюючи людську родину до живої орґаничної клітини, наростаннє соціяльної орґанізації з „орди“ до „племени“, з „племени“ до „народу“ порівнював він з біольоґичним ростом орґанізму, зверхні покрову тіла — з оборонною воєнною орґанізацією примітивної скупини, внутрішню тканину (ентодерму) з внутрішньою мирною орґанізацією, зверненою на добуваннє всього потрібного для житя, і т. д.

В звязку з таким біольоґичним, натуралістичним розуміннєм громадянства і його розвою, що являєть ся характеристичною прикметою Спенсерової соціольоґичної концепції, стоїть проклямований, або краще сказати — розроблений ним спеціяльно в приложенню до соціяльного людського житя — закон еволюції. Се закон світового житя, неорґаничного і орґаничного. Лямарк його проголосив в приложенню до орґаничного житя, як вічний перехід від простійшого до складнійшого. Спенсер бачить його так само і в механичнім руху всесвіту, і в орґаничнім житю, починаючи від його найнизших форм, і в соціяльних формах людського житя, в духових його проявах. Се нова, більш загальна, більш універсальна формула того, що Конт формулував як загальний закон проґресу в людськім громадянстві. Закон сей витікає з загальної тенденції постійного приноровлення (припасування) внутрішніх відносин до зовнішніх, а виявляєть ся в неустанній діференціяції й інтеґрації, або инакше — в постійнім поступі необєднаної одностайности в напрямі до внутрішньо обєднаної і звязаної ріжнородности. Докладнійше — се вічне проґресованнє механично звязаного аґреґата більш меньш однородних, гомоґенних складників до внутрішньо звязаної системи уріжнороднених складових частин. Коротко — від аґреґата до системи. В сфері механичній чи біольоґичній і так само в сфері людського соціяльного або культурно-духового житя: в мові, в творчости, в науці, всюди Спенсер бачить повтореннє сього принціпу: непостійности однородного (instability of the homogeneous) і його нестримної тенденції перетворення в суцільну ріжнородність виразно відокремлених, але внутрішньо звязаних частей (First Principles § 127 і дд.).

Се натуралістичне розуміннє соціяльного процесу і трактуваннє суспільности як орґанізму, на основах біольоґії, зробили сильне вражіннє на сучасників. Доба стояла під знаком біольоґичних інтересів; дослідники і ще більше — широкі круги громадські захоплювались ними. Великі відкритя Уолєса і Дарвіна, що ствердили принціп еволюції, виставлений Лямарком, фактами більш яскравими і проречистими, а головно — були піднесені громадянству Дарвіном з такою ґеніяльною ясністю і льоґичністю, в богатьох пунктах відповідали Спенсеровим концепціям, потверджували їх біольогичними фактами, а і ще більше — псіхольоґично їх підтримували.[13] Спенсер, виступаючи з своєю першою соціольоґичною працею за кілька літ перед появою „Походження пород“ Дарвіна (с. 245), виходив з еволюційних тез Лямарка, — не так різких і натуралістично-непримирених (Лямарк стояв на прінціпі активного приноровлення одиниці до окруження, своєю працею і уживаннєм своїх орґанів, тим часом як Дарвін висував стихійну силу природного добору, через автоматичне виживаннє одиниць, припадково наділених природою якоюсь прикметою, користною в боротьбі за істнуваннє). Тим не меньш уже в тій першій праці Спенсер дуже різко підчеркнув улюблений пізнійшими дарвінистами принціп боротьби за істнуваннє, як у звіринім так і в людськім житю, а також і природного добору — того що він до появи Дарвінового твору називав „дісціпліною природи“, а потім прийняв Дарвінів термін „natural selection“, і сі ідеї мали потім великий вплив в розвою соціольоґичної гадки.

