По незнаних закутках/На великій загаті

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
По незнаних закутках
Ол. Борзаківський
На великій загаті
Київ: Державне видавництво України, 1930

НА ВЕЛИКІЙ ЗАГАТІ.

Дід Мина, поставивши міцно човна на якорях, як завжди, ловив рибу «на ходову» біля порізаних палів старого стратегічного мосту. Це було його улюблене й немов би заорендоване місце. Вертаючись у вечері, він завжди казав мені з міною переможця:

— А сьогодня я таки з півпудяки взяв…

Я довго й марно їздив човном під кручею, сподіваючись зловити щось на доріжку, аж доки не надокучило. Тоді я під'їхав до старого, але вправного рибалки, завжди привітного й веселого, — покурить і погомоніти.

Сонце вже пекло добре. Дніпро розтопленим сріблом лежав у берегах; у далечині, на півдні, виблискували крізь чорні хмари диму високі бані київських церков.

Дим від цигарки поволі танув у гарячому нерухомому повітрі. Точилася повільна розмова — лінькувата, рибальська. Чипляючись одна за одну, переходили розмови від риби до Дніпра, від Дніпра до порогів і — раптом, — не знаю як, — я дійшов до проєкта Дніпрельстану, що ним тоді марив, як одним з найблискучіших проявів сміливої й широкої думки людської. Захопившись, я довго й докладно розповідав старому рибалці про технічні подробиці й економічні перспективи дніпровського будівництва. А дід смоктав цигарку, примружившись, дивився в далечінь і мовчав. Я закінчив. Стало тихо на кілька хвилин. Згодом, ніби прокинувшись, Мина сказав мені:

— Знаєте, Дніпро перегатить — не проста річ… Та білшовики, раз узялися, то й загатять… Ції можуть…

Це було років із п'ять тому, коли ідея велетенського будівництва ніби висіла в повітрі. Коли про Дніпрельстан писалося багато статтів в кожній газеті, коли про нього говорили промови, скликали чимало різних нарад. І сам я в той час написав уже й сказав чимало слів про Дніпрельстан, про сміливий проект, що обіцяв багатому українському півдневі такі казкові перспективи. Не зважаючи на це, спокійна впевненість діда Мини, що виріс на Дніпрі, знав його міць і примхи, впевненість у тому, що більшовики Дніпрельстан таки збудують, — була для мене дуже знаменна, і я поїхав від діда знову під кручу з якимсь особливо радісним почуттям.

Через декілька день передо мною знову встала реально проблема Дніпрельстану, але в зовсім іншому пляні, поєднана з шкурницьким жахом темного обивателя. В одну з київських редакцій надійшов лист мешканця Слобідки з суворим ультимативним запитанням: як радянська влада застереже його будинок від затоплення в той час, коли збудують нарешті греблю на порогах і підійметься рівень води у Дніпрі. Зважаючи на загрозливі перспективи щодо Слобідки, слобідський тубілець радив редакції обміркувати це питання, щоб заздалегідь добре зважити перше, ніж братися до таких небезпечних річей.

А ще за тиждень чи два мені припало зачитати лекцію про проект будівництва Дніпрельстану в одній із військових частин. Доводилося говорити про реалізацію проекту Дніпровського будівництва, як про справу, коли не сьогодняшнього, то завтрашнього дня, подавати недалеке й певне майбутнє, як уже річ цілком реальну. І численна авдиторія червоноармійська багатьома записками й запитаннями до краю переконала мене, що Дніпрельстан — це вже не майбутнє, а дійсність, що ідеєю греблі з гідростанцією та шлюзом, а потім — величезного індустріяльного комбінату навколо станції, як могутнього електричного серця, — що цією ідеєю найширші маси робітничо-селянські не тільки зацікавлені. Я відчував, що вони пройнялися нею, що їхня воля виразно скерована в бік якнайшвидшої реалізації цього принадного проекту.

— Не диво червоноармійці, — гадав я, — адже Червона Армія це, між іншим, прекрасна школа. Вони добре обізнані з усіма нашими будівничими плянами, а Дніпрельстан у тих плянах займає одне з перших місць. А от, — що переконаний Мина, що повірив заляканий домовласник із Слобідки і вдається до наївної профілактики, — це вже серйозні покажчики, що Дніпрельстан на часі, що сьогодняшній проект завтра буде фактом.

І справді, за цей і довгий, і заразом короткий час від тих днів, Дніпрельстан став очевидним і безперечним фактом; будівництво розгорнулося нечуваними досі темпами, і саме тепер, коли пишуться ці рядки, підходить до найважливіших, найвідповідальніших моментів.

Після Дніпрельстану будується й ще далі будуватиметься чимало грандіозних комбінатів. Уже закінчино Турксиб  — з казковою швидкістю збудована залізниця, що прорізала пустельні краї й поєднує два багатющих, дуже один одному потрібних райони. На черзі Волга–Дон, теж дуже вдало задумане будівництво; після його реалізації Волга тектиме не тільки в Каспійське, а й в Озівське море. А далі йдуть Сельмашстрой, Тракторні заводи на п'ятдесят тисяч тракторів річної продукції кожний, хібинські апатити, уральська нафта, солікамські солі та багато інших. Голова кругом іде від творчого піднесення, від всебічного використання багатющих природних сил наших республік. Більшість згаданих проблем навряд чи меншої ваги та значіння, аніж Дніпровська проблема. А надалі, очевидячки, повстають і повставатимуть іще сміливіші, іще цікавіші.

Але Дніпрельстан у думках мас ніколи не втратить особливого інтересу, особливого зацікавлення. Адже ніхто інший, а Дніпрельстан — є перше дитя доби нашої реконструкції. Адже сама ідея Дніпровського комбінату — ідея закувати в бетонні лабети бурхливі хвилі Дніпрові, щоб запліднити цілий багатющий край колосальними кількостями дешевої енерґії, — сама, кажу, — ідея ця особливо принадна й смілива, ніби це здійснення якоїсь давньої мрії, якоїсь казки.

Президія Союзного Держпляну, ухваливши 6 листопада 1926 року, «порядком великого будівництва» почати будування дніпровського велетня, — велику загату на порогах, — тільки вивершила і законодавчо оформила виразно викришталізовану волю мільйонів трудящих цілого Союзу. Отож не дивно, що телеграфне повідомлення про початок будівництва трудящі сприйняли й відзначили, як велике свято, відповівши на нього проявами одностайного піднесення і ентузіязму. Початок будування Дніпрельстану був першою ґрунтовною віхою на широкім шляху соціялістичного будівництва.