Тим часом як Дарвін, та й иньші натуралісти по спеціяльности взагалі дуже не скорі були переносити зроблені ними біольоґичні помічення на далеко складнійші людські соціяльні відносини, — навпаки (як сам Дарвін) виразно відріжняли біольоґичну базу людського громадянства від дальшої етичної еволюції його,[14] — Спенсер і його однодумці були далеко рішучійші в своїх соціольоґичних виводах з сих біольоґичних помічень. Уже в своїй першій праці, вважаючи принціп природного добору користним для суспільности, тим що він усуває нездібних, укорочує їх страждання і запобігає передачі потомству їх нездібностей, Спенсер відкидав всяку опіку держави чи громадянства над слабими і неприспособленими, і ще з більшого рішучістю виступав в своїх пізнійших працях против всякого примішування етичних мотивів до соціяльної орґанізації. Подібний вплив — опозіції всяким ідеалістичним концепціям, щоб вони не замасковували ясного і твердого біольоґичного процесу і не засмічували його впливів всякого роду перепонами, — „дарвінізм“ робив і на богатьох иньших дослідників, які обстоювали необхідність і неминучість боротьби за істнуваннє в її найбільш грубих і неприкрашених формах, включно до апольоґії війни, як користної форми натурального добору[15].

І от ся натуралістична концепція Спенсера, і спеціяльно — його орґанична теорія суспільности в сих біольоґичних настроях знаходить відгомін, спочутє і дальшу розробку. Цілий ряд визначних соціольоґів — як Шефле і Ліліенфельд в німецькій літературі, Фульє, Ізулє, Вормс в французькій постарались повнійше розвинути вказані Спенсером анальоґії суспільности з живим орґанізмом, усунути допущені ним крайности (як його незвичайній індівідуалізм, неґація суспільного колєктиву як творчої орґанізаційної, реґулятивної сили, і т. и.)[16] Але і в сих поправлених формах метод студіювання громадських відносин і його еволюції за помічю анальоґій з орґанізмами не стає певнійшим знарядом соціольоґичного досліду. Критики справедливо вказують в сих приподобленнях натягання, перемішання подібностей орґаничної будови з подібностями функціональними, і т. д. Всі сі дані Спенсером і його наступниками порівняння мирного правління з симпатичними нервами, а воєнного — з хребетними, воєнної орґанізації з поздовжними мязами, а економичної з поперечними, можуть мати всякий інтерес[17] — але за підставу до якихось виводів чи постулятів в сфері соціяльної статіки і дінаміки їх брати дуже рісковано. Досить сказати, що напр. Спенсер, як серіозний аналітик, сам не міг рішити, що взяти в сім людськім орґанізмі за орґаничну одиницю, котра б відповідала клітині звіриного орґанізму: чи окрему людину, чи сімю, чи людську скупину, і кінець кінцем ухопив ся за компромісну гадку Генрі Мена, що одиницею в стариннім суспільстві була сімя, а в суспільстві новім — людська одиниця (P. S. § 320). Коли вже в такім основнім питанню не можна сказати нічого певного, і приходить ся для такої основної, незмінної річи як клітина брати раз людську одиницю, другий раз людський комплекс, то яка вже постійність і точність можлива буде в виводах з таких хитких преміс?

Глибше і позитивнійше значіннє для розвою соціольоґичного мишлення мала ідея еволюції, приложена до соціольоґичних явищ і послідовно переведена Спенсером в його „Системі“. Вона була підтримана з одного боку дарвінізмом, з другого боку — з ними хронольоґично зійшлась і оригінально скомбінувалась иньша могутня еволюційна концепція — матеріялістичне розуміннє історії Маркса і „марксистів“.

Вона видвигнула на перший плян і розвинула ту другу серію соціяльних факторів, котру поруч ідейних (псіхольоґичних) поставив був, і навіть схильний був надати їй переважну ролю Сен-Сімон[18], а лишив на другім пляні Конт, видвигнувши на перший орґанізаційну ролю ідей.[19] К. Маркс, який взагалї богато взяв з ідеольоґії Сен-Сімона, также різко і односторонно, як се зробив Конт з фактором псіхольоґичним, розвинув в систему діланнє фактора економичного. Сен-Сімон, який відчув значіннє обох, але не вмів скомбінувати в одній суцільній системі впливи обох сих катеґорій соціяльного процесу, зістав ся праотцем обох сих методів толкування соціяльного розвою — з тенденцій ідейних (псіхольоґичних) і матеріялістичних (економичних), які й досї ще не знайшли вдоволяючого сінтеза в соціольоґичній науці. Против Контової концепції ідеї, як останнього реґулятора „соціяльного механізму“, Маркс виставив ще льоґичнійше, з усею послідовністю геґеліянської виучки сконструовану і переведену теорію залежности соціяльного процесу від орґанізації продукції. В його полемичній статі против Прудонової Système des contradictions économiques, написаній 1847 p., пять літ після закінчення Контового „Курса позитивної фільософії“, ми стрічаємось уже з сими далекосяглими афорізмами, які провіщали нову систему соціольоґичного мишлення: „Люде які укладають соціяльні відносини відповідно до своїх способів продукції, так само укладають принціпи, ідеї й катеґорії відповідно своїм громадянським відносинам.“ „Ручні жорна дають суспільність феодальних поміщиків, паровий млин дає суспільність індустріяльних капіталістів.“ „Політичне так само і цивільне право тільки прокламують і протоколюють волю економичних відносин.“

Дванадцять літ пізнійше, в оден рік з появою „Походження пород“ Дарвіна, сього евангелія біольоґичної еволюції, появляєть ся не меньша важна для дальшого напряму соціольоґичної мисли декларація того, що потім, в устах Енґельса, дістала свою пізнійшу назву „матеріялістичного розуміння історії“, або історичного матеріялізму — назва безсумнівно дуже мало відповідна, але кращої для неї так і не видумано: пропоновано такі назви як „історичний економизм“, „економичне“, або „технично-економичне розуміннє“, — але кінець кінцем імя не має особливого значіння. Важний був зміст нової формули, висловлений досить ясно і недвозначно в передмові до книги Маркса „Критика політичної економії“, випущеної в 1859 р.:

„В соціяльній продукції свого житя люде підпадають певним, необхідним, від їх волі незалежним відносинам, відносинам продукції, які відповідають певній стадії розвитку їх матеріяльних продукційних сил. Сума відносин продукції творить економичну структуру громадянства, реальну базу, на котрій потім підіймаєть ся юридична і політична надбудова, і їй (сій базї) відповідають певні форми соціяльної свідомости. Форми продукції матеріяльного житя дають напрям соціяльному, політичному і духовому житю взагалї. Не мишленнє (свідомість, Bewußtsein) людини рішає про її бутє, а навпаки — її соціяльне бутє (gesellschaftliches Sein) рішає про її мишленнє. На певнім ступени свого розвою матеріяльні продукційні сили попадають в конфлікт з сучасними продукційними відносинами, або — відносинами власницькими (се тільки юридичний вираз для них), в котрих вони обертались — тоді наступає революція. З переміною економичної підстави змінюєть ся вся велитенська надбудова, чи повільнійше, чи раптовнійше. Оглядаючи сі зміни треба все розріжняти сю матеріяльну зміну, котру можна констатувати чисто по природничому, — і форми юридичні, політичні, реліґійні, мистецькі або фільософичні — взагалї ідеольоґичні, де люди свідомі сього конфлікту і його поборюють.“

В пізнійшій працї (Капітал, т. I) читаємо таку характеристичну примітку, яка може служити до зрозуміння сеї провідної гадки, котра так і не знайшла докладнійшої своєї деталізації в працях Маркса:

„Детеперішня історіоґрафія дуже мало вистудіювала розвій матеріяльної продукції, себ то підставу всього суспільного житя, а з тим і всеї дійсної історії, — але принаймнї передісторичні часи поділено на періоди — камінний, бронзовий і залізний, на підставі природничих, а не так званих історичних дослідів, на основі такого матеріялу як інструменти і зброя.“

З сього можна собі приблизно уявляти, як представлялась Марксові „дійсна історія“ матеріяльного розвитку людства, а з тим і всеї юридичної і культурно-історичної подбудови. На жаль, ні він сам, ні хтось з близших його однодумців не попробував зложити таку історію, ні навіть — ширше і послїдовнійше виложити і умотивувати сі погляди, подані в таких ляконичних афорізмах.[20]

Скінчилось, як знаємо, на популяризації Енґельсом праці Морґана, яка дала огляд перших ступенів соціяльного розвитку не стільки з економичного, скільки біольоґичного становища — як признав се сам Енґельс.[21] Під впливом спенсерівського натуралізму „марксисти“ на місце еволюції форм „матеріяльної продукції“ видвигнули як основну рухову силу соціяльної еволюції економичні антаґонізми, витворені розвоєм власности, і клясову боротьбу, ними викликану. Дуже правдоподібно, що на сю теорію вплинула Спенсерова концепція, розвинена в його „Статіці“, — але безсумнівно, що розвинена Дарвіном перспектива одвічної боротьби за істнованнє в звіриному світі рішучо вплинула на поглубленнє сеї концепції й її перенесеннє в основу розуміння соціяльного процесу. „Дарвінізм“ і „Марксізм“ переплили ся в розвою дальшого соціольоґичного мишлення нерозлучно. Ось як характеризує сей процес італійський соціольоґ Енріко Фері в своїй книгї: „Соціялізм і сучасна наука (Дарвін — Спенсер — Маркс)“: „Дарвінізм пояснив весь механізм зоольоґичного розвитку родів боротьбою за істнуваннє. — Так само марксівський соціялізм звів механізм соціяльного розвитку до закону класової боротьби, і не тільки вказує на нього як на укритий імпульс і одинокий науковий ключ до історії людства, але дивить ся на нього як на ідеал і неминучу норму політичного ідеалізму.“

Якоїсь визначної соціольоґичної системи, написаної з становища „історичного матеріялізму“ властиво нема й досї. Найповнішим виразом його вважають ся праці італійського професора Ахіля Льорії, — резюмовані в короткім і доволі поверховнім курсі соціольоґії, що завдяки сьому своєму матеріялістичному освітленню здобув велику популярність і був переложений на ріжні мови.[22] Праці сі написані з вище вказаного становища класової боротьби і антаґонізмів, викликаних власністю.

Але не виливши ся в якусь конкретну систему ідеї матеріялістичного, чи економичного розуміння історії пішли широко в науковий оборот і сильно скріпили ті тенденції до висвітлення економичних факторів політичних і соціяльних процесів, які й незалежно від марксізму підіймали ся з ріжних сторін. Особливо се замітно було в науковій німецькій літературі, де так глибоко закорінені були ідеалістичні толкування історичного розвою, ще ранійше від Контової системи, в добі розвитку фільософського ідеалізму. Ідеї Конта про потребу сотворення нової соціольоґичної науки не знайшли тут відгомону, так як у Франції, Анґлії й Америці, тому що тут була вже анальоґична „фільософія історія“, побудована, як і Контова система, на принціпах панування ідей і прийнята досить широко. Уже при кінці столітя, на міжнародньому паризькому конґресї „научання соціяльним наукам“ (1900) німецький економист Лєксіс констатував, що „соціольоґія в Німеччині ще не здобула того місця, яке б ій належало, і тут скептичними очима задивлюють ся на її сферу, завдання, методи: все се ще мусить бороти ся з критикою.“ І Льоріа, в передмові до німецького видання своєї соціольоґії (1901) цитуючи сю заяву, потверджував з свого боку індіферентне, або й неґативне становище німецьких учених „до того блискучого руху, який викликала соціольоґична мисль в Західній Европі й Америці“, та висловлював жаль, що своїми студіями історичними та суспільно-економичними — развиненими в Німеччині більш ніж де, вона не підтримує і досі нової науки.

Потреба певного сінтезу наук, які займають ся ріжними сторонами суспільного житя: суспільна економія й історія господарства, історія культури й історія права, фільософії, реліґії, — себто того що Конт означав як завданнє соціольоґії: координації соціяльних наук в вишуканню законів соціяльного розвою, — в Німеччині відчувала ся живо. Але підходи до сього сінтезу робились тут не стільки згори, дорогою автономної соціольоґичної науки, скільки від тих соціяльних наук, які з ріжних сторін приходили до основних проблем соціяльної статіки і дінаміки, вживаючи Контової термінольоґії. Потреба студій, які б обєднували досліди в ріжних сферах соціяльного житя і осягнені ними результати, уявлялась все яснійше: мусіли вестись студії над людського суспільністю яко такою, а сумованнє самих результатів, осягнених поодинокими соціяльними дісціплінами, їх не могло заступити. Але все таки переважав і переважає в Німеччині таки й досі сей напрям студій — від поодиноких дісціплін.

І от не входячи в бібліоґрафію сеї величезної літератури, яка розвинулись тут протягом останнього півстолітя (почасти вона вказана низше, в показчиках літератури), я хочу тут підчеркнути, що під зазначеними вище впливами теорії біольоґичної еволюції, з одного боку, з другого — рефлексій історичного матеріялізму, старі улюблені підходи німецької історично-фільософичної думки до соціяльного процесу від фільософії, реліґії, культури, права переходили все більше на ґрунт економичний, студій народнього хазяйства. В сім напрямі впливали з одної сторони — все пліднійші досліди над історією господарства, з другої — порівняні студії права й культури, які втягали в свою сферу все більші запаси етнольоґичного матеріалу. Поява німецьких кольоній з кінцем XIX в. й розширеннє заморських інтересів незвичайно сильно вплинуло в сім напрямі. Не без значіння були також і підчеркнені вже Марксом, в наведеній цітаті, нові методи історичного досліду, принесені преісторією: досліди, які велись, в залежности від прикмет матеріялу, над формами продукції перед усім. Всім отсим пояснюєть ся, що хоч соціольоґія як така не стала модною наукою в Німеччинї і в XX столїтю, то для вияснення історії соціяльного процесу (ґенетичної соціольоґії) зроблено там в останніх десятилітях не меньше, а навіть більше ніж в літературі анґлійській і французькій, — з становища не тільки старого, ідеалістичного, або псіхольоґичного, як його краще буде назвати, але також і з становища економичного.

Псіхольоґичний напрям, видвигнений Контом, не здавав своїх позицій. У Франції він був підтриманий цілим рядом блискучих праць по історії культури, таких як Тена — в історії літератури, Фюстель-Кулянжа — в історії соціяльній; в соціольоґії мали визначний вплив особливо праці Тарда — висунені ним прінціпи повторювання, імітації і суґґестії[23]. В Анґлії сей псіхольогичний напрям був розвинений в цілім рядї праць по історії примітивної культури — Леббока, Тейльора, А. Лянґа, а новійшими часами Фразера — найвизначнійшого з сучасних дослідників псіхольоґії вірувань. В Німеччині нові дороги сим студіям вказала часопись заснована 1860 р. двома дослідниками — одним фільософом, другим лінґвистом, для висвітлення соціяльної псіхольоґії в тіснім звязку з порівняним язикознавством.[24] Він був підтриманий особливо Вільгельмом Вундтом, фундатором новійшої експеріментальної псіхольоґії.

Натураліст, фізіольоґ по спеціяльности, він дав нову систему псіхольоґії, на фізіольоґичній підставі, звернувши при тім спеціяльну увагу на анальоґії псіхольоґії звірят і людини — особливо на їх соціяльний інстинкт[25]. Переглянув на сій основі закони людського мишлення (Льоґика, 1880-3), потім зайняв ся аналізом і історією моральних і реліґійних ідей, та мовою як виразом псіхичного житя. Одна за другого вийшли його великі праці: Етіка (1886), Система Фільософії (1889), а з кінцем 1890-х рр. він приступив до великої праці про псіхольоґичні підстави еволюції мови, включивши її в свою систему „соціяльної псіхольоґії“, яка перейшла потім в систему дінамичної соціольоґії на псіхольоґичній підставі. Сей великий твір — третя велика система дінамичної соціольоґії, після Контової і Спенсерової, носить назву „Народньої Псіхольоґії“ (Völkerpsychologie. Eine Untersuchung der Entwicklungsgesetze von Sprache, Mythus und Sitte). В 1900 p. вийшла перша частина, присвячена мові, в 1905—6 рр. друга — „міт і релїґія“: в нових виданнях, вони розрослись на 6 великих томів, присвячених псіхольоґичній еволюції людини (томи перший і другий — мова, третій — мистецтво, четвертий, пятий і шестий — міт і релігія). Мабуть з огляду на таке розростаннє сеї працї Вундт перервав її, щоб дати суцільний, більш популярний начерк цілої еволюції людства з своєї „народньо-псіхольоґичної“ точки погляду, так би сказати — не в прямовісних (вертікальних) прорізах, а в горізонталях — характеризуючи людське житє по епохам з погляду матеріяльної і духової культури та соціяльної орґанізації. Так появились в 1912 р. його „Елєменти народньої псіхольоґії“, або як краще характеризує сю книгу підтитул: „основні лінії історії псіхольоґичного розвитку людства“[26] — книга цінна масою цікавих помічень і узагальнень.

Після сього Вундт вернув ся до продовження свого великого курса й випустив в 1917 р., як семий і восьмий томи своєї „Народньої псіхольоґії“, огляд соціяльного розвою людства (Gesellschaft) в трьох стадіях: примітивної суспільности (Urgesellschaft), племінного житя (Stammesgesellschaft) і державної орґанїзації (politische Gesellschaft). За сим пішов том спеціяльно присвячений псіхольоґії юридичних відносин („Право“, т. IX), і нарешті торік (1920) зявивсь останній (X) том: „Культура й історія“, огляд матеріяльної і духової культури й аналіз їх еволюції в відносинах до соціяльного і духового розвитку.

Сим укоронував старий, майже девяностолітній мислитель свою довгу і плідну роботу за кілька місяців перед смертю. Як сінтез праці в ріжних напрямах над людським житєм, останній його курс являєть ся незвичайно цінним, і незважаючи на певне ослабленнє ясности і прецізії мисли, помітне в останніх томах, на деяку многословність і розтягненість викладу, що може знеохочувати читача, він заслугує пильного студіювання. Я в дальшім викладі не раз буду звертатись до його поглядів і формул — хоч часто розминатиму ся з ними, з огляду на певну, односторонність преміс і виводів шановного фільософа. Матеріяльну, економичну сторону соціяльного процесу він занадто упосліджував, а в поглядах на політичну еволюцію стояв під впливами утертих юридичних поглядів. Та характеризувати його теорій тут не буду, через те що в відповідних місцях ще нераз спинятимусь на його поглядах, як останніх пробах сінтезу дотеперішніх наукових дослідів.

  1. ↑ Так дехто і пробував ії називати — див. показчик літератури.
  2. ↑ Особливо замітна, написана з сього становища цікава і цінна книга проф. Павла Барта, Die Philosophie der Geschichte als Soziologie. В старших дослідників напр. Міль уживав без ріжниці, як ту саму назву, „соціольоґію“ і „фільософію історії“.
  3. ↑ Ся духова спадщина Сен-Сімона, незвичайно важна для розвою европейської мисли середини XIX в., не можна сказати щоб була добре вистудіована. Найкраща праця про неї: G. Weill, Saint-Simon et son œuvre, 1894.
  4. ↑ Про причину розходження Конта з Сен-Сімоном оповідають, що Сен-Сімон був невдоволений, що Конт за-мало рахуєть ся з значіннєм реліґійного і „сентіментального“ фактора в соціяльнім житю. Але не кажучи, що Конт в сім напрямі під кінець, в своїй „Позитивній Політиці“ пішов навіть дальше від Сен-Сімона, взявши на себе орґанізацію пової церкви, — він і в своїм „Курсі позитивної фільософії“ розвинув як раз найбільше „реліґійно-сентіментальну“ сторону людського житя.
  5. ↑ В написаного про Конта найкращою зістаєть ся популярна праця Д. С. Міля: Auguste Comte and Positivism, 1865, В вид. 1882.

    Дуже старанну моноґрафію про Контову соціольоґію написав F. Alengry, Essai historique et critique sur la sociologie chez Auguste Comte, 1900.
  6. ↑ У Тюрґо напр. знаходимо такі гадки, які потім лягли підставою системи „трьох стадій“ Конта: „Поки не усвідомлена була залежність фізичних явищ, зовсім натурально було думати, що вони творять ся якимись розумними істотами, невидимими, але подібними до нас — до кого ж вони могли бути подібні инакше? Таким чином все що діяло ся по-за волею людей одержало свого бога, а страх і надія привели до реліґійного культу. — Потім коли фільософи порозуміли недорічність сих байок (про богів), але ще не мали доброго знання природних наук, вони стали толкувати явища абстрактними виразами, як „єства“ (essences) і можливости (facultés) і трактували їх так паче б то були якісь істоти або нові боги, що прийшли на місце давнійших. І тільки геть пізнійше, з спостережень механичного впливу тіл на тіла, з сеї механіки виведено нові гіпотези, які можно було розвивати математично і провірити експериментально.“
  7. ↑ Він заявляв навіть, що зовсім незалежно від ідей Конта почав свою працю; але вплив Конта на неї тим не меньш очевидний.
  8. ↑ Конт навпаки найсильнійшим був в математиці і точних науках, але взагалі траґичні обставини його особистого житя і ріжні обгострені ними дивацтва рано припинили його працю над поширеннєм і поглибленнєм своїх відомостей, так що успіхи експеріментальних наук в другій четверти XIX в. пройшли поуз нього.
  9. ↑ Ся „система“ зложила ся з таких частей, чи ціклів: „Основні принціпи“, „Основи біольоґії“, „Основи псіхольоґії“, „Основи соціольоґії“ і „Етіка“ — разом десять томів, що виходили по малу протягом 30 літ (1862—1893). Перший том „Основ соціольоґії“ (Principles of sociology) вийшов 1876 р., третій в 1893.
  10. ↑ З сеї колекції — Descriptive Sociology or groups of sociological facts, вийшло 8 томів (1878—1881); вона зісталась незакінченою (поодинокі томи присвячені Анґлії й Франції, народам азійським і американським, і племенам примітивним, „найнизшим“, lowest races). Накликування до продовження сеї праці спільними силами етнольоґів і соціольоґів, щоб мати для людських пород щось подібне як Бремове „Житє звірів“ для звірят, досі зістались без успіху. Тому приходить ся звертатись і до старійшої колекції, в котрій також і описовій соціольоґії уділено було богато місця. Се Anthropologie der Naturvölker Т. Вайца (Th. Waitz), її вийшло 6 томів в 1859—1870 рр.: народи Африки, Америки й океанських островів (останній том оброблений Ґерляндом, який випустив і нове виданнє, 1877). Новійша систематика описового матеріялу зроблена буля французьким етнольоґом Шарльом Лєгурно в ряді монографій, вичислених в показчику літератури. Але вони займають посереднє місце між систематикою матеріялу і порівняними студіями, і тому властиво не вдоволяють ні одному ні другому завданню.
  11. ↑ Краща праця про Спенсера: David Duncan, The life and letters of H. Spencer, London, 1908. Короткий витяг з його праць (за виїмком тих що вийшли пізнійше): F. H. Collіns, An Epitome of Synthetic philosophy, London, 1889. Детальний перегляд Спенсерових соціольоґичних ідей і їх рефлексів в пізнійшій літературі, з критичною оцінкою, в згаданій праці Барта (с. 10).
  12. ↑ Новійша діскусія на тему систематики наук в Annales de l'Institut intern. de Sociologie т. XIII (1911).
  13. ↑ Нагадаю дати головнійших з соціольоґичного погляду праць Дарвіна: Origin of species by means of natural selection 1859 p. The variations of animals and plants under domestication 1868. The descent of man, and selection in relation to sex 1871. The expression of the emotions in man and animals 1872.
  14. ↑ Походження людини, ч. III гл. 21.
  15. ↑ Оцінка сього „соціольоґичного дарвінізму“ який не треба змішувати з дарвінізмом природничим, напр. в працях: H. Ziegler, Die Naturwissenschaft und die sozialdemokratische Theorie, Stuttgart, 1894. A. Ruppіn, Darwinismus und Sozialwissenschaft (Natur und Staat, II), Jena, 1903, P. Kropotkin, Die gegenseitige Hilfe, 1904. J. Novicov, La critique du darwinisme social, Paris, 1910, etc. Особливо спопуляризував і звульгаризував сей „дарвінізм“ Фр. Ніче (Nietzsche) своєю проповідю Übermensch-івства. В соціольоґії одним з найбільш невблаганних оборонців „соціял-біольоґичного“ напряму виступив W. Schallmayer, Vererbung und Auslese in ihrer sociologischen und politischen Bedeutung, Jena, (2 вид. 1910). Новійша праця на сю тему F. Meyer-Leyer, Die Zähmung der Nomen (див. показчик).
  16. ↑ Див. в показчику літератури: Ліліенфельд: Гадки про соціяльну науку будучности, Шефле: Будова і житє соціяльного тіла, Ізулє: Сучасне громадянство; Фульє: Сучасна соціяльна наука; Р. Вормс: Орґанізм і громадянство.
  17. ↑ Детальний перегляд всіх сих анальоґій і оцінка їх в книзі Варта, який сам стоїть на тім, що громадянство се орґанізм, але духовий (geistiger Organismus).
  18. ↑ Див. вище с. 11—12.
  19. ↑ Хоча в аналізі нової доби европейської історії не витримав сеї теорії — див. вище с. 17.
  20. ↑ „Справедливість вимагає додати“, завважає оден з найвірнійших прихильників сеї матеріялістичної концепції — А. Льоріа, „що обидва письменники (Маркс і Енґельс) виставили — сей новий напрям соціольоґії — скорше як догмат, не шукаючи для нього солідних і позитивних доказів. Вони лишили свою тезу абсолютно також без якогось льоґичного оправдання і за краще вважали загородити ся неприступним валом аксіом. В сім — принагідно кажучи — лежить ріжниця, або ґрунтовна низшість провідників нової соціольоґичної школи в порівнянню з основположниками попередньо обговорених напрямів“ (контівського і спенсерівського).
  21. ↑ Див. низше, с. 38.
  22. ↑ Див. в показчику літератури.
  23. ↑ Див. в показчику праці Тарда, Ле-Бона, і новійшу книгу Бошара: пробу „тардиста“ привести до згоди сі погляди з економичним толкуваннєм історії.
  24. ↑ Zeitschrift für Völkerpsychologie und Sprachwissenschaft, herausgegeben von M. Lazarus und H. Steinthal, вийшло двадцять томів з 1860 по 1890 р.
  25. ↑ Vorlesungen über die Menschen- und Tierseele, 1863, два томи, Grundzüge der physiologischen Psychologie, 1874, Untersuchungen zur Mechanik der Nerven und Nervenzentren, 1871 і 1876, 2 томи, Grundriss der Psychologie, 1896.
  26. ↑ Вундт родив ся 1832 р. і 1857 почав свою академичну діяльність; умер 2 жовтня 1920, на 89 році житя. Моноґрафія про його наукову роботу з нагоди сімдесятилітя його житя: Eisler, Wundts Philosophie und Psychologie in ihren Grundlehren, Leipzig 1902.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Початки_громадянства/Загальне/Розвій_соціольоґичної_науки_і_ґенетичної_соціольоґії_з_окрема&oldid=122697